— Все, что Вы можете сказать, может быть использовано против Вас, Вы имеете право на адвоката, Вы имеете право сохранять молчание…
— Я в сознании. Просто у меня была съемка с 10 утра до 12 часов. И я все это время разговаривала.

Діалог ненадовго перервався на самому початку — у «White World» чекали художників на передноворічну вечірку, тому треба було уточнити у Олександри Кришовської — хто саме може бути наступним співрозмовником або співрозмовницею. Та ми повернулися до Оксани і перейшли на українську. З якою додався певний колорит до розмови про українську графіку.

— Перепрошую, що довелося відволіктися, але я залишив диктофон увімкненим, тому…
— Аааа! То ви все чули, що ми тут казали?
— Ще ні, але потім переслухаю.
— А ми тут всіх чехвостили. Але не дай Боже комусь почути!
— Чому? Може, комусь буде і корисно послухати.
— Це вже не допоможе.
— А повинно допомогти? Чи «Що виросло — те виросло»?
— А я не знаю. Це вже як… як Бог дасть.
— Так вже ж дав Бог — всі вже такі митці стильні, що далі нікуди!
— Це вже інтерв’ю?
— Ні. Це ж бесіда.
— Ну, і розкажіть мені тоді свою думку в такому разі. Що, вже всі такі, що ніхто не мочиться?
— Я не можу взагалі про всіх митців так думати. Тому що я думаю про кожного окремо щоразу — це ж унікальний товар. Кожен — це особистість. Кожен — Всесвіт. Має свій кут зору на те, з приводу чого він рефлексує. Звичайно, є жанри, є техніки. Є Ремесло. З великої літери Р.
— Або нема ремесла.
— Ви про контемпорарі арт?
— Так. Там не потрібне ремесло.
— А що там потрібно? Жест, декларація?
— Там потрібна ідея і адекватне втілення.
— Часто зустрічаєте адекватне втілення?
— На Венеційській бієнале зустрічаю. Я просто на інші світові огляди більш нікуди не їздила…
— І що, навіть до Інституту проблем сучасного мистецтва не ходите? На світові огляди…
— Я навіть до М17 не часто заходжу, хоча у мене майстерня поруч. Все це виглядає плідно, коли ідея втілена правильними методами. А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо? Ідея є, назва є — я бачу це чи не бачу?
— Так, от, наприклад, «Повернення блудного сина» — все ж зрозуміло: і ідея, і втілення!
— Тоді були такі методи — можна було тільки олією на полотні втілити цю ідею. Зараз можна як завгодно. Хочеш — кнопками по стіні.
— Феррарі об стіну — це ж теж, у якомусь сенсі, повернення блудного сина?
— А треба ще враховувати, що там може бути водій. Як автор.
— Або автопілот. Як alter ego автора.
— Ну, автопілот — то таке, він же не відповідає за вибір швидкості.
— А митець відповідає за перевищення швидкості при сприйнятті глядачем художніх рефлексій?

До зали ненадовго заходить арт-менеджерка та мистикиня Олександра Кришовська, після чого рахунок жінок-чоловіків стає 3:1 на користь феміністичного арту і, природно, присутні згадують ранні роки творчості Оксани.

— Це був початок 90-х років. Оксана малювала свої версії античних міфів, які були не такими, якими їх звикли бачити і чути: хто, кого, за що і куди. А в неї жінки правили бал. І в деяких статтях писали: «Амазонка української графіки…» або «Перша феміністка української графіки». З точки зору сучасного мистецтва — це смішно. Але місця, які належали чоловікам в класичній міфології, Оксана віддавала жінкам.
— Тобто, «Українське весілля. День другий» — коли всі переодягаються у протилежну стать?
— Ви ж розумієте, що нецікаво перемальовувати сюжети так, як вони є. Хочеться дати свою точку зору. А у нас тоді серйозно було в майстерні художнього інституту, де я навчалася: «Молчи, женщина, твой день 8 Марта!» Жарти жартами, але чоловіки, які були у нас на курсі, вважали себе кращими. У скульптори, наприклад, брали одну дівчину раз у два роки. Бо казали: «Дівчата виходять заміж, народжують дітей і пропадають для мистецтва — так навіщо?» Така усталена думка… була.
— Але Оксана боролася з цим. Притаманним їй гумором також.
— Але ж часи змінилися, і вже про чоловіків можна сказати: «Він жениться, у нього буде дитина і він пропаде для мистецтва».
— Або піде в бізнес, буде заробляти гроші, щоб прогодувати сім’ю…
— …і знову пропаде для мистецтва.
— Або так, або так. Бо в мистецтві залишаються відважні.
— Слухайте, що мені спало на думку: у 1957 році на орбіту Землі було запущено супутника. Тобто, чоловіки створили і запустили річ чоловічого роду — не супутницю.
— Це слово з англійської. А там немає родів.
— А фемінітиви є? У якій ще мові, окрім української — у німецькій?
— У німецькій, у хорватській…. Але ж взагалі це була непопулярна тема — фемінізм.
— Так, досить подивитися на склад тодішнього Політбюро ЦК КПРС — здається, у вищому керівництві були одна-дві жінки (та ж Фурцева, наприклад).
— Спочатку — у 20-ті роки — в СРСР пішли шляхом розкріпачення жінки. Хтось сів на трактора, хтось отримав дозвіл на розлучення, на роботу. З’явилися домові кухні, дитсадки. Але шлях звільнення жінки від побуту є шляхом звільнення її для роботи.
— Це вивільнення якимось чином сформувало візуальну культуру 20-30-х років?
— Це взагалі був дуже цікавий час. Але спочатку вони сказали, що жінка вільна.
— Спочатку, здається, вони сказали, що жінка вільна нікому не відмовляти.
— А потім її послали на трактора і — одночасно з цим — знову народжувати дітей.
— А зараз губернаторка Чернігівської області — здається, її звуть Ганна, і їй 29 років — каже, що з посади у декрет не піде і буде народжувати у зумі.
— Ну, якщо б жінку можна було і від цього звільнити… зовсім… клонуванням.
— Але ж це глибоко особистий акт! Як, до речі, і творчість. Коли Ви особисто відчуваєте мить народження твору: на стадії задуму, на початку роботи, чи оформлення в раму, чи у момент продажу, чи публікації — коли?
— Взагалі, по різному. У задумі — ні, бо задум дуже відрізняється від результату.
— Не по-японському рахуєте. Там датою народження вважається день зачаття.
— Але ж не завжди точно знаєш — коли саме це відбулося!
— Так, звісно, якщо це частіше, ніж раз на рік. Отже, ви ж не клонуєте свої твори, хоча у Вас і тиражна техніка.
— Так, це тільки кількість відбитків. Все інше — не ксерокс, а процес за участі майстра. Я сама готую папір, сама змішую фарбу, сама маю нанести її…. А далі — щось недотиснула, щось перетиснула, десь не так нанесла фарбу і так далі — тому це, звісно, тиражний друк, але індивідуальний.
— Для мене особисто, продукт, який вийшов з рук майстра, має додану вартість порівняно з тим, який зроблений його помічниками.
— Почнемо з того, що я сама роблю форму. А не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму.
— Ви сказали «акварельку якусь»… Я розумію, що є якась внутрішня ієрархія жанрів — не канонічна, звісно, це особисто — але ж…
— Акварель, насправді — це дуже тонка річ, і її буває зробити дуже нелегко. Але ж була така оціночна категорія, як «жіноча акварель». Несеш, бувало, роботу на виставку, а там же виставком поважний сидить — були закупки! — та іноді казали: «Ти така красива, що просто ходи. Але не малюй». Більше того, це не було безпідставно: є деякі гендерні відмінності, одні можуть одне, інші — інше. І це прекрасно.
— Ви можете сказати — зараз занепад графіки або її ренесанс? В сенсі інтересу до цього жанру, попиту. Багатий ресурсно жанр, але, на перший погляд, не досить популярний.
— Мені здається, що про Ренесанс говорити ще зарано, але є певні позитивні зрушення у бік відродження. Я кажу про ремесло. Я кажу про цікавість до цього виду мистецтва. Люди вже знають і можуть відрізнити лінорит від офорту. Пересічний глядач на виставці вже може відрізнити. Літографію ще не дуже вирізняють, але проте… Є покращення. Іванка може додати, бо вона більше у цьому всьому…
— Я вважаю, що ми наближаємося до кращих часів. Ми вже в майже хорошому часі. Років десять тому все було інакше у цьому плані. Двадцять років тому здавалося, що взагалі все завмерло. Я свою першу курсову роботу у 2007-2008 роках писала про українську графіку доби незалежності, тоді було просто все ніяк. А в останні 10-15 років у молоді з’явився інтерес до друкованої графіки. З’явилися відкриті майстерні, з’явилася майстерня Ахметова в КПІ — звідти випустилася купа молодих графіків, які вже повідкривали свої майстерні. Тобто люди повипускалися і не покинули цю справу, не пішли кудись у дизайн, не пішли у бізнес, не повтікали в ілюстрацію, а займаються графікою як професією.
— Тобто, у бізнес можна піти, а в ілюстрацію можна втекти?
— Взагалі-то, за фахом у дипломі багато хто з графіків — ілюстратори. Але ж у нас не так багато видавництв, щоб можна було працювати. Тому радіємо не з того, а з нових, скажімо, галерей, що виставляють графіку.
— Це, звісно, таке явище, що галереї відкриваються та закриваються, закриваються та відриваються, але принаймні з’явився певний інтерес до друкованої графіки як до окремого виду мистецтва.
— Добре, повернемося до того, що Іванка згадала 2007-2008 роки, коли був занепад графіки, а що ж відбувалося іншого у культурі та мистецтві — були значні чи знакові події?
— Відбувалися салони. Здається, в Українському домі. А ще привозили іспанці офорти Гойї. При чому Музей Ханенків каже: «Так у нас ж все це є!». Але ж стояли черги. А до того привозили Пікассо. І це зробило велику справу. Тому що раніше казали, коли чули слово офорт: «Чого ти лаєшся?!»
— Тобто, це було тригером інтересу до фондів Музею Ханенків?
— Це просто запустило весь процес. Раптом всі згадали, що Рембрандт був офортистом номер один.
— А Шевченко, пластини якого зберігаються у Музеї Шевченка?
— Просто Шевченко не розпіарений як перший український офортист. Він же закінчив Академію у Брюллова саме як офортист. Починав він з живопису, потім опанував офорт і за серію «Мальовнича Україна» отримав почесне звання Академіка.
— Це коли він працював у археологічно-історичній, здається, експедиції?
— Я вже не знаю, як воно там відбувалося, але він їздив Україною…
— …приписаний до експедиції і отримуючи гроші, тобто не за свої їздив.
— А чого він повинен був їздити за свої? Зате залишив нам на згадку об’єкти, як вони виглядали того часу — види Видубицького монастиря, наприклад. Вони дійсно академічні і технічно вони виконані дуже добре. На «пятьірочку», яку він і отримав. Акварельки у нього хороші. Так що я про акварелі перепрошую (сміється).
— Так, давайте повернемося до сьогодення: хто ці «святі люди», які цікавляться графікою? Звідки ці верстви поціновувачів?
— Це дуже різні люди. Раніше їх було трошки, зараз більше. Працює цілий загал мистецтвознавців, кураторів, галеристів і художників. Художники, які виробляють продукт і ті, хто цей продукт крутять так чи інакше. От у 2020-му була велика виставка «Відбиток» у Мистецькому Арсеналі…
— …яку зробили Катерина Підгайна та Ірина Боровець.
— Так. І вже було багато інформації про те, як і що робиться, багато авторів, багато робіт. Це була культурно-просвітницька виставка. Треба розуміти, що тиражна техніка дозволяє отримувати мистецькі роботи більш демократичні за ціною. Тому можна почати колекціонування із зовсім доступних. І купувати їх на різних вже відомих графічних фестивалях.
— Здається, у Центрі Довженко на котромусь з поверхів був PrintFest.
— Так, він потім був в IZOLYATSIYA. На інших ярмарках — навіть крафтової біжутерії виділяли окрему кімнату для графіки. Це заохочення до того, що починати колекціонувати можна не тільки прикраси.
— Якщо ми використовуємо слово print, то, можливо, до графіки схильні більш молоді люди?
— Взагалі-то, printmaking означає друковану графіку. Тому, коли ми кажемо print, то це не цифровий друк, а авторський продукт.
— Повинен додати, що сучасні «виставкоми», які проводять Kyiv Photo Week ті ін. спеціалізовані фото-події відмічають: інтерес до художнього фото демонструють представники, скажімо так, айтішної сфери.
— Знаєте, це справа і піару також. Якщо ми будемо писати «молодь схильна купувати фото і графіку», «молодь все частіше вибирає фото і графіку» і так далі, то, врешті-решт, молодь це прочитає і…
— Можна, я напишу: «Молодь ще не знає про це, але вже вибирає друковану графіку».
(всі сміються)
— Бо вона ж молодь, і тому ще багато чого не знає.
— Взагалі-то, коли молоді люди колекціонують молодих художників, то вони разом ростуть. Вони можуть подружитися, можуть одружитися, там може бути що завгодно, насправді! Відверто кажучи, я не розумію, як це відбувається у колекціонерів — я не колекціонер.
— Що, у дитинстві нічого не колекціонували — ні бантиків, ні гудзиків, нічого?
— В принципі, у мене не було такої пристрасті до збирання.
— Я знаю, точніше — я впевнена, що будь-який мистецький об’єкт є не тільки мистецтвом, яке говорить про щось, про що автор хоче сказати, а є свідченням свого часу. І чим більше проходить часу між створенням мистецького об’єкту, і моментом, до якого цей об’єкт зберігається, — тим більша його цінність. Ми ж детально описуємо: що хотів сказати автор? Що він ще сказав у інших творах? Хто його критикував, а хто вихваляв? І таке інше. І ось коли ми все зберемо, всю інформацію для легенди…
— А сам твір обов’язково чи легенди досить?
— Звісно, що твір обов’язковий. А ще краще мати з десяток меншеньких творів мистецтва цього ж автора. І ось це все через тридцять років стає частиною історії, це стає раритетом. І воно коштує не 300 гривень, за які ми купили твір у художника, якому не було що їсти, а буде коштувати стільки, скільки ми хочемо, якщо ми зробимо правильні рухи.
— А ще якщо за тридцять років скласти всі платіжки за комунальні послуги по приміщенню, де зберігався твір мистецтва, то можна визначити мінімальну ціну за нього, що дозволить хоча б повернути вкладені кошти. Звісно, це жарт, але…
— Але до правильних рухів: здається, що книговидавництво останніх років стимулює графічне мистецтво? Виходить дуже багато книг, цікаво оформлених…
— …але погано перекладених. Але гарно намальованих. Але погано перекладених. Я відкриваю книжку з гарною обкладинкою, гарними ілюстраціями — і закриваю, бо іноді переклад просто неможливо читати. Вочевидь, видавці поспішають і економлять на професійних перекладачах та редакторах. Це меншою мірою стосується художньої літератури, а наукової та науково-популярної — більшою. Не всі англійські звороти можна перекласти українською. Логіка і структура мов відрізняється. Але якщо перекладати неоковирно, то неоковирні звороти закріплюються в українській мові, бо таких перекладів багато. І наша мова стає несхожою на себе.
— Тобто, в нас вже були русизми, полонізми, румунізми, тепер будуть і англіцизми?
— Справа навіть не в словах, а в структурі речення.
— Не по букві, а по духу?
— Є певний порядок слів. В українській ми можемо переставляти слова, а в англійській частіше ні. Немає редакторів, які б слідкували за структурою мови. І це дратує. Важко читати — забуваєш, про що…
— А яке у Вас ставлення до використання текстів у арт-об’єктах? Слова, літери, фрази, доречні у візуальному мистецтві?
— Якщо це потрібно, щоб висловитися, якщо людині не вистачає інших засобів — чому ні?
— Це як заспівати під час симфонії?
— Але якщо ж на цьому побудована взагалі вся ідея твору?
— Ябо це як у Шерешевського — стьобні або апокрифічні підписи.
— Будь який твір — це висловлювання.
— А на картині написано: не кради! Але ж часто бувають картини без назви. Чи означає це, що художнику нічого сказати?
— Є ж різні художники. Деякі хочуть, щоб їх зрозуміли. А деякі — не хочуть. Деякі вважають, що опускатися до пояснень — це нижче гідності. Людина повинна зрозуміти сама, її не потрібно підштовхувати. Вона повинна відчувати. І думати своєю головою. У мене іноді буває криза жанру. Я не можу вигадати назву. Здається, що вже висловилася, і наче все зрозуміло. А назва не спадає на думку. Не можу знайти… Іноді мені допомагають товариші. І тоді я просто ставлю дату. «15 вересня» — і все, я все сказала. Назва — це частина твору, але іноді ти не можеш його назвати.
— Чи існує на сьогодні школа Оксани Стратійчук? Чи була? Чи буде?
— У мене немає таких амбіцій — створити школу. Є послідовники, є епігони, є ті, хто приходять чомусь навчитися.
— Але ж є відповідальність перед часом!
— У нас відкрите ательє на Андріївському узвозі, 36, де все, що ми можемо надрукувати — ми робимо там.
— До мене часто приходять професійні художники, живописці, театральні художники, старші, молодші, які прогавили офорт, але хочуть володіти ним. Я даю самостійні зайняття, і вони працюють. Але я не можу сказати, що є моя школа. Це моя мистецька діяльність. Дотичність до плинності часу.

фото – Оксана та Іванна Стратійчуки
іллюстрація – «Горизонтальний натюрморт», 1996, Оксана Стратійчук