Monthly Archives: Жовтень 2022

Є. З.: – Сьогодні Ви, як і багато наших співгромадян, залишили межі України. У 2014-му відбувся Ваш перший переїзд із Донецька, тепер другий, більш масштабний і кардинальний. Дарино, скажіть, Ваші відчуття й почуття в цих двох випадках схожі?

Д. Д.: – Почуття різні, схожі вони тільки питанням: “А що ж далі?”. Із Донецька ми виїжджали з однією дитиною, із Києва – з двома. Тож, і страху вдвічі більше, особливо після сидіння з дітьми в підвалі в Макарові, коли здавалося, що світу поза межами будинку більше не існує. У Донецьку я залишила свої дитинство і юність, все, що було “даністю”, тікаючи ж зараз – залишила все нажите за 8 років. Привіт новим поневірянням із зупинкою в точці запитання.

Є. З.: – Ви також не залишили свою роботу. Остання Ваша колекція, представлена на Українському Тижні Моди 2022-2023, поїхала разом із Вами, точніше, навздогін. Адже Ви не відразу зрозуміли, що залишите межі України?

Д. Д.: – Ми тікали з дому майже з порожніми валізами. Я була впевнена, що повернемося за кілька днів. Останнє про що думала – це колекція. А їхати кудись за межі України навіть не обговорювалося.

Є. З.: – Ваші колекції називали “новими 20-ми”, а тепер і новим Ренесансом. Чи вважаєте Ви себе таким собі класиком моди і чи традиція – це те, з чим рвати не бажано?

Д. Д.: – Рвати можна з чим завгодно, питання, а що потім ліпити. Я не люблю лахміття, даність мені хочеться трансформувати. Новими “20-ми” назвали колекцію, де я ностальгувала на тему поп-музики початку 2000-х, це період моєї юності, коли все здавалося нескінченним під супровід пісень Брітні Спірс і Дженіфер Лопез. Ренесанс – це період написання Сандро Боттічелі картини “Народження Венери”. Звідси й пішли мої черепашки. Чи класик я? Скоріше, ні. Але мене тягне до історії моди і до розкопок минулого – це безумовно.

Є. З.: – В одному з інтерв’ю після показу своєї нової колекції на Ukraine Fashion Week Ви сказали, що не стежите за творчістю колег по цеху. Але як щодо здорової конкуренції? Абощодо творчих амбіцій? Крім самореалізації, звісно ж.

Д. Д.: – Якщо я почну дуже багато дивитися на колег, то можу запалати або заздрістю, або гординею, а це не вірні супутники, вони мене збивають. Може, в когось інакше. Мені ж потрібно бути з усіма, але десь із краю, споглядати, не пропускаючи через себе. Як показала практика, так виходить кращий результат. Мені з лишком вистачає невпевненості в собі, щоб критикувати роботу і говорити: “Даша, ти можеш краще!”

Є. З.: – Ваш однойменний бренд досить сильно виділяється, як то кажуть, із потоку. Чи відчуваєте Ви це об’єктивно?

Д. Д.: – Я відчуваю тільки, що мене дехто вважає трохи дивакуватою…

Є. З.: – Стале виробництво і мода – досить популярна історія, втім, як і все, що пов’язано з екологією. Деякі філософи подейкують про те, що тема екології також політична, і вона – стратегія на шахівниці, така сама, як і стратегія використання “синтетичних” ресурсів. Чи поєднуєте Ви ці два аспекти у світі фешн індустрії?

Д. Д.: – Вважаю тренд на стале виробництво несталим, як усе, що вважається трендом. Сподіваюся, це перестане бути “трендом”, а стане поступово повсюдною нормою. Зараз частіше це виглядає таким собі “віянням”, за яке готові платити великі гроші. Коли технологія переробки пластику в одяг стане дешевою і не чимось “модним”, тоді стале виробництво стане звичним. Але, препрошую за каламбур, цінності тоді набудуть тканини з натурального шовку за технологіями минулого.

Є. З.: – Як Ви особисто бачите тренд на сталий розвиток?

Д. Д.: – Дуже філософське питання. Якщо говорити по суті справи, то скажу так: індустрія моди – це два боки: з одного – божевільний дизайнер, який фантазує ідеями, а з іншого – той, хто думає, як це продати, і вони періодично диктують один одному умови. За всіма великими модними будинками стоять ось такі люди “з іншого боку”. Я б не розмежовувала стале виробництво і моду сполучником “і”, а сказала б просто, що зараз мода на стале виробництво. У цьому є великий гуманістичний сенс… питання в тому, реальний він чи сформований. Але поки хтось знаходить у цьому заспокоєння для душі, відчуває свою особисту відповідальність перед екологією і не висуває претензій до тих, хто не поділяє їхню точку зору – у світі моди панує гармонія. Що з’явилося раніше: яйце чи курка? Технологія переробки сміття на тканину чи бажання носити перероблене?

Є. З.: – Тренд, мода, стиль. Із цих трьох понять останнє належить до позачасової категорії, перші два зазвичай швидкоплинні. Чому люди все-таки готові щорічно віддавати велику кількість грошей за те, щоб бути у тренді, міняючи вміст шафи щосезону, а не заплатити, приміром, за дві-три речі, але хороші й носити їх довго? Нехай одноразово це і коштуватиме дорожче.

Д. Д.: – А ви могли б їсти весь час одні й ті ж страви? читати одні й ті ж книжки? дивитися одні й ті ж фільми? слухати одну музику? і так дуже довго можна перераховувати.

Навіщо це все тоді? Жити-то навіщо? Поки відчуваєш – живеш, поки любиш, хочеш, виражаєш себе, шукаєш, відчуваєш смак – живеш. Одяг дарує почуття. Грати в нього – це найкумедніший і найлегший спосіб самовираження.

Є. З.: – Якось Ви сказали: “Затребуваність не в дизайнерах, а в ідеях”. Але, хіба можна відокремити дизайнера від ідеї, чи що саме Ви мали на увазі?

Д. Д.: – Зараз поясню. Я пам’ятаю період, коли всі хотіли стати економістами, потім юристами, потім фотографами, замкнули це коло дизайнери одягу. Але, що хороших економістів, що юристів, що фотографів, що дизайнерів – не так вже й багато. Можна назватися ким завгодно, а можна просто бути. Ось тому немає затребуваності в назві професії, є потреба в ідеях (образах). Тому що ідеї викликають емоції. Ми носимо не одяг, а відчуття себе в ньому. У цьому теж криється відповідь на ваше попереднє запитання: “Чому люди готові віддавати гроші на новий одяг”. Вони купують куди більше, ніж тканину.

Є. З.: – У березні 2021-го журнал “Ukraine fashion” опублікував зображення попзірок західного світу в одязі з Вашої колекції. Це був віртуальний одяг. Вам хтось допомагав у цьому питанні технічно?

Д. Д.: – Період пандемії був часом, який потрібно було чимось займати. Подій було мало, і тут став у нагоді мій навик жартувати, роблячи колажі. Ну уявіть….Переписуєтесь ви в чаті з подругами на якусь тему і тут бац, приходить вам колаж на тему спілкування, але в смішній візуальній формі, і всі починають реготати. Ось я саме та дивакча, хто їх ліпить за 5 хвилин в одному із застосунків App Store, тому що образ прийшов у голову. Ось так і були зроблені ці колажі. Сміху заради. Колажі на тему “Як би я одягла зірок”.

Є. З.: – На віртуалізацію моди Вас так само, як і діячів з інших сфер, наприклад, візуального образотворчого мистецтва, спонукала пандемія, чи Ваша ідея просто збіглася з 2020-м роком?

Д. Д.: – Ну, як бачите з попередньої відповіді, мене на віртуалізацію моди підштовхнуло, хіба тільки, почуття гумору.

Є. З.: – Тепер про фешн критику. Треба сказати, що з критикою взагалі в Україні досить мізерна ситуація. Принаймні, в мистецькій сфері так точно. Часто все зводиться до опису арт-об’єктів. Це таке безпечне мистецтвознавство, як то кажуть. Як йдуть справи на фешн-сцені?

Д. Д.: – Щоб щось критикувати в мистецтві, потрібно розуміти контекст, у який вписується об’єкт, мають бути критерії. У нас же критика моди – це скоріше вправи на тему словесного жанру і що витонченіший “обсер”, то голосніші оплески. На фешн-сцені всередині цеху все спокійно. У будь-якого бренду знайдуться свої шанувальники і свої противники. Головне, не залишати байдужих.

Є. З.: – В останні років так 10-15 активно розмиваються відмінності між жіночим і чоловічим костюмом. По-перше, це навіщо? По-друге, як довго це може тривати?

Д. Д.: – Мені здається, в питанні стирання кордонів зайшли вже так далеко, що ніхто не пам’ятає, з чого все почалося. Мені тут одразу згадується зображення Жанни Д’Арк в обладунках, що скаче на коні прямо в багаття Інквізиції. Потім Велика Французька Революція, яка зняла всі матримоніальні кайдани з усіх станів. Потім суфражистки з відстоюванням свого права голосу. Вічна внутрішньовидова боротьба. Все, як у тварин. Якщо раніше з багатьма речами боролися, то з часом придумали, як на цьому заробляти, потім колись неприйнятне стало нормою, частиною нової культури, силою. Межі норми розсунулися і, мабуть, найцікавіше зараз питання, не чому межі стираються, а де кінець їх стиранню. Усім глобальним змінами передують великі потрясіння. У якому періоді ми зараз?

Є. З.: – Повернемося до теми еміграції. Зараз Ви продовжуєте свою роботу попри всі труднощі. Але як за такий короткий час Вам вдалося відновити процес? Чи саме виробництво нового ще не організовано, і Ви продовжуєте творчість з уже відшитим матеріалом?

Д. Д.: – Пошиття відбувається в Києві. На жаль, весь мій досвід побудови бренду і виробництва відточувався в подібних “неправильних” умовах. Студія в Києві і 3-х років не проіснувала, до цього були поневіряння по майстрах, пошук своїх людей, я до 6 місяця вагітності другою дитиною їздила кожні вихідні нічним потягом до Харкова, де за період життя між Донецьком і Києвом сформувалася команда. Я і видихнути до пуття не змогла з полегшенням, як трапилися нові випробування. У мене немає питання “За що мені все це?”, є тільки питання “Яким чином і що робити?”, як отримати максимум за незалежних від мене обставин. Команда в Києві, я в Португалії, але у мене є фантазія, прагнення, залізобетонна віра у справу свого життя, прекрасний інтернет і чудова команда, яка чує мене, хоче продовжувати працювати, і ми потрібні один одному ще більше, ніж раніше.

Був момент, коли я думала: “Ну все! Кінець! Я втілювала свою мрію стільки років, але тепер головне – зберегти себе і дітей, а там буде щось інше”. Але в долі були свої плани, як завжди. Я знала, що в Києві залишилося багато речей, що ні в мене, ні в команди іншого варіанту заробітку немає, і я почала пропонувати клієнтам відшите за низькими цінами. Почали купувати, потім повільно пішли замовлення на повтори. У цей момент я зрозуміла, що вся шалена кількість напрацювань, лекал, які накопичилися за час роботи студії – це наш порятунок. Я завжди говорила, ще в дитинстві, аргументуючи своє бажання пов’язати себе з одягом, що завжди люди будуть хотіти: “Лікуватися, їсти, одягатися”. У мене кілька людей придбали сукні з думкою: “Буду дивитися на неї в шафі й вірити, що скоро її одягну”. Ну от як це пояснити? І як можна річ вважати шматком матерії, якщо вона комусь дає сенс, надію?

Є. З.: – Ви той український дизайнер, сукню якого одягнула Мей Маск на підтримку українських дизайнерів на події The Hollywood Reporter. Це був Ваш дар чи вона насамперед обрала її сама? Якщо дар, то як чітко і ясно Ви побачили її саме в ньому, а не в якомусь іншому костюмі від бренду Darija Donezz?

Д. Д.: – Тут потрібна трохи передісторія… Коли ми змогли виїхати з Макарова на Західну Україну, я була тільки з валізою, набитою дитячими м’якими іграшками і двома спортивними костюмами на флісі. Тоді й у думках не було їхати далі. Зате була божевільна ідея врятувати колекцію із закритої студії на правому березі Дніпра, і ключем на лівому, в умовах комендантської години, тривог і страху опинитися не в тому місці, не в той час. Усі мене вважали божевільною, адже навіщо колекція у Східниці? А я просто відчуваю, що так треба, хоча б частину колекції. І ось я знаходжу незнайомого мені кур’єра в додатку “Кабанчик”, довіряю ключ від студії, як у “Дванадцяти стільцях”: Може, тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать”, і це навіть не жарт. Вважаю якимось подарунком згори цю людину. Тож він не тільки збирав речі в студії, а й врятував хом’яка у мене вдома, який тепер живе у нього. Прекрасна історія, правда? Буквально за тиждень після доставки речей з Києва, мені пише моя піар-агентка Юля Смідович з радісною новиною, що стилістка Мей Маск хоче певну сукню з колекції. Юля уточнює, чи реально її відправити з Києва, на що я відповідаю “Звісно, вона вже тут, зі мною”. У цей момент я розумію, що саме відчуття цього і штовхало мене знайти спосіб забрати речі з Києва.

Взагалі Мей Маск трапилася зі мною двічі в найбільш значущі моменти життя. Перший раз після колекції з рибками, це була перша колекція, повністю пошита в Києві, і мені так необхідно було відчути віру в себе, було відчуття, що я є, але мене ніхто не бачить. І ось з’являється її стиліст, яка обирає речі, і так я стаю першим українським брендом, який вона одягла. Це була новина номер 1 на всіх каналах. Мені телефонували всі. Я ж просто ридала весь день від щастя.

І ось трапляється вона вдруге, та ще й у момент краху всього. Чому так, я не знаю, але у мене все життя і складається з ось таких дивних, часом містичних моментів. Тому для мене Мей Маск не просто приголомшлива модель, жінка з цікавим життям або мама Ілона Маска, для мене вона, як обіцянка, що все буде добре.

Є. З.: – Чи побачить Україна нову колекцію, і якщо так, чим вона буде наповнена?

Д. Д.: – Три роки тому я чітко побачила перед очима сукню з рибками, і відтоді вона плаває з колекції в колекцію. Перед війною я показала колекцію з мушлями, за мотивами картини Сандро Боттічеллі “Народження Венери”.

За збігом обставин, я опиняюся в країні, де зображення риб і мушель повсюди. Немов щось у минулому знало про майбутнє. У місті, про яке дізналася, читаючи Ремарка “Ніч у Лісабоні”, куди тікали люди, рятуючись від Нацистської Німеччини, сподіваючись знайти порятунок і повернути віру в людське у Другій Світовій Війні.

Я не знаю, якою (і де) буде нова колекція, але я точно знаю, що буду якомога уважніша до свого внутрішнього компасу.

Редактор – Ольга Яворська

Е. З.: – Почати завжди хочеться з приємного. Катю, вітаю із завершенням літнього туристичного сезону. Це перше літо, коли ви працювали під час повномасштабного вторгнення. Яким воно було, якщо коротко? І одразу: чи були туристи?

К. Л.: – Вітаю! Про повноцінний туристичний сезон 2022 говорити важко, проте головне що вистояли! До багатьох подій ми не були готові, тому він став водночас сезоном викликів і можливостей. Кількість внутрішніх туристів, гостей міста була мінімальною, але поступово ми бачили поодинокі сім’ї чи пари гостей зі столиці. В них давно роман з Черніговом, вони знають про його минулу весну і хочуть на власні очі пересвідчитися, що він вистояв! У квітні від туристів було чимало дзвінків із запитаннями: чи вистояв Спас, а як там печери, а що з Красним мостом, а чи вціліло мереживо? І справді плакали, коли чули, що всі пам’ятки, окрім будиночку В. Тарновського та альтанки на Болдиній горі, чекають на них. І що у місті з’явився ще один будинок-примара на Красній площі.

До того ж, героїзм і сила духу героїв Чернігова викликали хвилю журналістів-іноземців, низку делегацій і представництв інших країн, які відвідали місто та потім багато писали про нього. Не стали виключенням й візити волонтерів європейських країн, гостя з Китаю, трьох друзів з Німеччини, які раніше були в Україні і планували згодом повернутися знов, але 2022 рік пришвидшив здійснення їх мрії. Були й такі, хто взагалі вперше потрапили в Україну і для знайомства обрали Чернігів.

Е. З.: – Якщо порівняти активність вашої робочої зайнятості до 24 лютого та після, різниця є?

К. Л.: – Звісно є. 22 лютого ми провели Всеукраїнський форум гідів, на 24 лютого була запланована стратегічна сесія з напрацювання маркетингової стратегії Чернігова. Ранок того четверга все змінив, зруйнував, перекреслив. Ми вийшли на роботу в квітні й переглянули наші форми роботи. Наразі, активностей, можливо, і менше, проте зайнятості в перемовинах, зустрічах, плануванні, документації стало більше. І я щиро радію тому. Сьогодні багато друзів-колег з’явилося в Польщі, маємо щотижневі онлайн-зустрічі у Литві і також постійно спілкуємося. І що важливо, плануємо життя!

Е. З.: – Що зруйновано, а що вціліло з історичного та культурного надбання?

К. Л.: – Не пережив війну будиночок В. Тарновського (обласна бібліотека для юнацтва), альтанка на Болдиній горі, кінотеатр імені Щорса, будиночок з дерев’яною мережкою на Бобровиці.

Е. З.: – Які перші три пункти стояли у вашому стратегічному списку з відновлення культури туризму в день відкриття Туристичного інформаційного центру? І чи був той список взагалі?

К. Л.: – Спочатку не було розуміння, більше страх уперше зайти в той ТІЦ, зрозуміти хто з колег готовий вийти на роботу, а хто не планує повертатися з різних зрозумілих причин. З 18 квітня у ТІЦ нас виходило двоє, ми прописали собі контент для соціальних мереж, попрацювали з фотохудожником Валентином Бобирем, аби сфотографувати усі руйнування для віртуального проєкту з фіксації злочинів окупантів. Паралельно управління культури та туризму ЧМР, ТІЦ, Інститут техногенних катастроф (м. Київ) організували наукові експедиції із запису свідчень стратегій виживання мирного населення навесні 2022 року. З травня активно працюємо з дітками у проєктах #ВУСА та #ВУХА, які направлені на соціальну адаптацію дітей до умов життя сучасної України. З понеділка, 12 вересня, впровадили програму Дні європейської спадщини, далі презентуємо виставку з експедиції, а потім – туристичний маршрут пам’яті.

Е. З.: – Що вже вдалося зробити у напрямку відновлення культурної стратегії?

К. Л.: – Концерти на Алеї Героїв. Вони не були анонсовані, але камерно відбувалися. Нарешті вперше в цьому сезоні показали кіно просто неба. Відгуки людей дають сили рухатися далі й очевидно найґрунтовніша робота управління разом із науковцями, істориками, небайдужими громадськими діячами – процес перейменування вулиць і очищення міста від маркерів культури окупантів.

Е. З.: – Катю, хто ваш турист сьогодні?

К. Л.: – Це не турист, скоріше гість, який прибув у місто у справах, працює на висвітлення правди «освободітєльного міра», або представник влади, який прибув на перемовини. Турист у повноцінному розумінні цього сезону – скоріше виключення, ніж правило. Такими можу назвати своїх колег, які скучили за Черніговом й приїхали на вікенд.

Е. З.: – До війни Чернігів щороку набував шаленої популярності. Люди їхали на екскурсії, а після хотіли оселитися у місті. Це відбувалося також і завдяки вашій роботі. Піар, івенти, заходи, концерти, екскурсії і оновлення міста, звичайно. Катю, що сьогодні? Яке бачення актуальних питань хоча б утримання міста в статусі туристичного?

К. Л.: – Нам шалено поталанило, тут подяка кожному воїну, Герою, військовому, мирному мешканцю, які захистили місто, відтак історична частина не була знищена. Так само гостинно на каву запрошує Вал. Як говорила одна пані з передмістя Чернігова, «а що у городі? У них і війни не було».

Е. З.: – Чи приділяє сьогодні держава увагу Чернігову? Наприклад, чи запропоновано ті чи інші програми з оновлення культурних ніш міста?

К. Л.: – Про глобальні відбудови будемо говорити після Перемоги, а зараз – надія на місто, нас самих, грантодавців та друзів-колег з іноземних держав.

Е. З.: – Чи багато культурних діячів Чернігова полишили місто? Хто сьогодні працює тут і у яких сферах?

К. Л.: – Відслідковуємо тенденцію повернення, Чернігів у квітні й зараз – це два різні міста Героїв, ми стали сильними, мудрішими, усміхненими.

Е. З.: – В Україну повернулось чимало громадян після перших двох-трьох місяців еміграції. Більшість приїхала у Київ. Чернігів приймав назад містян? Скільки їх?

К. Л.: – Зі статистики кількості учнів та викладачів мистецьких шкіл орієнтовно 30 % не повернулися в місто. На вулицях, у чергах відчувається повернення людей, знов виникають маленькі міські затори. На момент квітня у місті було 70000 людей, зараз 120000 як мінімум.

Е. З.: – Куди зараз безпечно ходити? Наприклад, у Києві контакт із природою обмежений через мінування чималої кількості лісової території.

К. Л.: – Безпека – тема номер один. І тут треба бути уважним до всього.

Е. З.: – Чи є плани з віртуалізації Чернігова історичного?

К. Л.: – Вони давно назріли, аби не війна, цьогоріч першу частину було б зроблено. Тепер ми працюємо на здійснення мрії. Але головне – Перемога!

Редактор – Оксана Хромова

фото – https://focus.ua/ukraine/488398-skromnoe-obayanie-provincialov-pochemu-chernigov-chishche-kieva-a-dorogi-tam-luchshe