Monthly Archives: Квітень 2021

Читати

Опубликовано: 22/04 в 7:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Читати

“Від народження в нас закладено низку інстинктів… дихати, їсти, захищатися, створювати і споглядати красиве … Та попри інстинктивне вміння є необхідність вчитися осягати візуальне. Скажімо, читати текст…”
Автор: Скоробагач Юлія
22/04/2021
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Від народження в нас закладено низку інстинктів, що вмикаються автоматично, незалежно від спадковості і навчання. Як-от дихати, їсти, захищатися. Але є речі, для яких необхідна напруга свідомості, власна робота над собою – це вчитися споглядати та створювати красиве. Звичайно, що здатність до спостереження вроджена. Тут людина діє несвідомо, вгадуючи алгоритм, тобто інтуїтивно. Недарма “інтуїція” в перекладі з латини означає “пильне споглядання”: більшу частину інформації ми сприймаємо саме візуально. Та попри інстинктивне вміння є необхідність вчитися осягати візуальне. Скажімо, читати текст. Проте й інші види творчості, виявляється, теж треба вчитися читати.

У психологів існує поняття «рівень культури читання». За ним читачів поділяють на три категорії: тих, хто цікавиться сюжетом, кому подобається дізнаватися нове, і ті, хто може оцінити художню цінність прочитаного. На думку експертів, представники другої і третьої категорії наразі становлять все більшу рідкість. Художнє мистецтво, як і література, потребує вдумливого і послідовного прочитання. Зазвичай у відповідному контексті вживають навіть тотожний термін – “читати”. Не просто — дивитись, споглядати, осягати, а саме прочитувати закладений митцем підтекст. Оскільки далеко не всі мистецькі твори можна розшифрувати самостійно — через недостатню обізнаність у цій сфері, небажання дізнатися про неї в музеї, через спеціальне навчання, путівники чи гідів — пропоную прочитати книгу. Художню. Про мистецтво. Де насправді ненав’язливо і інтригуюче в сюжет загорнуті всі необхідні знання про картину, історичний період в який вона створена, авторський символізм.

Книги про картини

Одним із кращих зразків симбіозу літератури і живопису є історичний роман Трейсі Шевальє за мотивом однойменної картини Яна Вермеєра «Дівчина з перловою сережкою». Упродовж віків картина великого нідерландського художника-живописця XVII століття вважається однією з найбільш відомих і загадкових полотен. Її ще називають північною або голландської Моною Лізою. Досі невідомо, хто ця дівчина і ким вона доводилася художнику. Але в чому ж полягає головна загадка простого, на перший погляд, портрета? Можливо – в історії його створення? Оповідь ведеться від імені «Дівчини з перловою сережкою» – юної Гретти, доньки художника-ремісника. Щоб прогодувати себе і допомогти батьківській родині, вона вимушена йти в служниці. ЇЇ природне відчуття гармонії кольорів помітив знаменитий художник Ян Вермеєр, і забрав дівчинку служити у свою майстерню і дім. Тут і зав’язується вічна історія Художника і його Моделі, історія творчості і трагедії. Можливо, було і не так … Але яке, зрештою, це має значення? На тлі історії головної героїні документально і масштабно розкривається характеристика історичної епохи: соціальний устрій, моральні засади, міжпоколінні і міжособистісні відносини, релігійні конфлікти, культурні і модні тенденції, ведення побуту. Завдяки органічній подачі оповіді кожен елемент самого полотна стає зрозумілим і промовистим. Це настільки розширює власні знання, що створюється ефект абсолютної присутності в момент написання, а відповідно — і розуміння самої картини. Роман, окрім художньої цінності, містить переосмислення і процес становлення особистості героїні, тож цілком може належати і до романів виховання.

Біографічні дослідження про художників

Як зрозуміти творчий посил митця, який жив багато століть тому? Іноді доволі складно осягнути творчість сучасних авторів і їх власну позицію, навіть маючи можливість почути тлумачення від них особисто. В такому випадку незамінним джерелом будуть документальні дані, листи, мемуари або ж дослідження біографів. Одна з таких робіт — біографічний роман Ірвінга Стоуна “Жага до життя”. Про життя знаменитого нідерландського художника Вінсента Ван Гога. Основним джерелом автора було листування художника з його братом, Тео ван Гогом, видане в трьох томах в 1927 – 1930 роках. У цих листах Вінсент описує ставлення до знайомих, пошуки себе і створення таких знаменитих картин, як «Їдці картоплі», «Соняшники», «Спальня художника в Арлі», «Нічне кафе» тощо. Автор відвідав місця, де бував Ван Гог в Голландії, Бельгії та Франції, зустрічався з сучасниками художника. Всі діалоги, за визнанням автора, вигадані, проте виклад переважно відповідає фактам.
Роман стане знахідкою для розуміння не лише творчості художника, ходу його думок, а й митця як особистості у реаліях свого часу. Завдяки розкриттю в романі непростих життєвих етапів Ван Гога, зникає поверхневе судження про нього як про божевільного, який несвідомо писав у якості терапії. Хоча, попри його особливе бачення кольору, в мистецтвознавчому контексті до сьогодні не відкидається теорія хворобливості митця. І вже зовсім іншими очима ви подивитеся на поступ майстерності робіт художника, експресіонізм в його унікальному виконанні і на особливості цього стилю живопису в цілому, що так влучно і тонко змальовані у романі.

Картини за сюжетами книг
Сьогодні кожна історія потребує ілюстрації. Під час розповіді ми додаємо емоції, жести, міміку, інтонацію, забарвлюючи оповідь своєю подачею. Коли слухаємо або читаємо – підключається фантазія і ми уявляємо. Проте чи не кращим підсиленням до твору залишається зображення. Для остаточного розуміння обох видів творчості варто лише поміркувати – у чому мета такої картини? Так ще в ранньохристиянські часи храми прикрашали іконами, фресками і мозаїками з біблійними сюжетами. Їх мета була проста і зрозуміла: передавати через дохідливі ілюстрації суть сцен з Євангегія неписьменним, розповсюджуючи вчення якомога ширше. З розвитком книгодрукування подібну практику почали застосовувати до дітей: у книгах пояснювати складне через малюнки і прості ілюстрації. Часто натхненні творами художники створюють полотна, що продовжують своє існування поза межами книги чи події і стають відомішими за саму історію. Такою фундаментальною роботою стала картина українського художника Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Величезне панно (2,03 × 3,58 м) Рєпін писав 11 років, взявши прототипами козаків своїх відомих сучасників. А сюжетом цієї картини став відомій Лист запорожців турецькому султанові, написаний 1676 року як відповідь на вимоги османського султана Мегмеда IV. Навряд чи хтось пам’ятав би цю історію так добре без трудомісткої картини Рєпіна.

Портрети письменників

Подвійний симбіоз літератури і живопису виражається зокрема і в тому, що завдяки художникам ми знаємо, як виглядали наші улюблені письменники. Ці портрети мали не меншу популярність за сюжетні картини і навіть ставали історичними подіями. Знаковим для української культури є створення портрету відомого поета-романтиста Василя Жуковського митцем Карлом Брюлловим. Культовий художник ХІХ століття змінив хід історії і долю … Тараса Шевченка. Адже кошти, виручені від продажу картини, пішли на викуп Шевченка з кріпацтва. Так світ отримав і проникливу картину майстра, і літературу світового масштабу.
Портрет як жанр завжди залишатиметься затребуваним – людям цікаві люди. Саме тому вже кілька століть найпопулярнішою картиною світу, що офіційно визнана безцінною, залишається “Мона Ліза” Леонардо да Вінчі. І саме тому до Лувру роками з’їжджаються навіть далекі від мистецтва туристи: щоб таки побачити “її” наживо.

Стоячи в картинній галереї пересічним відвідувачем – без спеціальної художньої освіти, “начитаності” по темі через брак часу – нерідко можна відчути себе спантеличено через нерозуміння зображуваного. Здебільшого це стосується живопису 20 століття. Сучасне мистецтво, авангард, від початку потребує пояснення. Наприклад, той же “Квадрат” Малевича, глибинний сенс якого краще дасть пояснювальна записка від експертів, а роботи сучасних митців пояснить координатор безпосередньо у виставковій залі. На противагу — живопис до 20 століття ми найчастіше сприймаємо з естетичного боку, суто як “картинку”: тема полотна, майстерність художника, кольори, фактури. Через це іноді не замислюємося, чи був у картини прихований сенс? Адже насправді автори, закладаючи в зображенні певний сюжет, супроводжують його символами, образами, необхідними для розуміння деталями. Тут теж можна почитати пояснення, але незрівнянно об’ємнішу картину дасть більш ґрунтовне дослідження – літературне.

Читати картини, як і читати книги, насправді легко і захоплююче. Погодьтеся! Варто лише почати. Читати.

Якщо чай – то Китай

Опубликовано: 19/04 в 7:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Якщо чай – то Китай

Про чайні традиції та церемонії, легенди, природу ароматного напою, буддійських ченців, тишу радість та істину
Автор: Новікова Ольга
19/04/2021
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Китайський мислитель XV століття Сюй Дзешу у «Повчанні про чай» перерахував нагоди, за яких краще пити цей напій: «… коли нічим не зайнятий; коли слухаєш нудні вірші; коли голова йде обертом; коли відбиваєш пальцями такт мелодії; коли музика замовкає; коли самотньо; коли міркуєш; коли розмовляєш із кимсь посеред ночі; перед сном; коли приймаєш вчених та вихованих гостей; коли відвідуєш того, хто повернувся з мандрів; у гарну погоду; надвечір; коли споглядаєш човни, що ковзають каналом; коли сидиш серед розлогих дерев або попід тінистим берегом ріки; коли розпускаються квіти; у спекотний день; коли запалюєш ароматні палички надворі; коли діти пішли з кімнати; коли споглядаєш струмки і каміння, і це видовище – прекрасне». Іншими словами, китайці пили чай за будь-якої нагоди.

Історія окультурення чаю у Китаї оповита легендами. Буцімто, автор першого лікарняного трактату Шеньнун відкрив цілющі властивості чаю ще у 2700-х роках до нашої ери. Шеньнун мав прозорий нефритовий живіт і бачив усе, що відбувається всередині. Завдяки цьому йому вдалось визначити, які рослини отруйні, а які лікувальні. Якось, дуже втомлений, герой ліг перепочити під першим ліпшим кущем і заснув. Краплина з куща потрапила йому до рота, після чого Шеньнун одразу відчув прилив бадьорості та сил. Він описав свої спостереження, чим розпочав історію чаю.

Чи правда то, чи ні, але чай у Китаї здавна вживали саме як ліки. Чайне? листя навіть стало складовою китайської алхімії. Правителі, прагнучи вічного життя, звертались до даосів, яким (за чутками) був відомий шлях до безсмертя. Ті спершу розробили так звану «золоту пігулку» – китайський «варіант» філософського каменю. Але ця таблетка замість очікуваного безсмертя, навпаки, пришвидшувала шлях до предків. Невдовзі китайці відмовились від цього радикального методу на користь чаю. Він і став новим «еліксиром» довголіття в Китаї.

Поступово чай з ліків перетворився на загальновживаний напій на всі випадки життя. За доби Тан (618–907) була встановлена цікава традиція: з усіх регіонів, де зростав чай, китайці навесні надсилали зразки до імператорського двору. З цієї нагоди відбувався банкет, присвячений святу Цінмін, під час якого шанували померлих. Друга його назва – свято рослин. Деякі чиновники навіть отримували підвищення, коли підносили імператорам чайне листя у дарунок. У сатиричній поемі тих часів мовилося: «Батько просувається кар’єрою завдяки чаю, що збагачує його синів».

Танський письменник Лу Ю (733–804) у трактаті «Чайний канон» описав способи приготування напою, необхідні для цього посуд та приладдя, а також вплив води на характер смаку.

Невдовзі сонські інтелектуали розробили та впровадили китайську чайну церемонію. Чаювання перетворилось на зустріч респектабельної освіченої публіки. Відтоді чай в Середньому царстві (так китайці називали свою країну) став напоєм інтелектуалів та вчених. Вони збирались вузьким колом, насолоджувались напоєм та вели вчені дискусії.

Поширенню цього звичаю також сприяли буддійські ченці, які впровадили пиття чаю у свій церемоніал та зробили частиною практики духовного вдосконалення. Згідно з буддійською легендою, перші паростки чаю виросли з вій святого ченця Бодгідгарми. Він попрохав Будду надіслати йому засіб, що не давав заснути під час медитації.

Зрештою, представники усіх трьох філософських учень в Китаї – конфуціанства, даосизму та буддизму – почали використовувати чаювання як модель соціального спілкування.

В історії китайської чайної церемонії не збереглися відомості про школи або окремих майстрів. Проте сформувались чотири головні аспекти. Гармонія – філософська основа чайної церемонії, її дух. Тиша – основний спосіб формування та пізнання філософії чайного дійства. Радість – духовне переживання чаювання. Істина – ціль чайної церемонії.

У китайській моделі чайної церемонії не існувало жорсткої регламентації. Однак, процес приготування напою являв високохудожню процедуру.

Чайна церемонія стала новим імпульсом у розвитку кераміки. Ще Лу Ю у «Чайному каноні» підкреслював важливість чайного приладдя. Записи Лу Ю містять класифікацію чашок, виготовлених з різних глин. На думку автора, смак напою та естетичні якості залежать від властивостей кераміки.

За доби Тан у моді був посуд білого кольору; за доби Сон (960–1279) поширились чорна та синьо-зелена кераміка. За часів Мін (1368–1644) чай вживали з білосніжних порцелянових чаш із синіми розписами, виконаними кобальтом.

Вишуканий посуд із тонкими стінками дозволяв милуватись кольором чайного напою, що цілком суголосно філософському змісту чайної церемонії. Білий, блакитний та блідо-зелений кольори кераміки, на думку китайців, підкреслювали дух чаю. В глибинному сяйві полив та дрібних тріщинках, схожих на скреслу кригу, вбачали якусь таємницю, що створювала простір для різних асоціацій.

Китайці вважали чай головним ритуальним напоєм у домашніх жертвоприношеннях та поховальних обрядах, а також – весільним та святковим дарунком.

 

Обкладинка – фотографія чашки для чаю з підставкою

Китай, доба Сон (960–1279)
Порцеляна цінбай
Британський музей, Лондон

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages