Monthly Archives: Лютий 2021

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 2

Опубликовано: 21/02 в 3:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 2

… Я из бизнеса. Если я что-то делаю – делаю быстро и получаю удовольствие… Занятия, которыми ты сам реально занимаешься, на порядок выше всех прочих, которые ты только наблюдаешь… »
Автор: Віктор Гріза
21/02/2021

Персона Александра Яновича в наисовременнейшей истории украинского изобразительного искусства неоднозначна, а, как минимум, трехзначна: он и коллекционер, и галерист, и художник. Поэтому все нижесказанное может трактоваться как объемное видение процессов и явлений, что только увеличивает ценность сказанного.

В. Г.: – А мне нравится сейчас связать одним вопросом обе части нашего диалога: как уживается в одном теле взрослый дядя, который вдруг решил порисовать, и молодой или, скорее, совсем юный художник 2012 года рождения?

А. Я.: – Попробую ответить издалека… Я умею сдавать свои неудовлетворительные знания на хорошие и отличные оценки. У меня, наверное, артистический характер был большую часть жизни. Мне нравилось делать красивую подачу. И вот – это было в 2016 году – я уже немного рисовал, у меня уже были работы, учителя. И вот, мне должно было исполниться 50 лет, и захотелось сделать персональную выставку – слить два пафоса. Мои ровесники праздновали пафосно, одни – в стиле «кружите меня, кружите». И это имеет право на жизнь. А другие выбирали противоположное: садились на корабль какой-нибудь, уплывали в кругосветку, то есть, подальше прятались. А мне не нравилось ни то, ни другое. Поэтому я слил два в одно. Было страшно, конечно. Несмотря на то, что галерея своя уже была, но когда слились два цунами – они погасили друг друга. В 50 лет.

В. Г.: – Я в свои 50 участвовал в Большом скульптурном салоне в Мыстецьком арсенале, не будучи ранее заверстанным в этот процесс, попав вдруг в более чем представительную обойму.

А. Я.: – В этом есть что-то. В мире это есть, это не исключение, просто мы с Вами взяли это из мира и реализовали для себя.

В. Г.: – А Игорь Сикорский в 50 лет, сидя за штурвалом в пальто и шляпе поднял-таки свой геликоптер фактически табуретку с винтом в воздух! Видимо, в этом возрасте нужен какой-то такой сильный поступок.

А. Я.: – Видимо, да.

В. Г.: – Кстати, насчет видимо: телевизор в баню перенесли? Вы сказали про телевизор: да ну его в баню! И что?

А. Я.: – У меня отдельно есть баня, и есть телевизор. Но смотрю я на нем фильм какой-нибудь с флешки или футбол, но не телеканалы. Даже путешествуя, мы не включаем телевизор. А зачем?

В. Г.: – Мне думается, что телевизор для многих – как ходунки для не умеющих общаться. Иллюзия общения для тех, у кого нет другого – обоюдно интересного – занятия.

А. Я.: – В карты можно играть. Кроссворды разгадывать. Да мало ли что! А из подобного телепросмотру занятий у меня ушли практически все. Просто занятия, которыми ты сам реально занимаешься, на порядок выше всех прочих, которые ты только наблюдаешь.

В. Г.: – Например, прогноз погоды, которая циклична из года в год. Или те же ток-шоу с бесконечным обсуждением одних и тех же вопросов.

А. Я.: – Я бы интересовался ток-шоу, если бы меня позвали и спросили – не просто так, конечно, а после избрания, например, президентом (это еще если бы выдвинулся). Ведь я не сторонюсь выборов, у меня есть позиция. Я даже на последних выборах президента активно пытался поговорить со сторонниками Зеленского, спрашивал: «А вы смотрели «Слугу народа-3» Программу своего кандидата знаете?»? Ни разу разговора не получилось, а ведь программный третий сезон сериала вышел. Хотя, нет, скорее, не программный, а декларативный. Вот возьмем лозунг «легализация капитала». Прекрасный лозунг. А щелкаешь по ссылке и попадаешь на фразу: «Дружище, давай вместе напишем программу! Напиши нам свои предложения!» Я не понял – это что за программа, если просят меня написать предложения? Выходит, что за него голосовали люди, не получив вообще никакой программы!

В. Г.: – «Какова красота игры!» – сказал бы Остап Бендер.

А. Я.: – Потому я и говорил знакомым во власти: вам в руки упало нечто, о чем вы понятия не имеете, сродни чуду, так сделайте что-то, сделайте реформы! Тогда это будет прекрасно.

В. Г.: – Только для этого необходимо политическое видение, а у них за горизонтом Земля плоская, и им главное не свалиться с края. И это ужасно. Но, слава Богу, мы сейчас совершенно случайно заговорили о политиках, совершенно закономерно говоря о художниках. Поэтому давайте рассмотрим категории прекрасного и ужасного в искусстве. У литераторов есть выражение «жечь глаголом». Художники, вероятно, способны жечь образом. Под влиянием, конечно, исторического момента и персональных потрясений. Но момент проходит, а искусство остается. Сам посыл и эмоция посыла помещаются в другой контекст, и оцениваются не только с точки зрения художественного мастерства, но и с других пространственно-временных позиций. Это пейзажу легко жить вне времени. А как жить художественно выраженному ужасному потрясению?

А. Я.: – Все, что нас не убивает – делает нас сильнее. Поэтому давайте различать ужасное как потрясение и ужасное как разрушение. В первом случае это, скорее, неприятное, но совместимое с жизнью.

В. Г.: – Неприятное – это же не принятное, не принятое?

А. Я.: – Моя задача – сделать больше принятий. В большом и малом. Однажды я рисовал сосну и принял принцип расположения веток на дереве как модель мироздания. Казалось бы – обычное дело. Но для художника обычного должно быть мало. И между ужасным и прекрасным должно быть много необычного. Часто – нового. Но ведь новое создается не из ничего, а из частей старого. И когда создаешь новое – ты разрушаешь старое? Вроде бы, да. А вроде бы – даешь ему новую жизнь. И здесь ужасное схлопывается с прекрасным.

В. Г.: – И наступает локдаун?

А. Я.: – Я использовал карантин для другой жизни, которой ранее у меня не было в такой мере. Мы обычно много путешествовали, а тут все время уделили саду и огороду, которые сказали нам: «Боже, вы столько нами ранее не занимались!» и отблагодарили нас весьма щедро. А еще я, в самом хорошем смысле слова, заполнял жизнь искусством. Задаваясь вопросом на грани ужасного и прекрасного: «А что бы я делал, если бы не делал этого?». Это как влюбленная пара задается вопросом: «Что было бы, если бы мы случайно не встретились тогда в поезде?». Так вот я влюблен в искусство и рад этой любви. Настолько, что я практически перестал обижаться, разучился, хотя ранее был очень обидчив. А, может, мир стал на меня по-другому реагировать. Бывают, конечно, ситуации, когда душевное равновесие нарушается, но сейчас уже возникает интерес: а что это и зачем, что с ним теперь – не обижаясь, а исследуя – делать?

В. Г.: – А также, интересный вопрос: а это съедобно или нет? Во всех смыслах.

А. Я.: – Получается, когда расширилась внутренняя палитра жизни, тогда стало больше оттенков и полутонов между полюсами – прав или обижен, бей или беги – ушла бинарность мира.

В. Г.: – Стало больше расстояние между крайними точками и стало возможным больше вместить?

А. Я.: – У меня есть любимое место на планете – это Курион, старинный античный разрушенный город на Кипре. Он находится на вершине, с которой открывается бесподобный кусочек земли вместе с горизонтом. И это вдохновляет раскидывать руки и пытаться объять необъятное. Вместить все.

Беседа могла бы продолжаться бесконечно – обоим собеседникам было что сказать – однако прекратилась с приездом Петра Сметаны, львовского мастера, у которого с ЦСИ «Билый свит» давнее сотрудничество на общей ниве. Воспользовавшись случаем, автор этих строк договорился с Петром об отдельном «диалоге про» – естественно, во Львове. Далі буде…

обкладинка – скульптура “Птах” (фрагмент)
автор – О. Янович

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 1

Опубликовано: 20/02 в 12:29 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 1

«…Пытаться сейчас продвинуть наших художников на западе – это сверхусилия… Искусство – занятие высокого порядка… Если бы государство предложило партнерство – многие коллекционеры согласились бы…
Автор: Віктор Гріза
20/02/2021

Персона Александра Яновича в наисовременнейшей истории украинского изобразительного искусства неоднозначна, а, как минимум, трехзначна: он и коллекционер, и галерист, и художник. Поэтому все нижесказанное может трактоваться как объемное видение процессов и явлений, что только увеличивает ценность сказанного.

А. Я.: – Здесь, в мастерской, только часть моей коллекции, меньшая – большая хранится в другом месте. У меня около 3 000 работ.

В. Г.: – Собранных за какое время?

А. Я.: – Примерно, за пять лет. Но у меня не все сплошь живопись, а примерно пополам: живопись и графика.

В. Г.: – А не слишком ли это высокий темп собирательства?

А. Я.: – Я по-другому не умею. Я из бизнеса. Если я что-то делаю – делаю быстро и получаю удовольствие. Это даже не принцип, а лозунг, который даже есть на нашем («White World» – прим. автора) сайте: «Хорошо там, где мы есть!». Я же страшный эгоист, и когда я делаю для себя – глаза загораются.

В. Г.: – Но здесь совсем небольшая часть, насколько я могу судить?

А. Я.: – Здесь работы меньшего размера и работы совсем уж любимых моих художников. Таких, например, как Шерешевский. Шерешевский у меня весь здесь. А у меня его более 100 работ. Я крупнейший в мире коллекционер Шерешевского.

В. Г.: – Я рад за него – он обрел стабильность

А. Я.: – Обычно я говорю так: «Ребята, покупайте Шерешевского!». Я никогда не позволю ему упасть в цене (улыбается).

В. Г.: – А вот интересно сейчас вывезти эти работы в другой мир искусства, сделать все необходимое и продать?

А. Я.: – Для этого нужны будут сверхусилия. Есть хорошее философское понятие потока: он несет того, кто по нему плывет. Конечно, парусник может идти и против ветра, но обычный пловец может насладиться движением и разглядыванием берегов если не будет сопротивляться… или бороться… Поэтому пытаться сейчас продвинуть наших художников на западе – это сверхусилия. Затраты как на вечный двигатель.

В. Г.: – То есть, пока мировой арт-рынок не заинтересуется новым сегментом, новым сектором и не скажет: «О, а теперь очередь Украины! Давайте то, что у вас там есть» – все будет преждевременно?

А. Я.: – Старик Сенека… Хотя лучше взять Конфуция… Я же люблю всех этих философов, но беру их учения и трактую по-своему

В. Г.: – Преломляя через свой экзистенциальный опыт?

А. Я.: – Конечно. Так вот у Конфуция есть соответствие моменту. Вообще, все конфуцианство – это соответствие моменту. Можно выращивать апельсины зимой в Норвегии? Можно! Но сколько ты на это дело потратишь?

В. Г.: – Примерно столько, сколько при выращивании норвежского лосося в Алжире.

А. Я.: – Да. У меня первый опыт был – мы еще галерею не открыли – поездки с Колей Журавлем в Америку.

В. Г.: – Так это был меценатский опыт?

А. Я.: – Да нет! Мне просто интересно было.

В. Г.: – То есть, галереи еще не было, меценатство еще не в крови – а уже поездка в Америку. Откуда тогда взялся Коля Журавель в этой истории?

А. Я.: – Я сначала пленэр организовал.

В. Г.: – Вот и вопрос назрел: много ли таких людей, которые просыпаются и думают – а не организовать ли мне плэнер?

А. Я.: – Не совсем так.

В. Г.: – А как – по восточной пословице: если долго сидеть на берегу реки, то рано или поздно мимо проплывет картина Шерешевского? В смысле – наступит такой момент востребованности.

А. Я.: – То, что Вы сейчас сказали – ключевой вопрос рынка. Не хочешь сейчас покупать его по тысяче долларов – сиди и жди. Потом сможешь купить минимум за пятьдесят. И вот когда появится значительное число богатых людей – тогда появится и рынок. Не просто богатых, а желающих куда-то потратить свой избыток. И тут важно направить это желание куда надо. Почему я категорический и принципиальный противник проектов типа «Силь-Соль» (ярмарка-продажа в соцсети под эгидой галериста Евгения Карася – прим. автора)? То, что сделали они, я считаю – это фальстарт. На нашем рынке главная проблема – проблема покупателя. И они сейчас взяли потенциально хорошего покупателя и…

В. Г.: – …демпингнули?

А. Я.: – Демпингнули и художника, и покупателя. Искусство – занятие высокого порядка.

В. Г.: – С высокой добавленной стоимостью. Гораздо более высокой по сравнению со стоимостью тюбика краски.

А. Я.: – Они говорят: «Это рынок». Хорошо, Андреевский спуск – тоже рынок, иди туда. При этом я с уважением отношусь к Жене (Карасю – прим. автора) за то многое, что он делает.

В. Г.: – Наверное, любой уважаемый человек может стать заложником какой-то одной созданной им ситуации, которая развивается уже по своим законам.

А. Я.: – Они поиграться хотели. Я принял эту игру и был одним из первых, кто подал туда работу. Это была монотипия. В ответ на мое участие пришло предложение снизить цену. С чего ради?

В. Г.: – Какой смысл в такой «ручной коробке передач»?

А. Я.: – Они просто не ожидали всего этого вала. В котором теряются по-настоящему интересные работы. Кстати, вот работа Бори Фирцака, подготовленная в числе пяти на его персональную выставку во Львове. У меня вообще такой подход – с удовольствием давать работы из своей коллекции на выставки.

В. Г.: – Согласен. Работы должны жить, общаться, разговаривать с посетителем, воздействовать на него. Я за то, чтобы в наших музеях висели работы современных художников из частных коллекций, с указанием имен коллекционеров, которые их предоставили на временное хранение.

А. Я.: – Если они создадут музей современного искусства…
– Кто – они?

А. Я.: – Это отдельная тема.

В. Г.: – А, понял: они. С маленькой буквы, потому что с большой буквы Они у нас никого нет.

А. Я.: – Нет, нет, нет, нет, нет… Я был бы готов принять участие в этом. Но, как и в любой стране, при содействии государства.
– Потому что это не бизнес-проект?

А. Я.: – Конечно. Ни один частник не может сравниться с государством по ресурсу и способу наполнения.

В. Г.: – Особенно в части экспертизы, которая есть результат многолетнего опыта, и этот опыт надо накапливать и оплачивать. Это же галерея может существовать в пространстве конвенциональности. А музей должен быть истиной в последней инстанции, потому что работает для вечности.

А. Я.: – Если бы государство предложило партнерство – многие коллекционеры согласились бы. Пусть не финансово, но коллекциями точно.

В. Г.: – Был у нас такой опыт в Киеве более века тому назад: Музей древностей и искусств (нынешний Национальный художественный музей Украины) изначально наполнялся частными коллекциями (например, археолога Викентия Хвойки).

А. Я.: – А мы сейчас удивляемся: как наша нынешняя власть – казалось бы, такая живая на вид, потому за нее многие и проголосовали – и в этом смысле никакая. Я говорю знакомым в этой команде: «У вас же сейчас уникальный шанс! Вы так со старта взлетели, что не просто должны – обязаны переть против своих собственных интересов».

В. Г.: – Возможно, этого не происходит, потому что они не чувствуют себя бенефициарами результатом такой непривычно реформаторской деятельности? Они же просто не доживут – в политическом смысле – до них. Не получат вселенскую славу. Зато получат, как мы уже понимаем, вселенский позор.

А. Я.: – Да. Но это глупость. Ведь сменяемость власти неизбежна, и надо успеть сделать что-то важное до смены.
– А это наша политическая традиция такая – макать гетьманов лицом в грязь?

А. Я.: – Нет, это планета такая. Вернее, демократическая процедура предполагает смену власти.

В. Г.: По типу: «Хай чабан, усі гукнули, за отамана буде?»

А. Я.: Кстати, у меня в школе был такой случай: учительница спросила меня, почему выбрали чабана? Я-то думал, что из-за того, что он на лошади хорошо сидел, шашкой махал. Ан нет! Учительница говорит: «Тому що він самий бідний, йому втрачати нічого». Тогда я соласился, а, повзрослев, понял: прав был таки я, потому что она отражала разрушительный дискурс, а я – созидательный.

В. Г.: – Думаю, что каждому должно быть жаль что-то терять – что-то очень хорошего качества: традиции, устои, преемственность…

А. Я.: – Коллекцию, в конце концов!

В. Г.: – Согласен. Однако, если бы мы встретились в галерее, то речь шла бы более о коллекционировании. Но мы же находимся в мастерской художника. И хочется поговорить о позиции автора, его художественной культуре, той проповеди того послания, которое художник Александр Янович здесь создает красками и линиями. Когда вообще возникли его картины, совпало ли это с назревшей потребностью высказаться вследствие накопленного жизненного опыта? Или в основе арт-практики (не углубляясь в трактовки этого понятия) персональная потребность творчества? И кто родился ранее – галерист или художник?

А. Я.: – Сначала художник Янович. Он старше галериста Яновича примерно на год. Но я начал рисовать, еще не будучи, конечно, художником. Был некий переходный период.

В. Г.: – Однако умение рисовать является обязательным для художника?

А. Я.: – Иногда да, иногда нет. Возьмем Древнюю Грецию: то, что можно было пощупать руками – не считалось искусством. Скульпторы, мастера мозаики и пр. артефактов были ремесленниками. Наученными делать. Искусством занимались поэты, литераторы, драматурги.

В. Г.: – Достаточно вспомнить одну-две постановки в сезон греческих трагедий Эсхила, Софокла или Эврипида. И все – никаких промо-туров, гастролей и ротации клипов в ютубе.

А. Я.: – Это сейчас у нас все несколько по-другому воспринимается. У нас сейчас своя культура, своя цивилизация, пусть даже и выросшая из античности. Кстати, я нигде так хорошо себя не чувствую, как в античности.

В. Г.: – А вот египетская цивилизация, очевидно, не может считать своими наследниками современных египтян.

А. Я.: – Так же, как мы не можем считать себя наследниками трипольцев.

В. Г.: – Тогда есть предложение считать все следующие за древними поколения землян не наследниками, а пользователями благ прошлых цивилизаций.

А. Я.: – Это вопрос формулировок. Я согласен и с той, и с другой.

В. Г.: – Это вопрос философии.

А. Я.: – Она, конечно, наука всех наук. И мне бы хотелось думать, что она стоит в сторонке, наблюдает и делает выводы: о, это искусство! А это – нет, потому что не пронизывает все и вся. И это право есть только у науки о мироздании. Потому умение рисовать и быть художником – не тождественные вещи. Я вот рисовать, в результате, так и не научился. А вообще начал рисовать потому, что это занятие было наиболее далеким для меня. Просто в какой-то момент я испугался, что так и буду жить дальше – в какой-то сансаре. Можно нарожать побольше детей, построить больше домов, заработать больше денег, перечитать больше книг или одну – несколько раз. И вот есть совершенно точная дата моего перерождения: 17 января 2012 года, когда я создал первый свой рисунок. Как сейчас помню: пришел домой, включил телевизор, сказал: «Да ну его в баню!» и тут же выключил. И задумался: а что мне сделать? И в этот день – старшая дочь Саша в детстве рисовала как взрослый Жоан Миро, хотя это я понял уже позже – я взял детскую книгу из серии «рисуем вместе» и нарисовал на листке корпоративного блокнота с какой-то случайной рекламой то, что предлагалось на первой же открытой странице. Это оказалась корзинка. На следующий день я нарисовал следующий рисунок… С этого все и началось. С рисунка номер один.

В. Г.: – Как у Кандинского и Малевича – у Яновича все было пронумеровано с самого начала?

А. Я.: – Мне больше нравится нумерация, как у Пикассо – мастерскими. Пришел, нарисовал, подписал, закрыл мастерскую и уехал (смеется).

Діалоги про. Оксана Стратійчук

Опубликовано: 07/02 в 3:00 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Діалоги про. Оксана Стратійчук

«…Але… Там не потрібне ремесло… Але… Там потрібна ідея й адекватне втілення… А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо?.. В мистецтві залишаються відважні… Я не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму… Дотичність до плинності часу…»
Автор: Віктор Гріза
07/02/2021

Діалог з Оксаною Стратійчук відбувся в той же день і в тому ж самому просторі Центру сучасного мистецтва «Білий світ», що й з Олексієм Малих. Але зі змістовною різницею — Оксана була з донькою Іванкою, з якою автор публікації вперше познайомився в галереї «Дукат» на Рейтарській, а потом, вдруге — в графічній майстерні на Андріївському узвозі,36. Тож дотичність Стратійчук-молодшої до теми була очевидна. Настільки, що вирішувати — що саме сказала вона, а що Оксана — може сам читач.

— Все, что Вы можете сказать, может быть использовано против Вас, Вы имеете право на адвоката, Вы имеете право сохранять молчание…
— Я в сознании. Просто у меня была съемка с 10 утра до 12 часов. И я все это время разговаривала.

Діалог ненадовго перервався на самому початку — у «White World» чекали художників на передноворічну вечірку, тому треба було уточнити у Олександри Кришовської — хто саме може бути наступним співрозмовником або співрозмовницею. Та ми повернулися до Оксани і перейшли на українську. З якою додався певний колорит до розмови про українську графіку.

— Перепрошую, що довелося відволіктися, але я залишив диктофон увімкненим, тому…
— Аааа! То ви все чули, що ми тут казали?
— Ще ні, але потім переслухаю.
— А ми тут всіх чехвостили. Але не дай Боже комусь почути!
— Чому? Може, комусь буде і корисно послухати.
— Це вже не допоможе.
— А повинно допомогти? Чи «Що виросло — те виросло»?
— А я не знаю. Це вже як… як Бог дасть.
— Так вже ж дав Бог — всі вже такі митці стильні, що далі нікуди!
— Це вже інтерв’ю?
— Ні. Це ж бесіда.
— Ну, і розкажіть мені тоді свою думку в такому разі. Що, вже всі такі, що ніхто не мочиться?
— Я не можу взагалі про всіх митців так думати. Тому що я думаю про кожного окремо щоразу — це ж унікальний товар. Кожен — це особистість. Кожен — Всесвіт. Має свій кут зору на те, з приводу чого він рефлексує. Звичайно, є жанри, є техніки. Є Ремесло. З великої літери Р.
— Або нема ремесла.
— Ви про контемпорарі арт?
— Так. Там не потрібне ремесло.
— А що там потрібно? Жест, декларація?
— Там потрібна ідея і адекватне втілення.
— Часто зустрічаєте адекватне втілення?
— На Венеційській бієнале зустрічаю. Я просто на інші світові огляди більш нікуди не їздила…
— І що, навіть до Інституту проблем сучасного мистецтва не ходите? На світові огляди…
— Я навіть до М17 не часто заходжу, хоча у мене майстерня поруч. Все це виглядає плідно, коли ідея втілена правильними методами. А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо? Ідея є, назва є — я бачу це чи не бачу?
— Так, от, наприклад, «Повернення блудного сина» — все ж зрозуміло: і ідея, і втілення!
— Тоді були такі методи — можна було тільки олією на полотні втілити цю ідею. Зараз можна як завгодно. Хочеш — кнопками по стіні.
— Феррарі об стіну — це ж теж, у якомусь сенсі, повернення блудного сина?
— А треба ще враховувати, що там може бути водій. Як автор.
— Або автопілот. Як alter ego автора.
— Ну, автопілот — то таке, він же не відповідає за вибір швидкості.
— А митець відповідає за перевищення швидкості при сприйнятті глядачем художніх рефлексій?

До зали ненадовго заходить арт-менеджерка та мистикиня Олександра Кришовська, після чого рахунок жінок-чоловіків стає 3:1 на користь феміністичного арту і, природно, присутні згадують ранні роки творчості Оксани.

— Це був початок 90-х років. Оксана малювала свої версії античних міфів, які були не такими, якими їх звикли бачити і чути: хто, кого, за що і куди. А в неї жінки правили бал. І в деяких статтях писали: «Амазонка української графіки…» або «Перша феміністка української графіки». З точки зору сучасного мистецтва — це смішно. Але місця, які належали чоловікам в класичній міфології, Оксана віддавала жінкам.
— Тобто, «Українське весілля. День другий» — коли всі переодягаються у протилежну стать?
— Ви ж розумієте, що нецікаво перемальовувати сюжети так, як вони є. Хочеться дати свою точку зору. А у нас тоді серйозно було в майстерні художнього інституту, де я навчалася: «Молчи, женщина, твой день 8 Марта!» Жарти жартами, але чоловіки, які були у нас на курсі, вважали себе кращими. У скульптори, наприклад, брали одну дівчину раз у два роки. Бо казали: «Дівчата виходять заміж, народжують дітей і пропадають для мистецтва — так навіщо?» Така усталена думка… була.
— Але Оксана боролася з цим. Притаманним їй гумором також.
— Але ж часи змінилися, і вже про чоловіків можна сказати: «Він жениться, у нього буде дитина і він пропаде для мистецтва».
— Або піде в бізнес, буде заробляти гроші, щоб прогодувати сім’ю…
— …і знову пропаде для мистецтва.
— Або так, або так. Бо в мистецтві залишаються відважні.
— Слухайте, що мені спало на думку: у 1957 році на орбіту Землі було запущено супутника. Тобто, чоловіки створили і запустили річ чоловічого роду — не супутницю.
— Це слово з англійської. А там немає родів.
— А фемінітиви є? У якій ще мові, окрім української — у німецькій?
— У німецькій, у хорватській…. Але ж взагалі це була непопулярна тема — фемінізм.
— Так, досить подивитися на склад тодішнього Політбюро ЦК КПРС — здається, у вищому керівництві були одна-дві жінки (та ж Фурцева, наприклад).
— Спочатку — у 20-ті роки — в СРСР пішли шляхом розкріпачення жінки. Хтось сів на трактора, хтось отримав дозвіл на розлучення, на роботу. З’явилися домові кухні, дитсадки. Але шлях звільнення жінки від побуту є шляхом звільнення її для роботи.
— Це вивільнення якимось чином сформувало візуальну культуру 20-30-х років?
— Це взагалі був дуже цікавий час. Але спочатку вони сказали, що жінка вільна.
— Спочатку, здається, вони сказали, що жінка вільна нікому не відмовляти.
— А потім її послали на трактора і — одночасно з цим — знову народжувати дітей.
— А зараз губернаторка Чернігівської області — здається, її звуть Ганна, і їй 29 років — каже, що з посади у декрет не піде і буде народжувати у зумі.
— Ну, якщо б жінку можна було і від цього звільнити… зовсім… клонуванням.
— Але ж це глибоко особистий акт! Як, до речі, і творчість. Коли Ви особисто відчуваєте мить народження твору: на стадії задуму, на початку роботи, чи оформлення в раму, чи у момент продажу, чи публікації — коли?
— Взагалі, по різному. У задумі — ні, бо задум дуже відрізняється від результату.
— Не по-японському рахуєте. Там датою народження вважається день зачаття.
— Але ж не завжди точно знаєш — коли саме це відбулося!
— Так, звісно, якщо це частіше, ніж раз на рік. Отже, ви ж не клонуєте свої твори, хоча у Вас і тиражна техніка.
— Так, це тільки кількість відбитків. Все інше — не ксерокс, а процес за участі майстра. Я сама готую папір, сама змішую фарбу, сама маю нанести її…. А далі — щось недотиснула, щось перетиснула, десь не так нанесла фарбу і так далі — тому це, звісно, тиражний друк, але індивідуальний.
— Для мене особисто, продукт, який вийшов з рук майстра, має додану вартість порівняно з тим, який зроблений його помічниками.
— Почнемо з того, що я сама роблю форму. А не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму.
— Ви сказали «акварельку якусь»… Я розумію, що є якась внутрішня ієрархія жанрів — не канонічна, звісно, це особисто — але ж…
— Акварель, насправді — це дуже тонка річ, і її буває зробити дуже нелегко. Але ж була така оціночна категорія, як «жіноча акварель». Несеш, бувало, роботу на виставку, а там же виставком поважний сидить — були закупки! — та іноді казали: «Ти така красива, що просто ходи. Але не малюй». Більше того, це не було безпідставно: є деякі гендерні відмінності, одні можуть одне, інші — інше. І це прекрасно.
— Ви можете сказати — зараз занепад графіки або її ренесанс? В сенсі інтересу до цього жанру, попиту. Багатий ресурсно жанр, але, на перший погляд, не досить популярний.
— Мені здається, що про Ренесанс говорити ще зарано, але є певні позитивні зрушення у бік відродження. Я кажу про ремесло. Я кажу про цікавість до цього виду мистецтва. Люди вже знають і можуть відрізнити лінорит від офорту. Пересічний глядач на виставці вже може відрізнити. Літографію ще не дуже вирізняють, але проте… Є покращення. Іванка може додати, бо вона більше у цьому всьому…
— Я вважаю, що ми наближаємося до кращих часів. Ми вже в майже хорошому часі. Років десять тому все було інакше у цьому плані. Двадцять років тому здавалося, що взагалі все завмерло. Я свою першу курсову роботу у 2007-2008 роках писала про українську графіку доби незалежності, тоді було просто все ніяк. А в останні 10-15 років у молоді з’явився інтерес до друкованої графіки. З’явилися відкриті майстерні, з’явилася майстерня Ахметова в КПІ — звідти випустилася купа молодих графіків, які вже повідкривали свої майстерні. Тобто люди повипускалися і не покинули цю справу, не пішли кудись у дизайн, не пішли у бізнес, не повтікали в ілюстрацію, а займаються графікою як професією.
— Тобто, у бізнес можна піти, а в ілюстрацію можна втекти?
— Взагалі-то, за фахом у дипломі багато хто з графіків — ілюстратори. Але ж у нас не так багато видавництв, щоб можна було працювати. Тому радіємо не з того, а з нових, скажімо, галерей, що виставляють графіку.
— Це, звісно, таке явище, що галереї відкриваються та закриваються, закриваються та відриваються, але принаймні з’явився певний інтерес до друкованої графіки як до окремого виду мистецтва.
— Добре, повернемося до того, що Іванка згадала 2007-2008 роки, коли був занепад графіки, а що ж відбувалося іншого у культурі та мистецтві — були значні чи знакові події?
— Відбувалися салони. Здається, в Українському домі. А ще привозили іспанці офорти Гойї. При чому Музей Ханенків каже: «Так у нас ж все це є!». Але ж стояли черги. А до того привозили Пікассо. І це зробило велику справу. Тому що раніше казали, коли чули слово офорт: «Чого ти лаєшся?!»
— Тобто, це було тригером інтересу до фондів Музею Ханенків?
— Це просто запустило весь процес. Раптом всі згадали, що Рембрандт був офортистом номер один.
— А Шевченко, пластини якого зберігаються у Музеї Шевченка?
— Просто Шевченко не розпіарений як перший український офортист. Він же закінчив Академію у Брюллова саме як офортист. Починав він з живопису, потім опанував офорт і за серію «Мальовнича Україна» отримав почесне звання Академіка.
— Це коли він працював у археологічно-історичній, здається, експедиції?
— Я вже не знаю, як воно там відбувалося, але він їздив Україною…
— …приписаний до експедиції і отримуючи гроші, тобто не за свої їздив.
— А чого він повинен був їздити за свої? Зате залишив нам на згадку об’єкти, як вони виглядали того часу — види Видубицького монастиря, наприклад. Вони дійсно академічні і технічно вони виконані дуже добре. На «пятьірочку», яку він і отримав. Акварельки у нього хороші. Так що я про акварелі перепрошую (сміється).
— Так, давайте повернемося до сьогодення: хто ці «святі люди», які цікавляться графікою? Звідки ці верстви поціновувачів?
— Це дуже різні люди. Раніше їх було трошки, зараз більше. Працює цілий загал мистецтвознавців, кураторів, галеристів і художників. Художники, які виробляють продукт і ті, хто цей продукт крутять так чи інакше. От у 2020-му була велика виставка «Відбиток» у Мистецькому Арсеналі…
— …яку зробили Катерина Підгайна та Ірина Боровець.
— Так. І вже було багато інформації про те, як і що робиться, багато авторів, багато робіт. Це була культурно-просвітницька виставка. Треба розуміти, що тиражна техніка дозволяє отримувати мистецькі роботи більш демократичні за ціною. Тому можна почати колекціонування із зовсім доступних. І купувати їх на різних вже відомих графічних фестивалях.
— Здається, у Центрі Довженко на котромусь з поверхів був PrintFest.
— Так, він потім був в IZOLYATSIYA. На інших ярмарках — навіть крафтової біжутерії виділяли окрему кімнату для графіки. Це заохочення до того, що починати колекціонувати можна не тільки прикраси.
— Якщо ми використовуємо слово print, то, можливо, до графіки схильні більш молоді люди?
— Взагалі-то, printmaking означає друковану графіку. Тому, коли ми кажемо print, то це не цифровий друк, а авторський продукт.
— Повинен додати, що сучасні «виставкоми», які проводять Kyiv Photo Week ті ін. спеціалізовані фото-події відмічають: інтерес до художнього фото демонструють представники, скажімо так, айтішної сфери.
— Знаєте, це справа і піару також. Якщо ми будемо писати «молодь схильна купувати фото і графіку», «молодь все частіше вибирає фото і графіку» і так далі, то, врешті-решт, молодь це прочитає і…
— Можна, я напишу: «Молодь ще не знає про це, але вже вибирає друковану графіку».
(всі сміються)
— Бо вона ж молодь, і тому ще багато чого не знає.
— Взагалі-то, коли молоді люди колекціонують молодих художників, то вони разом ростуть. Вони можуть подружитися, можуть одружитися, там може бути що завгодно, насправді! Відверто кажучи, я не розумію, як це відбувається у колекціонерів — я не колекціонер.
— Що, у дитинстві нічого не колекціонували — ні бантиків, ні гудзиків, нічого?
— В принципі, у мене не було такої пристрасті до збирання.
— Я знаю, точніше — я впевнена, що будь-який мистецький об’єкт є не тільки мистецтвом, яке говорить про щось, про що автор хоче сказати, а є свідченням свого часу. І чим більше проходить часу між створенням мистецького об’єкту, і моментом, до якого цей об’єкт зберігається, — тим більша його цінність. Ми ж детально описуємо: що хотів сказати автор? Що він ще сказав у інших творах? Хто його критикував, а хто вихваляв? І таке інше. І ось коли ми все зберемо, всю інформацію для легенди…
— А сам твір обов’язково чи легенди досить?
— Звісно, що твір обов’язковий. А ще краще мати з десяток меншеньких творів мистецтва цього ж автора. І ось це все через тридцять років стає частиною історії, це стає раритетом. І воно коштує не 300 гривень, за які ми купили твір у художника, якому не було що їсти, а буде коштувати стільки, скільки ми хочемо, якщо ми зробимо правильні рухи.
— А ще якщо за тридцять років скласти всі платіжки за комунальні послуги по приміщенню, де зберігався твір мистецтва, то можна визначити мінімальну ціну за нього, що дозволить хоча б повернути вкладені кошти. Звісно, це жарт, але…
— Але до правильних рухів: здається, що книговидавництво останніх років стимулює графічне мистецтво? Виходить дуже багато книг, цікаво оформлених…
— …але погано перекладених. Але гарно намальованих. Але погано перекладених. Я відкриваю книжку з гарною обкладинкою, гарними ілюстраціями — і закриваю, бо іноді переклад просто неможливо читати. Вочевидь, видавці поспішають і економлять на професійних перекладачах та редакторах. Це меншою мірою стосується художньої літератури, а наукової та науково-популярної — більшою. Не всі англійські звороти можна перекласти українською. Логіка і структура мов відрізняється. Але якщо перекладати неоковирно, то неоковирні звороти закріплюються в українській мові, бо таких перекладів багато. І наша мова стає несхожою на себе.
— Тобто, в нас вже були русизми, полонізми, румунізми, тепер будуть і англіцизми?
— Справа навіть не в словах, а в структурі речення.
— Не по букві, а по духу?
— Є певний порядок слів. В українській ми можемо переставляти слова, а в англійській частіше ні. Немає редакторів, які б слідкували за структурою мови. І це дратує. Важко читати — забуваєш, про що…
— А яке у Вас ставлення до використання текстів у арт-об’єктах? Слова, літери, фрази, доречні у візуальному мистецтві?
— Якщо це потрібно, щоб висловитися, якщо людині не вистачає інших засобів — чому ні?
— Це як заспівати під час симфонії?
— Але якщо ж на цьому побудована взагалі вся ідея твору?
— Ябо це як у Шерешевського — стьобні або апокрифічні підписи.
— Будь який твір — це висловлювання.
— А на картині написано: не кради! Але ж часто бувають картини без назви. Чи означає це, що художнику нічого сказати?
— Є ж різні художники. Деякі хочуть, щоб їх зрозуміли. А деякі — не хочуть. Деякі вважають, що опускатися до пояснень — це нижче гідності. Людина повинна зрозуміти сама, її не потрібно підштовхувати. Вона повинна відчувати. І думати своєю головою. У мене іноді буває криза жанру. Я не можу вигадати назву. Здається, що вже висловилася, і наче все зрозуміло. А назва не спадає на думку. Не можу знайти… Іноді мені допомагають товариші. І тоді я просто ставлю дату. «15 вересня» — і все, я все сказала. Назва — це частина твору, але іноді ти не можеш його назвати.
— Чи існує на сьогодні школа Оксани Стратійчук? Чи була? Чи буде?
— У мене немає таких амбіцій — створити школу. Є послідовники, є епігони, є ті, хто приходять чомусь навчитися.
— Але ж є відповідальність перед часом!
— У нас відкрите ательє на Андріївському узвозі, 36, де все, що ми можемо надрукувати — ми робимо там.
— До мене часто приходять професійні художники, живописці, театральні художники, старші, молодші, які прогавили офорт, але хочуть володіти ним. Я даю самостійні зайняття, і вони працюють. Але я не можу сказати, що є моя школа. Це моя мистецька діяльність. Дотичність до плинності часу.

 

фото – Оксана та Іванна Стратійчуки
іллюстрація – «Горизонтальний натюрморт», 1996, Оксана Стратійчук

Маршрутами мистецтва

Опубликовано: 01/02 в 12:30 pm

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Маршрутами мистецтва

“Мистецтво само собою не здатне викликати інтерес до певної місцевості, так само не здатне на це певне, притаманне лише художникам, світосприйняття…”
Автор: Скоробагач Юлія
01/02/2021

“Мистецтво само собою не здатне викликати інтерес до певної місцевості, так само не здатне на це певне, притаманне лише художникам, світосприйняття. Мистецтво лише докладає свою лепту до нашого бажання і вчить нас бути свідомими тих почуттів, яких раніше зазнавали лише поверхнево чи в поспіху”.

“Мистецтво подорожі”, Ален де Боттон

Від наскельних зображень до Сікстинської капели – свій еволюційний шлях людство проходить з невід’ємною потребою творіння естетики й художнього самовираження. В боротьбі за виживання, встановленні влади, економічних і технологічних перегонах ця складова не втрачається, а навпаки, стає культурним ідентифікатором. За будь-яких часів люди чітко усвідомлюють значення творів мистецтва, ревно зберігають їх, ототожнюючи з етносами і епохами, а також шукають їх в неосвоєних для себе площинах. Так, поступово в багатовікову історію подорожей з метою розвитку торгівлі, завоювання і освоєння земель, пошуку ресурсів і зручних транспортних шляхів увійшов новий вид поїздок – дозвіллєвий, або як ми наразі називаємо – туристичний.

Щойно ставши на вищий щабель продуктивності і побутового комфорту, людство негайно почало вгамовувати споконвічну жагу пізнання світу з потрійною силою. Зародившись на початку XIX століття в Англії, на початку ХХ туризм перетворився в масове явище. І першою причиною, що спонукала людей їхати в нечувані досі краї, був устрій і культура інших народів, історичні і сучасні творіння рук людей, вражаючі природні особливості. Для майже півтора мільярда сучасних мандрівників музейний туризм залишається одним із найпопулярніших його видів. Туристичні маршрути побудовані наскрізь на мистецьких периметрах, зважаючи на кількість тематичних пам’яток, пам’ятників і згадок в путівниках.

Моду на просвітницькі подорожі в Україні та в усьому світі започаткувала творча інтелігенція. Як амбасадори свого часу вони розуміли – за такими поїздками стоять нові знання і практики, що допоможуть розвиватися їхній творчості і суспільству в цілому. Письменники, художники, музиканти рушали в подорожі, в нових місцях створювали свої роботи під впливом побаченого, вчили мови, освоювали нові техніки, культурну специфіку інших народів та світоглядні принципи, і, звісно, несли інформацію про свій край, впроваджували співробітництво з діячами закордоння. Так з’явилися переклади зарубіжних літературних творів авторства Івана Франка; музичні твори на слова Тараса Шевченка й аранжування народної музики від Миколи Лисенка; архітектурні шедеври по всій країні від Владислава Городецького. Синергія творчості завжди давала потужніший ефект. Як наслідок – навіть історичний факт діяльності цих персон нині перетворився на популярні туристичні маршрути.


Шляхами митців

Чи не в кожної місцевості світу зберігається пам’ять про свого видатного земляка. Так, у Варшави є Шопен, у Зальцбурга – Моцарт, у Фігареса – Далі, у Флориди – Марк Твен, у Ясної Поляни – Толстой, у Полтави – Котляревський. Проте, як правило, сліди життя і творчості видатних митців прокладені далеко за межами рідного регіону. Для поціновувачів їхнього таланту – це можливість пройти шляхом улюбленого письменника в буквальному розумінні: оцінити, яка є пам’ять за ним, як місцеві мешканці несуть започатковану культуру творчості, опинитися в місцях, що надихали автора, розтлумачити можливі закодовані послання його творів, побачити зміну місцевості через оптику часу і уявити атмосферу його доби. Зрештою, психологічно підживитися енергією, що дає перебування на тій самій локації, так би мовити – синхронізуватися. Все це — особливий підхід до подорожі через самопізнання людини, її естетичних смаків і формування власного культурного фундаменту. Саме в такі моменти турист перетворюється на мандрівника.

Усвідомлення величини особистості робить подібні маршрути чільними для ряду поколінь, вони обростають цілими комплексами тематичних споруд, пам’яток, інсталяцій з творів, легенд про автора. Скажімо, слідами поета Олександра Пушкіна пройшли мільйони прихильників у різних точках Європи: Кавказ, Крим, Україна, Росія, Молдова. Такі подорожі мають стійкий інтерес. Завдяки ним тематичні мандрівники складають власну цілісну концепцію творчого феномену поета і наполегливо рекомендують саме так багатовимірно, духовно і літературно збагачуватися.

 

Експедиції за художніми творами

З появою світових бестселерів поширився новий вид літературних подорожей планетарного масштабу. Інтернет і логістичні можливості тільки посилили тенденцію, перетворюючи описані місця з популярних книг на повноцінні туристичні маршрути. Вони побудовані відповідно до сюжету і послідовності переміщення головних героїв. Тепер у письменників завдяки тим же благам 21 століття є змога спочатку досконало вивчити об’єкти своїх майбутніх творів, зібрати переконливу кількість фактажу, бути максимально документальними в описі маршрутів та історичних контекстів.

Одним із фаворитів цього жанру є сучасний американський письменник Ден Браун. Його романи розповідають про таємниці в суспільстві, символіці, змовах. Зокрема «Код да Вінчі», «Янголи і демони», «Інферно» перекладені більш ніж 45 мовами та продані у кількості понад 100 мільйонів екземплярів. В романах Брауна головний герой закономірно розгадує складні загадки впродовж однієї доби, подорожуючи цікавими місцями світу. Завдяки поєднанню фактів та вигадки у сюжеті, описам творів мистецтва, архітектурних пам’яток, документів і таємних обрядів, що досліджені автором і відповідають дійсності, ці книги практично одразу стають путівниками для фанатів. Кожен його роман супроводжується хвилею нових мандрівок, відгуків і досвіду читачів, які одночасно вивчають і мистецтво, і культуру країни, і таємничу специфічну тему.

Ажіотажу додають екранізації і театральні постановки — синтетичні або синкретичні види художньої творчості наряду з танцем і цирковим мистецтвом, що органічно комбінуються і утворюють якісно нове єдине естетичне ціле. Такі різновиди сильніше впливають на глядача, використовуючи одразу кілька засобів. Як результат – захоплені фани відправляються у подорож і чудово проводять час, досліджуючи, звіряючи відповідності та розбіжності, “чекінячись” в місцях сюжету і перебуваючи практично в епіцентрі твору.

Серед найпоширеніших експедицій – за маршрутами циклу романів “Володар перстнів” Джона Толкіена, “Гаррі Поттер” Джоан Роулінг та “Хроніки Нарнії” Клайва Стейплза Льюиса. Всі згадані твори знайшли відображення в синтетичних видах мистецтва, що поєднують кілька видів творчості. Багатоверсійність режисерського прочитання і втілення свідчить про унікальність ідеї, а значить, і надалі зачаровуватиме прихильників і лишатиметься в топі літературних маршрутів.

 

Паломництво до мистецтва змін

Від моменту започаткування музеїв як культурно-освітнього явища у середині 20 століття вони досі залишаються найбільш затребуваними серед мандрівників. Найвідоміші галереї світу щороку б’ють рекорди за кількість відвідувачів. Першість багато років поспіль тримає паризький Лувр. У 2019 році тут побувало понад 10 мільйонів туристів. Проте на відміну від розтиражованих музеїв дедалі популярнішими стають локальні нові або просто невідомі загалу об’єкти. За багатством експозицій і унікальністю творів вони не лише знаходяться на рівні мегаполісних відповідників, вміщуючи вагому частину надбань світової історико-культурної спадщини, але ще й кардинально змінюють життя своїх місцевостей.


Музей Гуггенхайма – вражаючий проект сучасної архітектури, розташований на території занепалої фабрики деревообробки на березі річки Нервіон в промисловому іспанському місті Більбао. Як основний центр чорної металургії країни, портове індустріальне містечко не мало туристичної привабливості аж доки тут не з’явилася химерна споруда музею сучасного мистецтва. Для похмурого, з чисельністю триста тисяч жителів, містечка, де панувало безробіття і маргінальність, наприкінці 20 століття дійсно розпочалася доба відродження. Музей Гуггенгайма став своєрідним культурним експериментом, а його спорудження – складовою масштабного містобудівного плану. За три роки до відкриття музею побудували і запустили метро, реконструювали вулиці і набережну, запустили низку суміжних туристичних проєктів для облаштування міста. Будівництво комплексу доручили відомому архітектору Френку Ґері, що додатково привернуло увагу преси. Крок за кроком завдяки політичному рішенню, далекоглядній перспективі розвитку міста та іконічності новозведеної будівлі Більбао за 20 років трансформувався у всесвітньовідомий культурний центр. Щороку Музей Гуггенгайма відвідує близько півтора мільйона туристів, які беруть участь в понад 1000 мистецьких заходів. У музеї є постійні експозиції, а також проводяться тимчасові виставки як іспанських, так і зарубіжних художників. Вже згадуваний Ден Браун у романі “Джерело” робить Музей Гуггенгайма місцем, де розгортаються події. Автор вводить у сюжет і реально існуючі експонати – скульптуру з туману японської художниці Фуджики Накая, світлодіодну інсталяцію Дженні Хольцер, самку павука перед входом, скульптурний ансамбль «Матерія Часу». Ефект Більбао – зразок дивовижного впливу мистецтва, яке наочно змінило реальність.


В Україні є не менш цікавий об’єкт, хоч і не такого трансформаційного масштабу – Пархомівський художній музей ім. П. Ф. Луньова. Шкільний вчитель історії, колекціонер та поціновувач мистецтв, прививаючи своїм учням естетичний смак, не зчувся, як перетворив українське село у центр світового мистецтва. В експозиції пархомівського Лувру розкішна добірка авторів: Реріх, Шишкін, Пікассо, Малевич, Рєпін, Шевченко, Бол. Сюди їдуть звідусіль, щоб на власні очі побачити роботи великих митців. А засновник чи не найіменитішого сільського музею України та одного з найпопулярніших туристичних об’єктів Харківщини Панас Федорович Луньов зі школярами за понад 60 років зібрав у фондах музею близько 7 тисяч експонатів. Унікальні твори живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, цінні матеріали з археології та етнографії умістив у собі ще один культурний об’єкт – будинок-«палаццо» ХVІІІ століття. Цей мистецький комплекс точно змінив естетичні смаки і навіть долі місцевих жителів.

Мистецтво має безліч шляхів до аудиторії, та основний маршрут завжди пролягає через систему цінностей і глибину світосприйняття. А засоби – вони в кожній ідеї й у кожній ініціативі. То розпочнемо з читання?

 

іллюстрація – “Меркурий”
автор – Артус Квеллин Старший
місцезнаходження – ратуша города Амстердам

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Post Type Selectors