Посты с тэгом: СТАТТЯ

ТАЄМНИЧА “МЕЛУГГА“

«Oh, East is East and West is West, and never twain shall meet» – писав 1889 року Редьярд Кіплінг у «Баладі про Схід і Захід». Але в тому то й річ, що протягом світової історії поняття «Заходу» неодноразово набувало нового змісту, а Схід ніколи не був єдиним і монолітним. Якщо звернутися до таких віддалених часів, як 3-2 тисячоліття до нашої ери, то з точки зору сучасної історичної науки роль «Заходу» для нас відіграватимуть Давній Єгипет і Давнє Межиріччя. Територія сучасних Єгипту та Іраку – чогось більш європейського й уявити важко!
Впродовж 20 століття вчені переконалися в тому, що Єгипет і Межиріччя не були єдиними настільки потужними цивілізаціями свого часу. На території сучасного Пакистану та північно-західних штатів Республіки Індія (Раджастан й Гуджарат) у 3-2 тисячоліттях до нашої ери існувала багато в чому навіть розвиненіша за Близький Схід і Північну Африку «Протоіндійська цивілізація» (інші назви – «Культура Гарапи», «Культура Гарапи й Могенджо-Даро», «Цивілізація долини Інду»).

На жаль, наші знання про протоіндійську цивілізацію дуже неповні й однобічні. Розкопки археологів відкривають залишки чудово спланованих міст із системою зручностей, водопостачання й каналізації, майстерні з виготовлення різних предметів, навіть успіхи в галузі медицини, як-от стоматології чи трепанації черепа. Разом з тим про суспільний устрій, громадське життя, релігію, культуру, літературу й образотворче мистецтво ми знаємо вкрай мало або взагалі нічого. Ймовірно, тексти і зображення переважно виготовлялися за допомогою нетривких матеріалів, які не могли зберегтися за такий довгий час у безжальному тропічному кліматі.

Як припускають, протоіндійська цивілізація виникла не через військове суперництво і об’єднання земель. А завдяки розповсюдженню якоїсь ідеології, що передбачала запровадження певних технологій і стандартів. Скоріш за все тип влади тут був олігархічним, а не монархічним, свідченням чого є відсутність монументальних храмів, палаців, гробниць, статуй, тощо. Можливо, монархічна влада й виникала у пізній період у окремих містах. До думки про це підштовхує уламок славетної скульптури «Царя-жерця» й інші скульптурні портрети, знайдені на городищі Могенджо Даро (нині «Цар-жрець» – у зібранні Музею Пакистану у Карачі). Одною з загадок протоіндійців є те, що археологам так і не вдалося знайти серед залишків їхніх міст доказів про існування масштабних військових конфліктів. Якщо збройні зіткнення у них і були, то їхня інтенсивність значно поступалася тому, що ми знаємо про Єгипет і Межиріччя.
Згадувати протоіндійців не було би потреби, якби вони не підтримували торгових й культурних контактів з тогочасним «Заходом» – тобто долиною Тигру й Єфрату. Загалом протоіндійці влаштували блискучу торгову мережу, яка об’єднувала різні регіони Індостану, Іранського нагір’я й Давнє Межиріччя. Шляхи туди були не близькими, і йшли як землею, так і морем.

У месопотамських клинописних текстах Акадської династії (24 – 22 століття до нашої ери) й Третьої династії Уру (21 століття до нашої ери) часто згадується таємничий край «Мелугга», з якого привозять цінні породи деревини, коштовне (з точки зору месопотамців) каміння та екзотичних тварин і птахів. Більшість вчених ототожнюють «Мелугга» з Протоінідйською цивілізацією. На жаль, документальних свідчень про ці стосунки вкрай небагато. Була знайдена особиста печатка Su-i-li-su, перекладача з Мелугги. Також було знайдено судовий документ. Згідно з ним протоіндійський купець Lu Sunzida посварився з місцевим купцем Amar Luku, і під час бійки вибив останньому зуб. За це він мав виплатити штраф вартістю у десять шекелів срібла.
На думку вчених, ініціаторами торгових контактів з Межиріччям були саме протоіндійці. Ми точно не знаємо, що їх цікавило – як припускають, це могли бути якісні вовняні тканини і срібло високого ґатунку. Інтерес був не лише торговим, але й художнім. Фахівці поділяють нечисленні пам’ятки протоіндійської скульптури, що вціліли до нашого часу, на два типи. Один відрізняється майстерним відтворенням форм людського тіла й передачі враження руху. До нього належить металева скульптура дівчини-танцюристки і торс оголеної чоловічої постаті, у якої завдяки шарнірам можна було змінювати положення рук й ніг. Можна сказати, що це – провозвістя класичної індійської скульптури давнини й середньовіччя.

Інший тип протоіндійської пластики відрізняється застосуванням прийомів, про які майстри тих часів могли дізнатися з досвіду колег з Межиріччя та БМАК (Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс – давня цивілізація, що у 23-18 століттях нашої ери існувала на територіях сучасних Туркменістану, Таджикістану, Узбекістану й Афганістану). Саме до таких пам’яток і належить вже згадане погруддя «Царя-жерця» з городища Могенджо Даро.

КОЗАКИ – ЙОГИ, ЙОГИ – КОЗАКИ

Занепад і загибель Протоіндійської цивілізації – окреме загадкове питання. Як вважають фахівці, це було зумовлено не однією, а цілим спектром причин, серед яких не останню роль грали зміни природно-кліматичних умов. У популярних джерелах можна навіть зустріти твердження, ніби протоіндійці… були знайомі з ядерною зброєю. На самому початку вивчення цивілізації долини Інду панувала думка, ніби її знищила навала племен, яких вчені звуть «аріями», «індоаріями» або «індоєвропейцями». Вони й стануть темою нашої наступної оповіді. Гіпотеза про зіткнення аріїв з протоіндійцями на наш час давно «здана до архіву» світової науки, але така думка часом з’являється в українських виданнях, навіть у такого серйозного автора як археолог Володимир Залізняк.

На початку 19 століття англієць Томас Юнг (1773-1829) та німці Фрідріх Шлегель (1772-1829) й Франц Боп (1791-1867) зіткнулися з загадковим і вражаючим фактом. Класична давньоіндійська мова «санскрит» і мова давнього Ірану мають чимало спільного з більшістю мов народів Європий Близького Сходу. Як таке могло статися?

Відкриття було здійснене в часи активного колоніального просування Великої Британії Індостаном. Відповідно, його інтерпретували за потреб політичної пропаганди – британці є наступниками давніх аріїв, які колись принесли світло Культури у ці забуті Богом краї. Впродовж 19-20 століть де тільки не проголошували, що саме їхні землі були батьківщиною давніх аріїв і саме вони є їхніми нащадками. Найбільш сумнозвісний приклад такого типу – ідеологія нацистської Німеччини.

Нині у світовій науці панівною є думка не про загарбницькі походи, а про поступову міграцію індоєвропейських племен, яку вперше висунула у 1956 році археологиня литовського походження Марія Ґімбутас (1921-1994). Згідно з цією гіпотезою протягом 4-5 тисячоліть до нашої ери предки майбутніх індоєвропейців займалися скотарством і кочували між Придніпровськими степами… і Алтаєм. Але з якихось причин вони розділилися і стали поступово мігрувати як на Захід, так і на Схід. Існує думка, що одною з причин цього могли стати й ті глобальні зміни клімату, які зіграли свою роль у загибелі Протоіндійської цивілізації.
Як вже говорилося – хто тільки не проголошував себе нащадками давніх аріїв – і українці аж ніяк не «пасуть задніх» в цьому плані. Арійські корені запорізького козацтва, паралелі між йогою й практиками козацьких «характерників» – де лише про це не почуєш і не прочитаєш про це у вітчизняному інформаційному просторі? І найцікавішим є те, що майже «йоги-козаки», тобто подвижники, що були водночас вояками-найманцями, а часом – кілерами й рекетирами – дійсно існували в Індії. От тільки було це не в часи міграцій давніх аріїв, а значно пізніше – протягом 16-18 століть, тобто водночас з існуванням Запорізької Січі.

Професор порівняльного релігієзнавства й індолог Девід Гордон Вайт (David Gordon White) розповідає про це у своїй відомій книзі «Зловісні йоги» («Sinister Yogis», University of Chicago Press, 2010). У часи правління династії Великих Моголів в Індії склалася наступна ситуація. Мусульманське законодавство ставилося до індуїстів-подвижників значно поблажливіше, ніж до індуїстів-мирян. Тому частина селян й містян, які не були надто заможні, але й не хотіли змінювати конфесійну приналежність, приймали подвижництво – а простіше, «ставали йогами». А через те, що участь у найманих військах за доби Великих Моголів була достатньо вигідним заняттям, то такі подвижники й шли у найманці. Серед подібних «йогів-козаків» траплялися й професійні кілери, які під час виконання завдань підвищували свій бойовий темперамент психотропними речовинами. А іноді гурти таких подвижників займалися рекетом. Вони невідступно йшли за торговими караванами і, поки не дадуть викуп – і вдень, і вночі не давали купцям спокою, гучно співаючи молитви й гімни.

Нема нічого дивного, що сучасники сприймали «йогів-козаків» без особливого ентузіазму. То тут, то там лунали звинувачення: «Що ж це робиться?! Світ став догори дригом! Щоб це наші давні мудреці на шаблях билися й з гармат стріляли?!»

Британська колоніальна влада, що утвердилася на Індостані після падіння Великих Моголів, теж не виявила захоплення «йогами-козаками», і це явище було поступово викорінене.
Ми ж повернемося з епохи Великих Моголів і Запорізької Січі до часів греко-римської античності, аби далі стежити за тим, як Захід і Схід контактували й відображувалися одне в одному.

ЧОРНИЙ ПЕРЕЦЬ, ШОВК І ФЕНОМЕН ГРЕКО-БУДДИЗМУ

З появою на сцені світової історії давніх еллінів все нарешті починає набувати більш звичного для нас вигляду. «Захід» переміщується спершу на територію Східної, а потім – південної Європи (до Балканського та Апеннінського півостровів відповідно). А «Схід» для мешканців «Заходу» поділяється на дві частини. З одного боку – і у географічному, і у політичному плані «Близький Схід» (ми назвемо «Близька Азія»), стосунки з яким часто неоднозначні – суперницькі чи навіть ворожі. А з іншого боку – «Віддалена Азія» (Південний і Далекий Схід), яка є джерелом дорогоцінних екзотичних товарів. Місце, де європейці шукають таємну мудрість, і куди часом проектують власні мрії й бажання. Стосунки з Близькою Азією саме тому й такі неоднозначні, що з одного боку вона часто стає суперником, а з іншого боку – є посередником між «Заходом» і «Віддаленою Азією». За доби античності з’явився й осередок безпосередніх контактів Заходу з Віддаленим Сходом – втім, знаходився він зовсім не на європейській території. Втім, про все – у свою чергу.

Стосунки давніх греків й Агеменідського Ірану не варто сприймати так, як це зображено у голлівудському фільмі-коміксі Зака Снайдера «300 спартанців» (2007). Спершу Іран (або як тоді казали – «Персія») був для еллінів вигідним торговим партнером і роботодавцем. Мешканці бідного копалинами і природними ресурсами півдня Балкан зарекомендували себе як неперевершені майстри, ремісники, торгівці, фахівці й наймані військові. Їхніми послугами охоче користувалися й у Ірані/Персії. Але дружба тривала до першої чвари.

В ході торгової експансії греки заснували мережу міст-колоній вздовж узбережжя Малої Азії (нинішня територія Туреччини). А іранські Агеменіди приєднали Малу Азію до своїх володінь. Виникло дражливе питання – кому мають підпорядковуватися торгові міста на узбережжі? Проте і в часи ворожнечі видатні грецькі діячі в разі, якщо на батьківщині їм ставало незатишно через інтриги й заздрощі, неодноразово знаходили притулок у Персії, де гідно цінували їхні знання й досвід.

Суперечку «хто є хто?» остаточно вирішив у 4 століття до нашої ери Олександр Македонський. І він зробив те, що вражає уяву по наш день: зміг зі своїм військом підкорити величезні простори Центральної (або англійською – «Внутрішньої») Азії. Він об’єднав Балканський півострів, підкорив Єгипет і від східного узбережжя Середземного моря дійшов до північно-західних районів Індостану. Разом з військом мандрувала команда вчених й філософів, які вивчали й описували підкорені землі, побут, звичаї й вірування їхніх мешканців. Важко повірити – але Олександр встиг здійснити свої звершення до тридцять сьомого року життя. Передчасна смерть великого завойовника призвела до поділу щойно створеної мегаімперії між головними полководцями армії Олександра – так званими «послідовниками» або «діадохами».

Нас в даному випадку цікавитиме держава, заснована Селевком Першим Переможцем («Нікатором»). Він та його нащадки були найуспішнішими з «діадохів», бо заволоділи більшою частиною імперії Олесандра – землями від Малої Азії до Індії. Проте подібний успіх обернувся неспроможним тягарем. Велетенські території було складно контролювати – тож не дивно, що з часом окремі частини імперії стали здобувати незалежність. Зокрема, у другій половині 3 століття до нашої ери відокремився район, найближчий до Індії – так зване «Греко-бактрійське царство». У свою чергу від нього у кінці 2 століття до нашої ери відокремилося «Греко-індійське царство».

Безпосередня близькість до Індії сприяла знайомству як еллінської еліти, так і простих підданих з вченням буддизму, який поступово перетворювався з місцевого явища на найдавнішу із світових релігій. Вигідною відмінністю буддизму від тієї традиційної релігії індійців, яку ми знаємо як «ведичну», «брагманську» або «індуїзм» була відсутність етнічних й мовних упереджень. Грецькі володарі й можновладці зацікавилися «Благородним вченням», бо не без підстав вбачали в ньому паралелі до власної філософії. Зокрема, греко-індійський монарх Менандр Перший досі вшановується буддистами під іменем «Мілінди» як один з славетних царів – покровителів буддійської громади. Вважається, що з часом він став подвижником і досяг Просвітлення. Діалог «Питання Мілінди» (мовою палі «Міліндапаньга») увійшов до числа священних текстів всіх основних течій буддизму.

Одним з важливих результатів греко-буддійських контактів стала поява традиції зображення Будди в образотворчому мистецтві. Ще у ранній період розвитку вчення виникло уявлення, що внаслідок вдосконалювання себе впродовж безлічі перевтілень засновник буддизму в тому числі був наділений вищою красою лику й тіла. Подвижники зосереджувалися на ознаках бездоганної краси Будди, аби очистити власний організм від недоліків чи здобути підтримку в екстремальній ситуації. Але при цьому Будда не зображувався у мистецтві, замість його постаті вміщувалися різні благовіщі символи.

Було би наївним перебільшенням вважати (як це іноді робиться), що образ Будди в мистецтві виник на основі зображень грецьких богів. Але безперечним фактом є те, що для візуального втілення цього образу добре прислужився багатий досвід давньогрецького мистецтва.

Час минав. На Заході виникла Римська імперія, а Греко-індійське царство було поглинуте імперією кочовиків індо-іранського походження – «Великих Кушанів». Але греко-буддійський світ і греко-буддійське мистецтво продовжували своє існування – вони зіграли важливу роль у формуванні одної з головних течій буддизму – Магаяни, або ж «Великої Колісниці». Існуванню феномену греко-буддійської культури поклали край лише нашестя кочовиків «ефталітів» (їх також звуть «білими гунами») та арабське завоювання Центральної Азії, яке супроводжувалося насаджуванням ісламу. Але це відбудеться ще не скоро – ближче до кінця 1 тисячоліття нашої ери.

На відміну від колоністів у Центральній Азії мешканці Римської імперії мали досить приблизне уявлення про релігійно-філософські традиції Індії. Вони знали про священицьку верству брахманів, знали й про існування буддистів, яких називали «самана» (від санскритського «шрамана» – одна з назв подвижника). Але – не більше того.

Про те, якою могла поставати Індія в уяві давніх римлян, свідчить цікава літературна пам’ятка 2 століття нашої ери – «Життєпис Аполонія з Тіани» грецького письменника Флавія Філострата. В ті часи у Римській імперії не менше, ніж в наші дні, були популярними «маги, екстрасенси й народні цілителі». І от за дорученням Юлії Домни, дружини римського імператора Септімія Севера, Флавій зібрав і обробив документи про одного такого діяча – мандрівного філософа-піфагорейця Аполонія з Тіани. Письменник мав зобразити свого героя оновлювачем традиції, у чомусь навіть вищим за її засновника. Тож, коли Піфагор вчився у єгипетських жерців, чому б Аполонію не отримати посвячення від… індійських брахманів? Відповідно, у «Життєписі» зображено мандрівку героя до Індії. Там Аполоній зустрічає мудреців-брагманів, які владарюють силами природи і можуть харчуватися плодами майбутніх врожаїв. Вони користуються механізмами на кшталт сучасних роботів, а місцеві монархи бігають перед ними навшпиньках, неначе раби. Слід віддати належне багатій уяві Флавія і його обізнаності в плані відомої з часів Олександра літератури про Індію. Але він зобразив у «Життєписі Аполонія» не так реальну країну і реальних людей, скільки висловлену ще Платоном мрію про ідеальний лад, при якому на чолі суспільства стоять філософи.

На відміну від греків з Греко-індійського царства, європейські греки й римляни були значно краще знайомі з іншим східним народом і його релігією. Йдеться про євреїв. Греко-римські мислителі виявляли неабиякий інтерес до іудаїзму, і от чому. Існує слушне припущення, що в греків були свої культи й своя обрядовість, але не було релігії й побожності в нашому розумінні слова. Якоюсь мірою роль цих чинників відігравала філософія. Досить рано грецькі мислителі дійшли висновку, що шановані народом боги не є богами повною мірою – вони є небожителями, за якими стоїть всемогутній Абсолют. Вчення про це було викладене у діалогах Платона «Тімей» та «Бенкет», неймовірно популярних за доби античності. І от, в особі євреїв еліни й римляни зустріли народ, у якого шанування єдиного Абсолюту є основою релігійності. Проте широкому розповсюдженню іудаїзму заважали певні етнічні упередження – як це й було з традиційною «брагманською» релігією індійців. Цей бар’єр подолає християнство, що стане другою за часом виникнення світовою релігією.

Для повноти картини слід додати, що греків й римлян на Сході цікавили не лише питання духовності, але й більш прозаїчні речі – йдеться про предмети розкошів. Індія була джерелом спеції, яка в буквальному сенсі слова цінувалася не менше за золото й срібло, і часом виконувала функцію грошей. Це – зібрані у різній стадії достигання і висушені у той чи інший спосіб плоди-зернятка тропічної ліани «Piper nigrum», з яких виходить чорний, білий і червоний (але не стручковий) перець. В античному світі перець вважався панацеєю від усіх недугів, і в тому числі виконував функцію сучасної «віагри». Спеція широко використовувалася в кулінарії – в тому числі й у готуванні солодких страв.

З чорним перцем були знайомі ще давні єгиптяни – доказом цього є знахідки зерняток рослини у гробниці фараона Рамзеса Другого (поховання відбулося близько 1273 року до нашої ери). Греки дізналися про перець завдяки Олександрові Македонському, і з того часу його слава у античному світі тільки зміцнювалася. Перець не випадково цінувався настільки високо. Адже аби придбати його на батьківщині і привезти до Європи, слід було здійснити не близьку мандрівку до Малабарського узбережжя (територія штатів Карнатака й Керала сучасної Республіки Індія). Морською брамою до Південної Азії для античного світу був Єгипет. У відкритого 1869 року Суецького каналу був давній попередник, який у різні часи звали то «Каналом фараонів», то «Каналом чотирьох царів», то «Річкою Траяна». Впродовж давнини канал між Нілом й Червоним морем то припиняв, то відновлював свою роботу. Так тривало до 767 року, коли канал був засипаний за наказом Аль Мансура для перенесення торгівельних шляхів у центральні райони Халіфату.

Принаймні не менше за чорний перець-горошок у античному світі цінували китайські шовкові тканини, і тут з’являється нагода розповісти про спроби контактів між Римською імперією та імператорським Китаєм доби династії Хань (3 століття до нашої ери – 3 століття нашої ери). Впродовж перших століть нашої ери Рим і Китай були потужними гегемонами з обох боків Євразії. Але тогочасний рівень розвитку транспортних й інформаційних технологій не давав можливості встановлення безпосередніх зв’язків. Ініціатива трансконтинентальної торгівлі походила з Китаю – завдяки імператору У Ді й дипломатичній місії Чжан Цяня у 121 році до нашої ери із Китаю вирушив перший караван з вантажем шовкових тканин. Він помандрував до Ферганської долини (нині цю територію ділять між собою чотири країни: Узбекістан, Таджикістан, Туркменістан і Киргизстан).

З Центральної Азії шовк потрапив до греків і римлян. Античні назви шовку походять від китайських: греки звали його «сірікос», а римляни – «серікум». Лише окремі тогочасні вчені, як-от Пліній Старший, знали про справжню технологію виготовлення нитки з кокону, який плете довкола себе гусінь метелика тутового шовкопряда. Поширеними були байки про те, ніби коштовну нитку виготовляють з сушеної кори особливих дерев або з вичісують з деревного пуху.

Попит на екзотичну тканину у Китаї був таким, що сенат вводив різноманітні обмеження. Зокрема, одяг з шовкової тканини дозволялося носити лише жінкам. Але носіння такого вбрання могло сприйматися як вияв аморальності – мовляв, шовк надто легкий і тонкий. Він не приховує належним чином принади жіночого тіла.

Прямим контактам Риму й Китаю заважали не лише відстані й брак технологій, але й численні посередники, що зовсім не бажали позбавлятися вигідного статусу. Найголовнішими з них були держави, очолювані двома кочовими народами. Це – Парфія, яка зрештою стала запеклим ворогом римлян і вже згадувана імперія Великих Кушан, що стала союзником Риму.

Ворожнеча з парфянами сприяла зростанню значення морського шляху за шовком. Аби отримати коштовну тканину, європейським мореплавцям було потрібно огинати Індостан і плити на північ до території сучасного В’єтнаму. Доказом існування такого шляху є археологічні знахідки римських монет.

Посольства Риму й Китаю одне до одного були вкрай рідкісними і не приносили якихось результатів. Ми знаємо про китайське посольство до Октавіана Августа і про кілька римських посольств до Китаю часів династії Хань і періоду Троєцарства. На думку вчених, принаймні частина цих посольств була звичайнісінькими купецькими караванами. Видаючи себе за дипломатів, торгівці цілком обґрунтовано розраховували на захист і певні привілеї.

Греки й римляни знали про Китай лише те, що у цій країні виготовляють шовк, вона відгороджена від решти світу високим муром, а її територією протікає якась велика річка. Від назви екзотичного товару походить антична назва Піднебесної – «Сарес».

Натомість китайці – хоч і з других рук – знали про Римську імперію відносно більше. Вони називали її «Да Цінь» – «Велика Цінь». Відомості про високий рівень середземноморської цивілізації й її технологій схиляв мешканців Піднебесної до думки, що первісною батьківщиною римлян був… Китай. Але колись давно вони вирушили в мандри, і не змогли знайти дороги додому.

Падіння династії Хань у Китаї і криза Римської імперії у 3-4 століттях нашої ери зумовили зникнення навіть опосередкованих контактів між Далеким Сходом і Європою. Хоча китайці свято оберігали секрет виготовлення шовку, впродовж першого тисячоліття нашої ери він таки якимось чином потрапив спершу до Центральної Азії, а потім – й до Європи. Як саме це сталося – ми не знаємо. Лишилися самі легенди.

Коли у 6-7 століттях Китай знов об’єднується під владою династій Суй і Тан, відновлюються й сухопутні та морські зв’язки з Заходом. Мешканці Піднебесної дізналися про появу спадкоємиці Риму – Візантії, яку вони стали називати «Фулінь». Як ми вже знаємо, шовк поступово перестав бути китайською монополією. А з 7 століття нашої ери у Піднебесній починають виготовляти особливий тип керамічних виробів, який впродовж віків цінувався у світі ісламу й християнства не менше, ніж шовк. Але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія…

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – Стеатипова печатка з Могенджо Даро

Ілюстрація – Могенджо Даро

ХОШИМИН

Если рассматривать Индокитай, то в этом регионе больше всего «наследили» французы: они колонизировали Вьетнам, Камбоджу и Лаос. Французская архитектура оставила заметный след в двух крупнейших городах Вьетнама – Хошимине (до 1976 года город назывался Сайгон) и Ханое. Одно из популярных мест, которые обязательно посещают туристы в Хошимине – расположенный в самом центре города действующий католический Notre Damme de Saigon Cathedral. Он был возведен в 1880 году и является французской церковью во всех смыслах: материалы для его строительства были привезены из Франции, в частности, кирпич для наружных стен – из Марселя, он и в наши дни сохранил свой красный цвет. Архитекторов и строителей тоже специально доставили из метрополии.

Хорошо известно, что католическая церковь в Азии проявляет гибкость (особенно этим известны иезуиты), в частности, в архитектуре, используя традиционные для конкретной местности мотивы. Это касается и традиционного изображения христианских святых вместе с местными жителями. В Notre Damme de Saigon Cathedral на витражах можно увидеть Деву Марию в окружении вьетнамских крестьянок. В 1959 году перед церковью установили гранитную статую Девы Марии, которая была специально изготовлена в Риме. С ней связана история, произошедшая в 2005 году: статуя, как верят местные католики, заплакала. Возле храма собралось огромное количество верующих (в Хошимине достаточно большая католическая община). В результате местные власти были вынуждены приостановить движение вокруг, несмотря на то что эта часть мегаполиса самая оживленная. Даже опровержение этого мистического события местным католическим руководством не остановило приток верующих.

Недалеко от главного католического храма Хошимина расположены несколько других произведений европейской архитектуры. Буквально через дорогу находится Главпочтамт, построенный в то же время, что и собор. В проектировании здания участвовал знаменитый Гюстав Эйфель, однако его замысел воплотили в жизнь не полностью: сначала, как и было задумано, крышу сделали стеклянной, однако стекло трескалось на солнце, поэтому на сегодняшний день она лишь частично остеклена. Среди барельефов колониальных времен в центре Главпочтамта напротив входа висит портрет первого президента Вьетнама – Хо Ши Мина, самой культовой фигуры страны. И дело не только в том, что его портреты можно увидеть во многих публичных местах страны, здесь он когда-то работал.

Недалеко находятся два других здания, известные за пределами Вьетнама: мэрия и оперный театр. И если первое здание, построенное в 1907 году по образцу парижской мэрии закрыто для посетителей, то оперный театр является одним из самых популярных мест культурного досуга. Строение, также известное как Опера Сайгона, было возведено в 1897 году и рассчитано на 800 мест. Как и большое количество колониальных построек, Опера использовалась не только по прямому назначению. В связи с тем, что в период между двумя мировыми войнами Франция не выделяла достаточно средств на гастроли театральных коллективов в далекий Вьетнам, со временем театр превратился сначала в концертный холл, а затем – в развлекательное заведение. С 1956 года здесь вообще располагалась нижняя палата парламента Южного Вьетнама (в те времена страна была разделена на две части). Но это, впрочем, не уникально – например, Павел Скоропадский был провозглашен гетманом в цирке. Только после победы севера над югом и объединения страны в 1975 году здание снова стали использовать по назначению, как оперный театр.

ХАНОЙ

Есть на что посмотреть и во вьетнамской столице. Первые французские архитекторы стали работать в Ханое еще в начале 19 века по приглашению вьетнамского монарха. Он хотел перестроить цитадель по примеру французских фортификационных сооружений, чтобы увеличить ее функциональность и защищенность. Сегодня сооружение считается одним из основных памятников Ханоя, внесенным, к тому же, в список ЮНЕСКО, хотя типично вьетнамская стилистика и экспозиции внутри комплекса совершенно не напоминают о европейском влиянии.

Если ханойская цитадель, скорее, единичный случай сотрудничества, то массово французская архитектура в Ханое начала появляться с 1880-х годов, после захвата французами севера Вьетнама. Одним из первых монументальных сооружений стал собор святого Иосифа в неоготическом стиле, построенный в 1886 году в центре Старого квартала. Его внешний вид напоминает знаменитый Собор Парижской Богоматери.

Как и в Сайгоне, в Ханое более столетия назад был построен роскошный оперный театр. Схожа и дальнейшая судьба этого храма искусства в качестве места для важнейших политических событий: в нем проходили первые съезды парламента Демократической Республики Вьетнам после провозглашения независимости в 1945 году. В наши дни ханойский Дом оперы помимо своего прямого назначения также используется для важных государственных мероприятий.

Обращает на себя внимание и президентский дворец желтого цвета, построенный в самом начале 20 века, который в колониальные времена был резиденцией губернатора. Современный автор, академик Уильям Логан, в своей книге «Ханой: биография города» охарактеризовал его как «дом в классическом стиле с орнаментами барокко, идущими прямо из провинциальной Франции. В нем нет никакой связи с вьетнамской культурой, и он по многим причинам не подходит под вьетнамские климатические условия». И это правда: если основными традиционными местными строительными материалами выступали бамбук, дерево, кирпич и черепица, то французы стали активно использовать цемент, сталь и железо.

Не желая ассоциироваться с колониальными властями, первый президент страны Хо Ши Мин отказался жить в президентском дворце, однако регулярно принимал в нем официальные делегации. Он поселился в одном из домов для прислуги, расположенных позади дворца, а позже переехал в специально построенный традиционный вьетнамский дом в саду при дворце. Президентский дворец закрыт для посетителей, а охрана иной раз может возражать против его фотографирования, однако есть возможность прогуляться по ботаническому саду и посетить домик на сваях, в котором жил Хо Ши Мин.

Нечто подобное можно сказать и о других зданиях гражданского назначения, построенных французами: архитекторы часто игнорировали местные традиции. Но сейчас вьетнамцы только рады обилию старой французской архитектуры в историческом центре столицы – это их излюбленные места для фотосессий. В большинстве старых французских домов располагаются госучреждения и посольства, многие же из них используются по тому же назначению, что и в колониальные времена. Так Национальный университет Вьетнама находится в здании бывшего университета Индокитая, Госбанк Вьетнама занимает помещения бывшего банка Индокитая, то же касается некоторых школ, гостиниц и музеев.

Рассказ о французском архитектурном наследии вьетнамской столицы был бы неполным без упоминания самого красивого и самого старого ханойского моста Лонг Бьен, проложенного через Красную реку. Считается, что открытый в 1902 году стальной мост, был спроектирован знаменитым Гюставом Эйфелем (тем самым, в честь которого названа башня в Париже). Мост функционирует и по сей день – по нему проходит железная дорога, ездят мотоциклы и велосипеды, ходят пешеходы. А по вечерам здесь устраиваются на отдых компании и уединяются пары, паркуя свои байки на обочине – это место считается одним из лучших в городе для созерцания закатов. Мост также можно назвать символом стойкости ханойцев – в 1960-70 годы он неоднократно подвергался американским бомбардировкам, но поврежденные его части неизменно восстанавливали.

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – фотографія Notre Damme de Saigon Cathedral

Ілюстрація – фотографія головного поштового центру Хошиміну

Хошимин (бывший Сайгон)

Крупнейший город Вьетнама назывался Сайгоном до 3 июля 1976 года, когда был официально переименован в Хошимин, в честь отца вьетнамской социалистической республики Хо Ши Мина. Именно так: по правилам транслитерации вьетнамские имена пишутся раздельно, а географические названия – слитно. Здесь можно провести параллель с Ленинградом: как и Ленин, главный революционер Вьетнама известен под псевдонимом, который и стал названием города.

До переименования Сайгон был столицей французской колонии Кохинхина, а позже – Южного Вьетнама, республики, которая с 1955 по 1975 год существовала независимо от Северного Вьетнама. Это имя не было для города первым: так его в середине 19 века назвали французские колонисты, слегка изменив традиционное обозначение местности. Тем не менее, название «Сайгон» по-прежнему широко используется, причем не только в разговорном вьетнамском языке. Например, код самого загруженного аэропорта Вьетнама – именно SGN, а не HCM. По сути, оба наименования взаимозаменяемы. Смена имени была продиктована победой коммунистического севера с проамериканским правительством над югом. В настоящее же время оба имени используются без какого-либо политического подтекста.

Интересная деталь: 12 мая 1975 года журнал Time вышел с красной обложкой, на которой красовались карта объединенного Вьетнама и портрет Хо Ши Мина, а также звезда на юге с подписью «Ho Chi Minh city» (до переименования оставалось больше года!). Почти весь номер журнала был посвящен важнейшему событию того времени – окончанию войны во Вьетнаме. Любопытна история этого предсказания: единственным журналистом американского издания, который отказался эвакуироваться из занимаемого коммунистами Сайгона, стал Фан Суан Ан – именно с его подачи и появилась такая обложка. Как позже выяснилось, он был одним из важнейших северовьетнамских шпионов и знал о некоторых планах новой власти. К слову, переименование состоялось накануне 200-летия основания США, что весьма символично. Можно еще добавить несколько слов об отношении вьетнамских мигрантов к переименованию. В 1970х годах много южных вьетнамцев, настроенных проамерикански, покинуло родину, и большинство из них обосновалось в США. Так в нескольких американских городах появились вьетнамские кварталы с собирательным названием «little Saigon». Их жители предпочитают дистанцироваться от социалистического пути развития Вьетнама – именно в диаспоре старое название крупнейшего вьетнамского мегаполиса имеет политический подтекст.

Джакарта (бывшая Батавия)

Нынешняя пока еще столица Индонезии и один из крупнейших в мире городов по плотности населения – Джакарта – не раз меняла свои имена. Последний вариант был зафиксирован в 1942 году во время японской оккупации, когда пало более чем трехсотлетнее голландское владычество, а вместе с ним и прежнее имя Батавия. Нынешнее название появилось неслучайно: город Джаякарта появился в 1527 на месте победы местного мусульманского султана над высадившимися на севере острова Ява португальцами. Само название имеет санскритские корни и переводится как «великая победа». К слову, на карте Индостана можно найти немало топонимов со словом «джая». Вместе с тем, название «Батавия» в иностранных атласах и картах держалось до конца 1949 года, пока Индонезия не получила окончательную независимость.

У Батавии как топонима, да еще и со столичным статусом, не было никаких шансов на выживание – уж слишком негативные коннотации с ним связаны. Голландские колонисты дали его в честь древнего латинского названия своей родины и одноименного германского племени, жившего на территории во времена Римской империи. Европейские пришельцы считали себя его прямыми потомками. Причем сама Батавия выросла на руинах Джаякарты, которую голландцы сравняли с землей, предварительно выгнав местных жителей и запретив им селиться на долгое время. А все началось с того, что местный султан позволил голландцам возвести поблизости форт со складами и вести торговлю. Рядом находилось британское поселение, поэтому подразумевалось, что два европейских соседа должны были определенным образом уравновесить друг друга. Но все закончилось тем, что голландские гости нанесли поражение и британцам, и местному султану, а возникший впоследствии город стал центром Голландской Ост-Индской компании. После обретения независимости индонезийские власти постарались превратить голландские кварталы в туристическую достопримечательность, максимально сохранив их изначальный облик. Именно к ним в простонародье применяется наименование «Старая Батавия». Прежнее голландское имя упоминается также в названиях ресторанов и гостиниц, но ко всему городу оно, в отличие от того же Сайгона, вовсе неприменимо.

Токио (бывший Эдо)

Замечали ли вы, что названия городов Токио и Киото весьма похожи? Это неспроста: их названия имеют общую историю. Когда-то столицей Страны восходящего солнца стал Киото, позже эта честь выпала Токио. Интересно, что по-японски Киото пишется как 京都, в то время как Токио пишется 東京都, где 東 – иероглиф, отсутствующий в слове «Киото» и обозначающий «восток». Следовательно, Киото переводится как «столица империи», а Токио – «восточная столица империи». В такой незамысловатой этимологии нет ничего необычного: например, Пекин с китайского переводится как «северная столица», а Астана – до недавнего времени название столицы Казахстана – означает по-казахски просто «столица». То, что в обеих топонимах присутствует слово «столица», отображает отношение самих японцев к обоим своим городам.

Токио возник в конце 12 века как поселение Эдо, что по одной версии означает «устье реки», а по другой – связано с именем местного воина. Благодаря удобному доступу к оживленным маршрутам по суше (по японским меркам того времени), рекам и океану, легендарный сёгун (военный правитель) Токугава Иэясу принял решение основать там сёгунат (феодальное военное правительство) в 1603 году. Уже через столетие Эдо стал одним из самых густонаселенных городов мира, а власть сёгунов стала сильнее, чем власть императоров, по-прежнему сидевших в Киото. В 1867 году последний сёгун пал, и вся власть перешла к императору. Находясь на исторической развилке, между двух центров притяжения, как между двух огней, император принял решение перенести свою резиденцию севернее, в замок сёгунов в Эдо. К этому его подталкивали и стремительно набиравшие силу промышленники, и необходимость компромисса.

Вместе с переездом императора сменилась и столица, а город был переименован в Токио, который к тому времени стал крупнейшим в Японии. Переезд дался непросто: Киото носил статус столицы около десяти столетий и с точки зрения традиций был гораздо предпочтительнее Эдо. Однако такому решению способствовал большой пожар, вспыхнувший накануне и уничтоживший бóльшую часть города. Причиной пожара стало использование огнестрельного оружия мятежниками и защитниками императорского дворца. В результате город сильно пострадал, а император захотел перебраться в более спокойное место. К слову, перенос столицы спас более богатый достопримечательностями Киото от американской атомной бомбардировки в конце Второй мировой войны.

Сеул (бывший Кейджо)

В прошлом столица Южной Кореи была известна под несколькими именами. Их точное количество назвать сложно, поскольку город носил одновременно несколько названий – местный вариант и параллельно – более привычный китайскому или японскому слуху. В истории города его имя по-разному обозначалось на картах, причем смысл нередко сводился к обыгрыванию слова «столица». По официальной версии оно происходит от «Сеорабеол», что переводится как «столица государства Силла», существовавшего в первые века нашей эры. Со временем это название трансформировалось в привычный нам Сеул (или Соуль по-корейски) – такое имя использовалось по крайней мере с 1882 года, зачастую одновременно с другими названиями. В 1910 году Корея на 35 лет стала японской колонией, а город назывался японским экзонимом Кейджо или Кёнсон – его эквивалент на корейском языке. При этом японцы использовали слово «Сеул» как второй вариант наименования города в туристических буклетах на европейских языках в годы своего правления. Переименование после деоккупации прошло быстро и незаметно – корейцы давно привыкли к разным вариантам имени столицы.

Традиционно огромное культурное влияние на Корею оказывает соседний Китай, но при этом слово «Сеул» не имеет соответствующего написания китайскими иероглифами, что совсем нехарактерно для корейских топонимов. По-китайски город называется Ханьчэн, что можно перевести в том числе как «крепость ханьцев». Это самая многочисленная китайская народность, причем это слово используется и в корейском языке. Южнокорейские власти уговорили китайцев изменить китайский вариант на «Шоуэр», где «шоу» можно перевести как «столица» – все-таки неприятно, когда твой самый крупный сосед называет тебя своей крепостью. Слова «Сеул» и «Ханьчэн» в китайском языке считались синонимами, а в корейском означали разные понятия, что вносило определенную путаницу. Так в корейском оба слова используются в названиях учреждений, например, двух разных столичных университетов, в то время как по-китайски их названия звучат одинаково.

Из всего вышесказанного видно, что переименования крупнейших городов могут быть продиктованы как началом новой эры в жизни государства, что прослеживается на примере Хошимина с его сменой государственного строя и объединением двух частей страны, так и кардинальным изменением сил влияния внутри государства, как в случае с Токио – с его переносом столицы и одновременным изменением названия. Или же стремлением обособиться от соседей на примере Сеула и условным возвращением к корням, как это было с Джакартой.

Редактор – Оксана Хромова

Обложка – фотография Е. Подлесного. На фото – памятник Хо Ши Мину и здание городского совета

Иллюстрация в тексте – фрагмент здания городского совета с Вьетнамским флагом

Киргизия

Нынче в моде менять русскоязычные топографические наименования в различных регионах бывшего СССР. Сама киргизская государственность под соответствующим наименованием стала складываться в 20х годах ХХ века – сначала как автономия в составе РСФРС, а с декабря 1936 года – как союзная республика СССР. И до 5 февраля 1991 года официальным наименованием было «Киргизская ССР», пока в конституцию республики не были внесены изменения, согласно которым она стала называться «Республикой Кыргызстан». Поскольку русский является официальным языком в Киргизии, то на всех русскоязычных версиях официальных ресурсов фигурирует слово «Кыргызстан» и его производные – то есть прямая калька с киргизского языка. Часть киргизов считают, что по-русски их страна должна называться «Кыргызстан», а слово «Киргизия» связывают с советским прошлым. Тут следует сказать, что в Киргизии, в отличие от большинства республик бывшего СССР, референдум о независимости не проводился. При этом игнорируется тот факт, что для русского языка не характерно такое сочетание букв с обилием звука «ы». Причем если посмотреть на то, как в разных языках именуется государство (например на https://www.indifferentlanguages.com/ и на Википедии), то можно заметить, что вариант с использованием «и» явно превалирует над вариантом со звуком «ы» (следует учитывать, что буква “y” во многих языках, в которых используется латиница, передает звук “i” – как, например, в английском это /ɜː/ и /ɪ/ соответственно. Даже в родственных тюркских языках – как, например, в таджикском – название страны звучит «Киргизистон» (Қирғизистон, тадж.). Среди европейских языков традиционно в авангарде чувствительных к переименованиям идет украинский язык – в большинстве европейских языков нет «ыканья» в названии этой среднеазиатской республики.

К слову, не всем киргизам по нраву и нынешнее название государства – за последнее десятилетие официально озвучивались идеи переименоваться в «Соединенные штаты Кыргызстана», «Кыргызский каганат», «Кыргызжер» (земля кыргызов). Среди обоснований – то, что нынешнее «Кыргызстан» созвучно с Курдистаном и может приводить к путанице. Руководствуясь подобным аргументом, король крошечного африканского Свазиленда недавно переименовал свою вотчину в Эсватини – ему не нравилось, что «Свазиленд» звучит очень похоже на «Switzerland» (остается только догадываться, как бы сейчас могла называться Швейцария, если бы свазилендцы не опередили швейцарцев). Кому-то не нравится окончание «стан», означающее «страна» по-персидски (кигризы – тюркского происхождения) – есть предложение переименовать в Кыргыз эль, то есть в «Республику кыргызов». За подобными словодвижениями просматривается укоренение актуальной самоидентификации – само слово «кыргыз» означает «сорокаплеменный народ». Но в этом не стоит усматривать стремление отмежеваться от русского языка – он в республике имеет статус официального, а для большинства киргизов оба варианта приемлемы. К слову, с расположенной рядом Алма-Атой ситуация похожая: в Казахстане, где русский также является официальным языком, крупнейший город страны был еще в 90е годы переименован в Алматы.

Индия

Хоть Индия обрела независимость от Британии 15 августа 1947 года, волна переименований началась в 1995 году – тогда Бомбей официально стал называться Мумбаи (или Мумбай). В то время к власти в штате Махараштра, столицей которого является крупнейший мегаполис страны, пришли националисты Шив Сена – они и стали инициаторами топонимической «деколонизации». Город с 1507 года – года своего основания, – назывался Бомбаим, что по-португальски означает «хорошая бухта» (в то время португальцы проводили активную экспансию на западном побережье Индостана). Со временем имя города англизировалось и стало привычным нам Бомбеем. Нынешнее имя города соответствует имени местной богини Мумбадеви, однако само переименование было частью движения по усилению самосознания маратхи – основной народности штата. При этом против переименования выступали центральные власти. Более того, националисты собирались пойти дальше и переименовать киностудию Болливуд (в Мумбавуд?), но тут их планам не суждено было сбыться. Местные жители и сегодня в большинстве своем не испытывают никаких негативных эмоций, когда их город называют по старинке, и нередко сами так делают.

Годом позже по инициативе националистов (на сей раз , уже всеиндийского масштаба, в настоящее время эта партия – Индийская народная партия (BJP) является правящей) был переименован и четвертый по величине город страны – Мадрас, столица южноиндийского штата Тамил-Наду. Его новым именем стал Ченнай. И в этом случае роковую роль сыграл гипотетический «португальский след христиан». В имени города усмотрели португальское «Madre de Dios», то есть «Богоматерь», хотя это отнюдь не единственно возможная этимология данного топонима. Задолго до основания города в середине 17 века на его месте находилась деревушка Мадраспатнам. Город же был переименован в честь одного местного правителя, в имени которого, что интересно, слышны отголоски обоих исторических наименований.

Новая волна переименований в Индии, разворачивающаяся сегодня, связана не с избавлением от европейского колониального прошлого, а от более старого пласта истории, связанного с империей Великих Моголов, правители которой были мусульманами. Сама же империя приказала долго жить еще в начале 18 века, но ее культурное наследие является одной из визитных карточек Индии – чего только стоит один Тадж-Махал. Такие переименования носят религиозный характер – мусульманские имена сменяются индуистскими. В 2018 году был переименован «город Аллаха» – Аллахабад в Праяградж – имя, упоминаемое в Ведах. По версии индуистов – в позднее средневековье Праяг (сокращенное название) получил мусульманское наименование, и они восстановили справедливость; мусульмане же апеллируют к тому, что до прихода сюда моголов никакого города не было, а Праягом называлась местность, на которой была заложена крепость, сперва названная «обителью Бога». Следует сказать, что город является одним из самых значимых в стране мест паломничества индуистов – тут проходит Ктумбха Мела, одно из самых массовых мероприятий на земле, на время которого численность населения города увеличивается в десятки раз.

Судьба Аллахабада в ближайшие годы может постичь и Агру – тут находится знаменитый Тадж-Махал, и один из крупнейших городов страны Хайдарабад, хотя они ранее не имели индуистских наименований.

Китай

Если в самом Китае во внутренних переименованиях мало примечательного (можно вспомнить разве что переименование основанного Российской империей на арендованной земле в 1899 году города Дальний в Далянь), то куда интересней переименования, китайских топонимов с подачи соседей Поднебесной. Как известно, в 1960х годах отношения между СССР и Китаем сильно похолодели, и имели место пограничные вооруженные конфликты. Одним из ответов советской стороны стали переименования речек, заливов, бухт и мелких населенных пунктов, имевших китайское происхождение, на более привычные нашему слуху. Переименования пришлись прежде всего на Приморский край.

Соседи Китая имеют претензии к названию Южно-Китайского моря – в довесок к спорам о принадлежности крошечных, но очень значимых островов в этом самом море – как для рыбной ловли, так и нефтедобычи. Кроме того, через это море проходят крупнейшие в мире грузопотоки. Все эти вопросы заметно актуализировались в последние годы. Так, в сентябре 2012 года Филиппины официально переименовали море в Западно-Филиппинское. Индонезия, в свою очередь, ту часть моря, которая входит в ее исключительную экономическую зону, в 2017 году назвала Северным морем Натуна, поскольку оно располагается на севере страны у берегов одноименных островов. Во Вьетнаме, к слову, море называется просто Восточным морем. Государства воспринимают это все отнюдь не как игру в слова, а как утверждение своих прав на морские широты.

Еще одним морем, вокруг которого ведутся споры по поводу имени, является Японское море. Название это широко используется вот уже более двух столетий и соответствует устоявшейся практике называть моря в соответствии с архипелагам, берега которых они омывают и которые, в свою очередь, отделяют море от океана. В данном случае речь идет о Японском архипелаге. Несогласие с таким наименованием выражают только обе Кореи – Южная и Северная. Обе страны считают, что такое имя – отголосок собственного колониального прошлого под управлением Японии, хотя подобные претензии стали высказываться только в 1990х годах, то есть спустя полвека после ухода японцев с территории Кореи. Обе страны приемлемым вариантом считают Восточное море. Хотя изначально Япония отказывалась от корейских предложений, в настоящее время выражает готовность проводить переговоры по этому поводу.

Разумеется, есть много других примеров с переименованиями (успешными и не очень) – как на уровне отдельных населенных пунктов, так и на уровне целых стран. Среди мотивов – кроме очевидного избавления от остатков колониального прошлого (либо того, что под этим понимается), стремление адаптировать под стандарты своего языка нормы других языков. В дальнейшем рассмотрим и другие примеры с переименованиями.

У психологів існує поняття «рівень культури читання». За ним читачів поділяють на три категорії: тих, хто цікавиться сюжетом, кому подобається дізнаватися нове, і ті, хто може оцінити художню цінність прочитаного. На думку експертів, представники другої і третьої категорії наразі становлять все більшу рідкість. Художнє мистецтво, як і література, потребує вдумливого і послідовного прочитання. Зазвичай у відповідному контексті вживають навіть тотожний термін – “читати”. Не просто — дивитись, споглядати, осягати, а саме прочитувати закладений митцем підтекст. Оскільки далеко не всі мистецькі твори можна розшифрувати самостійно — через недостатню обізнаність у цій сфері, небажання дізнатися про неї в музеї, через спеціальне навчання, путівники чи гідів — пропоную прочитати книгу. Художню. Про мистецтво. Де насправді ненав’язливо і інтригуюче в сюжет загорнуті всі необхідні знання про картину, історичний період в який вона створена, авторський символізм.

Книги про картини

Одним із кращих зразків симбіозу літератури і живопису є історичний роман Трейсі Шевальє за мотивом однойменної картини Яна Вермеєра «Дівчина з перловою сережкою». Упродовж віків картина великого нідерландського художника-живописця XVII століття вважається однією з найбільш відомих і загадкових полотен. Її ще називають північною або голландської Моною Лізою. Досі невідомо, хто ця дівчина і ким вона доводилася художнику. Але в чому ж полягає головна загадка простого, на перший погляд, портрета? Можливо – в історії його створення? Оповідь ведеться від імені «Дівчини з перловою сережкою» – юної Гретти, доньки художника-ремісника. Щоб прогодувати себе і допомогти батьківській родині, вона вимушена йти в служниці. ЇЇ природне відчуття гармонії кольорів помітив знаменитий художник Ян Вермеєр, і забрав дівчинку служити у свою майстерню і дім. Тут і зав’язується вічна історія Художника і його Моделі, історія творчості і трагедії. Можливо, було і не так … Але яке, зрештою, це має значення? На тлі історії головної героїні документально і масштабно розкривається характеристика історичної епохи: соціальний устрій, моральні засади, міжпоколінні і міжособистісні відносини, релігійні конфлікти, культурні і модні тенденції, ведення побуту. Завдяки органічній подачі оповіді кожен елемент самого полотна стає зрозумілим і промовистим. Це настільки розширює власні знання, що створюється ефект абсолютної присутності в момент написання, а відповідно — і розуміння самої картини. Роман, окрім художньої цінності, містить переосмислення і процес становлення особистості героїні, тож цілком може належати і до романів виховання.

Біографічні дослідження про художників

Як зрозуміти творчий посил митця, який жив багато століть тому? Іноді доволі складно осягнути творчість сучасних авторів і їх власну позицію, навіть маючи можливість почути тлумачення від них особисто. В такому випадку незамінним джерелом будуть документальні дані, листи, мемуари або ж дослідження біографів. Одна з таких робіт — біографічний роман Ірвінга Стоуна “Жага до життя”. Про життя знаменитого нідерландського художника Вінсента Ван Гога. Основним джерелом автора було листування художника з його братом, Тео ван Гогом, видане в трьох томах в 1927 – 1930 роках. У цих листах Вінсент описує ставлення до знайомих, пошуки себе і створення таких знаменитих картин, як «Їдці картоплі», «Соняшники», «Спальня художника в Арлі», «Нічне кафе» тощо. Автор відвідав місця, де бував Ван Гог в Голландії, Бельгії та Франції, зустрічався з сучасниками художника. Всі діалоги, за визнанням автора, вигадані, проте виклад переважно відповідає фактам.
Роман стане знахідкою для розуміння не лише творчості художника, ходу його думок, а й митця як особистості у реаліях свого часу. Завдяки розкриттю в романі непростих життєвих етапів Ван Гога, зникає поверхневе судження про нього як про божевільного, який несвідомо писав у якості терапії. Хоча, попри його особливе бачення кольору, в мистецтвознавчому контексті до сьогодні не відкидається теорія хворобливості митця. І вже зовсім іншими очима ви подивитеся на поступ майстерності робіт художника, експресіонізм в його унікальному виконанні і на особливості цього стилю живопису в цілому, що так влучно і тонко змальовані у романі.

Картини за сюжетами книг
Сьогодні кожна історія потребує ілюстрації. Під час розповіді ми додаємо емоції, жести, міміку, інтонацію, забарвлюючи оповідь своєю подачею. Коли слухаємо або читаємо – підключається фантазія і ми уявляємо. Проте чи не кращим підсиленням до твору залишається зображення. Для остаточного розуміння обох видів творчості варто лише поміркувати – у чому мета такої картини? Так ще в ранньохристиянські часи храми прикрашали іконами, фресками і мозаїками з біблійними сюжетами. Їх мета була проста і зрозуміла: передавати через дохідливі ілюстрації суть сцен з Євангегія неписьменним, розповсюджуючи вчення якомога ширше. З розвитком книгодрукування подібну практику почали застосовувати до дітей: у книгах пояснювати складне через малюнки і прості ілюстрації. Часто натхненні творами художники створюють полотна, що продовжують своє існування поза межами книги чи події і стають відомішими за саму історію. Такою фундаментальною роботою стала картина українського художника Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Величезне панно (2,03 × 3,58 м) Рєпін писав 11 років, взявши прототипами козаків своїх відомих сучасників. А сюжетом цієї картини став відомій Лист запорожців турецькому султанові, написаний 1676 року як відповідь на вимоги османського султана Мегмеда IV. Навряд чи хтось пам’ятав би цю історію так добре без трудомісткої картини Рєпіна.

Портрети письменників

Подвійний симбіоз літератури і живопису виражається зокрема і в тому, що завдяки художникам ми знаємо, як виглядали наші улюблені письменники. Ці портрети мали не меншу популярність за сюжетні картини і навіть ставали історичними подіями. Знаковим для української культури є створення портрету відомого поета-романтиста Василя Жуковського митцем Карлом Брюлловим. Культовий художник ХІХ століття змінив хід історії і долю … Тараса Шевченка. Адже кошти, виручені від продажу картини, пішли на викуп Шевченка з кріпацтва. Так світ отримав і проникливу картину майстра, і літературу світового масштабу.
Портрет як жанр завжди залишатиметься затребуваним – людям цікаві люди. Саме тому вже кілька століть найпопулярнішою картиною світу, що офіційно визнана безцінною, залишається “Мона Ліза” Леонардо да Вінчі. І саме тому до Лувру роками з’їжджаються навіть далекі від мистецтва туристи: щоб таки побачити “її” наживо.

Стоячи в картинній галереї пересічним відвідувачем – без спеціальної художньої освіти, “начитаності” по темі через брак часу – нерідко можна відчути себе спантеличено через нерозуміння зображуваного. Здебільшого це стосується живопису 20 століття. Сучасне мистецтво, авангард, від початку потребує пояснення. Наприклад, той же “Квадрат” Малевича, глибинний сенс якого краще дасть пояснювальна записка від експертів, а роботи сучасних митців пояснить координатор безпосередньо у виставковій залі. На противагу — живопис до 20 століття ми найчастіше сприймаємо з естетичного боку, суто як “картинку”: тема полотна, майстерність художника, кольори, фактури. Через це іноді не замислюємося, чи був у картини прихований сенс? Адже насправді автори, закладаючи в зображенні певний сюжет, супроводжують його символами, образами, необхідними для розуміння деталями. Тут теж можна почитати пояснення, але незрівнянно об’ємнішу картину дасть більш ґрунтовне дослідження – літературне.

Читати картини, як і читати книги, насправді легко і захоплююче. Погодьтеся! Варто лише почати. Читати.