Посты с тэгом: СТАТТЯ

Який Схід, такий і Новий Рік!

Опубликовано: 15/12 в 6:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Який Схід, такий і Новий Рік!

Новий Рік не можна за словами Ернеста Хемінгвея назвати «святом, яке завжди з тобою» – але дякуючи азійським звичаям воно може лишатися з нами принаймні ще чверть року, який настав.
Автор: Осауленко Евген
15/12/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Існування власного усталеного звичаю викликає логічне питання – а чи існує схожий звичай в інших? І у якій формі? От є європейське свято Нового Року за григоріанським календарем – а коли і як прийнято зустрічати прихід Нового Року в народів Азії? Цьому й буде присвячено нашу вкрай стислу  уявну подорож.

На всяк випадок згадаємо – а чому так у нас? Звичай рахувати перебіг нового року з 1 січня походить з Давнього Риму і сягає 153 року до нашої ери – адже саме в цей день призначалися нові посадовці – консули. Остаточно затвердив цю традицію перший давньоримський імператор – Юлій Цезар. Але спільною для всіх народів Європи вона стала значно пізніше – з 16 по 17-18 століття. Історія пов’язаних з цим розваг і звичаїв – окрема цікава й складна тема.

Звичаї зустрічі Нового Року у народів Азії об’єднує те, що вони пов’язані з місцевими традиціями відліку часу, що в більшості випадків ґрунтуються на місячному або місячно-сонячному календарі. Тому за виключенням Японії, де у 1873 році було здійснено офіційний перехід на григоріанський календар, дати свята коливаються від лютого до квітня і для кожного року визначаються окремо. Тому можна не вагаючись говорити – східний Новий Рік – переважно весняне свято.

Але як насправді не існує єдиного монолітного «Заходу», так само не існує єдиного неподільного «Сходу». Сходів багато, і в цьому нас може переконати навіть простий перегляд географічного атласу.

Впродовж віків  самим досяжним і пізнаваним Сходом для європейців був Схід народів ісламу – даруйте за повторення – Близький Схід і частина Центральної Азії. От звідти й почнемо.

Культура Ісламу базується в першу чергу на синтезі традицій арабів та іранців. Але для цих народів властиві дві діаметрально протилежні позиції щодо святкування початку року. У арабів такого звичаю ніколи не було, а до європейського свята вони ставляться з осудом як до прояву язичництва. Втім, це не виключає можливості проведення в певних арабських країнах стриманих вечірок або святкового феєрверку.

Натомість у іранців і близьких до них народів з до ісламських часів існує свято Новруз, яке протягом 20 – початку 21 століть все частіше сприймають як аналог європейського Нового Року. Початок Новрузу-2021 припаде на 20те березня.

З вітчизняної точки зору це свято більш схоже не так на Новий Рік, як на православну Паску. Взяти хоча б звичай фарбувати до свята курячі яйця та  святкові ігри, коли фарбовані яйця б’ють одне по одному, перевіряючи, «в кого міцніше?».

Новруз триває 13 днів і включає в себе чимало розваг та обрядів, що походіть з до ісламської релігії іранців – зороастризму. До них без вагань можна віднести стрибки через багаття та витівки одягненого в чорне ряженого, що уособлює вуглик. Обов’язковою складовою свята є своєрідна інсталяція з «Хафт-Сін» – семи страв, приправ, рослин, істот, предметів, чиї назви починаються з іранської літери «Сін». Серед них – пара живих золотих рибок. Впродовж свята їх тримають у воді в спеціальній посудині. А у останній день свята, під час сімейного пікніка урочисто відпускають до річки чи озера.

Рухаючись далі на Схід, ми потрапляємо до тих народів Центральної Азії та Гімалаїв, що сповідують іншу світову релігію – а саме буддизм. У послідовників тибетського буддизму є цілих два свята, які можна порівняти з європейським Новим Роком. По-перше, це тибетське «Галдан  нгамчод ченмо», яке в монголів зветься «Зулин Гурал», а в калмиків – «Зул» або «Зула Гурал». Це – день пам’яті про відхід з цього світу славетного релігійного реформатора 15 століття – Цзонгави Лобсанг Драгпо (1357 – 1419). Монгольська й калмицька назви свята походять від слова, що означає світильник. Особливістю свята є звичай прикрашати ілюмінацією приміщення храмів, монастирів і приватних осель. У калмиків не існувало звичаю святкувати день народження людини, проте вважається, що впродовж Зулу всі представники народу стають старшими на один рік. Це відзначається сімейними вечірками. Зул-2020 припадає на 10 грудня. Хоча в наш час Зул все частіше звуть «калмицьким Новим Роком», це не зовсім точно – зміна часових циклів за традиційним календарем відбувається дещо пізніше.

Натомість тибетський «Лосар» можна порівнювати без жодних умовностей – назва свята й перекладається як «Вхід до Нового Року». Світову славу Тибету приніс театралізований релігійний обряд, що входить в цикл 15-денного свята. Зазвичай його звуть «цам» або «чам», хоча тибетською «цам» – то театральна вистава взагалі. Аби бути більш коректним, слід назвати ритуал «цам Ямараджи» – Ямараджею звуть індійського бога смерті, який на думку буддистів був навернений в їхню віру і став захисником вчення. Буддистські священики й ченці в яскравих вбраннях та страхітливих масках виконують войовничі танці й проводять різні маніпуляції із зробленою з тіста людською фігуркою «лінга» – саме до неї входить все минулорічне лихо, яке позбавляють його руйнівної сили.

Крім того звісно ж існують інші сімейні та громадські урочистості. Серед них згадаємо хоча б ряжених «маніпа», які чимось нагадують наших колядників. Початок Лосару у 2021му році припаде на 12 лютого.

Згадавши тибетських буддистів, слід  пом’янути й буддистів острова Шрі Ланка та країн Південно – Східної Азії. Тут початок року відзначають переважно 13 або 14 квітня. Гарним прикладом може бути кгмерський «Чаул Чам Тгмей» (Камбоджа). Як і тибетський «Лосар», ця назва означає «Вхід до Нового Року». До святкових звичаїв належать – омовіння свяченою водою, прояви благодійності, відвідування буддистських храмів та монастирів, зведення з піску моделів культових споруд, схожих на вигляд до вітчизняних давніх курганів. Скульптури Будди омивають ароматизованою водою – це має забезпечити наступного року належну кількість дощів та плодючість землі. Також для «Чаул Чам Тгмей» (та інших схожих свят у сусідніх народів)  властивий жартівливий звичай обмащувати одне одного фарбами, глиною, обливати водою.

Коли ж звернутися до давньої історичної батьківщини буддизму – нині держава зветься «Республікою Індія» – тут без перебільшень складно обрати, з чого починати і чому приділити більшу увагу. На теренах Індостану мешкає 200 народів, серед яких 20 – найбільш чисельні. Тут існує шість найбільших конфесійних спільнот. Тож не дивно, що в країні відзначають щонайменше чотири чи п’ять початків нового року протягом березня – квітня. До цього додамо ще й громаду римокатоликів з Гоа, які з задоволенням святкують Новий Рік за григоріанським літочисленням.

Та, попри таке розмаїття, існують два давніх індійських свята, що розглядаються як початок року самими носіями традицій, а крім того – часто порівнюються з європейським Новим Роком.

Перше з них – це Дівалі, що 2020го припадало на 14 листопада. Одною з подій, що поминаються під час свята, є поява в світі богині добробуту Лакшмі. Вірять, що під час Дівалі богиня може приходити в домівки і благословляти їх мешканців. Лакшмі приваблює світло і відлякує темрява. Тож схоже до буддистського «Зулу» під час Дівалі оселі, споруди, заклади освітлюють безліччю світильників або ламп, влаштовують процесії зі свічниками, тощо.

Друге з свят – Холі, яке 2021го року припаде на 28-29 березня. Ключовою подією свята є карнавальне гуляння, учасники якого осипають, обливають чи обмащують одне одного фарбами. В такий спосіб бажають яскравого, насиченого, щасливого життя протягом наступного року.

Здавалося б, у Республіці Індонезія ситуація має бути не менш складною, ніж в Індії – адже територію республіки утворюють 13 677 островів, населення складається з 150ти народів, представники яких є прихильниками котроїсь з чотирьох основних конфесій на чолі з ісламом.

Але тут значно легше зробити вибір – чи не найяскравішим традиційним святом є «Ньєпі» або «Очищення» – зустріч Нового року індуїстами острова Балі. Власне це не одне, а кілька поєднаних між собою свят, що займають близько п’яти днів. 2021го року цей цикл триватиме з 11 по 15 березня.

Розпочинає його «Меласті» – кожна громада обирає день обряду на свій розсуд. Це – колективні омовіння, кроплення людей та предметів свяченою водою, що завершується святковим частуванням.

13 березня відбудеться «Бгута яджна» – обряди заспокоювання і задобрювання злих духів. Наймальовничішим з них є «Нгерупук» – своєрідний парад, на якому носять «ого-ого» – зроблені з легкозаймистих матеріалів яскраві й натуралістичні фігури демонічних створінь, образами яких багаті і індуїстська міфологія, і місцеві вірування. По завершенні параду «ого-ого» теоретично мали б спалювати. Але через високу вартість фігур їх лишають на наступний рік. Вогнем знищують лише окремі деталі, які символізують силу й лють, виготовлені дітьми фігурки демонів та всілякий мотлох.

Власне день приходу Нового Року «Ньєпі» прийдеться на 14 березня. За місцевими віруваннями початок нового календарного циклу має відбуватися у повному спокої, чому обрядовість Ньєпі до певної міри нагадує іудейський Шабат з обмеженнями щодо пересування, запалювання світла та розведення вогню і будь-якої діяльності крім релігійних обрядів та духовних практик. Винахідливі балійці в цей день харчуються приготованими заздалегідь стравами і ходять одне до одного в гості – та не по вулицям, а по влаштованим між традиційними будинками переходам.

Завершується цикл «Нгембак Гені» – «Днем Запалювання Вогню». Під час нього відбуваються обряди примирення й вибачення між членами громад та Свято Цілунків «Омед-Омедан» – виступи, ігри, розваги ще не одруженої молоді.

Повернемося знов на материк, та вже не до Індії, а до іншого потужного центру азійської цивілізації – Китаю. Вітчизняна широка публіка хоч і дуже побіжно, та все ж таки знайома з новорічним святом Піднебесної. Чому? Бо на кануні кожного Нового Року ЗМІ починають масово розповсюджувати інформацію про те, що за «східним календарем» це буде рік такої-то тварини такого-то кольору такого-то першоелементу (2021 – рік білого металевого бика).

Насправді «східний календар» є китайським, а самі китайці відзначатимуть «Свято Весни» -«Чуньце» (як воно зветься з 1911 року) більш ніж місяць згодом після 1 січня. Для 2021го року це буде  12 лютого. Але свято – одне з найдовших в китайській традиції – триватиме з 11 по 17 лютого.

Як у європейській, так і у китайській традиції величезне значення надається зустрічі Нового Року. Цього вечора всі члени родини (включно з тими, які живуть і працюють за кордоном) мають зібратися в батьківському домі за святковим столом. Адже хто знає – чи можуть вони зробити теж саме рік згодом? Недаремно святкова вечеря «наньєфань» – «новорічна вечеря» – в деяких районах Китаю зветься «туньюаньфань» – «вечеря возз’єднання сім’ї».

Аби забезпечити наступного року надлишок, ця вечеря має бути якомога більш щедрою і включати до себе продукти й страви, китайські назви яких співзвучні китайським словам «щастя» й «достаток» (наприклад, курятина, риба й соєвий м’який сир). Страви призначаються не лише для живих членів родини. Їх підносять духам предків (чию присутність забезпечують таблички з іменами) та духам оселі – вважається, що саме цього вечора вони літають до Небесного Двору звітувати про життя сім’ї впродовж року, який минув.

Не менш знайомим у китайському святі може й видатися сам звичай зустрічати сам Новий рік спалахами феєрверків та безлічі петард – це має відганяти злі сили й приваблювати щастя. «Свято весни» можна без перебільшення назвати святом піротехніки й ілюмінації. Починають його феєрверками, а завершують «юаньсяоцзе» – «святом ліхтарів», коли будівлі пишно прикрашають паперовими ліхтариками.

Те ж значення, що й світло та вогонь, має червоний колір – червоне забарвлення мають і конверти, в яких роблять традиційні подарунки – гроші.

Серед безлічі обрядів і веселощів (а в кожному регіоні Китаю є свої власні) неможливо не згадати два святкових танці – лева й дракона. Леви у Китаї ніколи не водилися, їхній образ був занесений до Піднебесної з Індії разом з розповсюдженням буддизму. У Китаї леви стали сприйматися як чарівні благовіщі істоти «дзісі». Під час танцю пари акторів виступають в костюмах-ляльках – танцюристи грають роль передніх і задніх кінцівок звіря.

«Танець дракона» передбачає злагоджені рухи команди танцюристів, яка може сягати кількості п’ятдесяти осіб. Вони підтримують на палях величезну ляльку дракона і мають вправно створювати враження, ніби міфічна істота летить в повітрі. На відміну від європейського родича китайський дракон (власне «лун» або «лун ван») сприймається не як руйнівне, а як поважне життєдайне створіння – першопредок всіх звірів і повелитель водної стихії. В тому числі – дощів.

Нарешті, завершити нашу уявну подорож новорічними звичаями народів Азії буде доречно в Країні Сонця, Що Сходить. Японський «О-сьогацу» чудово відображує властивий для тамтешньої культури синтез традицій місцевої давньої релігії «сінто», засад буддизму, впливів китайської та європейської цивілізацій. Розглянемо все по черзі – але у зворотному порядку.

За доби середньовіччя дату для «О-сьогацу» визначали за тим же принципом, що і дату китайського «Свята Весни». Та п’ять років згодом після буржуазної революції Мейдзі 1868го року, у 1873му Японія перейшла на григоріанський календар, чому й дату Нового Року перенесли на звичні для нас 31грудня/1 січня. Єдине, що японці починають святкувати раніше – з 29 грудня.

Як і в багатьох інших культурах звичаї свята передбачають перші в Новому Році повторення регулярних дій і справ. Розпочинають їх «ходомацу» – останні за минаючий рік і перші в новому відвідини храму. Даруйте за повторення – під час тих відвідин Новий Рік і зустрічають. У буддистських храмах в цей момент мають пролунати 108 ударів дзвону. Вважається, що ці удари мають послаблювати і розвіювати 108 затьмарень свідомості, які зумовлюють страждання звичайної людини та гальмують її наближення до Просвітлення. Нагадаємо, що на відміну від європейських родичів,у далекосхідних дзвонів нема підвішеного зсередини «язика». Аби інструмент заграв, по ньому б’ють підвішеним ззовні «билом».

І, власне, з сінто пов’язані традиційні прикраси осель і споруд. Перша з них – «кадомацу» або ж «сосна при вході» може нагадати європейцеві уславлену ікебану. Це – інсталяція, в яку обов’язково мають входити гілки сосни та стебла бамбуку. Їх на свій розсуд можна доповнювати квітами, листям, стеблами інших рослин. Вважається, що традиція створення «кадомацу» походить від звичаю прикрашати живі дерева. Така інсталяція відіграє водночас роль оберегу оселі від злих сил і роль оселі для божества року, який приходить.

А в інтер’єрі оселі – звичайно неподалік родинного олтаря – встановлюється «кагамімочі» або «кагамімоті». На двох млинцях з клейкого рису («моті») встановлюється плід гіркого апельсину або ж «померанцю» – цей плід уособлює процвітання родини.

Побажанням процвітання родини ми й завершимо нашу уявну подорож – але ж яку можливість для реальних подорожей можуть дати традиційні східні новорічні свята?!

Звісно, Новий Рік не можна за словами Ернеста Хемінгвея назвати «святом, яке завжди з тобою» – але дякуючи азійським звичаям воно може лишатися з нами принаймні ще чверть року, який настав.

Три закони архітектури Вітрувія

Опубликовано: 11/12 в 6:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Три закони архітектури Вітрувія

Архітектура – це особливе мистецтво створювати та будувати споруди (від грецького слово «архітектор» означає «будівельник»).
Автор: koma
12/11/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

«Користь, міцність, краса.»

Три закони архітектури Вітрувія.

Кожного дня ми спостерігаємо зміни в житті, в природі, в самих нас. Все це відображається на нашому оточенні, світогляді та навколишньому середовищі. Ми завжди прямували до розвитку та створенню чогось нового – покращеного. Колись люди жили в печерах та не мали нічого, окрім елементарного існування, та потреба у розвитку привела нас до сьогодення: нові технології, покращений рівень життя, вдосконалення в усіх галузях. Так само і в архітектурі.

Архітектура – це особливе мистецтво створювати та будувати споруди (від грецького слово «архітектор» означає «будівельник»). Якщо говорити про архітектуру, оцінювати споруди різних епох і народів, розуміти суть і сенс скоєного людством, то це неможливо без розкриття зодчества. Постійна зміна часу, архітектурних стилів та матерів, з яких виконуються споруди, спонукається розвитком технологій та прагненням удосконалення. Все це відображається на зовнішньому вігляді будівель та споруд. Незмінним залишається те, що будівельники формують світ для існування завдяки організації простіру для житла, зустрічей, молитв, навчання, праці та інше.

Архітектор повинен поєднувати в своїх проектах воєдино: користь, міцність та красу (функцію, конструкцію та форму). Ці три якості залишаються невід’ємної для кожної споруди, яка претендує називатися твором архітектури. На жаль, якщо з виконанням перших двох аспектів ще можна погодитися, то з останнім, з плином часу, виникає все більше питань. Для кращого розуміння минулого та правильного планування майбутнього обліку міста, необхідно враховувати попередні зміни образів та їх формування.

Київ змінювався починаючи з часів перших поселень і до сьогодення. Важливим акцентом є те, що архітектурна думка та новації були пов’язані не лише з ідеологічними та естетичними засадам, але й складали конструкцію будівлі, її тіло і кістки. Колони, арки і склепіння зодчі вигадали, виходячи із поставлених завдань і світогляду, як це видно на прикладі сакральних будівель Києва від середньовіччя до ХVIII століття.

Але, з іншого боку, винайдення матеріалів і конструкцій також впливало на зміни в архітектури та її форм. Гарним прикладом є архітектура модерну, взірці якої зустрічаються і в столиці. Стиль модерн був утворений на основі поєднання нових технологій та матеріалів (метал, скло) з природними вигинами та лініями, скульптурним оздобленням і орнаментованими мотивами. Архітектори прагнули створювати будівлі одночасно функціональними, але й естетично красивими.

«Дім – машина для життя» - Ле Корбюзье

Французький архітектор модерніст Ле Корбюзье називав будинок машиною для життя. Його ідеї функціонального житла відповідали авторам конструктивізму, коли будинок стає схожим на бджолиний вулик. Відтоді для архітектури наступив період співіснування із дизайном, розвиток якого пов’язаний із ідеями об’єднання «Баухауз», які в свою чергу поставили питання про цінність речей щоденного користування. На практиці це злиття вилилось в будівництво строгих геометричних форм, монолітного вигляду фасадів із чіткими раціональними планами та відсутністю черезмірних елементів декору, що мали прикрашальне значення, а з інтер’єрів максимально прибиралися речі, які не несли суто функціонального навантаження.

В Києві цей напрямок представлений будинком «радянського лікаря» архітектора П. Альошина. Саме в той час перед архітекторами встало питання про будівництво не лише гармонійних та красивих будівель, але й про організацію простору. Даний будинок був прикладом погляду в майбутнє, оскільки передбачав створення комфортних умов для життя, з облаштованим коридором для прогулянок, пральнями, комфортними помешканнями з усім необхідним. З точки зору естетики будинок є прикладом вдалого втілення ідей конструктивізму: структура будівлі сформована за рахунок різниці об’ємів, симетрично розміщених один до одного, завдяки чому зовнішня динамічна форма будівлі виглядає урівноважено і гармонійно. В даному випадку передові ідеї нового напрямку мистецтва виправдали себе і відстояли своє право на існування.

Ідеї ці отримали продовження в сучасній архітектурі. Сьогодні одним із популярних, і не лише в архітектурі, напрямків є мінімалізм. Він представлений свідомою відмовою від усього зайвого, використанням лаконічних засобів виразності, перевагою промислових матеріалів. В основі – прості геометричні форми, нейтральні локальні кольори з яскравими акцентами. Художні ефекти утворюються, скоріше навіть не формами, а грою світла по поверхні об’ємів і конструкцій, різними за фактурою та матеріалами. Зокрема, світло, проходячи крізь скляні поверхні, створює враження багатоколірності, віддзеркалюючи навколишні будинки, вулиці, небо, хмари.

«Містобудування – це організація усіх функцій колективного життя в місті та селі…». - Афінська хартія. 1933 р.

На даний час все гострішою стає проблема архітектурного вигляду міста. Це сталося через різнотипні споруди які не завжди гармонійно поєднуються з історичними вулицями чи будинками.

У кожного архітектора є своє бачення і кожен майстер має право на нього, але при цьому необхідно враховувати прийнятність нової споруди до культурного ландшафту та образу міста. В сьогоденні, перед нами стоїть велика задача — збереження історичних пам’яток архітектури, що несуть нашу сутність та історію. Для цього сформовані ансамблі не повинні втрачати свого призначення, руйнуючи їх композиційні точки іншими об’ємами. Не нищити середовище та ґрунти поблизу пам’яток світової культурної значущості, що може призвести до занепаду споруди.

Тобто, необхідно знаходити компроміс між більш старими спорудами та новобудовами, щоб мати можливість рухатися в перед зберігаючи нашу історичну цінність.

«Не формою єдиною» або мистецтво концептуалізму

Опубликовано: 10/12 в 12:45 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

«Не формою єдиною» або мистецтво концептуалізму

«Спершу зображувались предмети, після – відчуття, і нарешті – ідеї», так вибудовує Ортега-і-Гассет розвиток тенденцій зображення дійсності у мистецтві.
Автор: Зігура Елизавета
10/12/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

«Спершу зображувались предмети, після – відчуття, і нарешті – ідеї», так вибудовує Ортега-і-Гассет розвиток тенденцій зображення дійсності у мистецтві. Згідно з його працею «Про точку зору у мистецтві», це цілком обумовлене явище, у якому зміщення акцентів щодо відтворення реальності у художній формі є необхідністю. Перехід від об’єктивного мистецтва до суб’єктивного та інтерсуб’єктивного є закономірним за загальним розвитком жанрів, стилів та напрямів.

1917 рік – в Україні та Америці на світ з’являються «Чорний квадрат» Каземіра Малевича, як маніфест загибелі мистецтва, та пісуар Марселя Дюшана як маніфест народженню вільної думки та дії митця. Дві діаметрально протилежні філософії – народження і загибель сформували у своїй основі і протилежне ставлення до нового мистецтва, розділивши публіку на тих, хто його розуміє, і тих, хто не сприймає. Таке явище Ортега-і-Гассет називає очищенням мистецтва, або його спрямованістю до очищення, яке призведе до витіснення із нього «людського, занадто людського». Він пише так: «в процесі даної тенденції відбудеться той момент, коли «людський» зміст твору досягне максимальної мізерності, і його впізнаваність скінчиться» … «Стане мистецтвом для митців, а не для мас; це буде мистецтво касти, а не демосу». Але розвиток мистецтва пішов ще далі. Художник взагалі відмовився від зображення предметно-речового змісту змістивши акцент на ідейний початок як на самостійний твір. Тобто, сама ідея – це форма, але форма не матеріальна, а змістовна.

МИСТЕЦТВО КОНЦЕПТУАЛІЗМУ

1965 рік – Джозеф Кошут створює інсталяцію «Один і три стільці», яка одразу стає маніфестом концептуалізму. Робота є прикладом троїстої природи одного об’єкту, де матерія, ідея та час знаходять своє відображення в одному місці. Кошут демонструє реальний предмет – стілець, його фото та витяг із словника значенням терміну «стілець». Інсталяція містьть головну ідею концептуалізму –презентація об’єкта самим об’єктом. Пізніше, у 1969 році, Кошут опублікує працю «Мистецтво після філософії», де скаже: «Все мистецтво концептуальне за своєю природою, адже воно існує лише у вигляді ідеї». Митець стверджував, що традиційне уявлення про художність знаходить свій кінець, і замість ного він пропонує досліджувати різноманітні засоби виразності. «Бути митцем сьогодні –означає порушувати питання про природу мистецтва», саме така позиція є актуальною і нині.

У той самий час, в 1953 р, Роберт Роушенберг – інший відомий художник-концептуаліст, видає на розсуд публіки принципово відмінний від попереднього концептуалістичний твір під назвою «Стертий малюнок де Кунінга», демонструючи дійсно стертий олівець іншого художника Віллема де Кунінга. Меседж був таким: якщо мистецтво є тим, що створює митець, то чи є мистецтво тим, що він і знищує? Або взагалі, до всього того, що торкалась його рука. «Портет Айріз Клерт» демонструє саме те розуміння концептуалізму, де форма подачі залежна від ідеї, але не належить їй. Портрет-телеграма, надіслана в галерею із текстом «Це є портрет Ірис Клер, якщо я так стверджую» є свого роду демонстрацією позиції митця, яка здебільшого відобразила у всій повноті загальну тенденцію щодо розуміння мети і задач мистецтва митцями в цілому, де творча свобода змінюється на творче свавілля. «В даному випадку митець залишається в ситуації нестерпного перепаду температур: в полум’ї гіпервідповідальності та холоді вільнодумства (вільне мистецтво не підкорене догмам та моралі)». Позиція відходу від великого, єдиного стилю і переходу до власного, особистісного продиктована саме відмовою від об’єктивного погляду на сутність речей і прийняттям суб’єктивного бачення. «Усвідомлення небувалої свободи, відчуття нових берегів, до яких митець наближається без карти і компасу (канону та сталих істин), підігріває в романтичному художнику месіанський пил та разом із тим змушує його випити гірку чашу ізоляції («полюс генія» та «полюс смаку» – у митця більше не існує надійного кола підготовлених поціновувачів, глядачів та слухачів, митців, що пройшли із ним загальну об’єктивну школу).

Так чи інакше, а ідея стрімко звільняється від форми і розуміється як самостійний твір. Ідея не за Гегелем, яка є першоосновою, субстанцією, що творить світ, ідеалом та абсолютом, а ідея власного погляду на сутність речей. ХХ століття – це доба «самотності», самоусвідомлення, самопізнання, самоідентифікації, самовираження, корінь якого є «Я».

Філософія концептуалізму – це філософія принципово нового ставлення до творчого процесу, у якому художник свідомо зрікається традиційної естетики, канону, у якому і форма, й ідея підпорядковані сутності. І якщо цінність художньої інформації полягала саме у її естетичній спрямованості, то наразі мова йде вже не про художній твір, а про створення нових засобів виразності, які аж ніяк не відносяться до художності. Вони є метою і «сучасного мистецтва», у якому спосіб творення не загальнолюдський – суб’єктивний з боку художника та неосяжним з боку глядача.

Не формою єдиною наповнений світ, але у формі змістовність його.

Крок вперед – шлях вглиб

Опубликовано: 08/12 в 6:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Крок вперед – шлях вглиб

«В полоні вічності краса тримає. І тільки той її пізнає, кому байдужа метушня…». Які кришталево чисті, точні та щирі слова Джона Кітса, насичені натхненням від прекрасного.
Автор: Захарова Анніс
08/12/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

«В полоні вічності краса тримає. І тільки той її пізнає, кому байдужа метушня…». Які кришталево чисті, точні та щирі слова Джона Кітса, насичені натхненням від прекрасного. Тією тихою силою, що подарувала життя кожній частинці Всесвіту, сповнила його сенсом і зробила своїм уособленням.

Поняття краси є незбагненним, але віра в неї не вимагає ніяких доказів. Хоча вони знаходяться повсюдно: в природі, висоті совісті та моралі людської особистості, в гармонії мистецтва. Незалежно від віку, статі, соціального статусу або етнічної приналежності людей, споглядання і творення витонченого протягом всієї земної історії для кожного було, є і буде такою ж природною інтуїтивною потребою, як саме дихання чистим повітрям.

  Стародавні греки разом з видатними мислителями своєї епохи вважали, що сутністю їхньої культури є прагнення до впорядкованості та гармонії. А мистецтво, як одна з форм вираження відповідних якостей, з одного боку відігравало роль способу побудови вдосконаленої дійсності, з іншого – було шляхом осягнення істини.

Напевно, тому все, що пов’язане з мистецтвом античної цивілізації, має дуже сильний вплив на людину – як сучасну, так і ту, яка засвідчує перебіг близьких або далеких за часом подій. Якби ці слова були несправедливі – біля архітектурних пам’яток Афін не було б щоденного натовпу туристів. Вони не шикувалися б у величезні черги до музеїв світу, які містять шедеври грецької пластики, ювелірного і образотворчого мистецтва. А дух еллінізму не відроджувався б кожне сторіччя з новою силою, виявляючи себе у всіх історичних стилях – від ренесансу до модерну і навіть сучасного мінімалізму.

Античність неодноразово залишала свій відбиток на естетиці костюму різних епох. Навіть винахідники масової моди ХХ-ХХI століть звертались у своїх теоретичних розбірках щодо конструкцій та образу одягу до принципів, які народилися багато тисячоліть тому біля Егейського й Іонічного морів: простоти, доцільності, відповідності та функціональності.

 

Куди б людина не йшла і що б вона не робила – вирішення будь-якої нової задачі виявляється спробою особистого інсайту в те, що відбувалось колись. Це нагадує повернення до сторінок прочитаної книги задля пошуку на них потрібних відповідей і того, що раніше було непоміченим та незрозумілим. Внутрішній поштовх закликає до ясності, переосмислення дійсності, знаходження для неї місця в системі існуючих речей та явищ відповідно до власних цінностей та умов, що склались. Він вимагає відходу від абстрактного до того, що відображає актуальне на сьогодні особисте ставлення людини. Вивільнюється потенціал, здатний створити нову форму або ідею на основі того, що вже мало місце. Причина й наслідок стають єдиним цілим. А вісь часів виглядає як взаємозв’язок усього, з чого вона складається. Тому майбутнє можливе лише при різнобічному й глибокому розумінні минулого, при його творчому та вольовому опрацюванні задля вдосконалення в сучасному.

 

Насичуючись ідеями й образами історії, діячі мистецтва заповнюють розмальовку свого внутрішнього світу, стають тими, хто одночасно належить різним епохам. Від такої повноти самоусвідомлення виникає потреба поговорити про побачене і пережите. Мається на увазі – майстерно передати свій досвід всіма доступними засобами комунікації: звуком, кольором, формою, символом, запахом, рухом, за допомогою тактильних відчуттів.

 

Поряд із композиторами, архітекторами, художниками та поетами модельєри також часто вдаються до «подорожей у часі». Що вони прагнуть знайти? Хтось скаже: «Швидкокрилу музу: ледве помітиш її – і знову немає й сліду. Залишається у пам’яті тільки згадка про її вічну молодість, легкість та життєрадісність, які прагнеш відтворити». Проте можна розглянути й іншу думку. Створення одягу є видом ужиткового мистецтва. І якщо архітектор оспівує рукотворну велич, художник створює об’єм на площині, композитор чи поет силою виразної мови відкриває слухачеві інші простори, то модельєр у своїй роботі намагається об’єднати все це відразу. Тому він шукає міст між зримим і невидимим, побутовим та піднесеним. У пошуках гармонії струнка матеріальна складова його творінь повинна поєднуватися з красою розумоосяжною. Щоб поряд з практичністю речей вони ставали ще й такими унікальними предметами, які надихають, наповнюють повсякдення різноманіттям образів та змістів, сутністю самого буття. Адже саме це є однією з важливих функцій мистецтва.

Хенрікус Антоніус ван Меєгерен

Опубликовано: 03/12 в 1:57 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО

Тэги:

СТАТТЯ

Хенрікус Антоніус ван Меєгерен

Ми ніколи не знаємо звідки і в який момент прийде це раптове прозріння, що зветься інсайтом.
Автор: koma
03/12/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Ми ніколи не знаємо звідки і в який момент прийде це раптове прозріння, що зветься інсайтом. Для Хенрікуса Антоніуса ван Меєгерена, наприклад, воно прийшло з потойбіччя, коли художник після чергової невдачі намагався покінчити життя самогубством. Його зупинив привид Яна Вермеєра Дельфського,Ян Вермеєр – нідерландський живописець, майстер побутового жанру та портрету. /1632 – 1675/ який наказав Меєгерену не вчиняти гріх і слідувати його наказам. Антоніус прислухавася до голосу містичного сідоволосого чоловіка і почав писати… В той день на світ з’явився один з найвидатніших фальсифікаторів ХХ ст.

Художник перестав вживати алкоголь, яким намагався затопити всі свої попередні поразки, і щодня працював над полотнами. В його палітрі з’явились холодні світлі тони, а в передачі відтінків світла досяг унікальної майстерності, притаманної геніальному Вермеєру. Привид дельфтського художника буквально керував рукою Антоніуса. Коли техніка письма стала відповідною, невгамовний привид навчив його виготовляти фарби за старовинними рецептами, купувати роботи невідомих авторів 17 ст, змивати з них зображення і писати на автентичних полотнах. Після цього дух Вермеєра показав як штучно зістарювати картини, щоб на них з’являвся кракелюр.Кракелюр – тріщини лаку на полотнах, написаних олійною фарбою.

Цю історію підсудний Маєгерен розповів присяжним під час судового засідання в 1945 році.

Спочатку його звинувачували за продаж цінних творів мистецтв нацистам. Доказом стала робота Яна Вермеєра «Христос і блудниця», яку він продав за 1 мільйон гульденів Герману Герінгу – одному зі сподвижників Гітлера. Це було дуже серйозне звинувачення і всі були впевнені, що судді винесуть смертний вирок. Але підсудний спантеличив усих зізнанням, що робота була підробкою і зробив її ніхто інший як власне сам Меєгерен з допомогою привида Вермеєра. Звичайно, що ніхто не повірив в абсурдну історію підсудного, так як всі роботи мали підтвердження головних експертів мистецтва 17 ст. Всі вони в один голос стверджували, що стиль письма Вермеєра настільки унікальний, що підробити його не можливо.

Для встановлення істини було проведено слідчий експеримент: Меєгерена зачинили в будинку, де він протягом шести тижнів працював над підробкою картини «Христос проповідує в храмі». Завдяки цьому звинувачення у співпраці з нацистами були зняті з художника, але натомість його засудили за шахрайство. Вирок був досить поблажливий – всього один рік ув’язнення. В тюрмі Хенрікус хотів продовжувати малювати, але в 1947 році художник помер від серцевого нападу.

Постать Меєгерена суперечлива, як і дивна історія його інстайту. Для прихильників спіритуалізму ця розповідь звучить переконливо, так як феномен психографії (автописьмо) періодично зустрічається у різних людей ( прим. Автоматичне письмо – це процес фіксації певної інформації, яка надходить сама по собі. Той, хто сприймає інформацію, часто впадає у стан трансу і не здатен контролювати цей процес, лише сприймати і відтворювати). Для матеріалістів ця теорія сумнівна – вони вбачають секрет некерованого «натхнення» в підсвідомості людини, яка також наразі є мало вивченою. Тим паче, що Меєгерен в свій час зловживав алкоголем і наркотиками, тому буде доречно припустити, що це були просто галюцинації.

Як би там не було, Хенрікус Меєгерен – не просто фальсифікатор, а бездоганний, талановитий майстер своєї справи і тепер його підробки знаходяться в музеях на рівні з оригіналами визнаних художників.

Образи почуттів

Опубликовано: 01/12 в 6:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Образи почуттів

«Чим більше спотворений цей світ, тим абстрактніше мистецтво» Пауль Клее, 1915.
Автор: Зігура Елизавета
01/12/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

«Чим більше спотворений цей світ, тим абстрактніше мистецтво»

Пауль Клее, 1915

ОСНОВА ТВОРУ

Трагедія створює твір сама. Не питаючи, формує образ. Вона не має іншого шляху окрім одного – з усією силою втілитись у художній образ. Як говорив Сергій Рубінштейн «Жодне найвеличніше явище не створювалось без великої пристрасті». Вся історія мистецтв – це еволюція думки та почуттів людини, відображення в образах її світогляду та стану душі. Тому, переживання – необхідна умова для появи сильного твору.

За природою емоція – первинний ступінь пізнання сутності речей. Вона безтілесна та безформна. Є почуття, які не можливо відобразити у слові, і вони, минаючи символи, виливаються у характер, природу людини. Часто митці (починаючі із XX ст.) виражають їх такими, якими вони є – абстрактними. Фарба розтікається по всьому периметру полотна, її краплі застигають, чіткість форми тіл або зникають, або з новою силою з’являються – ніби ті самі образи, що у підсвідомості, які то тьмяніють, то спливають, змішуючись, перетікають один в одне. Ці образи стрімко позбавляються від матеріальності, адже матерія обмежена у можливостях їх відтворити. Вона здатна бути лише знаком, який вказує на почуття, але не самим почуттям. В цьому сенсі раціональне у мистецтві зникає, і на перший план виходить оголена емоція. Така тенденція характерна майже для всього мистецтва XX ст. Тут вперше художник звертається до чуттєвих образів, занурюючись у підсвідоме, розуміє їх як предмет мистецтва. Найбільш чітко такі тенденції знайшли себе в абстракціонізмі та стали потужним поштовхом до переосмислення мети та задач мистецтва в цілому.

ОБРАЗИ ПОЧУТТІВ

ХУДОЖНИК – ГЛЯДАЧ

Мистецтво – феномен, життя якого не відбувається без участі глядача. Воно не існує лише для художника або вузького кола «утаємничених» та зацікавлених. Саме в цьому є його найвища синтезуюча функція.

Однією із найважливіших умов перегляду, читання, слухання творів мистецтва є духовна та розумова напруга. Ріхард Вагнер часто зазначав, що глядач, який внутрішньо не готовий відчути образ так, як його прожив митець, може не відвідувати концерти, до того ж часто підкреслюючи таке проведення часу марним. Тож переживання образів є не тільки необхідною умовою для виникнення твору, але і для повноцінного розуміння слухачем того чи іншого героя. Будь-який художній образ є трагічним в своїй основі хоча б тим, що митець стає особою, яку він зображує, а це відмова від себе, жертва мистецтву власними бажаннями та часом. Таким чином задача слухача у тім, що б стати і митцем, і героєм його твору одночасно. У цьому і полягає творча сутність свідомості. Процес відбуваються шляхом «відображення», у якому психіка здатна копіювати ідеї та форми і на їх основі відтворювати у мисленні принципово нову реальність.

ВІДОБРАЖЕННЯ – ТВОРЧІЙ АКТ

Найбільш сильне і складне відображення відбувається тоді, коли один вид мистецтва впливає на інший. Взаємодія між ними – це перш за все взаємодія між мисленням митців тієї чи іншої епохи, їхнім розумінням буття.

Дивовижне явище, де музика стає живописом і навпаки. Такий досвід відомий світу у творах Сергія Рахманінова «Острів мертвих» як результат натхнення однойменною картиною швейцарського митця-символіста Арнольда Бекліна; «композиція-виклик до полотен Пауля Клее» Тань Дуня, де зроблена спроба говорити із художником його живописним ресурсом, але покладеним на мову музики; відомі «4 газетні оголошення» Олександра Мосолова, в яких композитор перетворює буденне і тривіальне у мистецтво, закладаючи реальну основу – дійсно існуючі чотири газетні оголошення.

Переживання дійсності, погляд на речі під іншим кутом, осмислення їх сутності є необхідною умовою розвитку людської свідомості загалом. В свою чергу, сублімація пережитого у знак (слово, текст, образ, музику) є творчий акт за визначенням, мета якого, як писав Арістотель, «не у розвагах та задоволеннях, але у вдосконаленні моральності та вгамуванні пристрастей». Таким чином, емоція + раціональне зерно = основа народження вічних образів, які не мають іншого шляху, окрім одного – з усією силою втілитись у художній образ.

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages