СТАТТЯ

Який Схід, такий і Новий Рік!

Новий Рік не можна за словами Ернеста Хемінгвея назвати «святом, яке завжди з тобою» – але дякуючи азійським звичаям воно може лишатися з нами принаймні ще чверть року, який настав.
Автор: Осауленко Евген
15/12/2020
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Існування власного усталеного звичаю викликає логічне питання – а чи існує схожий звичай в інших? І у якій формі? От є європейське свято Нового Року за григоріанським календарем – а коли і як прийнято зустрічати прихід Нового Року в народів Азії? Цьому й буде присвячено нашу вкрай стислу  уявну подорож.

На всяк випадок згадаємо – а чому так у нас? Звичай рахувати перебіг нового року з 1 січня походить з Давнього Риму і сягає 153 року до нашої ери – адже саме в цей день призначалися нові посадовці – консули. Остаточно затвердив цю традицію перший давньоримський імператор – Юлій Цезар. Але спільною для всіх народів Європи вона стала значно пізніше – з 16 по 17-18 століття. Історія пов’язаних з цим розваг і звичаїв – окрема цікава й складна тема.

Звичаї зустрічі Нового Року у народів Азії об’єднує те, що вони пов’язані з місцевими традиціями відліку часу, що в більшості випадків ґрунтуються на місячному або місячно-сонячному календарі. Тому за виключенням Японії, де у 1873 році було здійснено офіційний перехід на григоріанський календар, дати свята коливаються від лютого до квітня і для кожного року визначаються окремо. Тому можна не вагаючись говорити – східний Новий Рік – переважно весняне свято.

Але як насправді не існує єдиного монолітного «Заходу», так само не існує єдиного неподільного «Сходу». Сходів багато, і в цьому нас може переконати навіть простий перегляд географічного атласу.

Впродовж віків  самим досяжним і пізнаваним Сходом для європейців був Схід народів ісламу – даруйте за повторення – Близький Схід і частина Центральної Азії. От звідти й почнемо.

Культура Ісламу базується в першу чергу на синтезі традицій арабів та іранців. Але для цих народів властиві дві діаметрально протилежні позиції щодо святкування початку року. У арабів такого звичаю ніколи не було, а до європейського свята вони ставляться з осудом як до прояву язичництва. Втім, це не виключає можливості проведення в певних арабських країнах стриманих вечірок або святкового феєрверку.

Натомість у іранців і близьких до них народів з до ісламських часів існує свято Новруз, яке протягом 20 – початку 21 століть все частіше сприймають як аналог європейського Нового Року. Початок Новрузу-2021 припаде на 20те березня.

З вітчизняної точки зору це свято більш схоже не так на Новий Рік, як на православну Паску. Взяти хоча б звичай фарбувати до свята курячі яйця та  святкові ігри, коли фарбовані яйця б’ють одне по одному, перевіряючи, «в кого міцніше?».

Новруз триває 13 днів і включає в себе чимало розваг та обрядів, що походіть з до ісламської релігії іранців – зороастризму. До них без вагань можна віднести стрибки через багаття та витівки одягненого в чорне ряженого, що уособлює вуглик. Обов’язковою складовою свята є своєрідна інсталяція з «Хафт-Сін» – семи страв, приправ, рослин, істот, предметів, чиї назви починаються з іранської літери «Сін». Серед них – пара живих золотих рибок. Впродовж свята їх тримають у воді в спеціальній посудині. А у останній день свята, під час сімейного пікніка урочисто відпускають до річки чи озера.

Рухаючись далі на Схід, ми потрапляємо до тих народів Центральної Азії та Гімалаїв, що сповідують іншу світову релігію – а саме буддизм. У послідовників тибетського буддизму є цілих два свята, які можна порівняти з європейським Новим Роком. По-перше, це тибетське «Галдан  нгамчод ченмо», яке в монголів зветься «Зулин Гурал», а в калмиків – «Зул» або «Зула Гурал». Це – день пам’яті про відхід з цього світу славетного релігійного реформатора 15 століття – Цзонгави Лобсанг Драгпо (1357 – 1419). Монгольська й калмицька назви свята походять від слова, що означає світильник. Особливістю свята є звичай прикрашати ілюмінацією приміщення храмів, монастирів і приватних осель. У калмиків не існувало звичаю святкувати день народження людини, проте вважається, що впродовж Зулу всі представники народу стають старшими на один рік. Це відзначається сімейними вечірками. Зул-2020 припадає на 10 грудня. Хоча в наш час Зул все частіше звуть «калмицьким Новим Роком», це не зовсім точно – зміна часових циклів за традиційним календарем відбувається дещо пізніше.

Натомість тибетський «Лосар» можна порівнювати без жодних умовностей – назва свята й перекладається як «Вхід до Нового Року». Світову славу Тибету приніс театралізований релігійний обряд, що входить в цикл 15-денного свята. Зазвичай його звуть «цам» або «чам», хоча тибетською «цам» – то театральна вистава взагалі. Аби бути більш коректним, слід назвати ритуал «цам Ямараджи» – Ямараджею звуть індійського бога смерті, який на думку буддистів був навернений в їхню віру і став захисником вчення. Буддистські священики й ченці в яскравих вбраннях та страхітливих масках виконують войовничі танці й проводять різні маніпуляції із зробленою з тіста людською фігуркою «лінга» – саме до неї входить все минулорічне лихо, яке позбавляють його руйнівної сили.

Крім того звісно ж існують інші сімейні та громадські урочистості. Серед них згадаємо хоча б ряжених «маніпа», які чимось нагадують наших колядників. Початок Лосару у 2021му році припаде на 12 лютого.

Згадавши тибетських буддистів, слід  пом’янути й буддистів острова Шрі Ланка та країн Південно – Східної Азії. Тут початок року відзначають переважно 13 або 14 квітня. Гарним прикладом може бути кгмерський «Чаул Чам Тгмей» (Камбоджа). Як і тибетський «Лосар», ця назва означає «Вхід до Нового Року». До святкових звичаїв належать – омовіння свяченою водою, прояви благодійності, відвідування буддистських храмів та монастирів, зведення з піску моделів культових споруд, схожих на вигляд до вітчизняних давніх курганів. Скульптури Будди омивають ароматизованою водою – це має забезпечити наступного року належну кількість дощів та плодючість землі. Також для «Чаул Чам Тгмей» (та інших схожих свят у сусідніх народів)  властивий жартівливий звичай обмащувати одне одного фарбами, глиною, обливати водою.

Коли ж звернутися до давньої історичної батьківщини буддизму – нині держава зветься «Республікою Індія» – тут без перебільшень складно обрати, з чого починати і чому приділити більшу увагу. На теренах Індостану мешкає 200 народів, серед яких 20 – найбільш чисельні. Тут існує шість найбільших конфесійних спільнот. Тож не дивно, що в країні відзначають щонайменше чотири чи п’ять початків нового року протягом березня – квітня. До цього додамо ще й громаду римокатоликів з Гоа, які з задоволенням святкують Новий Рік за григоріанським літочисленням.

Та, попри таке розмаїття, існують два давніх індійських свята, що розглядаються як початок року самими носіями традицій, а крім того – часто порівнюються з європейським Новим Роком.

Перше з них – це Дівалі, що 2020го припадало на 14 листопада. Одною з подій, що поминаються під час свята, є поява в світі богині добробуту Лакшмі. Вірять, що під час Дівалі богиня може приходити в домівки і благословляти їх мешканців. Лакшмі приваблює світло і відлякує темрява. Тож схоже до буддистського «Зулу» під час Дівалі оселі, споруди, заклади освітлюють безліччю світильників або ламп, влаштовують процесії зі свічниками, тощо.

Друге з свят – Холі, яке 2021го року припаде на 28-29 березня. Ключовою подією свята є карнавальне гуляння, учасники якого осипають, обливають чи обмащують одне одного фарбами. В такий спосіб бажають яскравого, насиченого, щасливого життя протягом наступного року.

Здавалося б, у Республіці Індонезія ситуація має бути не менш складною, ніж в Індії – адже територію республіки утворюють 13 677 островів, населення складається з 150ти народів, представники яких є прихильниками котроїсь з чотирьох основних конфесій на чолі з ісламом.

Але тут значно легше зробити вибір – чи не найяскравішим традиційним святом є «Ньєпі» або «Очищення» – зустріч Нового року індуїстами острова Балі. Власне це не одне, а кілька поєднаних між собою свят, що займають близько п’яти днів. 2021го року цей цикл триватиме з 11 по 15 березня.

Розпочинає його «Меласті» – кожна громада обирає день обряду на свій розсуд. Це – колективні омовіння, кроплення людей та предметів свяченою водою, що завершується святковим частуванням.

13 березня відбудеться «Бгута яджна» – обряди заспокоювання і задобрювання злих духів. Наймальовничішим з них є «Нгерупук» – своєрідний парад, на якому носять «ого-ого» – зроблені з легкозаймистих матеріалів яскраві й натуралістичні фігури демонічних створінь, образами яких багаті і індуїстська міфологія, і місцеві вірування. По завершенні параду «ого-ого» теоретично мали б спалювати. Але через високу вартість фігур їх лишають на наступний рік. Вогнем знищують лише окремі деталі, які символізують силу й лють, виготовлені дітьми фігурки демонів та всілякий мотлох.

Власне день приходу Нового Року «Ньєпі» прийдеться на 14 березня. За місцевими віруваннями початок нового календарного циклу має відбуватися у повному спокої, чому обрядовість Ньєпі до певної міри нагадує іудейський Шабат з обмеженнями щодо пересування, запалювання світла та розведення вогню і будь-якої діяльності крім релігійних обрядів та духовних практик. Винахідливі балійці в цей день харчуються приготованими заздалегідь стравами і ходять одне до одного в гості – та не по вулицям, а по влаштованим між традиційними будинками переходам.

Завершується цикл «Нгембак Гені» – «Днем Запалювання Вогню». Під час нього відбуваються обряди примирення й вибачення між членами громад та Свято Цілунків «Омед-Омедан» – виступи, ігри, розваги ще не одруженої молоді.

Повернемося знов на материк, та вже не до Індії, а до іншого потужного центру азійської цивілізації – Китаю. Вітчизняна широка публіка хоч і дуже побіжно, та все ж таки знайома з новорічним святом Піднебесної. Чому? Бо на кануні кожного Нового Року ЗМІ починають масово розповсюджувати інформацію про те, що за «східним календарем» це буде рік такої-то тварини такого-то кольору такого-то першоелементу (2021 – рік білого металевого бика).

Насправді «східний календар» є китайським, а самі китайці відзначатимуть «Свято Весни» -«Чуньце» (як воно зветься з 1911 року) більш ніж місяць згодом після 1 січня. Для 2021го року це буде  12 лютого. Але свято – одне з найдовших в китайській традиції – триватиме з 11 по 17 лютого.

Як у європейській, так і у китайській традиції величезне значення надається зустрічі Нового Року. Цього вечора всі члени родини (включно з тими, які живуть і працюють за кордоном) мають зібратися в батьківському домі за святковим столом. Адже хто знає – чи можуть вони зробити теж саме рік згодом? Недаремно святкова вечеря «наньєфань» – «новорічна вечеря» – в деяких районах Китаю зветься «туньюаньфань» – «вечеря возз’єднання сім’ї».

Аби забезпечити наступного року надлишок, ця вечеря має бути якомога більш щедрою і включати до себе продукти й страви, китайські назви яких співзвучні китайським словам «щастя» й «достаток» (наприклад, курятина, риба й соєвий м’який сир). Страви призначаються не лише для живих членів родини. Їх підносять духам предків (чию присутність забезпечують таблички з іменами) та духам оселі – вважається, що саме цього вечора вони літають до Небесного Двору звітувати про життя сім’ї впродовж року, який минув.

Не менш знайомим у китайському святі може й видатися сам звичай зустрічати сам Новий рік спалахами феєрверків та безлічі петард – це має відганяти злі сили й приваблювати щастя. «Свято весни» можна без перебільшення назвати святом піротехніки й ілюмінації. Починають його феєрверками, а завершують «юаньсяоцзе» – «святом ліхтарів», коли будівлі пишно прикрашають паперовими ліхтариками.

Те ж значення, що й світло та вогонь, має червоний колір – червоне забарвлення мають і конверти, в яких роблять традиційні подарунки – гроші.

Серед безлічі обрядів і веселощів (а в кожному регіоні Китаю є свої власні) неможливо не згадати два святкових танці – лева й дракона. Леви у Китаї ніколи не водилися, їхній образ був занесений до Піднебесної з Індії разом з розповсюдженням буддизму. У Китаї леви стали сприйматися як чарівні благовіщі істоти «дзісі». Під час танцю пари акторів виступають в костюмах-ляльках – танцюристи грають роль передніх і задніх кінцівок звіря.

«Танець дракона» передбачає злагоджені рухи команди танцюристів, яка може сягати кількості п’ятдесяти осіб. Вони підтримують на палях величезну ляльку дракона і мають вправно створювати враження, ніби міфічна істота летить в повітрі. На відміну від європейського родича китайський дракон (власне «лун» або «лун ван») сприймається не як руйнівне, а як поважне життєдайне створіння – першопредок всіх звірів і повелитель водної стихії. В тому числі – дощів.

Нарешті, завершити нашу уявну подорож новорічними звичаями народів Азії буде доречно в Країні Сонця, Що Сходить. Японський «О-сьогацу» чудово відображує властивий для тамтешньої культури синтез традицій місцевої давньої релігії «сінто», засад буддизму, впливів китайської та європейської цивілізацій. Розглянемо все по черзі – але у зворотному порядку.

За доби середньовіччя дату для «О-сьогацу» визначали за тим же принципом, що і дату китайського «Свята Весни». Та п’ять років згодом після буржуазної революції Мейдзі 1868го року, у 1873му Японія перейшла на григоріанський календар, чому й дату Нового Року перенесли на звичні для нас 31грудня/1 січня. Єдине, що японці починають святкувати раніше – з 29 грудня.

Як і в багатьох інших культурах звичаї свята передбачають перші в Новому Році повторення регулярних дій і справ. Розпочинають їх «ходомацу» – останні за минаючий рік і перші в новому відвідини храму. Даруйте за повторення – під час тих відвідин Новий Рік і зустрічають. У буддистських храмах в цей момент мають пролунати 108 ударів дзвону. Вважається, що ці удари мають послаблювати і розвіювати 108 затьмарень свідомості, які зумовлюють страждання звичайної людини та гальмують її наближення до Просвітлення. Нагадаємо, що на відміну від європейських родичів,у далекосхідних дзвонів нема підвішеного зсередини «язика». Аби інструмент заграв, по ньому б’ють підвішеним ззовні «билом».

І, власне, з сінто пов’язані традиційні прикраси осель і споруд. Перша з них – «кадомацу» або ж «сосна при вході» може нагадати європейцеві уславлену ікебану. Це – інсталяція, в яку обов’язково мають входити гілки сосни та стебла бамбуку. Їх на свій розсуд можна доповнювати квітами, листям, стеблами інших рослин. Вважається, що традиція створення «кадомацу» походить від звичаю прикрашати живі дерева. Така інсталяція відіграє водночас роль оберегу оселі від злих сил і роль оселі для божества року, який приходить.

А в інтер’єрі оселі – звичайно неподалік родинного олтаря – встановлюється «кагамімочі» або «кагамімоті». На двох млинцях з клейкого рису («моті») встановлюється плід гіркого апельсину або ж «померанцю» – цей плід уособлює процвітання родини.

Побажанням процвітання родини ми й завершимо нашу уявну подорож – але ж яку можливість для реальних подорожей можуть дати традиційні східні новорічні свята?!

Звісно, Новий Рік не можна за словами Ернеста Хемінгвея назвати «святом, яке завжди з тобою» – але дякуючи азійським звичаям воно може лишатися з нами принаймні ще чверть року, який настав.

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages