Monthly Archives: Липень 2022

Сады Антуана де Сент-Экзюпери

Опубликовано: 31/07 в 12:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Сады Антуана де Сент-Экзюпери

«Взрослые никогда ничего не понимают сами, а для детей утомительно без конца им всё объяснять»
Автор: Севаст’янов Олег
31/07/2022

Мой друг, не ходи по садам: сам ты сад несравненный.
Средь множества лотосов сядь и любуйся вселенной!
Кабир

«Взрослые никогда ничего не понимают сами,
а для детей утомительно без конца им всё объяснять».
Экзюпери «Маленький принц»

30-го июля военный летчик и писатель собирался отправиться на очередное задание. Он не ложился спать и всю ночь что-то писал. В его дневниках сохранились строки: «Если меня собьют, я ни о чём не буду жалеть. Меня ужасает грядущий муравейник. Ненавижу добродетель роботов. Я был создан, чтобы стать садовником».

Он мечтал о мирной жизни и делился планами с друзьями: «Хотелось бы только, чтобы эта гнусная война кончилась прежде, чем я истаю, словно свечка в струе кислорода. У меня есть что делать и после неё». Но его мечтам было не суждено сбыться. 31 июля пилот взлетел с аэродрома на Корсике и обратно не вернулся. Он словно напророчил свой уход и исчез во времени и пространстве.

Он ушел, оставив миру увлекательные и загадочные произведения – «Цитадель», «Маленький принц», «Планета людей», «Военный лётчик», «Письмо заложнику». В них Экзюпери всегда возвращался к образу чистой детской души и сада, дающего плоды воображения и радости. Это именно то, что взрослые чаще всего теряют, и это именно то, что всегда ищет пытливый ум. Так искал и он, нащупывая животворящий источник чистой мысли: «это место единственный освежающий родник… Сейчас в душе – пустыня, где умираешь от жажды» (из письма к матери).

Все мы родом из детства. Наше настоящее – это ценности, которые обеспечивают нам цельность ума, открытость миру, чистоту сердца и силу воли. Будучи детьми, мы сохраняли простоту, непосредственность, искренность, радость и фантазии. Ведь в детстве возможно всё: оранжевое море, красное небо, трёхэтажные планеты, слоны в удавах и удавы в слонах. Экзюпери сохранил память о месте своего детского воображения, чтобы преобразить мир, и работал над этим преображением, не покладая рук. За пределами сада и замка, он был вечным странником, он бежал отовсюду и ни разу не обернулся.

Его память рождала отношение к миру без связей и без мест, к миру, где всё становится непосредственным, живым, простым и понятным. На его внутренней планете остался лишь один уличный фонарь и один человек, который мог его зажигать. Потому что «когда он зажигает свой фонарь – как будто рождается ещё одна звезда или цветок. А когда он гасит фонарь – как будто звезда или цветок засыпает».

Военного лётчика не покидало чувство страдания из-за того, что он – последний стражник, идущий по границе империи, её последний фонарщик. «Это какой-то непонятный период, это конец всего. Конец, который никак не может прийти к концу. Болото, в котором мало-помалу увязает всякий порыв».

В своём последнем письме Экзюпери оставил послание всем нам. Он боялся уверенного прихода «человека-робота, человека-термита. Человека, «лишённого творческой силы, который не способен даже создать новый танец, новую песню». Человека, «вскормленного серийной, стандартной культурой, наподобие того, как скот выкармливают сеном». Из бездны своего отчаяния он пытался докричаться о том, что «существует лишь одна проблема, одна-единственная на свете. Вернуть людям духовную сущность, духовные заботы. Сделать так, чтобы их захлестнуло чем-то вроде григорианского песнопения».

Но, вернёмся вновь к Садам Антуана:
«Саду не говорят спасибо. А я всегда делил человечество на две части. Есть люди-сады и люди-дома. Эти всюду таскают с собой свой дом, и ты задыхаешься в их четырех стенах. Приходится с ними болтать, чтобы разрушить молчание. Молчание в домах тягостно.

А вот в садах гуляют. Там можно молчать и дышать воздухом. Там себя чувствуешь непринужденно. И счастливые находки сами возникают перед тобой. Не надо ничего искать. Вот бабочка, вот жук, вот светлячок. О цивилизации светлячков ничего не известно. Об этом можно поразмышлять. У жука такой вид, словно он знает, куда направляется. Он очень спешит. Это поразительно, и об этом тоже можно поразмышлять. Бабочка. Когда она садится на большой цветок, говоришь себе: для нее это – словно она на качающейся террасе висячих садов Вавилона… А потом замечаешь первые звезды и – замолкаешь.

И еще я подумал вот о чем. Существуют люди-шоссе и люди-тропинки. Люди-шоссе наводят на меня скуку. Мне скучны щебенка и километровые столбы. У людей-шоссе четко определенная цель. Барыш, амбиции. А вдоль тропинки вместо километровых столбов орешник. Бредешь по ней и щелкаешь орехи. Ты на ней для того, чтобы просто-напросто быть на ней» (из письма к Франсуа де Роз, май 1944 г.).

Через 54 года после гибели писателя в море недалеко от Марселя обнаружили браслет с несколькими надписями: «Antoine», «Consuelo» (так звали жену лётчика) и «c/o Reynal & Hitchcock, 386, 4th Ave. NYC USA» – это был адрес издательства, в котором выходили книги французского писателя. Спустя еще два года на 70-метровой глубине обнаружили обломки самолёта, возможно, принадлежавшего Антуану де Сент-Экзюпери.

 

Редактор – Оксана Хромова

Іллюстрація – браслет письменника, знайдений рибаком біля Марселю

Апокаліпсис мистецтва

Опубликовано: 28/07 в 8:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Апокаліпсис мистецтва

Кіно. Люди. Крупний план. Минуле, сьогоднішне, майбутне. Аналітика розвитку подій.
Автор: Балабан Олександр
28/07/2022

Проблему конфлікту мистецьких творів та комерційного продукту підіймав ще Лесь Курбас. Однак, її не тільки не вирішено навіть на теоретичному рівні, більш того, вона загострюється та загострюється. На розвиток мистецького процесу все активніше негативно впливають всеохоплююча агресивна комерціалізація оточуючого простору та новітня цифрова маскультура. Цифрові та інформаційні технології, які розвивалися паралельно з високим мистецтвом, на якомусь етапі не тільки перетнулися з ним, але й намагаються «оцифрувати гармонію».

Кіно з’явилося, коли з’явився крупний план. Це аксіома. Справжнє кіно – не про «Що робить», не про «Як робить», не про «Що відбувається», а який внутрішній конфлікт роздирає, мучить і переслідує персонажа. Це не рухи на загальному плані, а очі на крупному. Тому в серіалах-ситкомах та мильних операх ви не знайдете крупних планів. Це комерційний продукт разового користування без занурення в психологію. Там використовують засоби зйомок, але не приділяють ніякої уваги внутрішній суті персонажу.

Поряд із серіальним комерційним виробництвом з’явилася ще одна індустрія – так зване художнє кіно, але зроблене переважно засобами цифрових технологій. Плюс, знов таки використання певних кінотехнологій. Ніякої творчості тут немає – сюжет, комп’ютерна графіка та актор, як функція, вмонтована у світ цифри. «Аватар» не можна назвати витвором мистецтва. Це сюжет, графіка, де немає жодної зупинки на внутрішньому монолозі персонажів. Навіть на думку не спадає назвати їх «героями».

Треба відрізняти серіали «про і для людей» від «продукту» для швидкої вечері в МакДональдз. Ті ж «Сімнадцять миттєвостей весни» або «Народжена революцією» відрізняє від цієї продукції постійне акцентування на внутрішньому житті героїв через крупні плани. Недарма в сучасних програмах цифрових технічних засобів зйомки та монтажу з’явилася функція «під кіно». Не «кіно», а саме «ПІД кіно», тобто імітація мистецтва. В цих технологіях витоки «спрощеності змісту буття», коріння інстаграму, тіктоку, тощо. Тобто, панує технологія спрощеності. Це відбилося навіть в термінології. Замість мистецького твору – «проект», замість жанрової характеристики твору – серіал, а художній фільм – просто «продукт».

У мистецьких вишах вчать продюсерів відстороняти режисера фільму або серіалу від монтажу фіналу, змінювати режисерів під час зйомок серіалів, навіть одну серію знімати за допомогою двох режисерів – на майданчику і на натурі. В той же час сценарії пишуть групи фрілансерів, то про який творчий задум та його втілення тут можна розмовляти?
Раніше у художньому кіно сцену з акторами часто репетирували по два тижні, щоб за зміну зняти 10 секунд, майже кожний кадр вибудовувався. А зараз за таку ж зміну знімають 10-20 хвилин у постійній метушні. То про яку творчість та самореалізацію можна говорити?
Казали, що кіно вбив звук, потім колір, потім відмова від плівки заради комерційної вигоди (останнє дійсно переламний трагічний для мистецтва кінематографії момент). Але, в першу чергу, кіно вбили цифрові можливості та жадібність сучасних продюсерів.

Раніше фільм міг провалитися в прокаті через помилку продюсерів та режисерів у підборі акторів, як, наприклад, 3-й фільм «Хрещений батько» Форда Френсіса Копполи. Зараз комерційна невдача – це недолугі сюжет та монтаж. Людський фактор, фактор особистості канули у Лету. На екрані вже на 30-40 % не актори-люди, а актори-біороботи. Все несправжнє – м’язи, зуби, глянцеві відфотошоплені обличчя, задана манера поведінки, спрощений до примітиву текст.

Вільнодумство XIX століття та внутрішній супротив революціям, війнам та диктатурам ХХ століття подарували світові велику літературу, видатні драматургію, театр, музику, кіно, анімацію. Світ змінився швидше, ніж людина здатна це осягнути. Як ми не знаємо літераторів, якими захоплювалися Пушкін та Шевченко (вони ж не на рівному місці з’явилися), так сучасні діти вже не будуть знати, що до Монатіка був собі такий Достоєвський. З мистецького обігу фактично зникли видатні твори-передбачення: «Вилітали орли» Олександра Олеся, «Фея гіркого мигдалю» Івана Кочерги, «Молода кров» Володимира Винниченка, «Бояриня» Лесі Українки. Якби ми уважно їх прочитали, то краще б розуміли причини сьогоднішніх негараздів. Широкому загалу невідомі Пильняк, Платонов, Домбровський, Замятін, ранні Каверін, Еренбург, Антоненко-Давидович. Не будемо вже казати про творчість Феофана Прокоповича – автора першої української п’єси «Володимир» та вірші українських поетів XIII-XVIII cтоліть у перекладах сучасною українською Валерія Шевчука. Забули Світлану Йовенко та Анатолія Кіма. Не знатимуть навіть Павича, Кундеру, Маркеса, Амаду, Жадана, Іздрика, Дереша, Пелевіна, Сорокіна. Ми чекаємо від «завтра» повернення благополуччя «дня позавчорашнього», але не хочемо тверезо подивитися в сьогодення та недалеке майбутнє, прочитавши романи-передбачення «Хижі речі століття» братів Стругацьких, «Час смертохристів» та «Час Великої Гри» Юрія Щербака, «Вибраковка» Олега Дивова, цикл «Анклави» Вадима Панова.

Мат став ознакою сучасності. Це вже не просто моветон, а носій примітивної функції, примітивного спілкування «опрощенного» соціуму, народженого після 1985 року –«Покоління сніжинок», чиє дорослішання припало на початок XXI століття. Точне визначення підкреслює вразливість цих молодих людей і їх впевненість у своїй винятковості, що поєднується з потребою в належності до великих спільнот однодумців. «Покоління сніжинок» є частиною поколінь «міленіалів» та «зумерів». Газета Financial Times в 2016 році оголосила використання слова «сніжинка» в цьому сенсі «словом року», а словник Коллінза включив вираз в десятку слів 2016 року).

Не знаю коли наступить Біблійний Апокаліпсис, але в мистецтві, зокрема, в кіно, він вже наступив. Раніше жартували: «Кіна не буде. Кіношник захворів». Зараз можна сказати: «Кіна не буде. Кіно оцифрувалося та вмерло». Точніше його вбили людська жадібність та малоосвіченість.
Є кіно про людей через події, а є – про події через людей. Є фільми про Події, які спотворювали людей, а є фільми про людей, що створювали Події. Кіно з намальованою в комп’ютерах натурою, оцифрованими обличчями, відзняте на «зеленці», яке демонструє голий сюжет без занурення в глибини людської психіки – це все що завгодно, але не твір кіномистецтва, не кіно!

Ще є невеличкий шанс. Думаюча частина освіченої молоді, яка має необхідні професійні здібності від Бога, може відкинути комерційну складову і знімати справжнє кіно з крупними планами – «не сюжети», а «про душу». Сучасні гаджети, доступні пересічному громадянину, це дозволяють. Шлях не легкий, але можливий. Наприклад, художній фільм «Терпіння» за оповіданням Юрія Нагібіна (КНУКіМ, кафедра тележурналістики та майстерності актора, курсова робота, режисер Альона Ковтун, художній керівник Олександр Балабан 2021 р.), телевистава «Мухи» за п’єсою Жан-Поля Сартра, відзнята на натурі (КНУКіМ, кафедра тележурналістики та майстерності актора, курсова робота, режисер Євгенія Симончук, художній керівник Олександр Балабан 2021 р.).

Бог створив людину, а людина створила цифру. Цифра впливає і підкорює людину. Оцифрована людина відмовилася від Бога. Отже, якщо ми дійсно хочемо відновити справжнє КІНО, настав час «вигнати торговців з Храму».

 

Редактор – Оксана Хромова

 

Що нам Схід?

Опубликовано: 24/07 в 8:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Що нам Схід?

Відповідь на це питання водночас дуже проста і дуже складна. Хочемо ми, чи не хочемо, усвідомлюємо, чи ні, але Схід – невід’ємна складова оточуючої нас географічної, політичної і культурної дійсності. Тож, надалі про Магенджо Даро, йогів-козаків, чорний перець, шовк і феномен греко-буддизму.
Автор: Осауленко Евген
24/07/2022

«Схід – справа тонка».
Червоноармієць Федір Іванович Сухов
у фільмі Володимира Яковича Мотиля
«Біле сонце пустелі», 1970.

 

Відповідь на це питання водночас дуже проста і дуже складна. Хочемо ми, чи не хочемо, усвідомлюємо, чи ні, але Схід – невід’ємна складова оточуючої нас географічної, політичної і культурної дійсності. Більше того, Схід – невід’ємний компонент європейського світосприйняття й самоусвідомлення. Як суспільства в цілому, так і кожної особистості зокрема.

Отож нам треба водночас відкривати для себе країни Сходу і навчатися помічати схід у собі. Саме тому увазі читача пропоновано цикл стислих нарисів, що висвітлює особливості контактів народів Європи й Азії, сприйняття Азії у європейській культурі від найдавніших часів до сьогодення та найпоширеніші стосовно цього стереотипи.

ТАЄМНИЧА “МЕЛУГГА

«Oh, East is East and West is West, and never twain shall meet» – писав 1889 року Редьярд Кіплінг у «Баладі про Схід і Захід». Але в тому то й річ, що протягом світової історії поняття «Заходу» неодноразово набувало нового змісту, а Схід ніколи не був єдиним і монолітним. Якщо звернутися до таких віддалених часів, як 3-2 тисячоліття до нашої ери, то з точки зору сучасної історичної науки роль «Заходу» для нас відіграватимуть Давній Єгипет і Давнє Межиріччя. Територія сучасних Єгипту та Іраку – чогось більш європейського й уявити важко!
Впродовж 20 століття вчені переконалися в тому, що Єгипет і Межиріччя не були єдиними настільки потужними цивілізаціями свого часу. На території сучасного Пакистану та північно-західних штатів Республіки Індія (Раджастан й Гуджарат) у 3-2 тисячоліттях до нашої ери існувала багато в чому навіть розвиненіша за Близький Схід і Північну Африку «Протоіндійська цивілізація» (інші назви – «Культура Гарапи», «Культура Гарапи й Могенджо-Даро», «Цивілізація долини Інду»).

На жаль, наші знання про протоіндійську цивілізацію дуже неповні й однобічні. Розкопки археологів відкривають залишки чудово спланованих міст із системою зручностей, водопостачання й каналізації, майстерні з виготовлення різних предметів, навіть успіхи в галузі медицини, як-от стоматології чи трепанації черепа. Разом з тим про суспільний устрій, громадське життя, релігію, культуру, літературу й образотворче мистецтво ми знаємо вкрай мало або взагалі нічого. Ймовірно, тексти і зображення переважно виготовлялися за допомогою нетривких матеріалів, які не могли зберегтися за такий довгий час у безжальному тропічному кліматі.

Як припускають, протоіндійська цивілізація виникла не через військове суперництво і об’єднання земель. А завдяки розповсюдженню якоїсь ідеології, що передбачала запровадження певних технологій і стандартів. Скоріш за все тип влади тут був олігархічним, а не монархічним, свідченням чого є відсутність монументальних храмів, палаців, гробниць, статуй, тощо. Можливо, монархічна влада й виникала у пізній період у окремих містах. До думки про це підштовхує уламок славетної скульптури «Царя-жерця» й інші скульптурні портрети, знайдені на городищі Могенджо Даро (нині «Цар-жрець» – у зібранні Музею Пакистану у Карачі). Одною з загадок протоіндійців є те, що археологам так і не вдалося знайти серед залишків їхніх міст доказів про існування масштабних військових конфліктів. Якщо збройні зіткнення у них і були, то їхня інтенсивність значно поступалася тому, що ми знаємо про Єгипет і Межиріччя.
Згадувати протоіндійців не було би потреби, якби вони не підтримували торгових й культурних контактів з тогочасним «Заходом» – тобто долиною Тигру й Єфрату. Загалом протоіндійці влаштували блискучу торгову мережу, яка об’єднувала різні регіони Індостану, Іранського нагір’я й Давнє Межиріччя. Шляхи туди були не близькими, і йшли як землею, так і морем.

У месопотамських клинописних текстах Акадської династії (24 – 22 століття до нашої ери) й Третьої династії Уру (21 століття до нашої ери) часто згадується таємничий край «Мелугга», з якого привозять цінні породи деревини, коштовне (з точки зору месопотамців) каміння та екзотичних тварин і птахів. Більшість вчених ототожнюють «Мелугга» з Протоінідйською цивілізацією. На жаль, документальних свідчень про ці стосунки вкрай небагато. Була знайдена особиста печатка Su-i-li-su, перекладача з Мелугги. Також було знайдено судовий документ. Згідно з ним протоіндійський купець Lu Sunzida посварився з місцевим купцем Amar Luku, і під час бійки вибив останньому зуб. За це він мав виплатити штраф вартістю у десять шекелів срібла.
На думку вчених, ініціаторами торгових контактів з Межиріччям були саме протоіндійці. Ми точно не знаємо, що їх цікавило – як припускають, це могли бути якісні вовняні тканини і срібло високого ґатунку. Інтерес був не лише торговим, але й художнім. Фахівці поділяють нечисленні пам’ятки протоіндійської скульптури, що вціліли до нашого часу, на два типи. Один відрізняється майстерним відтворенням форм людського тіла й передачі враження руху. До нього належить металева скульптура дівчини-танцюристки і торс оголеної чоловічої постаті, у якої завдяки шарнірам можна було змінювати положення рук й ніг. Можна сказати, що це – провозвістя класичної індійської скульптури давнини й середньовіччя.

Інший тип протоіндійської пластики відрізняється застосуванням прийомів, про які майстри тих часів могли дізнатися з досвіду колег з Межиріччя та БМАК (Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс – давня цивілізація, що у 23-18 століттях нашої ери існувала на територіях сучасних Туркменістану, Таджикістану, Узбекістану й Афганістану). Саме до таких пам’яток і належить вже згадане погруддя «Царя-жерця» з городища Могенджо Даро.

КОЗАКИ – ЙОГИ, ЙОГИ – КОЗАКИ

Занепад і загибель Протоіндійської цивілізації – окреме загадкове питання. Як вважають фахівці, це було зумовлено не однією, а цілим спектром причин, серед яких не останню роль грали зміни природно-кліматичних умов. У популярних джерелах можна навіть зустріти твердження, ніби протоіндійці… були знайомі з ядерною зброєю. На самому початку вивчення цивілізації долини Інду панувала думка, ніби її знищила навала племен, яких вчені звуть «аріями», «індоаріями» або «індоєвропейцями». Вони й стануть темою нашої наступної оповіді. Гіпотеза про зіткнення аріїв з протоіндійцями на наш час давно «здана до архіву» світової науки, але така думка часом з’являється в українських виданнях, навіть у такого серйозного автора як археолог Володимир Залізняк.

На початку 19 століття англієць Томас Юнг (1773-1829) та німці Фрідріх Шлегель (1772-1829) й Франц Боп (1791-1867) зіткнулися з загадковим і вражаючим фактом. Класична давньоіндійська мова «санскрит» і мова давнього Ірану мають чимало спільного з більшістю мов народів Європий Близького Сходу. Як таке могло статися?

Відкриття було здійснене в часи активного колоніального просування Великої Британії Індостаном. Відповідно, його інтерпретували за потреб політичної пропаганди – британці є наступниками давніх аріїв, які колись принесли світло Культури у ці забуті Богом краї. Впродовж 19-20 століть де тільки не проголошували, що саме їхні землі були батьківщиною давніх аріїв і саме вони є їхніми нащадками. Найбільш сумнозвісний приклад такого типу – ідеологія нацистської Німеччини.

Нині у світовій науці панівною є думка не про загарбницькі походи, а про поступову міграцію індоєвропейських племен, яку вперше висунула у 1956 році археологиня литовського походження Марія Ґімбутас (1921-1994). Згідно з цією гіпотезою протягом 4-5 тисячоліть до нашої ери предки майбутніх індоєвропейців займалися скотарством і кочували між Придніпровськими степами… і Алтаєм. Але з якихось причин вони розділилися і стали поступово мігрувати як на Захід, так і на Схід. Існує думка, що одною з причин цього могли стати й ті глобальні зміни клімату, які зіграли свою роль у загибелі Протоіндійської цивілізації.
Як вже говорилося – хто тільки не проголошував себе нащадками давніх аріїв – і українці аж ніяк не «пасуть задніх» в цьому плані. Арійські корені запорізького козацтва, паралелі між йогою й практиками козацьких «характерників» – де лише про це не почуєш і не прочитаєш про це у вітчизняному інформаційному просторі? І найцікавішим є те, що майже «йоги-козаки», тобто подвижники, що були водночас вояками-найманцями, а часом – кілерами й рекетирами – дійсно існували в Індії. От тільки було це не в часи міграцій давніх аріїв, а значно пізніше – протягом 16-18 століть, тобто водночас з існуванням Запорізької Січі.

Професор порівняльного релігієзнавства й індолог Девід Гордон Вайт (David Gordon White) розповідає про це у своїй відомій книзі «Зловісні йоги» («Sinister Yogis», University of Chicago Press, 2010). У часи правління династії Великих Моголів в Індії склалася наступна ситуація. Мусульманське законодавство ставилося до індуїстів-подвижників значно поблажливіше, ніж до індуїстів-мирян. Тому частина селян й містян, які не були надто заможні, але й не хотіли змінювати конфесійну приналежність, приймали подвижництво – а простіше, «ставали йогами». А через те, що участь у найманих військах за доби Великих Моголів була достатньо вигідним заняттям, то такі подвижники й шли у найманці. Серед подібних «йогів-козаків» траплялися й професійні кілери, які під час виконання завдань підвищували свій бойовий темперамент психотропними речовинами. А іноді гурти таких подвижників займалися рекетом. Вони невідступно йшли за торговими караванами і, поки не дадуть викуп – і вдень, і вночі не давали купцям спокою, гучно співаючи молитви й гімни.

Нема нічого дивного, що сучасники сприймали «йогів-козаків» без особливого ентузіазму. То тут, то там лунали звинувачення: «Що ж це робиться?! Світ став догори дригом! Щоб це наші давні мудреці на шаблях билися й з гармат стріляли?!»

Британська колоніальна влада, що утвердилася на Індостані після падіння Великих Моголів, теж не виявила захоплення «йогами-козаками», і це явище було поступово викорінене.
Ми ж повернемося з епохи Великих Моголів і Запорізької Січі до часів греко-римської античності, аби далі стежити за тим, як Захід і Схід контактували й відображувалися одне в одному.

ЧОРНИЙ ПЕРЕЦЬ, ШОВК І ФЕНОМЕН ГРЕКО-БУДДИЗМУ

З появою на сцені світової історії давніх еллінів все нарешті починає набувати більш звичного для нас вигляду. «Захід» переміщується спершу на територію Східної, а потім – південної Європи (до Балканського та Апеннінського півостровів відповідно). А «Схід» для мешканців «Заходу» поділяється на дві частини. З одного боку – і у географічному, і у політичному плані «Близький Схід» (ми назвемо «Близька Азія»), стосунки з яким часто неоднозначні – суперницькі чи навіть ворожі. А з іншого боку – «Віддалена Азія» (Південний і Далекий Схід), яка є джерелом дорогоцінних екзотичних товарів. Місце, де європейці шукають таємну мудрість, і куди часом проектують власні мрії й бажання. Стосунки з Близькою Азією саме тому й такі неоднозначні, що з одного боку вона часто стає суперником, а з іншого боку – є посередником між «Заходом» і «Віддаленою Азією». За доби античності з’явився й осередок безпосередніх контактів Заходу з Віддаленим Сходом – втім, знаходився він зовсім не на європейській території. Втім, про все – у свою чергу.

Стосунки давніх греків й Агеменідського Ірану не варто сприймати так, як це зображено у голлівудському фільмі-коміксі Зака Снайдера «300 спартанців» (2007). Спершу Іран (або як тоді казали – «Персія») був для еллінів вигідним торговим партнером і роботодавцем. Мешканці бідного копалинами і природними ресурсами півдня Балкан зарекомендували себе як неперевершені майстри, ремісники, торгівці, фахівці й наймані військові. Їхніми послугами охоче користувалися й у Ірані/Персії. Але дружба тривала до першої чвари.

В ході торгової експансії греки заснували мережу міст-колоній вздовж узбережжя Малої Азії (нинішня територія Туреччини). А іранські Агеменіди приєднали Малу Азію до своїх володінь. Виникло дражливе питання – кому мають підпорядковуватися торгові міста на узбережжі? Проте і в часи ворожнечі видатні грецькі діячі в разі, якщо на батьківщині їм ставало незатишно через інтриги й заздрощі, неодноразово знаходили притулок у Персії, де гідно цінували їхні знання й досвід.

Суперечку «хто є хто?» остаточно вирішив у 4 століття до нашої ери Олександр Македонський. І він зробив те, що вражає уяву по наш день: зміг зі своїм військом підкорити величезні простори Центральної (або англійською – «Внутрішньої») Азії. Він об’єднав Балканський півострів, підкорив Єгипет і від східного узбережжя Середземного моря дійшов до північно-західних районів Індостану. Разом з військом мандрувала команда вчених й філософів, які вивчали й описували підкорені землі, побут, звичаї й вірування їхніх мешканців. Важко повірити – але Олександр встиг здійснити свої звершення до тридцять сьомого року життя. Передчасна смерть великого завойовника призвела до поділу щойно створеної мегаімперії між головними полководцями армії Олександра – так званими «послідовниками» або «діадохами».

Нас в даному випадку цікавитиме держава, заснована Селевком Першим Переможцем («Нікатором»). Він та його нащадки були найуспішнішими з «діадохів», бо заволоділи більшою частиною імперії Олесандра – землями від Малої Азії до Індії. Проте подібний успіх обернувся неспроможним тягарем. Велетенські території було складно контролювати – тож не дивно, що з часом окремі частини імперії стали здобувати незалежність. Зокрема, у другій половині 3 століття до нашої ери відокремився район, найближчий до Індії – так зване «Греко-бактрійське царство». У свою чергу від нього у кінці 2 століття до нашої ери відокремилося «Греко-індійське царство».

Безпосередня близькість до Індії сприяла знайомству як еллінської еліти, так і простих підданих з вченням буддизму, який поступово перетворювався з місцевого явища на найдавнішу із світових релігій. Вигідною відмінністю буддизму від тієї традиційної релігії індійців, яку ми знаємо як «ведичну», «брагманську» або «індуїзм» була відсутність етнічних й мовних упереджень. Грецькі володарі й можновладці зацікавилися «Благородним вченням», бо не без підстав вбачали в ньому паралелі до власної філософії. Зокрема, греко-індійський монарх Менандр Перший досі вшановується буддистами під іменем «Мілінди» як один з славетних царів – покровителів буддійської громади. Вважається, що з часом він став подвижником і досяг Просвітлення. Діалог «Питання Мілінди» (мовою палі «Міліндапаньга») увійшов до числа священних текстів всіх основних течій буддизму.

Одним з важливих результатів греко-буддійських контактів стала поява традиції зображення Будди в образотворчому мистецтві. Ще у ранній період розвитку вчення виникло уявлення, що внаслідок вдосконалювання себе впродовж безлічі перевтілень засновник буддизму в тому числі був наділений вищою красою лику й тіла. Подвижники зосереджувалися на ознаках бездоганної краси Будди, аби очистити власний організм від недоліків чи здобути підтримку в екстремальній ситуації. Але при цьому Будда не зображувався у мистецтві, замість його постаті вміщувалися різні благовіщі символи.

Було би наївним перебільшенням вважати (як це іноді робиться), що образ Будди в мистецтві виник на основі зображень грецьких богів. Але безперечним фактом є те, що для візуального втілення цього образу добре прислужився багатий досвід давньогрецького мистецтва.

Час минав. На Заході виникла Римська імперія, а Греко-індійське царство було поглинуте імперією кочовиків індо-іранського походження – «Великих Кушанів». Але греко-буддійський світ і греко-буддійське мистецтво продовжували своє існування – вони зіграли важливу роль у формуванні одної з головних течій буддизму – Магаяни, або ж «Великої Колісниці». Існуванню феномену греко-буддійської культури поклали край лише нашестя кочовиків «ефталітів» (їх також звуть «білими гунами») та арабське завоювання Центральної Азії, яке супроводжувалося насаджуванням ісламу. Але це відбудеться ще не скоро – ближче до кінця 1 тисячоліття нашої ери.

На відміну від колоністів у Центральній Азії мешканці Римської імперії мали досить приблизне уявлення про релігійно-філософські традиції Індії. Вони знали про священицьку верству брахманів, знали й про існування буддистів, яких називали «самана» (від санскритського «шрамана» – одна з назв подвижника). Але – не більше того.

Про те, якою могла поставати Індія в уяві давніх римлян, свідчить цікава літературна пам’ятка 2 століття нашої ери – «Життєпис Аполонія з Тіани» грецького письменника Флавія Філострата. В ті часи у Римській імперії не менше, ніж в наші дні, були популярними «маги, екстрасенси й народні цілителі». І от за дорученням Юлії Домни, дружини римського імператора Септімія Севера, Флавій зібрав і обробив документи про одного такого діяча – мандрівного філософа-піфагорейця Аполонія з Тіани. Письменник мав зобразити свого героя оновлювачем традиції, у чомусь навіть вищим за її засновника. Тож, коли Піфагор вчився у єгипетських жерців, чому б Аполонію не отримати посвячення від… індійських брахманів? Відповідно, у «Життєписі» зображено мандрівку героя до Індії. Там Аполоній зустрічає мудреців-брагманів, які владарюють силами природи і можуть харчуватися плодами майбутніх врожаїв. Вони користуються механізмами на кшталт сучасних роботів, а місцеві монархи бігають перед ними навшпиньках, неначе раби. Слід віддати належне багатій уяві Флавія і його обізнаності в плані відомої з часів Олександра літератури про Індію. Але він зобразив у «Життєписі Аполонія» не так реальну країну і реальних людей, скільки висловлену ще Платоном мрію про ідеальний лад, при якому на чолі суспільства стоять філософи.

На відміну від греків з Греко-індійського царства, європейські греки й римляни були значно краще знайомі з іншим східним народом і його релігією. Йдеться про євреїв. Греко-римські мислителі виявляли неабиякий інтерес до іудаїзму, і от чому. Існує слушне припущення, що в греків були свої культи й своя обрядовість, але не було релігії й побожності в нашому розумінні слова. Якоюсь мірою роль цих чинників відігравала філософія. Досить рано грецькі мислителі дійшли висновку, що шановані народом боги не є богами повною мірою – вони є небожителями, за якими стоїть всемогутній Абсолют. Вчення про це було викладене у діалогах Платона «Тімей» та «Бенкет», неймовірно популярних за доби античності. І от, в особі євреїв еліни й римляни зустріли народ, у якого шанування єдиного Абсолюту є основою релігійності. Проте широкому розповсюдженню іудаїзму заважали певні етнічні упередження – як це й було з традиційною «брагманською» релігією індійців. Цей бар’єр подолає християнство, що стане другою за часом виникнення світовою релігією.

Для повноти картини слід додати, що греків й римлян на Сході цікавили не лише питання духовності, але й більш прозаїчні речі – йдеться про предмети розкошів. Індія була джерелом спеції, яка в буквальному сенсі слова цінувалася не менше за золото й срібло, і часом виконувала функцію грошей. Це – зібрані у різній стадії достигання і висушені у той чи інший спосіб плоди-зернятка тропічної ліани «Piper nigrum», з яких виходить чорний, білий і червоний (але не стручковий) перець. В античному світі перець вважався панацеєю від усіх недугів, і в тому числі виконував функцію сучасної «віагри». Спеція широко використовувалася в кулінарії – в тому числі й у готуванні солодких страв.

З чорним перцем були знайомі ще давні єгиптяни – доказом цього є знахідки зерняток рослини у гробниці фараона Рамзеса Другого (поховання відбулося близько 1273 року до нашої ери). Греки дізналися про перець завдяки Олександрові Македонському, і з того часу його слава у античному світі тільки зміцнювалася. Перець не випадково цінувався настільки високо. Адже аби придбати його на батьківщині і привезти до Європи, слід було здійснити не близьку мандрівку до Малабарського узбережжя (територія штатів Карнатака й Керала сучасної Республіки Індія). Морською брамою до Південної Азії для античного світу був Єгипет. У відкритого 1869 року Суецького каналу був давній попередник, який у різні часи звали то «Каналом фараонів», то «Каналом чотирьох царів», то «Річкою Траяна». Впродовж давнини канал між Нілом й Червоним морем то припиняв, то відновлював свою роботу. Так тривало до 767 року, коли канал був засипаний за наказом Аль Мансура для перенесення торгівельних шляхів у центральні райони Халіфату.

Принаймні не менше за чорний перець-горошок у античному світі цінували китайські шовкові тканини, і тут з’являється нагода розповісти про спроби контактів між Римською імперією та імператорським Китаєм доби династії Хань (3 століття до нашої ери – 3 століття нашої ери). Впродовж перших століть нашої ери Рим і Китай були потужними гегемонами з обох боків Євразії. Але тогочасний рівень розвитку транспортних й інформаційних технологій не давав можливості встановлення безпосередніх зв’язків. Ініціатива трансконтинентальної торгівлі походила з Китаю – завдяки імператору У Ді й дипломатичній місії Чжан Цяня у 121 році до нашої ери із Китаю вирушив перший караван з вантажем шовкових тканин. Він помандрував до Ферганської долини (нині цю територію ділять між собою чотири країни: Узбекістан, Таджикістан, Туркменістан і Киргизстан).

З Центральної Азії шовк потрапив до греків і римлян. Античні назви шовку походять від китайських: греки звали його «сірікос», а римляни – «серікум». Лише окремі тогочасні вчені, як-от Пліній Старший, знали про справжню технологію виготовлення нитки з кокону, який плете довкола себе гусінь метелика тутового шовкопряда. Поширеними були байки про те, ніби коштовну нитку виготовляють з сушеної кори особливих дерев або з вичісують з деревного пуху.

Попит на екзотичну тканину у Китаї був таким, що сенат вводив різноманітні обмеження. Зокрема, одяг з шовкової тканини дозволялося носити лише жінкам. Але носіння такого вбрання могло сприйматися як вияв аморальності – мовляв, шовк надто легкий і тонкий. Він не приховує належним чином принади жіночого тіла.

Прямим контактам Риму й Китаю заважали не лише відстані й брак технологій, але й численні посередники, що зовсім не бажали позбавлятися вигідного статусу. Найголовнішими з них були держави, очолювані двома кочовими народами. Це – Парфія, яка зрештою стала запеклим ворогом римлян і вже згадувана імперія Великих Кушан, що стала союзником Риму.

Ворожнеча з парфянами сприяла зростанню значення морського шляху за шовком. Аби отримати коштовну тканину, європейським мореплавцям було потрібно огинати Індостан і плити на північ до території сучасного В’єтнаму. Доказом існування такого шляху є археологічні знахідки римських монет.

Посольства Риму й Китаю одне до одного були вкрай рідкісними і не приносили якихось результатів. Ми знаємо про китайське посольство до Октавіана Августа і про кілька римських посольств до Китаю часів династії Хань і періоду Троєцарства. На думку вчених, принаймні частина цих посольств була звичайнісінькими купецькими караванами. Видаючи себе за дипломатів, торгівці цілком обґрунтовано розраховували на захист і певні привілеї.

Греки й римляни знали про Китай лише те, що у цій країні виготовляють шовк, вона відгороджена від решти світу високим муром, а її територією протікає якась велика річка. Від назви екзотичного товару походить антична назва Піднебесної – «Сарес».

Натомість китайці – хоч і з других рук – знали про Римську імперію відносно більше. Вони називали її «Да Цінь» – «Велика Цінь». Відомості про високий рівень середземноморської цивілізації й її технологій схиляв мешканців Піднебесної до думки, що первісною батьківщиною римлян був… Китай. Але колись давно вони вирушили в мандри, і не змогли знайти дороги додому.

Падіння династії Хань у Китаї і криза Римської імперії у 3-4 століттях нашої ери зумовили зникнення навіть опосередкованих контактів між Далеким Сходом і Європою. Хоча китайці свято оберігали секрет виготовлення шовку, впродовж першого тисячоліття нашої ери він таки якимось чином потрапив спершу до Центральної Азії, а потім – й до Європи. Як саме це сталося – ми не знаємо. Лишилися самі легенди.

Коли у 6-7 століттях Китай знов об’єднується під владою династій Суй і Тан, відновлюються й сухопутні та морські зв’язки з Заходом. Мешканці Піднебесної дізналися про появу спадкоємиці Риму – Візантії, яку вони стали називати «Фулінь». Як ми вже знаємо, шовк поступово перестав бути китайською монополією. А з 7 століття нашої ери у Піднебесній починають виготовляти особливий тип керамічних виробів, який впродовж віків цінувався у світі ісламу й християнства не менше, ніж шовк. Але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія…

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – Стеатипова печатка з Могенджо Даро

Ілюстрація – Могенджо Даро

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Post Type Selectors