Посты с тэгом: СТАТТЯ

Переименования

Опубликовано: 21/09 в 11:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Переименования

«Нынче в моде менять русскоязычные топографические наименования в различных регионах бывшего СССР… Среди европейских языков традиционно в авангарде чувствительных к переименованиям идет украинский язык… К слову, не всем киргизам по нраву и нынешнее название государства…
Автор: Підлісний Євген
21/09/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Время от времени разные страны и регионы захлестывают волны переименований. По словам их инициаторов – все это делается с целью сказать «остаточне прощавай» колониальному прошлому. Неудивительно, что в авангарде подобных затей – которые, к тому же, прогнозируемо влетают в «копеечку», – обычно выступают националистично настроенные организации и активисты. Интересно, что эти переименования часто осуществляются не на волне национального подъема в первые месяцы или даже годы обретения независимости (не всегда, впрочем, долгожданной), а спустя длительное время. Зачастую, волны переименований поднимаются в периоды экономических и социальных натяжений, когда отдельным силам хочется отвлечь от насущных неурядиц, одерживая маленькие победоносные войны над колонизатором – и не имеет значения, что деколонизация (или то, что под ней подразумевают некоторые) произошла десятилетия назад. Ведь достаточно эффективным и социально заметным методом борьбы с ветряными мельницами показал себя путь смены вывесок. И хоть на родных восточноевропейских просторах подобных прецедентов хватает, рассмотрим – для сравнения – азиатский опыт.

Киргизия

Нынче в моде менять русскоязычные топографические наименования в различных регионах бывшего СССР. Сама киргизская государственность под соответствующим наименованием стала складываться в 20х годах ХХ века – сначала как автономия в составе РСФРС, а с декабря 1936 года – как союзная республика СССР. И до 5 февраля 1991 года официальным наименованием было «Киргизская ССР», пока в конституцию республики не были внесены изменения, согласно которым она стала называться «Республикой Кыргызстан». Поскольку русский является официальным языком в Киргизии, то на всех русскоязычных версиях официальных ресурсов фигурирует слово «Кыргызстан» и его производные – то есть прямая калька с киргизского языка. Часть киргизов считают, что по-русски их страна должна называться «Кыргызстан», а слово «Киргизия» связывают с советским прошлым. Тут следует сказать, что в Киргизии, в отличие от большинства республик бывшего СССР, референдум о независимости не проводился. При этом игнорируется тот факт, что для русского языка не характерно такое сочетание букв с обилием звука «ы». Причем если посмотреть на то, как в разных языках именуется государство (например на https://www.indifferentlanguages.com/ и на Википедии), то можно заметить, что вариант с использованием «и» явно превалирует над вариантом со звуком «ы» (следует учитывать, что буква “y” во многих языках, в которых используется латиница, передает звук “i” – как, например, в английском это /ɜː/ и /ɪ/ соответственно. Даже в родственных тюркских языках – как, например, в таджикском – название страны звучит «Киргизистон» (Қирғизистон, тадж.). Среди европейских языков традиционно в авангарде чувствительных к переименованиям идет украинский язык – в большинстве европейских языков нет «ыканья» в названии этой среднеазиатской республики.

К слову, не всем киргизам по нраву и нынешнее название государства – за последнее десятилетие официально озвучивались идеи переименоваться в «Соединенные штаты Кыргызстана», «Кыргызский каганат», «Кыргызжер» (земля кыргызов). Среди обоснований – то, что нынешнее «Кыргызстан» созвучно с Курдистаном и может приводить к путанице. Руководствуясь подобным аргументом, король крошечного африканского Свазиленда недавно переименовал свою вотчину в Эсватини – ему не нравилось, что «Свазиленд» звучит очень похоже на «Switzerland» (остается только догадываться, как бы сейчас могла называться Швейцария, если бы свазилендцы не опередили швейцарцев). Кому-то не нравится окончание «стан», означающее «страна» по-персидски (кигризы – тюркского происхождения) – есть предложение переименовать в Кыргыз эль, то есть в «Республику кыргызов». За подобными словодвижениями просматривается укоренение актуальной самоидентификации – само слово «кыргыз» означает «сорокаплеменный народ». Но в этом не стоит усматривать стремление отмежеваться от русского языка – он в республике имеет статус официального, а для большинства киргизов оба варианта приемлемы. К слову, с расположенной рядом Алма-Атой ситуация похожая: в Казахстане, где русский также является официальным языком, крупнейший город страны был еще в 90е годы переименован в Алматы.

 

Индия

Хоть Индия обрела независимость от Британии 15 августа 1947 года, волна переименований началась в 1995 году – тогда Бомбей официально стал называться Мумбаи (или Мумбай). В то время к власти в штате Махараштра, столицей которого является крупнейший мегаполис страны, пришли националисты Шив Сена – они и стали инициаторами топонимической «деколонизации». Город с 1507 года – года своего основания, – назывался Бомбаим, что по-португальски означает «хорошая бухта» (в то время португальцы проводили активную экспансию на западном побережье Индостана). Со временем имя города англизировалось и стало привычным нам Бомбеем. Нынешнее имя города соответствует имени местной богини Мумбадеви, однако само переименование было частью движения по усилению самосознания маратхи – основной народности штата. При этом против переименования выступали центральные власти. Более того, националисты собирались пойти дальше и переименовать киностудию Болливуд (в Мумбавуд?), но тут их планам не суждено было сбыться. Местные жители и сегодня в большинстве своем не испытывают никаких негативных эмоций, когда их город называют по старинке, и нередко сами так делают.

Годом позже по инициативе националистов (на сей раз , уже всеиндийского масштаба, в настоящее время эта партия – Индийская народная партия (BJP) является правящей) был переименован и четвертый по величине город страны – Мадрас, столица южноиндийского штата Тамил-Наду. Его новым именем стал Ченнай. И в этом случае роковую роль сыграл гипотетический «португальский след христиан». В имени города усмотрели португальское «Madre de Dios», то есть «Богоматерь», хотя это отнюдь не единственно возможная этимология данного топонима. Задолго до основания города в середине 17 века на его месте находилась деревушка Мадраспатнам. Город же был переименован в честь одного местного правителя, в имени которого, что интересно, слышны отголоски обоих исторических наименований.

Новая волна переименований в Индии, разворачивающаяся сегодня, связана не с избавлением от европейского колониального прошлого, а от более старого пласта истории, связанного с империей Великих Моголов, правители которой были мусульманами. Сама же империя приказала долго жить еще в начале 18 века, но ее культурное наследие является одной из визитных карточек Индии – чего только стоит один Тадж-Махал. Такие переименования носят религиозный характер – мусульманские имена сменяются индуистскими. В 2018 году был переименован «город Аллаха» – Аллахабад в Праяградж – имя, упоминаемое в Ведах. По версии индуистов – в позднее средневековье Праяг (сокращенное название) получил мусульманское наименование, и они восстановили справедливость; мусульмане же апеллируют к тому, что до прихода сюда моголов никакого города не было, а Праягом называлась местность, на которой была заложена крепость, сперва названная «обителью Бога». Следует сказать, что город является одним из самых значимых в стране мест паломничества индуистов – тут проходит Ктумбха Мела, одно из самых массовых мероприятий на земле, на время которого численность населения города увеличивается в десятки раз.

Судьба Аллахабада в ближайшие годы может постичь и Агру – тут находится знаменитый Тадж-Махал, и один из крупнейших городов страны Хайдарабад, хотя они ранее не имели индуистских наименований.

 

Китай

Если в самом Китае во внутренних переименованиях мало примечательного (можно вспомнить разве что переименование основанного Российской империей на арендованной земле в 1899 году города Дальний в Далянь), то куда интересней переименования, китайских топонимов с подачи соседей Поднебесной. Как известно, в 1960х годах отношения между СССР и Китаем сильно похолодели, и имели место пограничные вооруженные конфликты. Одним из ответов советской стороны стали переименования речек, заливов, бухт и мелких населенных пунктов, имевших китайское происхождение, на более привычные нашему слуху. Переименования пришлись прежде всего на Приморский край.

Соседи Китая имеют претензии к названию Южно-Китайского моря – в довесок к спорам о принадлежности крошечных, но очень значимых островов в этом самом море – как для рыбной ловли, так и нефтедобычи. Кроме того, через это море проходят крупнейшие в мире грузопотоки. Все эти вопросы заметно актуализировались в последние годы. Так, в сентябре 2012 года Филиппины официально переименовали море в Западно-Филиппинское. Индонезия, в свою очередь, ту часть моря, которая входит в ее исключительную экономическую зону, в 2017 году назвала Северным морем Натуна, поскольку оно располагается на севере страны у берегов одноименных островов. Во Вьетнаме, к слову, море называется просто Восточным морем. Государства воспринимают это все отнюдь не как игру в слова, а как утверждение своих прав на морские широты.

Еще одним морем, вокруг которого ведутся споры по поводу имени, является Японское море. Название это широко используется вот уже более двух столетий и соответствует устоявшейся практике называть моря в соответствии с архипелагам, берега которых они омывают и которые, в свою очередь, отделяют море от океана. В данном случае речь идет о Японском архипелаге. Несогласие с таким наименованием выражают только обе Кореи – Южная и Северная. Обе страны считают, что такое имя – отголосок собственного колониального прошлого под управлением Японии, хотя подобные претензии стали высказываться только в 1990х годах, то есть спустя полвека после ухода японцев с территории Кореи. Обе страны приемлемым вариантом считают Восточное море. Хотя изначально Япония отказывалась от корейских предложений, в настоящее время выражает готовность проводить переговоры по этому поводу.

Разумеется, есть много других примеров с переименованиями (успешными и не очень) – как на уровне отдельных населенных пунктов, так и на уровне целых стран. Среди мотивов – кроме очевидного избавления от остатков колониального прошлого (либо того, что под этим понимается), стремление адаптировать под стандарты своего языка нормы других языков. В дальнейшем рассмотрим и другие примеры с переименованиями.

Гомер: критик или защитник женщин?

Опубликовано: 19/05 в 11:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Гомер: критик или защитник женщин?

Женщины, античность, “Илиада”, и Гомер
Автор: Туренко Віталій
19/05/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Эпическая древнегреческая литература в лице Гомера и Гесиода имеет исключительное значение для европейской культуры, поскольку именно в ней заложен фундамент западного мировосприятия и мироощущения. Это касается также осмысления роли женщины.

Стоит заметить, что существует довольно много научных исследований, посвященных женской проблематике в гомеровском корпусе произведений. Поэтому мы обобщим научные результаты современных научных работ, которые затрагивают эту тему, и приведем собственные умозаключения и наблюдения.

Гомеровский эпос, на первый взгляд, воспевает войну и мужество, однако тема женщины отчетливо звучит во всех текстах Гомера. Так, румынская исследовательница Ф. Бодиштян выделяет три типа женщин в гомеровских произведениях, подчеркивая, что все они олицетворяют разные грани женского героизма:

• Деметра;
• Афродита;
• Амазонка.

В то же время, зарубежная исследовательница подчеркивает, что в «Одиссее» женщины выступают как эпические героини и заметно присутствуют в сюжете, однако в «Илиаде» они уже являются некими закулисными персонажами, но все еще актуальными, поскольку на них возложено большое количество ролей. Если «Одиссея» раскрывает женственность с точки зрения мужчины, который сравнивает и ассимилирует, или дифференцирует различные типы женщин, то «Илиада» предлагает героический взгляд на женственность: женщина, которая провоцирует военный захват, женщина, сопровождающая героя, женщина, которая принимает участие в соревновании против героя [1].

Другой ученый – C. Фэррен уделяет особое внимание женским фигурам именно «Илиады», показывая специфику понимания Гомером данной проблематики. Он рассматривает таких женских персонажей, как Елена, Андромаха, Гекуба и Брисеида. Несмотря на огромные различия в изображении их характеров, текст «Илиады» все же явственно дает понять, что Гомер относился ко всем одинаково. Легендарный древнегреческий поэт-сказитель подчеркнул, насколько глубокими и искренними были их эмоции и чувства, и одновременно, насколько мало считались с ними мужские персонажи. Таким образом, Гомер поражает своих читателей отчаянной беспомощностью этих женщин и полной неспособностью определить ход событий, включая собственные жизни. Следовательно, они все – чрезвычайно трагические фигуры [2].

На наш взгляд, к этому квартету женских фигур следует добавить еще и пророчицу Кассандру. То, что предостережениям Кассандры никто не внимал, оззначало не столько пренебрежение ее пророчествами, сколько отношение местного населения к женщинам, в частности к тем, которые потенциально могли владеть эзотерическими, мистическими знаниями.

Соответственно, в «Илиаде» мы видим амбивалентность отношения Гомера к женщинам. Он знал, что женщины – это цельные личности, и постоянно подчеркивал, насколько глубоки и сильны их чувства. Наряду с этим, он продемонстрировал также и то, насколько иногда жестоким являлись взгляды общества по отношению к ним. Следовательно, Гомер подчеркивает разочарование от беспомощности своих женских персонажей. Впрочем, даже во время войны в обществе, где доминировали мужчины, женщины в Трое могли иметь определенный диапазон для эффективных действий. В большинстве сексистских обществ женщины иногда могут манипулировать мужчинами, как в рабском обществе рабы иногда могут манипулировать своими хозяевами. Так, встречаем такие эпизоды в «Илиаде»:

• мать убеждает своего сына сделать что-то, что меняет его жизнь [IX, 451-453];
• жена убеждает своего мужа сделать кардинальные трансформации в политике [IX, 590-595].

В то же время, в основной сюжетной линии Елена Прекрасная возмущается и борется со своей страстью к Парису, отчаянные мольбы матери Гекубы не влияют на Гектора, и Андромаха не может повлиять на своего мужа. То же касается Брисеиды. Впрочем, Гомер, как отмечает британский ученый Х. ван Висс, намеревался показать последствия гендерных отношений его героев без каких-либо смягчающих обстоятельств, таким образом делая трагедию женщины более полной. Ученый отмечает: «я сомневаюсь, сделал ли (Гомер – В.Т.) это для того, чтобы потребовать социальные реформы. Скорее, я думаю, что его творение связано с его невероятным гением создания интересных персонажей. Он просто увидел потенциал женских персонажей: напряженных, эмоциональных, умных людей, которые попали в пассивную роль; и использовал его для того, чтобы увеличить привлекательность своей истории» [3].

Однако, на наш взгляд, если вглядеться в женскую проблематику, то складывается впечатление, будто «Илиаду» и «Одиссею» писали разные люди. Если «Илиада» является в большей степени мизогоническим (нелицеприятным) произведением, то «Одиссея» – напротив, ведь в ней звучат ноты апологии женщинам.
В частности, в фигуре Пенелопы мы впервые в европейской мысли встречаем особое благоразумие и смекалку в земных женщинах. Гомер описывает Пенелопу следующим образом:

«Разумом щедро ее одарила Афина; не только
В разных она рукодельях искусна, но также и много
Хитростей знает, неслыханных в древние дни и ахейским
Женам прекраснокудрявым неведомых; что ни Алкмене
Древней, ни Тиро, ни пышно-венчанной царевне Микене
В ум не входило…»

[Od. II 116-121]

В этом контексте мы видим, что в раннегреческой поэзии женщин ценили за весь спектр качеств, по сравнению с классическим периодом, где главной женской добродетелью в глазах мужчин, если сказать с некоторым преувеличением, была способность рожать законных наследников.

Аналогии с фрагментом из «Одиссеи» мы встречаем и в других эпизодах доклассического древнегреческого эпоса:

• Агамемнон, например, оценивал свою любимую рабыню выше, чем свою жену, в результате ее внешней красоты, умений и качеств его ума [Il. I 113-15];

• Сестра Энея описывается как лучшая в своей возрастной группе по всем трем показателям: умом, делами и красотой [Il. XII 427-33];

• Мать Беллерофонта Гесиод в «Каталоге женщин» хвалит не только за красоту, но и за ее навыки и мудрость [Catal.43a.70-4].

Учитывая привычку открыто оценивать и обсуждать личные качества мужчин не меньше, чем женщин, следует согласиться с тем, что список характеристик Агамемнона мог быть «хуже». Действительно, трудно понять, что могло быть еще «лучше», ведь внешность, навыки, интеллектуальные и эмоциональные свойства ума, безусловно, охватывают все основные критерии, по которым можно оценить любого человека.

Изображения женщин в произведениях самых ранних греческих поэтов – Гомера, Гесиода и Семонида Аморгосского – свидетельствуют о становлении общества, в котором женщины ценились именно за все вышеперечисленные характеристики, проскольку они вносили большой вклад в развитие домашнего хозяйства древнего грека. Впоследствии, социально-политические изменения привели к «инфляции» женской красоты и девальвации женской мудрости в античном социуме и создании новой идеологии гендера, которая заменила чувство интеллектуального равенства понятием о врожденной неполноценности женского ума. В результате, появилось общество, в котором роли женщин были строго ограничены, а их вклад в домашнее имущество и контроль над ним значительно уменьшились.

Подытоживая, можем отметить, что Гомер выделяет различные женские образы своих поэмах, таким образом подчеркивая, что они могут как положительно, так и отрицательно влиять на развитие социума в целом и близких людей, в частности. Ранний древнегреческий поет пытается избежать мизогинической точки зрения относительно женского начала, поскольку ему больше импонирует именно образ мудрой и рассудительной женщины. Говоря о женской природе, Гомер видит, что она может приносить испытания и беды, но в то же время подчеркивает в обоих эпических поэмах, что женщина должна быть не только красивой, но и мудрой и способной быть важной частью общественной жизни.

Библиография:

[1] – Bodiştean, F. (2012). Patterns of Femininity in the Heroic Epic. Homer: The Iliad and the Odyssey, Mediterranean Journal of Social Sciences, Vol 3 (15), p.13.

[2] – Farron, S. (1979). The portrayal of women in the Іliad, Acta Classica, 22, p.30.

[3] – Wees, van H. (2005), The Invention of the Female Mind: Women, Property and Gender Ideology in Archaic Greece, Washington: Center for Hellenic Studies Publication, p.20.
Il. – Homer. (1924). Iliad, Homer. Iliad, Volume I: Books 1-12. Translated by A. T. Murray. Revised by William F. Wyatt. Loeb Classical Library 170. Cambridge, MA: Harvard University Press, 620 р. Volume IІ: Books 13-24. 672 p.
Od. – Homer. (1919). Odyssey, Homer. Odyssey, Volume I: Books 1-12. Translated by A. T. Murray. Revised by George E. Dimock. Loeb Classical Library Cambridge, MA: Harvard University Press, 470 p.; Volume II: Books 13-24 – 492 p.
Catal. – Hesiod (2018). Catalogue of Women, Hesiod. Hesiod. The Shield. Catalogue of Women. Other Fragments. Edited and translated by Glenn W. Most. Loeb Classical Library 503. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2018, pp.40-291.

 

Обложка

Фрагмент картины Луи Жан-Франсуа Лагрене́ «Пенелопа читает письмо Одиссея» (1784)

Читати

Опубликовано: 22/04 в 11:39 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Читати

“Від народження в нас закладено низку інстинктів… дихати, їсти, захищатися, створювати і споглядати красиве … Та попри інстинктивне вміння є необхідність вчитися осягати візуальне. Скажімо, читати текст…”
Автор: Скоробагач Юлія
22/04/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Від народження в нас закладено низку інстинктів, що вмикаються автоматично, незалежно від спадковості і навчання. Як-от дихати, їсти, захищатися. Але є речі, для яких необхідна напруга свідомості, власна робота над собою – це вчитися споглядати та створювати красиве. Звичайно, що здатність до спостереження вроджена. Тут людина діє несвідомо, вгадуючи алгоритм, тобто інтуїтивно. Недарма “інтуїція” в перекладі з латини означає “пильне споглядання”: більшу частину інформації ми сприймаємо саме візуально. Та попри інстинктивне вміння є необхідність вчитися осягати візуальне. Скажімо, читати текст. Проте й інші види творчості, виявляється, теж треба вчитися читати.

У психологів існує поняття «рівень культури читання». За ним читачів поділяють на три категорії: тих, хто цікавиться сюжетом, кому подобається дізнаватися нове, і ті, хто може оцінити художню цінність прочитаного. На думку експертів, представники другої і третьої категорії наразі становлять все більшу рідкість. Художнє мистецтво, як і література, потребує вдумливого і послідовного прочитання. Зазвичай у відповідному контексті вживають навіть тотожний термін – “читати”. Не просто — дивитись, споглядати, осягати, а саме прочитувати закладений митцем підтекст. Оскільки далеко не всі мистецькі твори можна розшифрувати самостійно — через недостатню обізнаність у цій сфері, небажання дізнатися про неї в музеї, через спеціальне навчання, путівники чи гідів — пропоную прочитати книгу. Художню. Про мистецтво. Де насправді ненав’язливо і інтригуюче в сюжет загорнуті всі необхідні знання про картину, історичний період в який вона створена, авторський символізм.

Книги про картини

Одним із кращих зразків симбіозу літератури і живопису є історичний роман Трейсі Шевальє за мотивом однойменної картини Яна Вермеєра «Дівчина з перловою сережкою». Упродовж віків картина великого нідерландського художника-живописця XVII століття вважається однією з найбільш відомих і загадкових полотен. Її ще називають північною або голландської Моною Лізою. Досі невідомо, хто ця дівчина і ким вона доводилася художнику. Але в чому ж полягає головна загадка простого, на перший погляд, портрета? Можливо – в історії його створення? Оповідь ведеться від імені «Дівчини з перловою сережкою» – юної Гретти, доньки художника-ремісника. Щоб прогодувати себе і допомогти батьківській родині, вона вимушена йти в служниці. ЇЇ природне відчуття гармонії кольорів помітив знаменитий художник Ян Вермеєр, і забрав дівчинку служити у свою майстерню і дім. Тут і зав’язується вічна історія Художника і його Моделі, історія творчості і трагедії. Можливо, було і не так … Але яке, зрештою, це має значення? На тлі історії головної героїні документально і масштабно розкривається характеристика історичної епохи: соціальний устрій, моральні засади, міжпоколінні і міжособистісні відносини, релігійні конфлікти, культурні і модні тенденції, ведення побуту. Завдяки органічній подачі оповіді кожен елемент самого полотна стає зрозумілим і промовистим. Це настільки розширює власні знання, що створюється ефект абсолютної присутності в момент написання, а відповідно — і розуміння самої картини. Роман, окрім художньої цінності, містить переосмислення і процес становлення особистості героїні, тож цілком може належати і до романів виховання.

Біографічні дослідження про художників

Як зрозуміти творчий посил митця, який жив багато століть тому? Іноді доволі складно осягнути творчість сучасних авторів і їх власну позицію, навіть маючи можливість почути тлумачення від них особисто. В такому випадку незамінним джерелом будуть документальні дані, листи, мемуари або ж дослідження біографів. Одна з таких робіт — біографічний роман Ірвінга Стоуна “Жага до життя”. Про життя знаменитого нідерландського художника Вінсента Ван Гога. Основним джерелом автора було листування художника з його братом, Тео ван Гогом, видане в трьох томах в 1927 – 1930 роках. У цих листах Вінсент описує ставлення до знайомих, пошуки себе і створення таких знаменитих картин, як «Їдці картоплі», «Соняшники», «Спальня художника в Арлі», «Нічне кафе» тощо. Автор відвідав місця, де бував Ван Гог в Голландії, Бельгії та Франції, зустрічався з сучасниками художника. Всі діалоги, за визнанням автора, вигадані, проте виклад переважно відповідає фактам.
Роман стане знахідкою для розуміння не лише творчості художника, ходу його думок, а й митця як особистості у реаліях свого часу. Завдяки розкриттю в романі непростих життєвих етапів Ван Гога, зникає поверхневе судження про нього як про божевільного, який несвідомо писав у якості терапії. Хоча, попри його особливе бачення кольору, в мистецтвознавчому контексті до сьогодні не відкидається теорія хворобливості митця. І вже зовсім іншими очима ви подивитеся на поступ майстерності робіт художника, експресіонізм в його унікальному виконанні і на особливості цього стилю живопису в цілому, що так влучно і тонко змальовані у романі.

Картини за сюжетами книг
Сьогодні кожна історія потребує ілюстрації. Під час розповіді ми додаємо емоції, жести, міміку, інтонацію, забарвлюючи оповідь своєю подачею. Коли слухаємо або читаємо – підключається фантазія і ми уявляємо. Проте чи не кращим підсиленням до твору залишається зображення. Для остаточного розуміння обох видів творчості варто лише поміркувати – у чому мета такої картини? Так ще в ранньохристиянські часи храми прикрашали іконами, фресками і мозаїками з біблійними сюжетами. Їх мета була проста і зрозуміла: передавати через дохідливі ілюстрації суть сцен з Євангегія неписьменним, розповсюджуючи вчення якомога ширше. З розвитком книгодрукування подібну практику почали застосовувати до дітей: у книгах пояснювати складне через малюнки і прості ілюстрації. Часто натхненні творами художники створюють полотна, що продовжують своє існування поза межами книги чи події і стають відомішими за саму історію. Такою фундаментальною роботою стала картина українського художника Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Величезне панно (2,03 × 3,58 м) Рєпін писав 11 років, взявши прототипами козаків своїх відомих сучасників. А сюжетом цієї картини став відомій Лист запорожців турецькому султанові, написаний 1676 року як відповідь на вимоги османського султана Мегмеда IV. Навряд чи хтось пам’ятав би цю історію так добре без трудомісткої картини Рєпіна.

Портрети письменників

Подвійний симбіоз літератури і живопису виражається зокрема і в тому, що завдяки художникам ми знаємо, як виглядали наші улюблені письменники. Ці портрети мали не меншу популярність за сюжетні картини і навіть ставали історичними подіями. Знаковим для української культури є створення портрету відомого поета-романтиста Василя Жуковського митцем Карлом Брюлловим. Культовий художник ХІХ століття змінив хід історії і долю … Тараса Шевченка. Адже кошти, виручені від продажу картини, пішли на викуп Шевченка з кріпацтва. Так світ отримав і проникливу картину майстра, і літературу світового масштабу.
Портрет як жанр завжди залишатиметься затребуваним – людям цікаві люди. Саме тому вже кілька століть найпопулярнішою картиною світу, що офіційно визнана безцінною, залишається “Мона Ліза” Леонардо да Вінчі. І саме тому до Лувру роками з’їжджаються навіть далекі від мистецтва туристи: щоб таки побачити “її” наживо.

Стоячи в картинній галереї пересічним відвідувачем – без спеціальної художньої освіти, “начитаності” по темі через брак часу – нерідко можна відчути себе спантеличено через нерозуміння зображуваного. Здебільшого це стосується живопису 20 століття. Сучасне мистецтво, авангард, від початку потребує пояснення. Наприклад, той же “Квадрат” Малевича, глибинний сенс якого краще дасть пояснювальна записка від експертів, а роботи сучасних митців пояснить координатор безпосередньо у виставковій залі. На противагу — живопис до 20 століття ми найчастіше сприймаємо з естетичного боку, суто як “картинку”: тема полотна, майстерність художника, кольори, фактури. Через це іноді не замислюємося, чи був у картини прихований сенс? Адже насправді автори, закладаючи в зображенні певний сюжет, супроводжують його символами, образами, необхідними для розуміння деталями. Тут теж можна почитати пояснення, але незрівнянно об’ємнішу картину дасть більш ґрунтовне дослідження – літературне.

Читати картини, як і читати книги, насправді легко і захоплююче. Погодьтеся! Варто лише почати. Читати.

Якщо чай – то Китай

Опубликовано: 19/04 в 7:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Якщо чай – то Китай

Про чайні традиції та церемонії, легенди, природу ароматного напою, буддійських ченців, тишу радість та істину
Автор: Новікова Ольга
19/04/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Китайський мислитель XV століття Сюй Дзешу у «Повчанні про чай» перерахував нагоди, за яких краще пити цей напій: «… коли нічим не зайнятий; коли слухаєш нудні вірші; коли голова йде обертом; коли відбиваєш пальцями такт мелодії; коли музика замовкає; коли самотньо; коли міркуєш; коли розмовляєш із кимсь посеред ночі; перед сном; коли приймаєш вчених та вихованих гостей; коли відвідуєш того, хто повернувся з мандрів; у гарну погоду; надвечір; коли споглядаєш човни, що ковзають каналом; коли сидиш серед розлогих дерев або попід тінистим берегом ріки; коли розпускаються квіти; у спекотний день; коли запалюєш ароматні палички надворі; коли діти пішли з кімнати; коли споглядаєш струмки і каміння, і це видовище – прекрасне». Іншими словами, китайці пили чай за будь-якої нагоди.

Історія окультурення чаю у Китаї оповита легендами. Буцімто, автор першого лікарняного трактату Шеньнун відкрив цілющі властивості чаю ще у 2700-х роках до нашої ери. Шеньнун мав прозорий нефритовий живіт і бачив усе, що відбувається всередині. Завдяки цьому йому вдалось визначити, які рослини отруйні, а які лікувальні. Якось, дуже втомлений, герой ліг перепочити під першим ліпшим кущем і заснув. Краплина з куща потрапила йому до рота, після чого Шеньнун одразу відчув прилив бадьорості та сил. Він описав свої спостереження, чим розпочав історію чаю.

Чи правда то, чи ні, але чай у Китаї здавна вживали саме як ліки. Чайне? листя навіть стало складовою китайської алхімії. Правителі, прагнучи вічного життя, звертались до даосів, яким (за чутками) був відомий шлях до безсмертя. Ті спершу розробили так звану «золоту пігулку» – китайський «варіант» філософського каменю. Але ця таблетка замість очікуваного безсмертя, навпаки, пришвидшувала шлях до предків. Невдовзі китайці відмовились від цього радикального методу на користь чаю. Він і став новим «еліксиром» довголіття в Китаї.

Поступово чай з ліків перетворився на загальновживаний напій на всі випадки життя. За доби Тан (618–907) була встановлена цікава традиція: з усіх регіонів, де зростав чай, китайці навесні надсилали зразки до імператорського двору. З цієї нагоди відбувався банкет, присвячений святу Цінмін, під час якого шанували померлих. Друга його назва – свято рослин. Деякі чиновники навіть отримували підвищення, коли підносили імператорам чайне листя у дарунок. У сатиричній поемі тих часів мовилося: «Батько просувається кар’єрою завдяки чаю, що збагачує його синів».

Танський письменник Лу Ю (733–804) у трактаті «Чайний канон» описав способи приготування напою, необхідні для цього посуд та приладдя, а також вплив води на характер смаку.

Невдовзі сонські інтелектуали розробили та впровадили китайську чайну церемонію. Чаювання перетворилось на зустріч респектабельної освіченої публіки. Відтоді чай в Середньому царстві (так китайці називали свою країну) став напоєм інтелектуалів та вчених. Вони збирались вузьким колом, насолоджувались напоєм та вели вчені дискусії.

Поширенню цього звичаю також сприяли буддійські ченці, які впровадили пиття чаю у свій церемоніал та зробили частиною практики духовного вдосконалення. Згідно з буддійською легендою, перші паростки чаю виросли з вій святого ченця Бодгідгарми. Він попрохав Будду надіслати йому засіб, що не давав заснути під час медитації.

Зрештою, представники усіх трьох філософських учень в Китаї – конфуціанства, даосизму та буддизму – почали використовувати чаювання як модель соціального спілкування.

В історії китайської чайної церемонії не збереглися відомості про школи або окремих майстрів. Проте сформувались чотири головні аспекти. Гармонія – філософська основа чайної церемонії, її дух. Тиша – основний спосіб формування та пізнання філософії чайного дійства. Радість – духовне переживання чаювання. Істина – ціль чайної церемонії.

У китайській моделі чайної церемонії не існувало жорсткої регламентації. Однак, процес приготування напою являв високохудожню процедуру.

Чайна церемонія стала новим імпульсом у розвитку кераміки. Ще Лу Ю у «Чайному каноні» підкреслював важливість чайного приладдя. Записи Лу Ю містять класифікацію чашок, виготовлених з різних глин. На думку автора, смак напою та естетичні якості залежать від властивостей кераміки.

За доби Тан у моді був посуд білого кольору; за доби Сон (960–1279) поширились чорна та синьо-зелена кераміка. За часів Мін (1368–1644) чай вживали з білосніжних порцелянових чаш із синіми розписами, виконаними кобальтом.

Вишуканий посуд із тонкими стінками дозволяв милуватись кольором чайного напою, що цілком суголосно філософському змісту чайної церемонії. Білий, блакитний та блідо-зелений кольори кераміки, на думку китайців, підкреслювали дух чаю. В глибинному сяйві полив та дрібних тріщинках, схожих на скреслу кригу, вбачали якусь таємницю, що створювала простір для різних асоціацій.

Китайці вважали чай головним ритуальним напоєм у домашніх жертвоприношеннях та поховальних обрядах, а також – весільним та святковим дарунком.

 

Обкладинка – фотографія чашки для чаю з підставкою

Китай, доба Сон (960–1279)
Порцеляна цінбай
Британський музей, Лондон

Эволюция концепта “эпидемии”: от социологии к медицине

Опубликовано: 09/03 в 9:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Эволюция концепта “эпидемии”: от социологии к медицине

Этимологический очерк. Эпидемия vs. пандемия.
Автор: Туренко Віталій
09/03/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

В связи с ситуацией, возникшей вследствие распространения коронавирусной инфекции, возродился интерес к истокам и эволюции смыслового наполнения понятий “эпидемия” и “пандемия” с точки зрения разных наук, в т.ч. и гуманитарных.
Как возникли эти концепты? Какие философские смыслы они несут в себе?
Рассмотрим эти и другие вопросы подробнее в данном эссе.

За основу возьмем, один из фундаментальных классических словарей древнегреческого языка под редакцией Лидл-Скотта.

Термин «эпидемия» происходит от слова, которое впервые находим в поэмах Гомера.Позже, в трактате Гиппократа «Эпидемии», это слово приобрело уже медицинское значение.

Само же греческое прилагательное ἐ πιδήμιος (эпидемиос) образовано путем объединения предлога ἐπι (epiв) с существительным δήμιος (demos,люди), но демос первоначально означало «страна» (населенная ее людьми), прежде чем принять коннотацию «народ» в классическом греческом языке.

Действительно, слово «эпидемиос» использовалось Гомером как в «Илиаде», так и в «Одиссее», а именно в следующих фрагментах:

1) В 24 песне «Илиады» [Il.XXIV 262] и в первой песни «Одиссее» [Od.I 194, 230] данное словосочетание употребляется в контексте возвращения домой, на свою родину. Здесь коренные жители противопоставляется обычным путешественникам.

2) А в 9 песне «Илиады» [IX 64] ἐπιδήμιος упоминается в качестве определения войны – «гражданская война» (polemos epidemiosto).

Cледовательно, первоначально данный концепт сформировался как социально-политический и социологический, а если выразить это еще более современным языком – социологическим понятием, из области урбанистики.
Впрочем, если данное слово Гомер применяет только к коренным жителям полиса/города, то Платон и Ксенофон, образно говоря, «расширяют» его. Так, Платон в «Апологии Сократа» упоминая ἐπιδήμιος , говорит о человеке, который живет в городе, но сам в нем не родился [Apol.20a].

Особенно интересным предстает семантика изучаемого нами слова в «Историях» Фукидида. Он как бы противопоставляет эпидемию и, образно говоря, «эпидемиков» (жителей города) аподемии – «аподемикам» (чужестранцам, путешественникам).

В ораторской древнегреческой литературе, а именно у Демосфена и Эсхина, типичное для греческой семантики, epi-demeo берет свое значение из результата действия, а не из самого действия. Это относится к тому, что уже произошло, подразумевая, что это ранее происходило где-то еще. Приведем конкретные примеры:

Так, в речи Демосфена «Против Лакрита, на возражение о неподсудности дела» встречаем следующую мысль: «Именно он утверждал, что обеспечит все мои права и сам останется в Афинах, а его брат Артемон отправится в путь по торговым делам» (αὐτὸς γὰρ ἔφη ποιήσειν μοι τὰ δίκαια ἅπαντα καὶ ἐπιδημήσειν Ἀθήνησιν, τὸν δὲ ἀδελφὸν τὸν ἑαυτοῦ Ἀρτέμωνα πλεύσεσθαι ἐπὶ τοῖς χρήμασιν).[Dem.XXXV.16].

В свою очередь, у Эсхина в речи «О преступном посольстве» можем прочитать: «В нашем городе поселился некий олинфянин Аристофан» (Ἔστι γάρ τις ἐπιδημῶν εἰς τὴν πόλιν Ἀριστοφάνης Ὀλύνθιος·) [Aeschin.2.154]
Таким образом, мы видим, что до Гиппократа авторы – поэты, философы, историки – использовали слово «эпидемия» во многих семантических контекстах (люди, дождь, слухи, война), за исключенеим контекста болезней (медицинского). Гиппократ первым применил это слово в качестве медицинского термина. Впрочем, и тут все не так просто.
Написанный в V веке до н.э., Гиппократовский корпус (лат.Corpus Hippocraticum) содержит 7 книг под названием «Эпидемии».
Примечателен тот факт, что явление, кторое мы привыкли называть эпидемией, во времена основателя античной медицины обозначалось совсем другими понятиями. В 430 г. до н.э., когда Гиппократ собирал клинические наблюдения, которые он должен был опубликовать в своем трактате «Эпидемия», использовалось по крайней мере 3 термина для описания ситуаций, похожих на описанные Гиппократом: loimos, nosos, и phtoros.
Если первый обозначался как чума еще у Гомера [Il.Ι 61] и Гесиода [Opera et dies 243], то второй термин с этим же значением можно встретить у современников Гиппократа – драматургов Софокла [S.Ant.421] и Эсхила [A.Pr.924], то третий обозначал как раз разрушительную болезнь – причем как в психологическом плане, так и физическом.

Гиппократ использовал прилагательное epidemios (в отношении людей) в значении «нечто циркулирующее или распространяющееся по стране». Это прилагательное дало начало существительному «эпидемия». Вообще, нужно отметить, что «одной из главных специальностей Гиппократа и, повидимому, всей косской школы, служили острые лихорадочные болезни типа тропических лихорадок, и поныне чрезвычайно распространенные в Греции, уносившие много жертв. Этим “эпидемиям”, “острым заболеваниям” в произведениях Гиппократа и его потомков уделяется очень много внимания. Но этого мало: Гиппократом и косской школой была сделана попытка вдвинуть эти острые и эпидемические заболевания в общий ход явлений природы, представить их как результат местоположения, воды, ветров, осадков, т. е. климатических условий, связать их с временами года и конституцией жителей, которая опять-таки определяется условиями окружающей среды, попытка грандиозная, не разрешенная полностью и поныне, которая, по всей вероятности, и дала повод философу Платону высоко ценить врача Гиппократа» [Гиппократ, 1936: 8]
Трудно утверждать, почему Гиппократ выбрал для своих книг название «эпидемия», а не «носос», что являлось общепринятым термином, означающим чумовую болезнь. Изучение значения термина до, во время и после Гиппократа может помочь нам понять его выбор.

В дополнение к вышесказанному, можно также вспомнить еще одно произведение Софокла, а именно в «Царь Эдип», где он использовал epidemios для обозначения чего-то (ярости, шума, известности или репутации), распространяющегося по стране: «Я пойду (объявить войну) Эдипу против его славы, которая распространилась (по стране)» [OT.494]. Эта трагедия была написана примерно в то же время, что и Corpus Hippocraticum. Следовательно, мы можем сделать вывод, что во времена Гиппократа слово «эпидемия» приобрела динамическое значение, вероятно, больше приспособленное к описанию группы физических синдромов, которые циркулируют и распространяются сезонно в человеческой популяции (т. е. людей), чем nosos, термин, используемый для описания болезней на индивидуальном уровне. Как ἐπιδήμιος, означающее «в людях», трансформировалось в значение «то, что циркулирует или распространяется в стране», является ключевым вопросом. Эта эволюция произошла во второй половине V века (450 г. до н.э. – 400 г. до н.э.), в период интенсивной активности в греческой литературе, особенно в период литературной плодовитости Софокла.

Следовательно, мы можем видеть, что Софокл в «Царе Эдипе» уточняет смысл слова «эпидемия», поскольку оно относится к репутации или славе; слава естественно распространяется по стране, но Гиппократ описал ряд синдромов: «Это факт, что болезнь распространялась по стране» [Epid. I, 3]. Хотя Софокл начал использовать концепт эпидемии в этом уже новом смысле, но именно Гиппократ установил непосредственное медицинское значение этого термина.
Во времена Гиппократа, и это мы можем увидеть исходя их текста его трактатов, посвященных данной проблематике, эпидемией именовалась совокупность клинических синдромов, таких как диарея от кашля, возникающих и распространяющихся в определенный период в определенном месте.

Если же конкретно говорить о содержании его «эпидемических трактатов», то нужно сказать, что «В “Эпидемиях” дело идет не о заразных болезнях, как можно было бы думать по названию – только в 3-й книге описана одна подобная эпидемия рожи, а о болезнях эндемических, главным образом, болотных лихорадках в связи с состоянием погоды. В 1-й книге описываются три ряда наблюдений, произведенных на острове Фасосе в течение трех лет. Сначала описывается состояние погоды по временам года: ветры, дожди, жара и т. д., затем какие болезни наблюдались в каждое время года, с каким течением и исходом. После этого несколько глав посвящено общим замечаниям прогностического характера, касающихся описанных болезней, и в заключение приводятся истории болезней 14 больных; из них 7-со смертельным исходом. 3-я книга прямо начинается с историй болезни подобных же лихорадочных больных, числом 12, из которых 9 умерло. Затем идет новое “Состояние погоды” с прибавлением слова “заразительное” (позднейшая прибавка), и описываются болезни, происходившие в этот год, особенно подробно эпидемия рожи септического характера. Где это происходило, не отмечено, но можно предполагать, что на том же острове Фасосе» [Гиппократ, 1936: 346]

Поэтому, и неудивительно, что именно описание Фукидидом афинской чумы считается одним из самых ранних рассказов про эпидемию, какой мы привыкли ее понимать в наше время.

В конце-концов, нужно также отметить, что на протяжении веков форма и значение этого термина менялись. Последовательные эпидемии чумы в средние века способствовали определению эпидемии как распространения одной четко определенной болезни. Тематическое значение этого термина продолжало развиваться в эпоху микробиологии XIX века. Самая последняя его семантическая эволюция датируется последней четвертью 20-го века, и эта эволюция, вероятно, продолжится в будущем.

Что касается пандемии, то само термин «πανδημία» (pandemia) намного реже встречается в античных текстах. Впервые упоминается в «Одиссее» [Od.XVIII, 1], но также можно увидеть его в «Законах» Платона [Leg.829b], «Тезея» Плутарха [Thes.25]. [LSJ, p.1296]. В современные европейские языки пришел с позднелатинского pandēmus («воздействует на всех людей, в целом, на публику»).

Выводы:

1. Слово эпидемия появляетсяеще в доклассическом этапе древнегреческой культуры.В текстах Гомера и Гесиода данная лексема (как и «пандемия)» имеют социологический смысл, как обозначение коренных, местных людей в полисе.

2. Уже более динамическое значение лексема «эпидемия» стала приобретать в произведениях Фукидида и Гиппократа. Впрочем, у самого Гиппократа, в труде «Эпидемии» описывается не только то значение, которое принято в наше время, но и также разного рода другие болезни.

 

Библиография:

1. A.Pr. = Aeschylus. Persians. Seven against Thebes. Suppliants. Prometheus Bound. Edited and translated by Alan H. Sommerstein. Loeb Classical Library 145. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

2. Aeschin = Aeschines.Orationes. in aedibus B.G. Teubneri, 1908.

3. Dem.= Demosthenes. Orations, Volume IV: Orations 27-40: Private Cases. Translated by A. T. Murray. Loeb Classical Library 318. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1936.

4. Epid. = Hippocrates. Ancient Medicine. Airs, Waters, Places. Epidemics 1 and 3. The Oath. Precepts. Nutriment. Translated by W. H. S. Jones. Loeb Classical Library 147. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1923.

5. Il.= Homer. Iliad, Volume I: Books 1-24. Translated by A. T. Murray. Revised by William F. Wyatt. Loeb Classical Library 170-171. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1924.

6. LSJ = A Greek-English Lexicon, Ninth Edition with a Revised Supplement. Ed. H.G. Liddell, R. Scott, H.S. Jones, R. McKenzie, Oxford University Press, 1996.
7. Od = Homer. Odyssey, Volume I: Books 1-12. Translated by A. T. Murray. Revised by George E. Dimock. Loeb Classical Library 104. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1919.

8. Opera et dies = Hesiod. Theogony. Works and Days. Testimonia. Edited and translated by Glenn W. Most. Loeb Classical Library 57. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2018.

9. OT. = Sophocles. Ajax. Electra. Oedipus Tyrannus. Edited and translated by Hugh Lloyd-Jones. Loeb Classical Library 20. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1994.

10. S.Ant. = Sophocles. Antigone. The Women of Trachis. Philoctetes. Oedipus at Colonus. Edited and translated by Hugh Lloyd-Jones. Loeb Classical Library 21. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1994.

11. Гиппократ 1936 = Гиппократ. Избранные книги. Государственное издательство биологической и медицинской литературы, Москва: Госполитздат, 1936.

 

Обкладинка – фрагмент картини
«Чума в стародавньому місті» (біля 1650–1652 рр.)

автор – Міхаель Свертс

По ту сторону азиатской языковой риторики

Опубликовано: 01/03 в 9:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

По ту сторону азиатской языковой риторики

Автор: Підлісний Євген
01/03/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

В последнее время язык часто сравнивается с оружием. Пожалуй, да, язык из средства коммуникации легко превратить в оружие, но в таком случае это оружие рубит и убивает не только оппонентов, но и самих «оруженосцев». Nil novi sub luna , и известным показателем мудрости – как в узком личностном аспекте, так и на уровне государственном и глобальном – является умение извлекать уроки из ошибок и опыта других. Давайте посмотрим не в привычную нам сторону заходящего солнца, а на Восток. Шри-Ланка – страна, далекая для украинцев географически и в ментальном плане, страна, где язык, превращенный в оружие, привел к длительной гражданской войне, забравшей около 100 тысяч жизней. Причем условным победителям все равно пришлось идти на большие языковые уступки.

Краткий этно-лингвистический экскурс. Сингалы и тамилы

Львиную долю населения Шри-Ланки составляют сингалы и тамилы, причем первые составляют почти ¾ населения острова (более 16 млн. человек). С сингалами все относительно просто: их родной язык сингальский, относящийся к индоевропейской языковой семье. Сингалы появились на острове в 5 веке до н.э., и пришли они из северо-западной части современной Индии. С тамилами ситуация посложнее: шри-ланкийские тамилы составляют более 11% населения, и на острове они впервые появились не позже 2 века до н.э. С тех пор тамилы периодически заселяли северную и северо-восточную части острова – благо древние тамильские государства находились рядом, на материке, отделенном нешироким и легко преодолеваемым проливом. И в наше время большинство шри-ланкийских тамилов проживает на тех же землях, что и много столетий назад. Земли эти являются правопреемниками средневековых тамильских государств, появившихся на острове в средние века (прежде всего, речь идет о королевстве Джаффна и мелких протогосударственных образованиях).
Отдельно выделяются индийские тамилы (4% населения Шри-Ланки) – они были завезены британцами из южной Индии на рубеже 19 и 20 веков для работы на плантациях кофе, чая и каучука, некоторые прибыли в Шри-Ланку по собственной инициативе. Причем языки этих двух групп не совсем идентичны: язык шри-ланкийских тамилов изобилует архаизмами, в то время как индийские тамилы говорят на более современной версии языка.

Народ и языки

При том, что первые найденные надписи на сингальском датируются 2 веком до н.э., тамильский язык, относящийся к семье дравидийских языков, распространённых главным образом на юге Индии, древнее и вообще считается одним из самых древних из ныне существующих языков в мире. К тому же он входит в первую двадцатку языков по числу носителей.
В современной Шри-Ланке тамильским также активно пользуются мавры (the moors) – потомки арабских торговцев, составляющие без малого десятую часть жителей страны: согласно последней переписи, проведенной в 2012 году, почти все они владеют тамильским, и только 59% из них понимают сингальский. Нужно учитывать, что уровень грамотности в Шри-Ланке оценивается в 90 – 92 %, и уровень письменного владения языками ниже устного. Таким образом, сингальский и тамильский – взаимонепонимаемые языки как на уровне устной речи, так и на уровне письменности. Поскольку Цейлон (так до 1972 года называлось государство) входил в состав Британской империи, здесь получил широкое распространение и английский язык – полтора столетия он был единственным официальным языком.

Курс на независимость от Британской империи

Обретя в 1948 году независимость от Британии, Цейлон взял курс на замену официального английского на сингальский. Принятый в 1956 году Закон о государственном языке, также известный как Закон «только на сингальском» (Sinhala Only Act) закреплял статус государственного за сингальским. При этом игнорировались языковые права примерно четверти тамильского населения, которое, как и сингальское большинство, являлось гражданами Цейлона. До принятия закона велось активное обсуждение выбора пути развития страны как официально моноязычной, или же с двумя государственными языками. Причем аргументы первого пути сводились к тому, что Цейлон «слишком маленький для того, чтобы иметь два официальных языка», что один язык будет цементирующим фактором национального единства и при этом задавался риторический вопрос: «Какой иной может быть язык, кроме сингальского?» Если часть сингальского большинства рассматривала закон как попытку дистанцироваться от колониального прошлого, то его противники видели в нем попытку сингалов утвердить свое господство над языковыми меньшинствами.

Конфронтация

Непредоставление тамильскому статуса официального языка привело к заметным волнениям тамильского меньшинства и росту сепаратистских настроений. Чему способствовала также популярность идей отделения от Индии, господствовавшей тогда на ближайшей к Шри-Ланке материковой территории – индийском штате Тамил-Наду, коренное население которого тоже составляют тамилы (в самом узком месте расстояние между материком и островом составляет всего около 50 километров). Сперва все началось с мирного протеста тамилов – он был даже назван «сатьяграху» – так называлась тактика ненасильственной борьбы, разработанная Махатмой Ганди, имевшая в то время определенную популярность. В ответ сингальские националисты организовали контрпротест, и в результате беспорядков погибло около 150 тамилов.

В качестве компромисса в 1958 году был принят Закон о тамильском языке, согласно которому тамильский получил статус регионального языка, что, однако, не удовлетворило тамилов, поскольку по факту их положение существенно не улучшилось. Многим госслужащим-тамилам пришлось досрочно уйти на пенсию или же уволиться в силу незнания или недостаточного владения сингальским. Резко сократилось и представительство тамилов в других сферах: с 60 % среди инженеров и врачей их количество упало до 10% в 1970 году, а среди военных они едва составляли 1%. Кроме того, многие государственные услуги оказались недоступны для тамилов в силу языковой причины, в том числе и в регионах их компактного проживания. Дискриминации подверглись и тамилоговорящие студенты: из-за искусственно созданных языковых барьеров в 1970е годы сильно сократилось их число, поскольку для поступления им требовалось набрать более высокий балл, чем сингалоговорящим абитуриентам. Доходило и до откровенных зверств на лингвистической почве, с использованием шибболета (метод опознания «чужих» по сложности воспроизведения определенных звуков, характерных для «своего» языка»). В 1983 году многие тамилы были убиты в автобусах – убийцы подсаживались в автобусы и заставляли пассажиров произносить слова с твердым “ba” в начале слова. Поскольку тамилам этот звук дается с трудом, то именно таким образом и определялись жертвы.

Языковой вопрос стал одним из основных факторов, исходя из которого подавляющее большинство тамилов выступили за создание независимого государства. Все это привело ко вспышкам насилия сингалов против тамилов, акциям возмездия в ответ, созданию тамильской террористической организации Тигры освобождения Тамил Илама («Илам» – тамильское название Шри-Ланки), потерей контроля над частью территории страны на четверть века и 80 – 100 тысяч погибших. Один из виднейших политиков Шри-Ланки 20 столетия сингалец Колвин Реджинальд де Силва, как бы предвидя гражданскую войну, при обсуждении Sinhala Only Act заявил: «Хотим ли мы единое государство, или мы хотим два? Один Цейлон или два? И, прежде всего, хотим ли мы независимый Цейлон, который обязательно должен быть единым, или две истекающие кровью половины Цейлона… Это вопросы, которые на самом деле мы обсуждаем в форме языковой проблемы». В качестве фактора достижения национального единства виделось именно двуязычие.

В стране (не)выученных уроков

Разгоревшаяся гражданская война привела к принятию в 1987 году поправки к Конституции, которая предоставила статус официального языка также и тамильскому, а за английским признавался статус связующего языка. Однако и этот шаг не остановил гражданскую войну – она еще трижды разгоралась, пока полностью не прекратилась в 2009. В итоге тамильский сепаратизм был подавлен, и вся территория страны перешла под контроль правительства. Однако тамильский язык стал использоваться гораздо шире, чем это предусматривалось по злополучному Sinhala Only Act. Так, сейчас, приехав на Шри-Ланку, местные таблички и указатели вы увидите обычно сразу на трех языках: сингальском, тамильском и английском, тамильский язык легко встретить в разных заведениях: от книжных магазинов и госучреждений до ресторанов. Вместе с тем, сингальцы не горят большим желанием учить тамильский, у тамилов ситуация со знанием сингальского лучше, хоть и ненамного, вследствие чего активно развивается английский, от которого на заре борьбы за независимость многим хотелось избавиться как от атавизма колониального прошлого. Английским в разной степени владеет более четверти населения Шри-Ланки, и на его популяризацию государство рассчитывает, в том числе, как на связующее звено между гражданами, не владеющими тамильским и гражданами, не знающими сингальский.

О том, что на данный момент далеко не все еще благополучно в языковом вопросе в Шри-Ланке, свидетельствует и прецедент с исполнением национального гимна на прошлогодний День независимости (в 2020 году): новое правительство отказалось от того, чтобы он пелся на тамильском. На втором официальном языке гимн пелся только первые два года независимости и был снова спет лишь в 2016году.

Пример Шри-Ланки – один из многих (можно также рассмотреть Испанию/Каталонию, Молдову/Приднестровье, Индию, права кельских языков во Франции, Испании, Великобритании и Ирландии) показывающих, что языковые притеснения не просто бессмысленны, но и дорого обходятся как притесняемым, так и притеснителям.

Источники:

https://en.wikipedia.org/wiki/Colvin_R._de_Silva

Колвин Реджинальд де Силва, как бы предвидя гражданскую войну, при обсуждении Sinhala Only Act заявил: «Хотим ли мы единое государство, или мы хотим два? Один Цейлон или два?
During the passing of the Sinhala Only Act, he spoke his famous last words: “Do we… want a single nation or do we want two nations? Do we want a single state or do we want two? Do we want one Ceylon or do we want two? And above all, do we want an independent Ceylon which must necessarily be united and single and single Ceylon, or two bleeding halves of Ceylon which can be gobbled up by every ravaging imperialist monster that may happen to range the Indian ocean? These are issues that in fact we have been discussing under the form and appearance of language issue.”

https://en.wikipedia.org/wiki/Sinhala_Only_Act

https://en.wikipedia.org/wiki/Sri_Lankan_Civil_War

https://www.refworld.org/docid/501005892.html

https://cyberleninka.ru/article/n/yazykovaya-situatsiya-v-shri-lanke#:~:text=сингальским%20и%20тамильским.-,Более%2050%20%25%20населения%20Шри-Ланки%20является%20двуязычным%20или%20трехъязычным.,который%20используют%20наряду%20с%20родным

гимн

https://indianexpress.com/article/explained/explained-the-troubled-history-of-sri-lankan-national-anthem-in-tamil-6251077/

Демография и языки 

https://en.wikipedia.org/wiki/Demographics_of_Sri_Lanka

https://ru.wikipedia.org/wiki/Ланкийские_тамилы

https://en.wikipedia.org/wiki/Indian_Tamils_of_Sri_Lanka

https://en.wikipedia.org/wiki/Demographics_of_Sri_Lanka

https://fr.wikipedia.org/wiki/Langues_au_Sri_Lanka#cite_note-census_2012-1

Діалоги про. Оксана Стратійчук

Опубликовано: 07/02 в 3:00 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Діалоги про. Оксана Стратійчук

«…Але… Там не потрібне ремесло… Але… Там потрібна ідея й адекватне втілення… А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо?.. В мистецтві залишаються відважні… Я не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму… Дотичність до плинності часу…»
Автор: Віктор Гріза
07/02/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Діалог з Оксаною Стратійчук відбувся в той же день і в тому ж самому просторі Центру сучасного мистецтва «Білий світ», що й з Олексієм Малих. Але зі змістовною різницею — Оксана була з донькою Іванкою, з якою автор публікації вперше познайомився в галереї «Дукат» на Рейтарській, а потом, вдруге — в графічній майстерні на Андріївському узвозі,36. Тож дотичність Стратійчук-молодшої до теми була очевидна. Настільки, що вирішувати — що саме сказала вона, а що Оксана — може сам читач.

— Все, что Вы можете сказать, может быть использовано против Вас, Вы имеете право на адвоката, Вы имеете право сохранять молчание…
— Я в сознании. Просто у меня была съемка с 10 утра до 12 часов. И я все это время разговаривала.

Діалог ненадовго перервався на самому початку — у «White World» чекали художників на передноворічну вечірку, тому треба було уточнити у Олександри Кришовської — хто саме може бути наступним співрозмовником або співрозмовницею. Та ми повернулися до Оксани і перейшли на українську. З якою додався певний колорит до розмови про українську графіку.

— Перепрошую, що довелося відволіктися, але я залишив диктофон увімкненим, тому…
— Аааа! То ви все чули, що ми тут казали?
— Ще ні, але потім переслухаю.
— А ми тут всіх чехвостили. Але не дай Боже комусь почути!
— Чому? Може, комусь буде і корисно послухати.
— Це вже не допоможе.
— А повинно допомогти? Чи «Що виросло — те виросло»?
— А я не знаю. Це вже як… як Бог дасть.
— Так вже ж дав Бог — всі вже такі митці стильні, що далі нікуди!
— Це вже інтерв’ю?
— Ні. Це ж бесіда.
— Ну, і розкажіть мені тоді свою думку в такому разі. Що, вже всі такі, що ніхто не мочиться?
— Я не можу взагалі про всіх митців так думати. Тому що я думаю про кожного окремо щоразу — це ж унікальний товар. Кожен — це особистість. Кожен — Всесвіт. Має свій кут зору на те, з приводу чого він рефлексує. Звичайно, є жанри, є техніки. Є Ремесло. З великої літери Р.
— Або нема ремесла.
— Ви про контемпорарі арт?
— Так. Там не потрібне ремесло.
— А що там потрібно? Жест, декларація?
— Там потрібна ідея і адекватне втілення.
— Часто зустрічаєте адекватне втілення?
— На Венеційській бієнале зустрічаю. Я просто на інші світові огляди більш нікуди не їздила…
— І що, навіть до Інституту проблем сучасного мистецтва не ходите? На світові огляди…
— Я навіть до М17 не часто заходжу, хоча у мене майстерня поруч. Все це виглядає плідно, коли ідея втілена правильними методами. А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо? Ідея є, назва є — я бачу це чи не бачу?
— Так, от, наприклад, «Повернення блудного сина» — все ж зрозуміло: і ідея, і втілення!
— Тоді були такі методи — можна було тільки олією на полотні втілити цю ідею. Зараз можна як завгодно. Хочеш — кнопками по стіні.
— Феррарі об стіну — це ж теж, у якомусь сенсі, повернення блудного сина?
— А треба ще враховувати, що там може бути водій. Як автор.
— Або автопілот. Як alter ego автора.
— Ну, автопілот — то таке, він же не відповідає за вибір швидкості.
— А митець відповідає за перевищення швидкості при сприйнятті глядачем художніх рефлексій?

До зали ненадовго заходить арт-менеджерка та мистикиня Олександра Кришовська, після чого рахунок жінок-чоловіків стає 3:1 на користь феміністичного арту і, природно, присутні згадують ранні роки творчості Оксани.

— Це був початок 90-х років. Оксана малювала свої версії античних міфів, які були не такими, якими їх звикли бачити і чути: хто, кого, за що і куди. А в неї жінки правили бал. І в деяких статтях писали: «Амазонка української графіки…» або «Перша феміністка української графіки». З точки зору сучасного мистецтва — це смішно. Але місця, які належали чоловікам в класичній міфології, Оксана віддавала жінкам.
— Тобто, «Українське весілля. День другий» — коли всі переодягаються у протилежну стать?
— Ви ж розумієте, що нецікаво перемальовувати сюжети так, як вони є. Хочеться дати свою точку зору. А у нас тоді серйозно було в майстерні художнього інституту, де я навчалася: «Молчи, женщина, твой день 8 Марта!» Жарти жартами, але чоловіки, які були у нас на курсі, вважали себе кращими. У скульптори, наприклад, брали одну дівчину раз у два роки. Бо казали: «Дівчата виходять заміж, народжують дітей і пропадають для мистецтва — так навіщо?» Така усталена думка… була.
— Але Оксана боролася з цим. Притаманним їй гумором також.
— Але ж часи змінилися, і вже про чоловіків можна сказати: «Він жениться, у нього буде дитина і він пропаде для мистецтва».
— Або піде в бізнес, буде заробляти гроші, щоб прогодувати сім’ю…
— …і знову пропаде для мистецтва.
— Або так, або так. Бо в мистецтві залишаються відважні.
— Слухайте, що мені спало на думку: у 1957 році на орбіту Землі було запущено супутника. Тобто, чоловіки створили і запустили річ чоловічого роду — не супутницю.
— Це слово з англійської. А там немає родів.
— А фемінітиви є? У якій ще мові, окрім української — у німецькій?
— У німецькій, у хорватській…. Але ж взагалі це була непопулярна тема — фемінізм.
— Так, досить подивитися на склад тодішнього Політбюро ЦК КПРС — здається, у вищому керівництві були одна-дві жінки (та ж Фурцева, наприклад).
— Спочатку — у 20-ті роки — в СРСР пішли шляхом розкріпачення жінки. Хтось сів на трактора, хтось отримав дозвіл на розлучення, на роботу. З’явилися домові кухні, дитсадки. Але шлях звільнення жінки від побуту є шляхом звільнення її для роботи.
— Це вивільнення якимось чином сформувало візуальну культуру 20-30-х років?
— Це взагалі був дуже цікавий час. Але спочатку вони сказали, що жінка вільна.
— Спочатку, здається, вони сказали, що жінка вільна нікому не відмовляти.
— А потім її послали на трактора і — одночасно з цим — знову народжувати дітей.
— А зараз губернаторка Чернігівської області — здається, її звуть Ганна, і їй 29 років — каже, що з посади у декрет не піде і буде народжувати у зумі.
— Ну, якщо б жінку можна було і від цього звільнити… зовсім… клонуванням.
— Але ж це глибоко особистий акт! Як, до речі, і творчість. Коли Ви особисто відчуваєте мить народження твору: на стадії задуму, на початку роботи, чи оформлення в раму, чи у момент продажу, чи публікації — коли?
— Взагалі, по різному. У задумі — ні, бо задум дуже відрізняється від результату.
— Не по-японському рахуєте. Там датою народження вважається день зачаття.
— Але ж не завжди точно знаєш — коли саме це відбулося!
— Так, звісно, якщо це частіше, ніж раз на рік. Отже, ви ж не клонуєте свої твори, хоча у Вас і тиражна техніка.
— Так, це тільки кількість відбитків. Все інше — не ксерокс, а процес за участі майстра. Я сама готую папір, сама змішую фарбу, сама маю нанести її…. А далі — щось недотиснула, щось перетиснула, десь не так нанесла фарбу і так далі — тому це, звісно, тиражний друк, але індивідуальний.
— Для мене особисто, продукт, який вийшов з рук майстра, має додану вартість порівняно з тим, який зроблений його помічниками.
— Почнемо з того, що я сама роблю форму. А не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму.
— Ви сказали «акварельку якусь»… Я розумію, що є якась внутрішня ієрархія жанрів — не канонічна, звісно, це особисто — але ж…
— Акварель, насправді — це дуже тонка річ, і її буває зробити дуже нелегко. Але ж була така оціночна категорія, як «жіноча акварель». Несеш, бувало, роботу на виставку, а там же виставком поважний сидить — були закупки! — та іноді казали: «Ти така красива, що просто ходи. Але не малюй». Більше того, це не було безпідставно: є деякі гендерні відмінності, одні можуть одне, інші — інше. І це прекрасно.
— Ви можете сказати — зараз занепад графіки або її ренесанс? В сенсі інтересу до цього жанру, попиту. Багатий ресурсно жанр, але, на перший погляд, не досить популярний.
— Мені здається, що про Ренесанс говорити ще зарано, але є певні позитивні зрушення у бік відродження. Я кажу про ремесло. Я кажу про цікавість до цього виду мистецтва. Люди вже знають і можуть відрізнити лінорит від офорту. Пересічний глядач на виставці вже може відрізнити. Літографію ще не дуже вирізняють, але проте… Є покращення. Іванка може додати, бо вона більше у цьому всьому…
— Я вважаю, що ми наближаємося до кращих часів. Ми вже в майже хорошому часі. Років десять тому все було інакше у цьому плані. Двадцять років тому здавалося, що взагалі все завмерло. Я свою першу курсову роботу у 2007-2008 роках писала про українську графіку доби незалежності, тоді було просто все ніяк. А в останні 10-15 років у молоді з’явився інтерес до друкованої графіки. З’явилися відкриті майстерні, з’явилася майстерня Ахметова в КПІ — звідти випустилася купа молодих графіків, які вже повідкривали свої майстерні. Тобто люди повипускалися і не покинули цю справу, не пішли кудись у дизайн, не пішли у бізнес, не повтікали в ілюстрацію, а займаються графікою як професією.
— Тобто, у бізнес можна піти, а в ілюстрацію можна втекти?
— Взагалі-то, за фахом у дипломі багато хто з графіків — ілюстратори. Але ж у нас не так багато видавництв, щоб можна було працювати. Тому радіємо не з того, а з нових, скажімо, галерей, що виставляють графіку.
— Це, звісно, таке явище, що галереї відкриваються та закриваються, закриваються та відриваються, але принаймні з’явився певний інтерес до друкованої графіки як до окремого виду мистецтва.
— Добре, повернемося до того, що Іванка згадала 2007-2008 роки, коли був занепад графіки, а що ж відбувалося іншого у культурі та мистецтві — були значні чи знакові події?
— Відбувалися салони. Здається, в Українському домі. А ще привозили іспанці офорти Гойї. При чому Музей Ханенків каже: «Так у нас ж все це є!». Але ж стояли черги. А до того привозили Пікассо. І це зробило велику справу. Тому що раніше казали, коли чули слово офорт: «Чого ти лаєшся?!»
— Тобто, це було тригером інтересу до фондів Музею Ханенків?
— Це просто запустило весь процес. Раптом всі згадали, що Рембрандт був офортистом номер один.
— А Шевченко, пластини якого зберігаються у Музеї Шевченка?
— Просто Шевченко не розпіарений як перший український офортист. Він же закінчив Академію у Брюллова саме як офортист. Починав він з живопису, потім опанував офорт і за серію «Мальовнича Україна» отримав почесне звання Академіка.
— Це коли він працював у археологічно-історичній, здається, експедиції?
— Я вже не знаю, як воно там відбувалося, але він їздив Україною…
— …приписаний до експедиції і отримуючи гроші, тобто не за свої їздив.
— А чого він повинен був їздити за свої? Зате залишив нам на згадку об’єкти, як вони виглядали того часу — види Видубицького монастиря, наприклад. Вони дійсно академічні і технічно вони виконані дуже добре. На «пятьірочку», яку він і отримав. Акварельки у нього хороші. Так що я про акварелі перепрошую (сміється).
— Так, давайте повернемося до сьогодення: хто ці «святі люди», які цікавляться графікою? Звідки ці верстви поціновувачів?
— Це дуже різні люди. Раніше їх було трошки, зараз більше. Працює цілий загал мистецтвознавців, кураторів, галеристів і художників. Художники, які виробляють продукт і ті, хто цей продукт крутять так чи інакше. От у 2020-му була велика виставка «Відбиток» у Мистецькому Арсеналі…
— …яку зробили Катерина Підгайна та Ірина Боровець.
— Так. І вже було багато інформації про те, як і що робиться, багато авторів, багато робіт. Це була культурно-просвітницька виставка. Треба розуміти, що тиражна техніка дозволяє отримувати мистецькі роботи більш демократичні за ціною. Тому можна почати колекціонування із зовсім доступних. І купувати їх на різних вже відомих графічних фестивалях.
— Здається, у Центрі Довженко на котромусь з поверхів був PrintFest.
— Так, він потім був в IZOLYATSIYA. На інших ярмарках — навіть крафтової біжутерії виділяли окрему кімнату для графіки. Це заохочення до того, що починати колекціонувати можна не тільки прикраси.
— Якщо ми використовуємо слово print, то, можливо, до графіки схильні більш молоді люди?
— Взагалі-то, printmaking означає друковану графіку. Тому, коли ми кажемо print, то це не цифровий друк, а авторський продукт.
— Повинен додати, що сучасні «виставкоми», які проводять Kyiv Photo Week ті ін. спеціалізовані фото-події відмічають: інтерес до художнього фото демонструють представники, скажімо так, айтішної сфери.
— Знаєте, це справа і піару також. Якщо ми будемо писати «молодь схильна купувати фото і графіку», «молодь все частіше вибирає фото і графіку» і так далі, то, врешті-решт, молодь це прочитає і…
— Можна, я напишу: «Молодь ще не знає про це, але вже вибирає друковану графіку».
(всі сміються)
— Бо вона ж молодь, і тому ще багато чого не знає.
— Взагалі-то, коли молоді люди колекціонують молодих художників, то вони разом ростуть. Вони можуть подружитися, можуть одружитися, там може бути що завгодно, насправді! Відверто кажучи, я не розумію, як це відбувається у колекціонерів — я не колекціонер.
— Що, у дитинстві нічого не колекціонували — ні бантиків, ні гудзиків, нічого?
— В принципі, у мене не було такої пристрасті до збирання.
— Я знаю, точніше — я впевнена, що будь-який мистецький об’єкт є не тільки мистецтвом, яке говорить про щось, про що автор хоче сказати, а є свідченням свого часу. І чим більше проходить часу між створенням мистецького об’єкту, і моментом, до якого цей об’єкт зберігається, — тим більша його цінність. Ми ж детально описуємо: що хотів сказати автор? Що він ще сказав у інших творах? Хто його критикував, а хто вихваляв? І таке інше. І ось коли ми все зберемо, всю інформацію для легенди…
— А сам твір обов’язково чи легенди досить?
— Звісно, що твір обов’язковий. А ще краще мати з десяток меншеньких творів мистецтва цього ж автора. І ось це все через тридцять років стає частиною історії, це стає раритетом. І воно коштує не 300 гривень, за які ми купили твір у художника, якому не було що їсти, а буде коштувати стільки, скільки ми хочемо, якщо ми зробимо правильні рухи.
— А ще якщо за тридцять років скласти всі платіжки за комунальні послуги по приміщенню, де зберігався твір мистецтва, то можна визначити мінімальну ціну за нього, що дозволить хоча б повернути вкладені кошти. Звісно, це жарт, але…
— Але до правильних рухів: здається, що книговидавництво останніх років стимулює графічне мистецтво? Виходить дуже багато книг, цікаво оформлених…
— …але погано перекладених. Але гарно намальованих. Але погано перекладених. Я відкриваю книжку з гарною обкладинкою, гарними ілюстраціями — і закриваю, бо іноді переклад просто неможливо читати. Вочевидь, видавці поспішають і економлять на професійних перекладачах та редакторах. Це меншою мірою стосується художньої літератури, а наукової та науково-популярної — більшою. Не всі англійські звороти можна перекласти українською. Логіка і структура мов відрізняється. Але якщо перекладати неоковирно, то неоковирні звороти закріплюються в українській мові, бо таких перекладів багато. І наша мова стає несхожою на себе.
— Тобто, в нас вже були русизми, полонізми, румунізми, тепер будуть і англіцизми?
— Справа навіть не в словах, а в структурі речення.
— Не по букві, а по духу?
— Є певний порядок слів. В українській ми можемо переставляти слова, а в англійській частіше ні. Немає редакторів, які б слідкували за структурою мови. І це дратує. Важко читати — забуваєш, про що…
— А яке у Вас ставлення до використання текстів у арт-об’єктах? Слова, літери, фрази, доречні у візуальному мистецтві?
— Якщо це потрібно, щоб висловитися, якщо людині не вистачає інших засобів — чому ні?
— Це як заспівати під час симфонії?
— Але якщо ж на цьому побудована взагалі вся ідея твору?
— Ябо це як у Шерешевського — стьобні або апокрифічні підписи.
— Будь який твір — це висловлювання.
— А на картині написано: не кради! Але ж часто бувають картини без назви. Чи означає це, що художнику нічого сказати?
— Є ж різні художники. Деякі хочуть, щоб їх зрозуміли. А деякі — не хочуть. Деякі вважають, що опускатися до пояснень — це нижче гідності. Людина повинна зрозуміти сама, її не потрібно підштовхувати. Вона повинна відчувати. І думати своєю головою. У мене іноді буває криза жанру. Я не можу вигадати назву. Здається, що вже висловилася, і наче все зрозуміло. А назва не спадає на думку. Не можу знайти… Іноді мені допомагають товариші. І тоді я просто ставлю дату. «15 вересня» — і все, я все сказала. Назва — це частина твору, але іноді ти не можеш його назвати.
— Чи існує на сьогодні школа Оксани Стратійчук? Чи була? Чи буде?
— У мене немає таких амбіцій — створити школу. Є послідовники, є епігони, є ті, хто приходять чомусь навчитися.
— Але ж є відповідальність перед часом!
— У нас відкрите ательє на Андріївському узвозі, 36, де все, що ми можемо надрукувати — ми робимо там.
— До мене часто приходять професійні художники, живописці, театральні художники, старші, молодші, які прогавили офорт, але хочуть володіти ним. Я даю самостійні зайняття, і вони працюють. Але я не можу сказати, що є моя школа. Це моя мистецька діяльність. Дотичність до плинності часу.

 

фото – Оксана та Іванна Стратійчуки
іллюстрація – «Горизонтальний натюрморт», 1996, Оксана Стратійчук

Маршрутами мистецтва

Опубликовано: 01/02 в 12:30 pm

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Маршрутами мистецтва

“Мистецтво само собою не здатне викликати інтерес до певної місцевості, так само не здатне на це певне, притаманне лише художникам, світосприйняття…”
Автор: Скоробагач Юлія
01/02/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

“Мистецтво само собою не здатне викликати інтерес до певної місцевості, так само не здатне на це певне, притаманне лише художникам, світосприйняття. Мистецтво лише докладає свою лепту до нашого бажання і вчить нас бути свідомими тих почуттів, яких раніше зазнавали лише поверхнево чи в поспіху”.

“Мистецтво подорожі”, Ален де Боттон

Від наскельних зображень до Сікстинської капели – свій еволюційний шлях людство проходить з невід’ємною потребою творіння естетики й художнього самовираження. В боротьбі за виживання, встановленні влади, економічних і технологічних перегонах ця складова не втрачається, а навпаки, стає культурним ідентифікатором. За будь-яких часів люди чітко усвідомлюють значення творів мистецтва, ревно зберігають їх, ототожнюючи з етносами і епохами, а також шукають їх в неосвоєних для себе площинах. Так, поступово в багатовікову історію подорожей з метою розвитку торгівлі, завоювання і освоєння земель, пошуку ресурсів і зручних транспортних шляхів увійшов новий вид поїздок – дозвіллєвий, або як ми наразі називаємо – туристичний.

Щойно ставши на вищий щабель продуктивності і побутового комфорту, людство негайно почало вгамовувати споконвічну жагу пізнання світу з потрійною силою. Зародившись на початку XIX століття в Англії, на початку ХХ туризм перетворився в масове явище. І першою причиною, що спонукала людей їхати в нечувані досі краї, був устрій і культура інших народів, історичні і сучасні творіння рук людей, вражаючі природні особливості. Для майже півтора мільярда сучасних мандрівників музейний туризм залишається одним із найпопулярніших його видів. Туристичні маршрути побудовані наскрізь на мистецьких периметрах, зважаючи на кількість тематичних пам’яток, пам’ятників і згадок в путівниках.

Моду на просвітницькі подорожі в Україні та в усьому світі започаткувала творча інтелігенція. Як амбасадори свого часу вони розуміли – за такими поїздками стоять нові знання і практики, що допоможуть розвиватися їхній творчості і суспільству в цілому. Письменники, художники, музиканти рушали в подорожі, в нових місцях створювали свої роботи під впливом побаченого, вчили мови, освоювали нові техніки, культурну специфіку інших народів та світоглядні принципи, і, звісно, несли інформацію про свій край, впроваджували співробітництво з діячами закордоння. Так з’явилися переклади зарубіжних літературних творів авторства Івана Франка; музичні твори на слова Тараса Шевченка й аранжування народної музики від Миколи Лисенка; архітектурні шедеври по всій країні від Владислава Городецького. Синергія творчості завжди давала потужніший ефект. Як наслідок – навіть історичний факт діяльності цих персон нині перетворився на популярні туристичні маршрути.


Шляхами митців

Чи не в кожної місцевості світу зберігається пам’ять про свого видатного земляка. Так, у Варшави є Шопен, у Зальцбурга – Моцарт, у Фігареса – Далі, у Флориди – Марк Твен, у Ясної Поляни – Толстой, у Полтави – Котляревський. Проте, як правило, сліди життя і творчості видатних митців прокладені далеко за межами рідного регіону. Для поціновувачів їхнього таланту – це можливість пройти шляхом улюбленого письменника в буквальному розумінні: оцінити, яка є пам’ять за ним, як місцеві мешканці несуть започатковану культуру творчості, опинитися в місцях, що надихали автора, розтлумачити можливі закодовані послання його творів, побачити зміну місцевості через оптику часу і уявити атмосферу його доби. Зрештою, психологічно підживитися енергією, що дає перебування на тій самій локації, так би мовити – синхронізуватися. Все це — особливий підхід до подорожі через самопізнання людини, її естетичних смаків і формування власного культурного фундаменту. Саме в такі моменти турист перетворюється на мандрівника.

Усвідомлення величини особистості робить подібні маршрути чільними для ряду поколінь, вони обростають цілими комплексами тематичних споруд, пам’яток, інсталяцій з творів, легенд про автора. Скажімо, слідами поета Олександра Пушкіна пройшли мільйони прихильників у різних точках Європи: Кавказ, Крим, Україна, Росія, Молдова. Такі подорожі мають стійкий інтерес. Завдяки ним тематичні мандрівники складають власну цілісну концепцію творчого феномену поета і наполегливо рекомендують саме так багатовимірно, духовно і літературно збагачуватися.

 

Експедиції за художніми творами

З появою світових бестселерів поширився новий вид літературних подорожей планетарного масштабу. Інтернет і логістичні можливості тільки посилили тенденцію, перетворюючи описані місця з популярних книг на повноцінні туристичні маршрути. Вони побудовані відповідно до сюжету і послідовності переміщення головних героїв. Тепер у письменників завдяки тим же благам 21 століття є змога спочатку досконало вивчити об’єкти своїх майбутніх творів, зібрати переконливу кількість фактажу, бути максимально документальними в описі маршрутів та історичних контекстів.

Одним із фаворитів цього жанру є сучасний американський письменник Ден Браун. Його романи розповідають про таємниці в суспільстві, символіці, змовах. Зокрема «Код да Вінчі», «Янголи і демони», «Інферно» перекладені більш ніж 45 мовами та продані у кількості понад 100 мільйонів екземплярів. В романах Брауна головний герой закономірно розгадує складні загадки впродовж однієї доби, подорожуючи цікавими місцями світу. Завдяки поєднанню фактів та вигадки у сюжеті, описам творів мистецтва, архітектурних пам’яток, документів і таємних обрядів, що досліджені автором і відповідають дійсності, ці книги практично одразу стають путівниками для фанатів. Кожен його роман супроводжується хвилею нових мандрівок, відгуків і досвіду читачів, які одночасно вивчають і мистецтво, і культуру країни, і таємничу специфічну тему.

Ажіотажу додають екранізації і театральні постановки — синтетичні або синкретичні види художньої творчості наряду з танцем і цирковим мистецтвом, що органічно комбінуються і утворюють якісно нове єдине естетичне ціле. Такі різновиди сильніше впливають на глядача, використовуючи одразу кілька засобів. Як результат – захоплені фани відправляються у подорож і чудово проводять час, досліджуючи, звіряючи відповідності та розбіжності, “чекінячись” в місцях сюжету і перебуваючи практично в епіцентрі твору.

Серед найпоширеніших експедицій – за маршрутами циклу романів “Володар перстнів” Джона Толкіена, “Гаррі Поттер” Джоан Роулінг та “Хроніки Нарнії” Клайва Стейплза Льюиса. Всі згадані твори знайшли відображення в синтетичних видах мистецтва, що поєднують кілька видів творчості. Багатоверсійність режисерського прочитання і втілення свідчить про унікальність ідеї, а значить, і надалі зачаровуватиме прихильників і лишатиметься в топі літературних маршрутів.

 

Паломництво до мистецтва змін

Від моменту започаткування музеїв як культурно-освітнього явища у середині 20 століття вони досі залишаються найбільш затребуваними серед мандрівників. Найвідоміші галереї світу щороку б’ють рекорди за кількість відвідувачів. Першість багато років поспіль тримає паризький Лувр. У 2019 році тут побувало понад 10 мільйонів туристів. Проте на відміну від розтиражованих музеїв дедалі популярнішими стають локальні нові або просто невідомі загалу об’єкти. За багатством експозицій і унікальністю творів вони не лише знаходяться на рівні мегаполісних відповідників, вміщуючи вагому частину надбань світової історико-культурної спадщини, але ще й кардинально змінюють життя своїх місцевостей.


Музей Гуггенхайма – вражаючий проект сучасної архітектури, розташований на території занепалої фабрики деревообробки на березі річки Нервіон в промисловому іспанському місті Більбао. Як основний центр чорної металургії країни, портове індустріальне містечко не мало туристичної привабливості аж доки тут не з’явилася химерна споруда музею сучасного мистецтва. Для похмурого, з чисельністю триста тисяч жителів, містечка, де панувало безробіття і маргінальність, наприкінці 20 століття дійсно розпочалася доба відродження. Музей Гуггенгайма став своєрідним культурним експериментом, а його спорудження – складовою масштабного містобудівного плану. За три роки до відкриття музею побудували і запустили метро, реконструювали вулиці і набережну, запустили низку суміжних туристичних проєктів для облаштування міста. Будівництво комплексу доручили відомому архітектору Френку Ґері, що додатково привернуло увагу преси. Крок за кроком завдяки політичному рішенню, далекоглядній перспективі розвитку міста та іконічності новозведеної будівлі Більбао за 20 років трансформувався у всесвітньовідомий культурний центр. Щороку Музей Гуггенгайма відвідує близько півтора мільйона туристів, які беруть участь в понад 1000 мистецьких заходів. У музеї є постійні експозиції, а також проводяться тимчасові виставки як іспанських, так і зарубіжних художників. Вже згадуваний Ден Браун у романі “Джерело” робить Музей Гуггенгайма місцем, де розгортаються події. Автор вводить у сюжет і реально існуючі експонати – скульптуру з туману японської художниці Фуджики Накая, світлодіодну інсталяцію Дженні Хольцер, самку павука перед входом, скульптурний ансамбль «Матерія Часу». Ефект Більбао – зразок дивовижного впливу мистецтва, яке наочно змінило реальність.


В Україні є не менш цікавий об’єкт, хоч і не такого трансформаційного масштабу – Пархомівський художній музей ім. П. Ф. Луньова. Шкільний вчитель історії, колекціонер та поціновувач мистецтв, прививаючи своїм учням естетичний смак, не зчувся, як перетворив українське село у центр світового мистецтва. В експозиції пархомівського Лувру розкішна добірка авторів: Реріх, Шишкін, Пікассо, Малевич, Рєпін, Шевченко, Бол. Сюди їдуть звідусіль, щоб на власні очі побачити роботи великих митців. А засновник чи не найіменитішого сільського музею України та одного з найпопулярніших туристичних об’єктів Харківщини Панас Федорович Луньов зі школярами за понад 60 років зібрав у фондах музею близько 7 тисяч експонатів. Унікальні твори живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, цінні матеріали з археології та етнографії умістив у собі ще один культурний об’єкт – будинок-«палаццо» ХVІІІ століття. Цей мистецький комплекс точно змінив естетичні смаки і навіть долі місцевих жителів.

Мистецтво має безліч шляхів до аудиторії, та основний маршрут завжди пролягає через систему цінностей і глибину світосприйняття. А засоби – вони в кожній ідеї й у кожній ініціативі. То розпочнемо з читання?

 

іллюстрація – “Меркурий”
автор – Артус Квеллин Старший
місцезнаходження – ратуша города Амстердам

НадзвиЧАЙний роман європейців

Опубликовано: 29/01 в 3:00 pm

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

НадзвиЧАЙний роман європейців

Про «Five o’clock Tea» та традиції чаювання, про оди чаю та перший англійський чайний сад, про “Алісу в країні див”…
Автор: Новікова Ольга
29/01/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Коли в Європі вперше почули про чай? Різні джерела надають різні факти щодо першого знайомства європейців із цим затишним напоєм. Про чай згадував у своїх спогадах венеціанський купець Марко Поло (1254–1324), який жив у Китаї багато років. Натомість кохання з першого погляду не сталося: знадобилось ще більше трьох століть, аби чай увійшов у щоденний вжиток на Заході.

Точкою відліку став 1610 рік – саме тоді корабель голландської Ост-Індської торговельної компанії, доставив перший вантаж із чаєм з Китаю да Амстердама.

Поступово чай став одним із найулюбленіших гарячих напоїв на Заході. Чи не найзапеклішими шанувальниками чаю стали британці, і вже у XVIII столітті в Туманному Альбіоні чай посів провідне місце серед інших напоїв. До речі, в Європі чай був імпортованим напоєм аж до 1827 року, коли перші чайні кущі висадили на Яві (тодішній нідерландській колонії). А до цього чай завозили з Китаю. Власне, саме слово «чай» китайського походження. У Серединній імперії (так китайці здавна позначали свою країну) поступово закріпилась назва «ча». Завдяки торгівлі Китаю із Персією напій та його позначення у формі «чай» поширились в турецький, арабській, а згодом – українській мовах. Англійське «tea» – це запозичення з південно-китайської вимови, поширеної у провінції Фудзянь, де чай називали «те». Унаслідок торгівлі із голландцями ця назва поширилась країнами Західної Європи.

На Заході чай коштував дорожче за каву, хоча для заварювання його обсягу потрібно набагато менше, ніж кави. Попри це чай дуже цінували. Зокрема, у Британії чай зберігали у спеціальних чайницях під замком.

Чай разом із кавою та шоколадом, окрім своїх смакових якостей приваблював еліту ще й як нагода показати себе: розкішні сервізи, маленькі чашечки із тонкими філігранними ручками, тарілочки із розписами та золоченням, ложечки та виделки із коштовних матеріалів – усе промовляло вишуканістю та статусом.

Соціально схвалений напій, але водночас потужний біологічний стимулятор, чай став своєрідним символом здорового способу життя. «У здоровому тілі – здоровий дух», а у чашці – запашний чай, – так можна доповнити знамениту примовку.

Німецький історик культури Вольфґанґ Шивельбуш у книзі «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів» наводить цитату про чай з одного англійського трактату 1660 року: «Він робить тіло активним і бадьорим. Він приносить полегшення проти сильного головного болю й запаморочення. Він допомагає подолати нудьгу».

Оди чаю – не англійський винахід. Напоєм богів чай давно став ще у Китаї, а потім культура його споживання разом з багатьма іншими благами потрапила до Японії. У цих країнах поступово склався належний церемоніал споживання чаю, відомий як чайна церемонія.

У Європі популярність чаю разом із кавою також обумовлена тим, що це напої індивідуалістів. На відміну від алкоголю, який здавна споживали у спільноті під час ритуалів і свят, чай та каву подекуди п’ють на самоті. Як зазначив Шивельбуш, «кавою та чаєм не цокаються». Але цим напоям також властиві певні форми споживання, схожі на ритуали.

Їхня історія пов’язана з історією посуду, який виготовляли спеціально для вживання цих напоїв. Кожна складова чайного або кавового сервізу – чайничок, кавник, тарілочка, філіжанка, цукерниця тощо – вимагали певного руху або жесту. Способи, у які тримали чашечку, підносили її до вуст, аби зробити ковток, мішали ложечкою цукор тощо, стали соціально-культурними маркерами, що промовляли про тямущість та вихованість людини. А людська рука в обрамленні розкішних мереживних рукав перетворилась на засіб саморепрезентації. Як у випадку із віялом, предмети посуду необхідно було тримати кількома пальцями.

Форма посуду для гарячих напоїв також зазнала трансформацій. Зокрема, ні в Китаї, ні в Персії чашки не мали вушок. Так само, як і тарілочки під чашку або філіжанку. Це суто європейські додатки, що поступово втратили практичну функцію, натомість набули декоративну.

Спосіб приготування чаю також зазнав змін. Спочатку рецепт був дуже простий і складався з чайного листя та окропу. Згодом зрозуміли, що краще спершу чайник для заварювання напою варто розігріти, потім насипати чайне листя, залити окропом і чекати декілька хвилин. А вже після заварювання розлити по чашках. Також напій почали підсолоджувати медом або цукром. А спосіб приготування чаю, як зараз кажуть, по-англійськи – з молоком – насправді запозичений у монголів.

Зміни у ставленні до вжитку гарячих напоїв торкнулись не лише приготування, посуду і жестів, ба навіть часу споживання і місця. Усім нам відомі вирази «ранкова кава» та «післяобідній чай». Останній у Британії набув національного значення і перетворився на всесвітньовідоме «Five o’clock Tea».

Саме на післяобідній чай було прийнято запрошувати гостей. В будинках були облаштовані спеціальні «чайні кімнати», де господині приймали гостей. Для цього навіть шили спеціальні чайні сукні у східному стилі.

А у 1732 році відкрили перший англійський чайний сад у Воксхоллі. В таких приватних та громадських садах подавали чай, влаштовували концерти, ігри, феєрверки.

Англійський письменник Льюїс Керрол (1832–1898) у своїй книзі «Аліса в Країні Див » присвячує окрему главу чаю. Усі шанувальники книги та її екранізації пам’ятають тривожного Капелюшника, кумедного Шаленого Зайця та сонного Сонько-гризуна у «Божевільному чаюванні». Вони сидять під деревом за великим накритим столом із купою посуду та без упину чаюють. І у них там завжди пора чаю!

(англ. Alice in Wonderland), альтернативні переклади назви українською: «В Країні Чудес», «Аліса в Країні Чудес», «Пригоди Аліси в Країні Чудес», «Пригоди Аліси в Дивокраї»

 

Обкладинка

Генрі Салем Габбелл
«Час для чаю»
1909 рік

Мері Кассат
«Чаювання»
Близько 1880 року

Философы против пандемии: опыт трёх античных мыслителей

Опубликовано: 11/01 в 6:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Философы против пандемии: опыт трёх античных мыслителей

Автор: Туренко Віталій
11/01/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

На первый взгляд, обывателю кажется, что философия направлена исключительно на размышления и написание сложнейших для понимания трактатов, которые под силу «узкому кругу профессионалов». Но, на самом деле, философия испокон веков не была оторвана от земли, хотя и размышляла о том, что и над ней. Философия была призвана не только выводить умозаключения, но и быть помощницей людям в тех или иных ситуациях – как повседневных, так и кризисных. Одной из таких непростых ситуация есть, конечно, пандемия.

Данное эссе особенно актуально исходя из той тревожной ситуации, в которой оказался весь мир вследствие распространившейся в конце 2019 года коронавирусной инфекции. И так, как в наше время над возникшей эпидемией размышляют и ищут пути решения лучшие современные умы планеты Д. Агамбен, Ю. Хабермас, С. Жижек, так и в античности, философы Эпименид, Эмпедокл и Демокрит пытались помочь людям преодолеть это сложное время. Вспомнить их теории и практики особенно важно, а потому начнем по порядку.

Итак, Эпименид известен, прежде всего, как представитель протофилософской мысли античной культуры. Он скорее маг и целитель, чем мыслитель и философ. Тем не менее, его несохранившиеся труды, но существующие фрагменты свидетельствуют о том, что размышлял он уже не сугубо мифологически, а пытался найти рациональное объяснение тем или иным природным, социальным явлениям.

То, что он был не просто чародеем, но все же и лекарем, ученым свидетельствует Плутарх в работе «Пир семи мудрецов». В частности, в ней говорится, что Эпименид был осведомлен о лечении в вопросах здоровой пищи и смешивания вина, знал о свойствах чистой воды, об омовении женщин, о времени для коитуса мужчин с женщинами и о зачатии детей [Plut. Sept. sapient. сonv. 158a-b]. Такие знания для Эпименида не являются случайными. Как отмечает исследовательница Марина Вольф, если посмотреть на культурную ситуацию, при которой происходило становление философии, то можно выделить ряд особенностей, дающих основания выдвинуть такой тезис: философское знание развивалось как продолжение определенного сакрального знания, было «профессиональным» знанием путешествующих прорицателей-врачей – одного из ремесленных объединений того времени [Вольф, 2014 с. 79].

А теперь вопрос: «Почему же Эпименида пригласили для лечения народа Афин от эпидемии»? Мысли ученых по этому вопросу, в определенной степени, различаются. Однако, на наш взгляд, более вероятна та версия, которая подчеркивает, что Эпименид был не просто жрецом и прорицателем, а одним из «семи мудрецов» античного мира. Так, сочетание статуса известной личности, обладающего мудростью, и, вместе с тем, то, что он был из рода жрецов бога Зевса [Herman, 1989, Вольф, 2014], натолкнуло чиновников Афин на то, чтобы пригласить именно его в качестве очистителя полиса. Сам же ритуал очищения Эпименидом античного полиса от эпидемии вмещал такие составляющие:

1) разного рода жертвоприношения (как животных, в частности овец, так и людей);
2) лекарственные снадобья, сделанные из трав;
3) песнопения и чтения стихов (гекзаметров);

Кстати, все перечисленные три пункта созвучны с пифагорейской традиции, которая, по свидетельству Ямвлиха, предполагала, что музыка оказывает существенное влияние на процесс лечения, если обладать правильными знаниями относительно игры на музыкальных инструментах [De vita Pyth. 163].

Такой подход к преодолению эпидемий был обусловлен еще и тем, что, как отмечал Гиппократ в трактате «О древней медицине», тот, кто не знает, что такое человек, кем он является, как и из чего возник, не может овладеть медицинским искусством и правильно лечить людей [De vetere medicina, p. 20]. Соответственно, философская постановка любых вопросов связана не только с абстрактной рефлексией, но с решением разного рода практических проблем, в частности, медицинских. Поэтому, как подчеркивает Даниил Дорофеев, медицина благодаря причастности к философии была по большей части именно теоретической – иначе она просто бы не могла стать наукой. Медицина не сводилась к своей прикладной функции; объяснения и понимания были ее целью не меньшей степени, чем лечение. Точнее, первого достигали через другое. Поэтому медицину не воспринимали как ремесло, а оценивали как искусство, сравнимое по своему рангу с музыкальным и гимнастическим [Дорофеев, 2017 с. 200].

Следовательно, мудро подчеркивает Джон Манусакис в очерке «Город больной: Софокл, Фукидид и Камю о коронавирусе» замечает: «Чума – это болезнь общества, города, полиса. По сути, можно сказать, что чума – это политическая (political) болезнь. Как политическая болезнь – чума проявляется как эпидемической – то есть случайной, что приходит в мое тело извне, от другого – так и эндемической, что исходит изнутри метафорического тела полиса, или «полисного тела» (body politic). Потому полис, распространяя гражданское право на каждого из своих членов, присваивает их всех себе (даже те, кто исключен из него, исключаются со ссылкой на него). Что бы там ни было вне города и не от города – является его другом, ведь полис основывается на этом» [Manoussakis, 2020 с. 1-2].

Подобное пониманием сути происхождения эпидемий принадлежит и другому представителю античной философии – Эмпедокл Акрагантский. Как и Эпименид, Эмпедокл является автором трактата «Очищения», но, в случае с последним, фрагменты ее сохранены до наших дней. Что же и как видел болезни, в т.ч. и эпидемии этот ранний древнегреческий мыслитель с о. Сицилия?

Как отмечает Генрих Якубанис, эпоха, когда царит вражда, полна не только ненависти, убийств, злости, но и недугов [Якубанис, 1994: с. 227]. Соответственно, болезни в человеке возникают уже не как вызванные казнью небес, как у Эпименида, а на онтологическом уровне. Здоровье возможно лишь тогда, когда возможна гармония с собой и миром, а затем – всеобщая гармония. В этом контексте его взгляды близки к мыслям одного из самых известных врачей-пифагорейцев – Алкмеона, который объясняет здоровье именно как равновесие стихий, то есть холодного и теплого, горького и сладкого, влажного и сухого и т.д. [DK 24 В 4]. Болезни же, согласно этому философу, обусловленные чрезмерным преобладанием (μοναρχία) одной из этих стихий.

Важно также вспомнить принцип Эмпедокла «подобное познается подобным» (лат. Similia similibus сurantur). По мнению мыслителя, если мы видим, что в обществе творится беззаконие, то причину деструктивного или плохого, например, эпидемий, нужно искать не во внешнем мире, а в себе. Ведь чувства, которые преобладают в людях, постепенно охватывают все социальное пространство. Уместным здесь будет вспомнить еще одну мысль Джона Манусакиса: «трудности нашей новой реальности – ограничение в путешествиях и мобильности, ограничения в доступности различных товаров, ограничения, наложенные на работу и удовольствие – это именно те трудности, которые ожидают индивидуализированного гражданина, поскольку чума заставляет считать Другого, когда он реабилитирует себя в политическом пространстве. Человек может жить с другими только при условии, что он живет и для других. Если я не живу для других, то жизнь с другими – это ад» [Manoussakis, 2020 с. 3].

Итак, согласно показаниям Диогена Лаэрция [DL VIII 70] и Плутарха [De Iside 79, 383D] мы можем говорить о двух случаях победы над эпидемией Эмпедокла: город Акрагант и город Селинунт. Рассмотрим каждый отдельно
Как говорит Климент Александрийский в «Строматах»: «Эмпедокла из Акраганта прозвали «запретителем ветров». О нем рассказывают, что он прекратил тяжелый оранжевый ветер, дувший с горы Акрагант, вызвавший заболевание у местных жителей и бесплодие у их жен» [Strom. VI, 30]. Соответственно, здесь мы видим, что Эмпедокл еще не вполне пользуется чисто лекарственными средствами. Здесь философия еще не отделена от медицины и неразрывно связана с религией и магией.

Вместе с тем, Диоген Лаэрций так пишет об исцелении от эпидемии малярии, которая имела место в соседнем с Акрагантом городе Селинунте: «Когда в Селинунт от вони в реке, что была вблизи, начался мор и люди умирали, а у женщин наблюдались выкидыши, то Эмпедокл придумал подвести туда две соседние реки, и вода, смешавшись, стала здоровой. Так прекратилась эпидемия» [DL VIIΙ 70].

Опять же мы видим здесь неотделимость медицины от ведовства, философии – от магии. Но это событие, как отмечает Уильям Ґатри «вполне правдоподобная история, которая согласуется с явным интересом Эмпедокла к использованию науки и техники для улучшения жизни людей. То, что эпидемия в Селинунте – это реальное историческое событие, подтверждают найденные монеты того времени, свидетельствующие об этом» [Guthrie, 1965 с. 133].

В лице Эмпедокла мы видим не просто врача или философа, но и ученого, который имел немалые знания в физике и биологии. Если в эпизоде с Акраганта мы видим в большей степени религиозный, культовый аспект деятельности философа, то в ситуации с Селинунтом – более научное решение этой проблемы, хотя и не лишенное мистического элемента.

И, наконец, последний античный сюжет касательно прекращения эпидемии связан со смеющимся философом Демокритом. Нужно сказать, что единственное сохранившийся фрагмент, в котором есть упоминание о данном событии содержится в труде представителя второй софистики Флавия Филострата «Жизнеописание Аполлония». В нем, можем видеть следующее: «Кто из мудрецов отказался бы прийти на помощь такому городу, вспомнив, что Демокрит однажды избавил от эпидемии абдеритов, что афинянин Софокл, как говорят, укрощал гнев ветров, когда они дули не в свое время» [VIII, 7]. Гипотетически, мы можем предположить, что Демокрит тоже использовал для лечения как врачебные элементы, так и знахарские (магические).

Подытоживая, можем заключить, что философия с древнейших времен как теоретически, так и практически стремилась к тому, чтобы преодолеть те или иные кризисные ситуации социума, в том числе и эпидемии. Философия старалась помочь человеку вырваться ко благу из пучины дурного и зловредного через понимание высшего порядка, т.е. налаживание ситуации. И тогда не странно, что античные мыслители – Демокрит, Эмпедокл, Эпименид – видели причину и путь к преодолению такой сложной ситуации как естественно, так и трансцендентно, тем самым показывая, что недостаточно только лекарственных средств, нужно еще изменение внутреннее и перемена образа жизни.

 

Литература:

Вольф, М.Н. (2006). Ранняя греческая философия и Древний Иран. Санкт-Пектербург: Алетейя, 2006.

Дорофеев, Д.Ю. (2017). Философия и медицина в Древней Греции. В: XXV научная конференция «Универсум Платоновской мысли»: «Платон и античная наука». Санкт-Петербург, 21–22 июня 2017. Сборник статей (сс. 197–205). СПб.: Издательство РХГА.

Якубанис, Г. (1994). Эмпедокл: философ, врач и чародей. Киев: СИНТО.
Die Fragmente der Vorsokratiker. (1912). Bd.1 / Hermann Diels, Walther Kranz. – Berlin: Weidmannsche buchhandlung. [=DK].

Diogenes Laertius (1925). Lives of Eminent Philosophers, Volume I-II, Translated by R. D. Hicks. Loeb Classical Library 184. Cambridge, MA: Harvard University Press. [=DL]

Guthrie, W. K. C. (1965). A History of Greek Philosophy, Volume 2: The Presocratic Tradition from Parmenides to Democritus, Cambridge University Press [=Guthrie 1965]

Herman, G. (1989). Nikias, Epimenides and the Question of Omissions in Thucydides, The Classical Quarterly, Vol. 39, No. 1, pp. 83-93. [=Herman 1989]
Hippocrates (1868). De vetera medicina / Collected Works I. Hippocrates. W. H. S. Jones. Cambridge. Harvard University Press [=De vetera medicina]
Iamblichus (1815). De Vita Pythagorica: Gr. et Lat. Textum post Kusterum ad fidem. – New York Public Library [=De vita Pyth.]

Manoussakis, J. (2020). The City is Sick: Sophocles, Thucydides, Camus at the Times of Coronavirus / Електронний ресурс / Режим доступу:

https://www.academia.edu/42201882/THE_CITY_IS_SICK_Sophocles_Thucydides_Camus_at_the_Times_of_Coronavirus [=Manoussakis 2020].

Clement Alexandrii (1859). Stromate, Patrologiae graeca / Ed. J.-P. Migne. – T.9 – pp.9-206 [=Strom]

Thucydide (1942). History of the Peloponnesian War, Ed. H.S. Jones – J.E. Powell, Oxford. [=Thuc.]

Πλούταρχος (1928). Επτά σοφών συμπόσιον, Plutarch. Moralia, Volume II: How to Profit by One’s Enemies. On Having Many Friends. Chance. Virtue and Vice. Letter of Condolence to Apollonius. Advice About Keeping Well. Advice to Bride and Groom. The Dinner of the Seven Wise Men. Superstition. Translated by Frank Cole Babbitt. Loeb Classical Library 222. Cambridge, MA: Harvard University Press, рр.346-452. [=Sept. sapient. conv.]

Πλούταρχος (1936). Περί Ίσιδος και Οσίριδος, Plutarch Moralia, Volume V: Isis and Osiris. The E at Delphi. The Oracles at Delphi No Longer Given in Verse. The Obsolescence of Oracles. Translated by Frank Cole Babbitt. Loeb Classical Library 306. Cambridge, MA: Harvard University Press, pp.3-194. [=De Iside]

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content