ТАЄМНИЧА “МЕЛУГГА“

«Oh, East is East and West is West, and never twain shall meet» – писав 1889 року Редьярд Кіплінг у «Баладі про Схід і Захід». Але в тому то й річ, що протягом світової історії поняття «Заходу» неодноразово набувало нового змісту, а Схід ніколи не був єдиним і монолітним. Якщо звернутися до таких віддалених часів, як 3-2 тисячоліття до нашої ери, то з точки зору сучасної історичної науки роль «Заходу» для нас відіграватимуть Давній Єгипет і Давнє Межиріччя. Територія сучасних Єгипту та Іраку – чогось більш європейського й уявити важко!
Впродовж 20 століття вчені переконалися в тому, що Єгипет і Межиріччя не були єдиними настільки потужними цивілізаціями свого часу. На території сучасного Пакистану та північно-західних штатів Республіки Індія (Раджастан й Гуджарат) у 3-2 тисячоліттях до нашої ери існувала багато в чому навіть розвиненіша за Близький Схід і Північну Африку «Протоіндійська цивілізація» (інші назви – «Культура Гарапи», «Культура Гарапи й Могенджо-Даро», «Цивілізація долини Інду»).

На жаль, наші знання про протоіндійську цивілізацію дуже неповні й однобічні. Розкопки археологів відкривають залишки чудово спланованих міст із системою зручностей, водопостачання й каналізації, майстерні з виготовлення різних предметів, навіть успіхи в галузі медицини, як-от стоматології чи трепанації черепа. Разом з тим про суспільний устрій, громадське життя, релігію, культуру, літературу й образотворче мистецтво ми знаємо вкрай мало або взагалі нічого. Ймовірно, тексти і зображення переважно виготовлялися за допомогою нетривких матеріалів, які не могли зберегтися за такий довгий час у безжальному тропічному кліматі.

Як припускають, протоіндійська цивілізація виникла не через військове суперництво і об’єднання земель. А завдяки розповсюдженню якоїсь ідеології, що передбачала запровадження певних технологій і стандартів. Скоріш за все тип влади тут був олігархічним, а не монархічним, свідченням чого є відсутність монументальних храмів, палаців, гробниць, статуй, тощо. Можливо, монархічна влада й виникала у пізній період у окремих містах. До думки про це підштовхує уламок славетної скульптури «Царя-жерця» й інші скульптурні портрети, знайдені на городищі Могенджо Даро (нині «Цар-жрець» – у зібранні Музею Пакистану у Карачі). Одною з загадок протоіндійців є те, що археологам так і не вдалося знайти серед залишків їхніх міст доказів про існування масштабних військових конфліктів. Якщо збройні зіткнення у них і були, то їхня інтенсивність значно поступалася тому, що ми знаємо про Єгипет і Межиріччя.
Згадувати протоіндійців не було би потреби, якби вони не підтримували торгових й культурних контактів з тогочасним «Заходом» – тобто долиною Тигру й Єфрату. Загалом протоіндійці влаштували блискучу торгову мережу, яка об’єднувала різні регіони Індостану, Іранського нагір’я й Давнє Межиріччя. Шляхи туди були не близькими, і йшли як землею, так і морем.

У месопотамських клинописних текстах Акадської династії (24 – 22 століття до нашої ери) й Третьої династії Уру (21 століття до нашої ери) часто згадується таємничий край «Мелугга», з якого привозять цінні породи деревини, коштовне (з точки зору месопотамців) каміння та екзотичних тварин і птахів. Більшість вчених ототожнюють «Мелугга» з Протоінідйською цивілізацією. На жаль, документальних свідчень про ці стосунки вкрай небагато. Була знайдена особиста печатка Su-i-li-su, перекладача з Мелугги. Також було знайдено судовий документ. Згідно з ним протоіндійський купець Lu Sunzida посварився з місцевим купцем Amar Luku, і під час бійки вибив останньому зуб. За це він мав виплатити штраф вартістю у десять шекелів срібла.
На думку вчених, ініціаторами торгових контактів з Межиріччям були саме протоіндійці. Ми точно не знаємо, що їх цікавило – як припускають, це могли бути якісні вовняні тканини і срібло високого ґатунку. Інтерес був не лише торговим, але й художнім. Фахівці поділяють нечисленні пам’ятки протоіндійської скульптури, що вціліли до нашого часу, на два типи. Один відрізняється майстерним відтворенням форм людського тіла й передачі враження руху. До нього належить металева скульптура дівчини-танцюристки і торс оголеної чоловічої постаті, у якої завдяки шарнірам можна було змінювати положення рук й ніг. Можна сказати, що це – провозвістя класичної індійської скульптури давнини й середньовіччя.

Інший тип протоіндійської пластики відрізняється застосуванням прийомів, про які майстри тих часів могли дізнатися з досвіду колег з Межиріччя та БМАК (Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс – давня цивілізація, що у 23-18 століттях нашої ери існувала на територіях сучасних Туркменістану, Таджикістану, Узбекістану й Афганістану). Саме до таких пам’яток і належить вже згадане погруддя «Царя-жерця» з городища Могенджо Даро.

КОЗАКИ – ЙОГИ, ЙОГИ – КОЗАКИ

Занепад і загибель Протоіндійської цивілізації – окреме загадкове питання. Як вважають фахівці, це було зумовлено не однією, а цілим спектром причин, серед яких не останню роль грали зміни природно-кліматичних умов. У популярних джерелах можна навіть зустріти твердження, ніби протоіндійці… були знайомі з ядерною зброєю. На самому початку вивчення цивілізації долини Інду панувала думка, ніби її знищила навала племен, яких вчені звуть «аріями», «індоаріями» або «індоєвропейцями». Вони й стануть темою нашої наступної оповіді. Гіпотеза про зіткнення аріїв з протоіндійцями на наш час давно «здана до архіву» світової науки, але така думка часом з’являється в українських виданнях, навіть у такого серйозного автора як археолог Володимир Залізняк.

На початку 19 століття англієць Томас Юнг (1773-1829) та німці Фрідріх Шлегель (1772-1829) й Франц Боп (1791-1867) зіткнулися з загадковим і вражаючим фактом. Класична давньоіндійська мова «санскрит» і мова давнього Ірану мають чимало спільного з більшістю мов народів Європий Близького Сходу. Як таке могло статися?

Відкриття було здійснене в часи активного колоніального просування Великої Британії Індостаном. Відповідно, його інтерпретували за потреб політичної пропаганди – британці є наступниками давніх аріїв, які колись принесли світло Культури у ці забуті Богом краї. Впродовж 19-20 століть де тільки не проголошували, що саме їхні землі були батьківщиною давніх аріїв і саме вони є їхніми нащадками. Найбільш сумнозвісний приклад такого типу – ідеологія нацистської Німеччини.

Нині у світовій науці панівною є думка не про загарбницькі походи, а про поступову міграцію індоєвропейських племен, яку вперше висунула у 1956 році археологиня литовського походження Марія Ґімбутас (1921-1994). Згідно з цією гіпотезою протягом 4-5 тисячоліть до нашої ери предки майбутніх індоєвропейців займалися скотарством і кочували між Придніпровськими степами… і Алтаєм. Але з якихось причин вони розділилися і стали поступово мігрувати як на Захід, так і на Схід. Існує думка, що одною з причин цього могли стати й ті глобальні зміни клімату, які зіграли свою роль у загибелі Протоіндійської цивілізації.
Як вже говорилося – хто тільки не проголошував себе нащадками давніх аріїв – і українці аж ніяк не «пасуть задніх» в цьому плані. Арійські корені запорізького козацтва, паралелі між йогою й практиками козацьких «характерників» – де лише про це не почуєш і не прочитаєш про це у вітчизняному інформаційному просторі? І найцікавішим є те, що майже «йоги-козаки», тобто подвижники, що були водночас вояками-найманцями, а часом – кілерами й рекетирами – дійсно існували в Індії. От тільки було це не в часи міграцій давніх аріїв, а значно пізніше – протягом 16-18 століть, тобто водночас з існуванням Запорізької Січі.

Професор порівняльного релігієзнавства й індолог Девід Гордон Вайт (David Gordon White) розповідає про це у своїй відомій книзі «Зловісні йоги» («Sinister Yogis», University of Chicago Press, 2010). У часи правління династії Великих Моголів в Індії склалася наступна ситуація. Мусульманське законодавство ставилося до індуїстів-подвижників значно поблажливіше, ніж до індуїстів-мирян. Тому частина селян й містян, які не були надто заможні, але й не хотіли змінювати конфесійну приналежність, приймали подвижництво – а простіше, «ставали йогами». А через те, що участь у найманих військах за доби Великих Моголів була достатньо вигідним заняттям, то такі подвижники й шли у найманці. Серед подібних «йогів-козаків» траплялися й професійні кілери, які під час виконання завдань підвищували свій бойовий темперамент психотропними речовинами. А іноді гурти таких подвижників займалися рекетом. Вони невідступно йшли за торговими караванами і, поки не дадуть викуп – і вдень, і вночі не давали купцям спокою, гучно співаючи молитви й гімни.

Нема нічого дивного, що сучасники сприймали «йогів-козаків» без особливого ентузіазму. То тут, то там лунали звинувачення: «Що ж це робиться?! Світ став догори дригом! Щоб це наші давні мудреці на шаблях билися й з гармат стріляли?!»

Британська колоніальна влада, що утвердилася на Індостані після падіння Великих Моголів, теж не виявила захоплення «йогами-козаками», і це явище було поступово викорінене.
Ми ж повернемося з епохи Великих Моголів і Запорізької Січі до часів греко-римської античності, аби далі стежити за тим, як Захід і Схід контактували й відображувалися одне в одному.

ЧОРНИЙ ПЕРЕЦЬ, ШОВК І ФЕНОМЕН ГРЕКО-БУДДИЗМУ

З появою на сцені світової історії давніх еллінів все нарешті починає набувати більш звичного для нас вигляду. «Захід» переміщується спершу на територію Східної, а потім – південної Європи (до Балканського та Апеннінського півостровів відповідно). А «Схід» для мешканців «Заходу» поділяється на дві частини. З одного боку – і у географічному, і у політичному плані «Близький Схід» (ми назвемо «Близька Азія»), стосунки з яким часто неоднозначні – суперницькі чи навіть ворожі. А з іншого боку – «Віддалена Азія» (Південний і Далекий Схід), яка є джерелом дорогоцінних екзотичних товарів. Місце, де європейці шукають таємну мудрість, і куди часом проектують власні мрії й бажання. Стосунки з Близькою Азією саме тому й такі неоднозначні, що з одного боку вона часто стає суперником, а з іншого боку – є посередником між «Заходом» і «Віддаленою Азією». За доби античності з’явився й осередок безпосередніх контактів Заходу з Віддаленим Сходом – втім, знаходився він зовсім не на європейській території. Втім, про все – у свою чергу.

Стосунки давніх греків й Агеменідського Ірану не варто сприймати так, як це зображено у голлівудському фільмі-коміксі Зака Снайдера «300 спартанців» (2007). Спершу Іран (або як тоді казали – «Персія») був для еллінів вигідним торговим партнером і роботодавцем. Мешканці бідного копалинами і природними ресурсами півдня Балкан зарекомендували себе як неперевершені майстри, ремісники, торгівці, фахівці й наймані військові. Їхніми послугами охоче користувалися й у Ірані/Персії. Але дружба тривала до першої чвари.

В ході торгової експансії греки заснували мережу міст-колоній вздовж узбережжя Малої Азії (нинішня територія Туреччини). А іранські Агеменіди приєднали Малу Азію до своїх володінь. Виникло дражливе питання – кому мають підпорядковуватися торгові міста на узбережжі? Проте і в часи ворожнечі видатні грецькі діячі в разі, якщо на батьківщині їм ставало незатишно через інтриги й заздрощі, неодноразово знаходили притулок у Персії, де гідно цінували їхні знання й досвід.

Суперечку «хто є хто?» остаточно вирішив у 4 століття до нашої ери Олександр Македонський. І він зробив те, що вражає уяву по наш день: зміг зі своїм військом підкорити величезні простори Центральної (або англійською – «Внутрішньої») Азії. Він об’єднав Балканський півострів, підкорив Єгипет і від східного узбережжя Середземного моря дійшов до північно-західних районів Індостану. Разом з військом мандрувала команда вчених й філософів, які вивчали й описували підкорені землі, побут, звичаї й вірування їхніх мешканців. Важко повірити – але Олександр встиг здійснити свої звершення до тридцять сьомого року життя. Передчасна смерть великого завойовника призвела до поділу щойно створеної мегаімперії між головними полководцями армії Олександра – так званими «послідовниками» або «діадохами».

Нас в даному випадку цікавитиме держава, заснована Селевком Першим Переможцем («Нікатором»). Він та його нащадки були найуспішнішими з «діадохів», бо заволоділи більшою частиною імперії Олесандра – землями від Малої Азії до Індії. Проте подібний успіх обернувся неспроможним тягарем. Велетенські території було складно контролювати – тож не дивно, що з часом окремі частини імперії стали здобувати незалежність. Зокрема, у другій половині 3 століття до нашої ери відокремився район, найближчий до Індії – так зване «Греко-бактрійське царство». У свою чергу від нього у кінці 2 століття до нашої ери відокремилося «Греко-індійське царство».

Безпосередня близькість до Індії сприяла знайомству як еллінської еліти, так і простих підданих з вченням буддизму, який поступово перетворювався з місцевого явища на найдавнішу із світових релігій. Вигідною відмінністю буддизму від тієї традиційної релігії індійців, яку ми знаємо як «ведичну», «брагманську» або «індуїзм» була відсутність етнічних й мовних упереджень. Грецькі володарі й можновладці зацікавилися «Благородним вченням», бо не без підстав вбачали в ньому паралелі до власної філософії. Зокрема, греко-індійський монарх Менандр Перший досі вшановується буддистами під іменем «Мілінди» як один з славетних царів – покровителів буддійської громади. Вважається, що з часом він став подвижником і досяг Просвітлення. Діалог «Питання Мілінди» (мовою палі «Міліндапаньга») увійшов до числа священних текстів всіх основних течій буддизму.

Одним з важливих результатів греко-буддійських контактів стала поява традиції зображення Будди в образотворчому мистецтві. Ще у ранній період розвитку вчення виникло уявлення, що внаслідок вдосконалювання себе впродовж безлічі перевтілень засновник буддизму в тому числі був наділений вищою красою лику й тіла. Подвижники зосереджувалися на ознаках бездоганної краси Будди, аби очистити власний організм від недоліків чи здобути підтримку в екстремальній ситуації. Але при цьому Будда не зображувався у мистецтві, замість його постаті вміщувалися різні благовіщі символи.

Було би наївним перебільшенням вважати (як це іноді робиться), що образ Будди в мистецтві виник на основі зображень грецьких богів. Але безперечним фактом є те, що для візуального втілення цього образу добре прислужився багатий досвід давньогрецького мистецтва.

Час минав. На Заході виникла Римська імперія, а Греко-індійське царство було поглинуте імперією кочовиків індо-іранського походження – «Великих Кушанів». Але греко-буддійський світ і греко-буддійське мистецтво продовжували своє існування – вони зіграли важливу роль у формуванні одної з головних течій буддизму – Магаяни, або ж «Великої Колісниці». Існуванню феномену греко-буддійської культури поклали край лише нашестя кочовиків «ефталітів» (їх також звуть «білими гунами») та арабське завоювання Центральної Азії, яке супроводжувалося насаджуванням ісламу. Але це відбудеться ще не скоро – ближче до кінця 1 тисячоліття нашої ери.

На відміну від колоністів у Центральній Азії мешканці Римської імперії мали досить приблизне уявлення про релігійно-філософські традиції Індії. Вони знали про священицьку верству брахманів, знали й про існування буддистів, яких називали «самана» (від санскритського «шрамана» – одна з назв подвижника). Але – не більше того.

Про те, якою могла поставати Індія в уяві давніх римлян, свідчить цікава літературна пам’ятка 2 століття нашої ери – «Життєпис Аполонія з Тіани» грецького письменника Флавія Філострата. В ті часи у Римській імперії не менше, ніж в наші дні, були популярними «маги, екстрасенси й народні цілителі». І от за дорученням Юлії Домни, дружини римського імператора Септімія Севера, Флавій зібрав і обробив документи про одного такого діяча – мандрівного філософа-піфагорейця Аполонія з Тіани. Письменник мав зобразити свого героя оновлювачем традиції, у чомусь навіть вищим за її засновника. Тож, коли Піфагор вчився у єгипетських жерців, чому б Аполонію не отримати посвячення від… індійських брахманів? Відповідно, у «Життєписі» зображено мандрівку героя до Індії. Там Аполоній зустрічає мудреців-брагманів, які владарюють силами природи і можуть харчуватися плодами майбутніх врожаїв. Вони користуються механізмами на кшталт сучасних роботів, а місцеві монархи бігають перед ними навшпиньках, неначе раби. Слід віддати належне багатій уяві Флавія і його обізнаності в плані відомої з часів Олександра літератури про Індію. Але він зобразив у «Життєписі Аполонія» не так реальну країну і реальних людей, скільки висловлену ще Платоном мрію про ідеальний лад, при якому на чолі суспільства стоять філософи.

На відміну від греків з Греко-індійського царства, європейські греки й римляни були значно краще знайомі з іншим східним народом і його релігією. Йдеться про євреїв. Греко-римські мислителі виявляли неабиякий інтерес до іудаїзму, і от чому. Існує слушне припущення, що в греків були свої культи й своя обрядовість, але не було релігії й побожності в нашому розумінні слова. Якоюсь мірою роль цих чинників відігравала філософія. Досить рано грецькі мислителі дійшли висновку, що шановані народом боги не є богами повною мірою – вони є небожителями, за якими стоїть всемогутній Абсолют. Вчення про це було викладене у діалогах Платона «Тімей» та «Бенкет», неймовірно популярних за доби античності. І от, в особі євреїв еліни й римляни зустріли народ, у якого шанування єдиного Абсолюту є основою релігійності. Проте широкому розповсюдженню іудаїзму заважали певні етнічні упередження – як це й було з традиційною «брагманською» релігією індійців. Цей бар’єр подолає християнство, що стане другою за часом виникнення світовою релігією.

Для повноти картини слід додати, що греків й римлян на Сході цікавили не лише питання духовності, але й більш прозаїчні речі – йдеться про предмети розкошів. Індія була джерелом спеції, яка в буквальному сенсі слова цінувалася не менше за золото й срібло, і часом виконувала функцію грошей. Це – зібрані у різній стадії достигання і висушені у той чи інший спосіб плоди-зернятка тропічної ліани «Piper nigrum», з яких виходить чорний, білий і червоний (але не стручковий) перець. В античному світі перець вважався панацеєю від усіх недугів, і в тому числі виконував функцію сучасної «віагри». Спеція широко використовувалася в кулінарії – в тому числі й у готуванні солодких страв.

З чорним перцем були знайомі ще давні єгиптяни – доказом цього є знахідки зерняток рослини у гробниці фараона Рамзеса Другого (поховання відбулося близько 1273 року до нашої ери). Греки дізналися про перець завдяки Олександрові Македонському, і з того часу його слава у античному світі тільки зміцнювалася. Перець не випадково цінувався настільки високо. Адже аби придбати його на батьківщині і привезти до Європи, слід було здійснити не близьку мандрівку до Малабарського узбережжя (територія штатів Карнатака й Керала сучасної Республіки Індія). Морською брамою до Південної Азії для античного світу був Єгипет. У відкритого 1869 року Суецького каналу був давній попередник, який у різні часи звали то «Каналом фараонів», то «Каналом чотирьох царів», то «Річкою Траяна». Впродовж давнини канал між Нілом й Червоним морем то припиняв, то відновлював свою роботу. Так тривало до 767 року, коли канал був засипаний за наказом Аль Мансура для перенесення торгівельних шляхів у центральні райони Халіфату.

Принаймні не менше за чорний перець-горошок у античному світі цінували китайські шовкові тканини, і тут з’являється нагода розповісти про спроби контактів між Римською імперією та імператорським Китаєм доби династії Хань (3 століття до нашої ери – 3 століття нашої ери). Впродовж перших століть нашої ери Рим і Китай були потужними гегемонами з обох боків Євразії. Але тогочасний рівень розвитку транспортних й інформаційних технологій не давав можливості встановлення безпосередніх зв’язків. Ініціатива трансконтинентальної торгівлі походила з Китаю – завдяки імператору У Ді й дипломатичній місії Чжан Цяня у 121 році до нашої ери із Китаю вирушив перший караван з вантажем шовкових тканин. Він помандрував до Ферганської долини (нині цю територію ділять між собою чотири країни: Узбекістан, Таджикістан, Туркменістан і Киргизстан).

З Центральної Азії шовк потрапив до греків і римлян. Античні назви шовку походять від китайських: греки звали його «сірікос», а римляни – «серікум». Лише окремі тогочасні вчені, як-от Пліній Старший, знали про справжню технологію виготовлення нитки з кокону, який плете довкола себе гусінь метелика тутового шовкопряда. Поширеними були байки про те, ніби коштовну нитку виготовляють з сушеної кори особливих дерев або з вичісують з деревного пуху.

Попит на екзотичну тканину у Китаї був таким, що сенат вводив різноманітні обмеження. Зокрема, одяг з шовкової тканини дозволялося носити лише жінкам. Але носіння такого вбрання могло сприйматися як вияв аморальності – мовляв, шовк надто легкий і тонкий. Він не приховує належним чином принади жіночого тіла.

Прямим контактам Риму й Китаю заважали не лише відстані й брак технологій, але й численні посередники, що зовсім не бажали позбавлятися вигідного статусу. Найголовнішими з них були держави, очолювані двома кочовими народами. Це – Парфія, яка зрештою стала запеклим ворогом римлян і вже згадувана імперія Великих Кушан, що стала союзником Риму.

Ворожнеча з парфянами сприяла зростанню значення морського шляху за шовком. Аби отримати коштовну тканину, європейським мореплавцям було потрібно огинати Індостан і плити на північ до території сучасного В’єтнаму. Доказом існування такого шляху є археологічні знахідки римських монет.

Посольства Риму й Китаю одне до одного були вкрай рідкісними і не приносили якихось результатів. Ми знаємо про китайське посольство до Октавіана Августа і про кілька римських посольств до Китаю часів династії Хань і періоду Троєцарства. На думку вчених, принаймні частина цих посольств була звичайнісінькими купецькими караванами. Видаючи себе за дипломатів, торгівці цілком обґрунтовано розраховували на захист і певні привілеї.

Греки й римляни знали про Китай лише те, що у цій країні виготовляють шовк, вона відгороджена від решти світу високим муром, а її територією протікає якась велика річка. Від назви екзотичного товару походить антична назва Піднебесної – «Сарес».

Натомість китайці – хоч і з других рук – знали про Римську імперію відносно більше. Вони називали її «Да Цінь» – «Велика Цінь». Відомості про високий рівень середземноморської цивілізації й її технологій схиляв мешканців Піднебесної до думки, що первісною батьківщиною римлян був… Китай. Але колись давно вони вирушили в мандри, і не змогли знайти дороги додому.

Падіння династії Хань у Китаї і криза Римської імперії у 3-4 століттях нашої ери зумовили зникнення навіть опосередкованих контактів між Далеким Сходом і Європою. Хоча китайці свято оберігали секрет виготовлення шовку, впродовж першого тисячоліття нашої ери він таки якимось чином потрапив спершу до Центральної Азії, а потім – й до Європи. Як саме це сталося – ми не знаємо. Лишилися самі легенди.

Коли у 6-7 століттях Китай знов об’єднується під владою династій Суй і Тан, відновлюються й сухопутні та морські зв’язки з Заходом. Мешканці Піднебесної дізналися про появу спадкоємиці Риму – Візантії, яку вони стали називати «Фулінь». Як ми вже знаємо, шовк поступово перестав бути китайською монополією. А з 7 століття нашої ери у Піднебесній починають виготовляти особливий тип керамічних виробів, який впродовж віків цінувався у світі ісламу й християнства не менше, ніж шовк. Але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія…

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – Стеатипова печатка з Могенджо Даро

Ілюстрація – Могенджо Даро