Посты автора Ibo Etak

Ibo Etak

Віктор Гріза

ДИАЛОГИ ПРО: АИДА ДЖАНГИРОВА

Опубликовано: 24/08 в 9:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

ДИАЛОГИ ПРО: АИДА ДЖАНГИРОВА

Говорим об NFT в сфере искусства, аукционах, будущем, крипто- и традиционных художников. Авторы: Виктор Гриза и Елизавета Зигура
Автор: Віктор Гріза
24/08/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Команда кураторов Open Format Art Residence – события, запланированного на сентябрь этого года в рамках программы «Славутич – Малая культурная столица Украины-2021» – встретилась с Аидой Джангировой. Искусствовед по образованию, в прошлом – директор по маркетингу телекомпании «Киев», директор галереи искусств «Лавра» и заместитель генерального директора «Музея истории Киева», сегодня она – управляющий партнер в Blockchain Art. Не исключено, что итогом встречи Виктора Гризы и Елизаветы Зигуры с человеком, легко оперирующим понятием NFT-арт, станет размещение творческих результатов Резиденции в крипто-пространстве. На момент публикации этого интервью уже достигнуто соглашение об участии коллег Аиды Джангировой в культурологической конференции с целью освещения этой сравнительно новой области знаний.

«…разрыв между художниками в традиционном понимании и крипто-художниками огромный. Для первых двери открыты, но они должны понять, зачем это им нужно… можно и не переходить в этот крипто-мир, просто создавать цифровые работы, но где их тогда продавать?.. в законодательной базе сегодня не существует понятия «виртуальные активы», экспертизы нет, и рынок NFT формируется по своим, вполне хаотичным законам…»

Виктор Гриза: – Какие основные тенденции в пространстве крипто-арта?

Аида Джангирова: – Как по мне, этим вопросом интервью нужно завершать. Чтобы говорить о тенденциях, для начала все-таки важно обозначить систему координат этого пространства.

С одной стороны, участники процесса здесь – цифровые художники, дизайнеры игровой индустрии, программные разработчики. С другой, довольно активно сюда входят художники физического искусства. Для первых крипто-пространство – это появившаяся возможность подтвердить уникальность своей работы, для вторых – это новые, дополнительные возможности в творчестве. Сюда же входят большие игроки арт-системы (аукционы Christie’s, Sotheby’s, Эрмитаж, галерея Уффици, ярмарки цифрового искусства и прочие), то есть, формируется новый рынок. Следует отметить, что маркетплейсы, где NFT продуцируются («минтятся») и продаются, занимают здесь важнейшее место и, думаю, свою позицию не отдадут.

Важным остается вопрос: найдет ли физическое искусство свое место на этом рынке, и каким оно будет? Сегодня разрыв между художниками в традиционном понимании и крипто-художниками огромный. Крипто-коллекционеры, например, склонны поддерживать новые имена и продвигать их, им не интересны авторитеты традиционного арт-мира. Они не знают имени Херста или Кунса, и часто мотивацией покупки той или иной работы становится вопрос: во сколько раз NFT можно перепродать?

Кратко ответить на ваш вопрос можно так: криптоарт-рынок будет развиваться. NFT – очень удобный инструмент как для коллекционера, художника, так и для музея. Какова будет ситуация с аукционами и посредниками – время покажет.

В.Г.: – Что сегодня пользуется растущим спросом, как меняются цены на цифровые продукты творчества и от чего это зависит?

А.Д.: – После весеннего бума на NFT-искусство (терминология условная), есть небольшой спад в продажах. Порядка 70% крипто-кошельков не активны, средняя цена продаваемого NFT – пол-эфира (одна из единиц крипто-валюты), а это около 1500 долларов. Можно говорить, что NFT-арт в зачаточной стадии. 60% рынка занимают так называемые Collectibles, к которым относятся CryptoPunks, и обладание ими вводит вас в клуб крипто-коллекционеров. Это новое комьюнити, со своими ценностями, далекими для традиционного мира. Сегодня самая низкая цена на NFT крипто-панка – 65 тыс. дол. Самая высокая – 11,8 млн долл. Есть мнение, что обладание крипто-панком – это как медаль за нахождение в крипто-сообществе в то время, когда «эфир» стоил 100 долларов.

Спрос есть всегда на тиражные работы, это формирует комьюнити. Но, по сути, этот новый рынок не изобрел нового. Начинающий художник всегда проходит путь вверх по лестнице, наращивая багаж коллекционеров и продаж. Нужно закреплять и продвигать свою позицию в крипто-сообществах, быть активным в Twitter, различных FB-группах и других социальных сетях. Перед всеми – пример Бипла (Beeple), продавшего свой токен за 69 млн долларов. Но ведь до этого он ежедневно создавал по одной работе, как говорится, в стол. К тому же, в его творческом зачете коллаборации с такими люксовыми брендами, как, например, Louis Vuitton. И аудитория подписчиков в Twitter – больше 2,2 миллионов – высоко монетизирует его проекты.

Ну а чтобы ответить на вопрос, как меняются цены на цифровые работы, нужно делать отдельный анализ. Думаю, что сегодня этим никто серьезно не занимается.

В.Г.: – Чего ожидает или требует потенциальный покупатель у нас в стране и, если есть такие сведения – в мире?

А.Д.: – Думаю, надо идти от общего к частному. Каков в целом портрет коллекционера крипто-искусства? Начнем с того, что, по большей части, это персонаж с крипто-именем, и вычислить его непросто. Ну, например, есть крипто-коллекционер Whale. Каждый художник мечтает попасть в его коллекцию, которая, по его словам, оценивается на сумму свыше 2 миллионов долларов. Он активен в Сlubhouse, Twitter, заявил о выпуске собственной монеты и запустил свои проекты. Это бизнес. Но кто он в реальной жизни – никому не известно. И вообще, кто эти коллекционеры крипто-искусства? В первую очередь, обладатели крипто-кошельков с тех времен, когда крипто-валюта ничего не стоила по отношению к доллару. С ростом курса они вдруг резко разбогатели и готовы покупать что-то уникальное, но в своем крипто-мире. И вот NFT им в помощь. В основном, как сказано выше, коллекционеры крипто-арта смотрят на Икс – сумму, которую получат при перепродаже. Чем они руководствуются при покупке? Чаще всего, принципом «зашло или не зашло». При продажах известных раскрученных художников – другой разговор, тут покупают уже имя, как и в реальном мире.

Ну, а в связи с шумихой вокруг NFT в текущем году армия коллекционеров незаменяемых токенов пополняется уже за счет «новообращенных» крипто-анархистов, не в последнюю очередь, из-за быстрого заработка или желания «быть в тренде».

Отличается ли ситуация в Украине? Начнем с того, что, с одной стороны, в крипто-мире нет деления на страны. И тот же Whale покупает работы украинских художников, просто он может не знать об этом. Знаю лично многих людей в Киеве не из крипто-мира, втянувшихся в азарт приобретения NFT, в первую очередь, именно работ художников, а не каких-нибудь спортивных карточек. Ну, а чтобы говорить об ожиданиях покупателей крипто-арта, нужно проводить исследования, иметь обратную связь с этой категорией, что по сути своей непросто, хотя есть и каналы для общения.

В.Г.: – Кто может работать в этом всемирном пространстве купли-продажи – нужны ли какие-то особые навыки или все уже универсально приспособлено для неофитов?

А.Д.: – Ну, как уже я говорила, этот мир открыт любому. Но разбираться в нем придется как художнику, так и покупателю. Начнем с того, что нужно завести себе крипто-кошелек, заполнить необходимую информацию о себе в профайле, и т.д. Плюс, платформ, продающих NFT, много, и количество их растет. Надо и в платформах разобраться, и в новых каналах продвижения. Это огромный новый мир, который стремительно развивается.

Хотя, справедливости ради, нужно отметить, что новые платформы прописываются уже с более удобным интерфейсом и функционалом, где простота использования заложена в идеологию. Появился новый тренд: выбирать платформу по ее экологичности, в пику «эфирным», из-за которых возникло много шума по поводу причиняемого вреда экологии.

Елизавета Зигура: – Существует ли искусствоведческая экспертиза NFT-арта? Каким образом формируется цена и ценность объекта этого рынка? Или это все
сугубо волюнтаризм и хаотичное формирование первичного рынка?

А.Д.: – Мир искусства не признает NFT как медиа, создающее новый язык. Он видит в этом токене только бизнес, технологию подтверждения уникальности. Но, в то же время, в 2017 году вышла книга «Художники переосмысливают блокчейн», на авторитетных площадках уже проходили выставки на тему блокчейн-арта, где кураторы давали определение новому направлению. Московский концептуалист Андрей Ханов посвятил большую статью этому вопросу. Но в целом экспертизы пока нет, и рынок NFT формируется по своим, вполне хаотичным законам.

В.Г.: – Каковы перспективы представления украинского творческого продукта и спроса на него? Учитывая традиции художественного процесса и его новации последнего времени.

А.Д.: – Я не готова говорить об украинском традиционном рынке искусства, здесь есть свои авторитеты, которые занимаются и развивают его многие годы. Знаю только одно: самого рынка-то этого нет, не сложился, это всеми признано. И вот в такой ситуации для рынка NFT, скорее всего, больше шансов именно у нас, в Украине. Потому что система не даст такое мощное сопротивление, как, например, в США или Китае, например.

Е.З.: – Можно ли вписаться в процесс так называемым традиционным художникам – самостоятельно или с помощью заинтересованных специалистов?
И надо ли это им, по большому счету?

А.Д.: – Для традиционных художников двери открыты. Только они должны понять, зачем это им нужно. Уже есть много примеров успешного вхождения на новую территорию. Например, украинцы Максим Рыбалко, Николай Сологубов втянулись и не останавливаются. Они создают цифровые работы, используя свое «масляное» искусство. И, кстати, имеют успех у коллекционеров.

Можно и не переходить в этот крипто-мир, просто делать цифровые работы, но где их тогда продавать? Единственное, в чем я уверена, что быть современным художником – это пробовать современные инструменты, так называемую, «цифру». Борис Гройс довольно резко и провокативно высказался на тему традиционного творчества: «Художественный мир сегодня раскололся очень четко на тех художников, которые продолжают работать в традицинной парадигме, практически работать на художественный рынок. Они производят продукты для рынка, и это то, что можно назвать современным антикватиратом. Это практически полностью оторвано от современной жизни… Другая часть художников, и в основном это молодежь, это те, кто оперирует в интернете, социальных пространствах. Для них центральным является идея, перформанс, для них не является центральным выдача какой-то продукции».

Е.З.: – С точки зрения профессионала изобразительного искусства – что из объектов или проектов, или кто из активно работающих сейчас, в первую очередь, достойны диджитализации? Как с целью продажи, так и с целью формирования представления о процессах в украинском изобразительном искусстве.

А.Д.: – Тренд сегодня – диджитализация. И опыт репрезентации украинского искусства в NFT появляется. Уже токенизируют коллекцию Вадима Мороховского, национальную керамику, я встречала работы украинских художников с темой Пасхи в NFT, например.

В.Г.: – Расскажите немного о защите интеллектуальной собственности. В случае создания неделимых токенов – кто чем владеет и кто что уступает при
помещении своего творческого продукта в сеть?

А.Д.: – В законодательной базе на сегодня понятия «виртуальные активы» нет. Ни в одной стране. Но вопрос уже поднимали. В Украине, например, на весеннем форсайте, организованном Министерством цифровой трансформации, разработали серьезный документ, своеобразную дорожную карту внедрения виртуальных активов на ближайшие три года. Осталось Верховной Раде осенью за него проголосовать, и тогда крипто-индустрия будет «зарегулирована», как я понимаю.

Ну, а пока что получает обладатель неделимого токена? Ведь это небольшой файл 40-100 мб. У обладателя право использования в личных целях, демонстрации на выставках, публикации в каталогах и право перепродажи (аренды, залога и пр). Кстати, в ближайшем будущем под залог дорогого NFT банки смогут давать кредиты. Как минимум, в «параллельных вселенных» на блокчейне.

В отдельных случаях традиционный художник, вместе с физической работой, передает покупателю токен с указанной информацией о факте и условиях продажи. Эта информация публична, благодаря технологии блокчейн никогда не изменится, а у покупателя есть свой сертификат подлинности.

Вот самый свежий пример отсутствия законного решения интересов сторон: фронтмен группы Rammstein Тилль Линдеманн выпустил NFT со своими анимированными фотографиями, снятыми в Эрмитаже, на что разрешения у музея не получал. Мы с вами и будем свидетелями, каким образом разрешится
эта конфликтная ситуация с недобросовестным использованием бренда музея.

В.Г.: – Кто может дать первые уроки «минтинга», на чем учиться, куда податься и чего ожидать?

А.Д.: – Сейчас существует немало агентств, предлагающих сопровождение художника «под ключ». Думаю, это правильно, потому что творческий процесс сложно совместить с техническими навыками, да и рутины много. Есть различные проекты, участвуя в которых, художник легче войдет в новую систему.

Молодые художники более активны. Они ориентируются в интернете, социальных сетях и пространствах. Они самоорганизованны, объединяются в группы, поддерживают друг друга, помогают разобраться в многочисленных нюансах для гиков прописанного мира. Эти ребята следят за курсом крипто-валют, разбираются в блокчейне, следят за новостями, вникают в ценности нового мира. В Украине таких художников немало.

Е.З.: – Самое главное, что нужно усвоить и знать в рассматриваемой сфере?

А.Д.: – Важно понимать, что сегодня сами по себе эстетические практики распростряняются независимо ни от чего. Сейчас оперируют фотоаппаратом, интернетом, видео, доступными приложениями. Это практики, которые может использовать каждый. То есть, по Бойсу, каждый может стать художником, презентовать себя. Плюс, у художников появился новый конкурент – Искусственный Интеллект; уже есть приложения, в которых под вкусы заказчика ИИ создаст картину в предпочитаемом стиле. Все это стало нашей новой реальностью благодаря техническим возможностям новой эпохи.

Діалоги про. Петро Сметана

Опубликовано: 07/06 в 11:14 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Діалоги про. Петро Сметана

«…Властивість, що притаманна мистецтву – робити відбір, що є зайвим, а що ні…»
Автор: Віктор Гріза
07/06/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

«…Дуже важливо зрозуміти: що людина хоче сказати своїм мистецтвом?.. Взагалі, будь яке середовище дуже затискає… Мені дуже подобаються інакші… З критикою тут досить складно… Властивість, що притаманна мистецтву – робити відбір, що є зайвим, а що ні… Мені цікавий момент експерименту, коли з’являється висловлювання у процесі роботи…»

Віктор Гріза: – Коли прийшла жага до творчості?

Петро Сметана: – Мені завжди подобалося не так мистецтво, як те, як живуть художники…

В. Г.: – Богемний спосіб життя?

П. С.: – Скоріше, як люди свій час розподіляють. Не встають зранку, не йдуть з 9-ї до 6-ї на роботу, можуть зустрітися з кимось серед дня… Мені ці речі більше подобалися, ніж мистецтво як таке..

В. Г.: – Тобто, спочатку була форма, а потім прийшов зміст… А де засвоювалася форма як ремесло, як професія?

П. С.: – Я навчався у цікавому закладі – лісотехнічному університеті.

В. Г.: – То з пейзажами проблем не було?

П. С.: – Про пейзажі взагалі мови не було. Це технічний вуз, я вчився на кафедрі дизайну. На факультеті технологій виготовлення деревини.

В. Г.: – Як виглядав кінцевий продукт виробів з деревини?

П. С.: – Якщо казати про факультет взагалі, то це меблі. Але наша кафедра спеціалізувалася на дизайні всього – середовище, предметний дизайн, поліграфічний дизайн. Отже, у нас були пари з рисунку, живопису, композиції.

В. Г.: – Я не так добре знаю історію Вашої творчості, але на тих роботах, що я бачив, меблів не помітно. Натомість там видно похмурі промислові пейзажі.

П. С.: – Ви кажете про мою творчість, починаючи десь з 2015-го року. А з 2004-го року, з перших робіт було різне… Я ні з ким не говорив про ретроспективу своєї творчості… У моїх перших роботах багато яскравого кольору, це притаманно Богу… Потім почалися пошуки, вихід за межі нашого середовища… Взагалі, львівське середовище – та й будь яке середовище – дуже затискає.

В. Г.: – Хто у львівському середовищі є поруч з Петром Сметаною – ліворуч, праворуч, зверху, знизу? У своїй роботі з кольором, з композицією, з сюжетом, взагалі – з прочитанням мистецтва засобами живопису?

П. С.: – Мені дуже подобаються ті, до яких я хотів би бути підсвідомо подібним. Інакші. Мені дуже хотілось би, але поки що не вдається (сміється). До таких можна віднести Сергія Гая, наприклад, найближче – ми багато часу проводили разом колись, і кажуть, що я був подібний. А з тих, на кого не вдається – Андрій Сагайдаковський. Він є більш інший для Львова, самобутній, дуже справжній, до нього важко наблизитися. Бути подібним не у якихось елементах виразу, а, власне, у сприйнятті світу. Коли митець не намагається комусь сподобатися.

В. Г.: – А Олег Денисенко, Роман Романішин?

П. С.: – Вони працюють у іншому жанрі, вони графіки. Та їхнє світобачення мені дуже близьке. А є ще Борис Буряк, Сергій Савченко… Перераховувати можна дуже довго тих, з ким співпадає світобачення. Але наблизитися саме до Сагайдаковського мені, поки що, не вдається.

В. Г.: – То наближатися до однодумців означає застигати у миті, а рівнятися на глибу – розвиватися у вічності?

П. С.: – Чому я більше реалізуюся поза Львовом (хоча я у Львові є) – тому що виїжджати і реалізовуватися у чужому середовищі цікавіше. Я виїжджав у Краків, Варшаву, багато працюю в Києві.

В. Г.: – Ви згадали щойно львівських митців. А хто є у Львові не митцем, а, швидше, знавцем? Хто є аналітиком, критиком? Хто вводить Вас у немистецький обіг?

П. С.: – З критикою тут досить складно…

В. Г.: – Як?! Тут же ціла Академія мистецтв…

П. С.: – Але ж потрібно враховувати регіональний елемент. Галичани є дуже специфічними людьми: вони не завжди роблять те, що говорять, і не завжди говорять те, що думають.

В. Г.: – Ну, добре, а кого би Ви особисто бачили як такого, що каже про Вас? Хто здатен помістити Вас у контекст епохи?

П. С.: – Є чудовий фахівець Борис Буряк (він насправді вже декілька разів висловлювався про мене), є Любомир Медвідь, якого я страшенно поважаю. Буряк сам художник. Але це окремі жанри – говорити та малювати. Наприклад, є, точніше, був, Володимир Патик. Це класик мистецтва. Я мав з ним гарні стосунки. Ми трохи розійшлися у часі, але були знайомі. Я наразі опікувався його виставкою «Крим – це Україна» у Львові.

https://lviv-online.com/ua/events/arts/vystavka-volodymyra-patyka-krym-tse-ukrayina/

Так ось, до чого я це все говорю: він вмів дуже добре малювати, але не вмів про це говорити. Тяжко висловлював словами свою думку. Я маю від нього такий листочок, на якому він написав у 80 з чимось років рекомендацію мені щодо вступу до Спілки художників. До того ж, поставивши там номер свого членського квитка, який він отримав після війни: №59. П’ятдесят дев’ятий художник в Україні! Ми подорожували разом по Карпатах, Шацькими озерами, жили разом, я дуже багато чому у нього навчився. Дуже багато чому, бо я у нього у майстерні жив, серед робіт спав. Я потім з-під цього пресу – бо він страшенно на мене вплинув – вилазив десь с 2004-го по 2010-й роки.

В. Г.: – У Ваших останніх роботах помітне відлуння не так живопису, як графіки. Ви свідомо йдете до цього?

П. С.: – Абсолютно інтуїтивно. Я ж навчався графіці. А зараз це вже швидше аплікація, або колаж. Якщо Ви бачили мої роботи наживо, то могли помітити, що я накладаю шари фарби, які виготовляю окремо. Моя технічна освіта дозволяє вигадувати технологію, за якою я наношу фарбу, потім сушу, знімаю з дощок, вирізую та накладаю на полотно. Так мені вже цікавіше робити, ніж створювати роботу просто з плям. Хоча це здається простіше, але не є таким.

В. Г.: – Але для того, щоб створити такі речі, треба заздалегідь знати – що спрощуєш. Пропрацювати форму.

П. С.: – Треба робити постійний відбір. Взагалі, це притаманно мистецтву – робити відбір, що є зайве, а що ні.

В. Г.: – Але ж більше притаманно графіці, як жанру.

П. С.: – Але і живопису. Серій Гай прекрасно робить відбір. Якщо якась пляма зайва – він її замальовує. Проте: коли моя робота наближається до фіналу, то справа ускладнюється, і я можу годинами сидіти, дивитися, і нічого не робити. І це не медитація, а дуже глибокий аналіз того, що маю. Бо люблю забирати, а це складніше, ніж додавати. І поступово робота стає ніби гола, не має нічого зайвого, тільки суть… Ось так сиджу і забираю плями. Мені це страшенно подобається, але забирає багато часу. Я перфекціоніст.

В. Г.: – То можна сподіватися, що років через десять Ви досягнете суцільного мінімалізму, забравши вся плями і залишивши одну лінію?

П. С.: – Одне видання писало, що я надто мінімалістичний. Але для мене щось зайве – це як зайвий звук у музичній композиції.

В. Г.: – Але що таке взагалі – зайве?

П. С.: – Принцип формалізму каже, що форма є важливішою над її змістом. Якщо ти – буквально – чайник, то твій вигляд є більш важливим, ніж твоя функція. А у реалізмі відразу видно, що у чайник можна щось залити. Але і реалізм не всюди однаковий. Ось, наприклад, харківська школа: коли малюється інтер’єр, то малюється і стіл, і стільчик, і батарея, і плінтус, і квіточка.

В. Г.: – Так то вже натуралізм.

П. С.: – Тому я і вважаю, що у мистецтві треба виділяти речі головні, другорядні та взагалі неважливі. Київська школа мені у цьому сенсі є ближчою. Львівська школа ще більш вибіркова. Тут же викладав Роман Сельский. Тому відчувається вплив парижської школи, школи Фернана Лєже. Для львівян головною є композиція, а не те, що намальовано. Намальовано може бути будь що, але виконано так переконливо, що не виникає сумнівів – чому саме так. Наприклад, фігура жінки не сприймається як фігура, а як естетичний об’єкт без зайвих деталей.

В. Г.: – То Ви не проти реалізму – Ви проти зайвих деталей?

П. С.: – Власне, так.

В. Г.: – Але є кожен митець має свої аргументи щодо того, що є не зайвим на його полотні.

П. С.: – Так, бо дуже важливо зрозуміти: що людина хоче казати своїм мистецтвом? Чи не відволікає деталями від сенсу? Караваджо, напевно, теж хотів сказати своїми композиціями щось, тому промальовував фігури і на передньому плані, і на задньому. Або ж експериментував… У мене інше світосприйняття.

В. Г.: – І ваше світосприйняття диктує Вам забирати зайве аж допоки не зникає задумане?

П. С.: – Іноді виходить таке, уявіть собі, про що я попередньо і не думав! По-перше, я ніколи не ставлю собі за первинну мету щось сказати. Мені цікавий момент експерименту, коли з’являється висловлювання у процесі роботи. Стараюся не працювати аж надто аналітично. Бо виходить дуже сухо. І, врешті решт, як взірець раціо та емоціо, мені дуже близька грецька скульптура та римська.

В. Г.: – Бо вона людяна. А у людини немає нічого зайвого.

П. С.: – Але ж вони одягали фігури у шати, додавали якісь речі, та не виникало відчуття зайвого – все лаконічно та зрозуміло. Тому я у галереї Уффіци не дивився ані на Рембранда, ані на Веласкеса – я ходив дивитися на римську скульптуру. Здивувався одній скульптурі хлопчика років зо три, який був вбраний у шати з червоного мармуру, але все зрозумів, коли побачив підпис: «Нерон бамбино»

В. Г.: – Тобто, такий маленький – і вже Нерон. А ми дякуємо Вам, такий великий – і Петро Сметана!

 

Обкладинка – фрагмент натюрморту П. Сметани

Ілюстрація – фрагмент натюрморту П. Сметани

Діалоги про. Роман Романишин

Опубликовано: 31/05 в 1:45 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Діалоги про. Роман Романишин

“Мистецтво – це ж шляхетне хуліганство. Це ж легенький бунт… Дуже важливим є контакт з матеріалом, з живою матерією… “
Автор: Віктор Гріза
31/05/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

«…У нас дійсно є проблеми з освітою, зі структурою освіти… За що Ви так ненавидите мою дитину, що бажаєте їй бути художником?… Я побачив з трьохсот дітей 5 справжніх митців… Вони закінчують коледж, вступають до академії, і щось там з ними таке робиться, що вони втрачають інтерес… Мистецтво – це ж шляхетне хуліганство. Це ж легенький бунт… Дуже важливим є контакт з матеріалом, з живою матерією… Древні матеріалі не можна ґвалтувати…»

Готуватися до розмови з Романом Романишиним можна так довго – настільки багатий наразі його творчий доробок – що ми / я ледь не пропустили домовлений час. До того ж світ, який створює Роман Романішин, складний та насичений. Надихнутись на розмову про нібито прості, але важливі речі допомогла прогулянка по місту Львів, в якому мешкає сам художник. Розмова ж почалась із вкрай актуального на сьогодні питання «З чого починається освіта художника, і хто це – митець?» Тож, читаємо та надихаємось думками сучасників.

Роман Романишин: – Проходьте, сідайте. Що привело Вас до мене?

Віктор Гріза: – Персональна стурбованість сьогоднішнім стрімким зниженням якості художньої культури. Наразі маємо дикий контраст: активний та стрімкий розвиток так званого арт-ринку та пропорційний йому процес розмивання понять мистецької освіти як образотворчості. Вона ж є базисом для виховання художника. Тому «Діалоги про» доречно вести з тими, хто продовжує створювати смисли та образи.

Р. Р.: – Ви зачепили таку серйозну тему…

В. Г.: – А який смисл розмовляти на несерйозні?

Р. Р.: – У нас дійсно є проблеми з освітою, точніше – з її структурою. На щастя (або нещастя) я маю досвід роботи у звичайній сільській школі вчителем малювання. То у мене є педагогічний досвід трирічної роботи з учнями 3-4-5-х класів. Причому у мене було 3 третіх, 3 четвертих і 3 п’ятих класи. І це по 100 учнів у кожній паралелі. Найбільшою проблемою було, приїжджаючи раз на тиждень, згадати їх імена, що мені сповна так і не вдалося – біля 300 дітей в один день!

В. Г.: – Тому в Ваших роботах так багато дрібних деталей? (сміються обидва).

Р. Р.: – І це був дуже цікавий досвід. Тому що, даючи уроки раз на тиждень, я побачив – з трьохсот дітей –лише 5 справжніх художників.

В. Г.: – Тобто, Ваша статистика – це десь півтора відсотки здібних до образотворчого мистецтва?

Р. Р.: – Це не просто здібні – це дуже здібні! От уявіть собі: я приходжу в клас, де сидить тридцять гавриків. Тут тримати дисципліну дуже тяжко – сільська школа, урок малювання, діти граються… Але я знайшов варіант зацікавити учнів, і вони всі у мене жваво малювали – і в класі, і вдома. Приносять вони мені домашнє завдання, а я дивлюся і бачу, що є просто поціловані Богом діти. Закінчилося тим, що я ходив до батьків і казав: «Ви знаєте, у вас така талановита дитина, вона такі речі робить, їй треба вчитися далі». А вони дивляться на мене так, що нібито кажуть: «За що Ви так ненавидите мою дитину, що бажаєте їй бути художником?». Стереотипи були ще ті…

В. Г.: – От якби економічний технікум якийсь Ви порадили, на бухгалтера вивчитися, але ж самі…

Р. Р.: – Сам же я спочатку закінчив художнє училище. Після восьмого класу відразу не вступив – у містечку під Карпатами, де я жив, зовсім не можна було отримати якусь базу для цього – художньої школи не було. Тому я навіть не знав, що із собою на вступних екзаменах повинен бути якійсь певний пензлик! І коли нам дали папір третього формату, то він здавався просто гігантським. І, маючи малесенький пензлик, я думав: «Боже, я просто фізично не замалюю цей величезний формат!». Тому я приніс ватку – а біля мене сидять люди з етюдниками, а я вперше ті етюдники бачу в житті! – і давай тицькати тією ваткою, заповнюючи лист. Всі посходилися дивитися – що то за «авторська» техніка? Незабаром у мене закінчилася жовта фарба, і мені ніхто її не позичив… Того року я не вступив… І багато хто дивувався – як це, не вступити в училище? Бо тоді в усі училища просто записували, а у художнє було 7 чоловік на місце, тому – навіщось, як здавалося більшості – треба було здавати екзамен. Тож стереотипи щодо цієї професії існували – ніхто на побутовому рівні її серйозно не сприймав.

В. Г.: – Але ж одним досвідом не обійшлося?

Р. Р.: – Другий мій педагогічний досвід вже я набув у Львові. Один директор художньої школи дуже хотів, щоб я у нього викладав. Я спокусився, бо не мав майстерні, а він казав, що у них є, і я після занять зможу сам малювати. Тому в моїй біографії є рік викладання у художній школі, де вчаться вже відібрані діти. Серед них теж є певний відсоток «заточених», але це вже близько половини. Вони дійсно художники. Знаєте, мені незрозуміло, що і де із ними таке стається, що ці діти йдуть у коледж, потім в академію, і перестають бути художниками. Щось дивне… Ось ця система освіти, коли тебе навчають академічних речей – рисунок, композиція тощо – то вона повільно вбиває в Людині Художника. Ще в коледжі ці люди «гарячі». Те, що я побачив у дітей в художній школі, то я в них більше вчився, ніж вони у мене. Звісно, що я виконував програму, але я їх зацікавлював іншим.

В. Г.: – Наприклад?

Р. Р.: – Наприклад, знайшов старий прес, офортний станок, який пристосували до друку ліногравюри. Знайшли шмат лінолеуму, поробили різці з парасолі, і я став показувати магію. Ми залишалися після уроків, я щось вирізував, накатував фарбою, робив відбиток – і вау! Бо до того все сухо, це все студія, підготовка, ремесло. А я давав учням те, що робило їх щасливими під час навчання. Хоча батьки були незадоволені – адже діти приходили замурзаними у фарбі. Вони переключилися… До того ж, ми робили завдання з натюрморту (натюрморт з трьох предметів, з двох і гіпсова форма, натюрморт на світлотінь, на симетрію, на асиметрію – якісь основи). Я розумів, що це важливо, і я давав їм саме такі речі. Я вважав, що вони не мають втрачати того делікатного почуття – бажання бути художником. І вони були щасливі після того, коли побачили – ці основи можна перенести у матеріал, бути при цьому вільними і побачити результат експерименту. Я їх затягував тим, що все академічне можна перетворити у творчий процес – чорну фарбу змінити на червону, або дати розтяжку від червоної до зеленої та інше. Отримати магію.

В. Г.: – Так творчість чи магію?

Р. Р.: – Не знаю точно, але вони загорілися. Директор питає: «Що ти там з ними робиш, що ніхто не пропускає, всі приходять!». А я вважаю, що треба плекати те, що перетворює людину на художника.

В. Г.: – Тобто, не тільки магія, але й алхімія? Перетворення людського матеріалу на мистецьке золото?

Р. Р.: – Алхімія – це теж наука. Дуже важливим є контакт з живим матеріалом. Для мене живописець, який відчуває матеріал – це більше, ніж художник, який просто відтворює реальність і переносить її на площину. Бо друге не є, насправді, високим творчим польотом. Тому у школярів, які працюють з керамікою, з гутою, у ткачів, які працюють з нитками, бувають набагато глибші речі. Вони діалогують з тим матеріалом, який їм піддається. Або, часом, не піддається. І скульптор, працюючи не лишень з глиною а й з матеріалом, завжди бачить глибше та відчуває об’єм тонкіше. Його контакт – це контакт із бронзою, деревом, каменем. Ці древні матеріали не можна ґвалтувати, у кожного свій пластичний ресурс, і він вимагає великої внутрішньої роботи.
Для мене важливо, щоб я на велику суцільну форму наніс те, що мені необхідно для задуму. Так і з дітьми: важливо підтримати цей матеріал, щоб не тільки не загубити бажання бути художником, а ще й нанести щось, що дасть цьому бажанню розвиток. Але вони закінчують коледж, вступають до академії і щось з ними таке робиться, що вони втрачають інтерес. Коли їх починає муштрувати ця академічна наука, і їм просто стає нецікаво…

В. Г.: – Буває таке, що згодом більш ранні роботи здаються більш художніми, ніш пізніші?

Р. Р.: – Буває і таке. Згадаю Словаччину, у мене там дуже гарні контакти. Художник Альбін Бруновський – їхня зірка графіки, і у нього своя школа. Всі його десять учнів також цікаві і самобутні художники. І водночас абсолютно різні! А у нас переважо чомусь навпаки – якщо ти професор, то всі учні твої фатально подібні. Відразу пізнаєш «школу».
Є, звісно, педагогічна система, і є самородки, яких не зламаєш. Але є й дуже багато художників – вони ж ніжні, делікатні такі, чутливі – їх ця академічна освіта, замість того, щоб допомагати, вона їх вбиває. Але не всіх.

Був такий випадок. Я мав виставку у Нью-Йорку. І до мене приїжджає хлопчина з Чикаго – під два метри, здоровенний. І каже: «Я Ромко Хрущ. Я Вами тоді так захопився, що став художником». З тих пір вже багато років пройшло, він був зовсім дитиною, я тільки й згадав, що дружина тоді казала: «Там такий малий Хрущик бігає, весь час щось вирізує». Тож він запалився, і ніхто його не зламав, не затиснув, не вставив у якісь рамки.

Мій досвід з училища (тепер коледжу) та інституту (тепер академії) дещо несподіваний: найкращий на курсі рисувальник, найкращий живописець, найкращий у роботі з пластикою студент закінчують навчання – і… нуль. Причина? Вони звикли, що їм ставлять завдання, дещо підправляють – і все, роботи ідуть у фонд! А коли вони завершили навчання, і вже нема чітко поставленого завдання, вже можна робити все що хочеш. Вони розгублюються і роблять далі прості, ремісничі речі. А нахуліганити – ні. Врешті решт, мистецтво – це ж шляхетне хуліганство, це ж легкий бунт. Кожного разу, коли ти намагаєшся зробити щось цікаве, ти маєш зламати певні правила, певні канони, певні устої, щоб твоя творчість була кожного разу новою. Митця в першу чергу треба навчити мислити, власне.

Недавно спілкувався з Владиславом Єрком (художник-оформлювач, ілюстратор – прим. авт.). Великий меломан, завжди любив Баха, але по справжньому закохався, коли почув Баха у виконанні Гульда. (Гленн Херберт Гульд, канадський піаніст, органіст і композитор, 1932-1982 – прим. авт.). Та ж сама партитура, та ж сама мелодія. Але сама манера виконання! Єдина проблема у тому, що Гульд при виконанні не міг собі не підспівувати. Але це проблема для рекордінґових студій а не для меломана. І от коли цей виконавець приїхав до СРСР (де панувала школа Ріхтера) і почав виступ – у залі було майже пусто, а коли закінчив – не було вільного місця. І ще дуже цікава деталь: у дитинстві маленькому Гульду батько зробив маленький стілець для навчання грі на фортепіано. І коли він виріс, то він не зміг грати сидячи на іншому стільці! Навіть на записах Гульда є цей стілець у вигляді логотипу. І коли він вже в дорослому віці сідав грати на цьому маленькому стільчику, то всі казали, що так неправильно, так грати не можна. Але ж він грав. І грав неймовірно!

З Бахом теж цікава історія. Він помер, а через сто років всі спохопилися і кажуть: «Боже, так це ж геній!». І хтось навіть сказав, що Моцарт геній, Бетховен геній, а Бах не вміщається у поняття генія.

В. Г.: – Можливо, тому, що не було загально-теоретичного обґрунтування. З часом, я думаю, коли розвинулася математика, з’явилося розуміння його складної гармонії світобуття. Хоча… Бах і поза математикою, яка інтервально та ритмічно не сповна пояснює його геній.

Р. Р.: – Для мене є різниця між тим, що робить художник, і що – композитор, – музика і візуальний арт. Художник повинен сам створювати та уміти створене втілити. Композитор, який написав твір, може не бути віртуозом. Для цього потрібні інші люди, які це почують і виконають. Сучасний художник теж може найняти собі батраків, які будуть виконувати великі обсяги. Але найперше: треба зламати правила, мати ідею і вміти втілювати її. Або вміти так керувати, щоб втілення відбулося.

В. Г.: – Ваш колега Петро Сметана (діалог з яким відбувся цього ж дня та буде опубліковано пізніше – прим. авт.) сказав, що для художника важливо розуміти: чи створив ти дійсно важливу річ, яка повинна займати місце у небезкінечному просторі вічно? Або, як кажуть, іноді важливо, щоб щось померло, щоб виникло нове.

Р. Р.: – Вічно – це взагалі нереально! Іноді кажуть, що бронза вічний матеріал. Але це не так. На Сході взагалі малюють на снігу те, що напевне розтане. Або роблять скульптури з льоду. Згадується історія про те, як японський імператор попросив майстра намалювати коня. Майстер попросив на це 2-3 роки. Імператор сказав: «Я буду чекати». Через три роки спитав: «Є вже кінь?» – «Є» – «Так покажи» – «Зараз покажу». Майстер сідає на сцені, кличе учнів, одні готують папір, інші готують туш, майстер бере пензель, вшух! – і вималював коня. Імператор питає: «Чому так швидко намалював і чому так довго готувався?» А майстер каже, показуючи на голову: «Я тут готувався всі ці три роки». А намалювати – це вже просто, коли ти готовий. Звісно, це все умовності. Художник має бути готовий зробити щось своє…

В. Г.: – Не віддати свого дитячого стільчика!

Р. Р.: – Так, Ґлен Ґульд всюди їздив з ним. А у нашій системі освіти – та й взагалі, за кордоном також я бачив таке – намагаються всіх посадити на правильні стільчики, дати правильні фарби та сказати, як правильно малювати. Але ж все, що стається у художника – стається у нього в дитинстві. Те, що наснилося тоді – надалі тільки розвивається.

Кілька років тому викладав в Китаї, в Пекіні, там є такий Сіньхуа університет зі столітньою історією (Університет Цінхуа – один из ведучих університетів КНР, був заснований у 1911 р. Входить до дев’яти елітних вишів Китаю «Ліга С9» – прим. авт.). Було цікаво, спочатку у мене було 6 студентів, потім 12, потім вже 26…

В. Г.: – Ви їм домальовували? Ваткою? (всі сміються)

Р. Р.: – Мене запросили як художника. Там є відділення шовкографії, високого друку та ін. У мне є така техніка, як кольоровий офортний друк з трьох дошок. Майже 5 років тривала історія мого запрошення. На жаль, я не можу довго знаходитися поза домом. Тож, спочатку мене запрошували на рік – я сказав ні, на півроку – ні, на три місяці – ні, на місяць – і я сказав: «Добре, але з дружиною!». Я приїхав на місяць, студентів було шестеро і професор, який сказав: «Я теж буду вашим учнем». Коли, з часом, учнів стало набагато більше, я спитав «звідки вони всі», то почув: «У нас на цілий Китай всього 9 вишів де художники можуть здобути вищу освіту». Двоє з них в самому Пекіні – окрім університету ще Пекінська художня Академія. І це все на півтора мільярда населення

В. Г.: – Тобто, по одному на кожні 150 мільйонів населення. А у нас скільки

Р. Р.: – У нас 5: у Львові, Харкові, Києві і Одесі. Плюс зовсім новий Ужгородська Академія. В Польщі сім. Але в Польщі є галузева домінантна специфіка: в Кракові – живопис, у Вроцлаві – кераміка і скло, Лодзь – ткацтво, Торунь – реставрація і так далі. Вони всі мають своє виразне спрямування. Я у всіх був, дивився, як там все це відбувається. Дійсно, у Польщі дуже багато художників. І там зовсім інша система навчання. А в Китаї – повертаючись до мого курсу там – швиденько обдзвонили всі академії, і ті направили своїх студентів до мене. І цей інтерес виявився не дивним, бо несподіваним виявилося те, що вони не знали деяких елементарно простих речей щодо техніки глибокого друку. Я був змушений показувати їм і пояснювати деякі прості технічні основи глибокого друку. Натомість технологія високого друку в них дійсно на беззаперечній висоті.

В. Г.: – А правда, що китайці, навіть після років навчання у нашій НАОМА продовжують малювати як діти?

Р. Р.: – Цікаве питання. Певно, що нам до цього просто треба адаптуватися. Їхня психологія зовсім інша. Це треба зрозуміти і прийняти. До прикладу. Скажімо, якщо ви намагаєтесь щось пояснити, а вони у відповідь тихенько хіхікають, то це може означати, що вони чогось не розуміють, треба зупинитися та ще раз пояснити детальніше і уважніше. Схід – це в принципі інший світ, і творчість їхня не може бути такою, до якої ми звикли і результат таким, якого ми вимагаємо.
Отже, в останній тиждень у мене було вже десь шістдесят-сімдесят студентів. Чи навіть не студентів – якісь старші люди до мене підходять, щось у мене питаються. Я до професора: «Хто вони всі?». А він каже, що коли побачили, що я можу спілкуватися з багатьма людьми, то вони написали оголошення про дядька, який вправно показує цікаві речі по друку, по технологіям та таке інше. Тому люди сплатили за лекції з демонстрацією сучасної європейської графіки. Згодом, я вже почав плутатися – де хто, де студенти, де вільні слухачі. І, до речі, розмовляють різними мовами та діалектами, бо у них їх десь аж поза 50! Для навчання, для офіціозу існує офіційна загально китайська. Серед моїх студентів було декілька груп з різних провінцій і коли вони переходили на свій діалект решта просто їх не розуміли. Але коли довідались, що я з України всі радісно повідомили, що знають і співають нашу сучасну пісню «Плакала» (шлягер гурту KAZKA прим. авт.), яка у них ну дуже популярна була у той час. Було трохи дивно, бо я її не чув до того і не розумів, що мається на увазі при слові «плякаля»
Тим не менше, щодо образотворчих практик: я якось став свідком як цілий клас учнів художньої школи на березі річки малювали пейзаж. І у них були круглі аркуші!

В. Г.: – Тобто, вони від початку малюють Всесвіт?

Р. Р.: – Для них правильний формат – це кружечок! Проте мій альбом, все ж таки, видали прямокутним. І коли прийшла пора підписувати альбоми тим, хто їх придбав, я отримував у подарунок від усіх ті кружочки з малюнками. Але ви тільки подивіться, яка якість друку цього альбому: це не 300 dpi, а 600!

В. Г.: – До речі, про мовні розбіжності. Англійською «tea» – не зовсім те ж саме, що нашою «чай». Хоча пишеться одним ієрогліфом. Така відмінність пов’язана з тим, що «tea» вивозили англійці чайними кліперами з прибережних провінцій, а «чай» йшов до нас континентальними шляхами через зовсім інші провінції Китаю. Тому і дійшов з фонетичними варіаціями.

Р. Р.: – Але загальнокитайською це просто «ча».

В. Г.: – Це простіше, ніж з’ясувати: чому так все негарно відбувається з нашою художньою культурою?

Р. Р.: – Все те, що вважається надбудовою над матеріальним базисом, для художника є професією і сенсом життя. Мене взагалі вважали здібним до математики. Тому мій шкільний викладач, після того, як я обрав професію художника, сказав: «Предатель!». Більшість вважає, що головне – двері, вікна, тепло у хаті, а стильові відмінності – ампір, класицизм, рельєфи на фасаді, всі ці архітектурні надлишки – не важливі. Перепрошую, але «воно так не робе» (як кажуть деякі блогери). Все це є дуже важливим, іноді, навіть – важливішим за двері і вікна. У сучасному світі взагалі, дуже складно іноді провести межу між образотворчим мистецтвом, різними візуальними практиками акціонізму або перформансу і, наприклад, театром. Ці грані вже розмиті.

В. Г.: – Так на афіші ж написано.

Р. Р.: – Для мене це не напис на афіші, а сенс життя. Люди ж не хочуть їздити на погано здизайнованих машинах. Ми трошки заплуталися між первинним і вторинним. В чому проблема освіти? Вона заплуталася у тому, що для чого існує. У нас є прогрес у комунікаціях – інтернет та все з ним пов’язане. Тому студенти бачать, як «плавають» викладачі у багатьох напрямках. Іноді легше знайти інформацію у мережі, ніж на лекціях. «Вже все намальовано!» – сказав мій колега, коли відкрив для себе Pinterest. Але я кажу: «Шановний, Pinterest це просто ще один інструмент» Художник завжди має що сказати, якщо твін той один зі ста.

От уявіть собі: я з колегами знаходжусь десь в Ісландії. Стоїмо, споглядаємо щось, аж раптом – група американців. Вони щось там познімкували на згадку, що були у цій точці, та побігли далі. А для мене важливо споглядання, пошук сенсів, для мене не важливий «залік по перебуванню». Так і більшість студентів «чекіняться» у освіті, а невелика меншість – додає її до своєї особистості.

Мій кум Андрій Накорчевський, який довго викладав в одному з японських університетів, пояснив мені якось, що японці не можуть перекладати частинами. Як в нас кажуть «підстрочником». Їм треба давати весь масив тексту для перекладу на японську, для оцінки логіки викладання матеріалу. По частинах зв’язок спотворюється та загальний сенс втрачається. Ось і ми всі такі японці – якщо давати частинами, то втрачається логіка освіти. Треба давати цілком.

В. Г.: – То ж де той водоподіл між художньою культурою та її відсутністю? Можливо, на межі між внутрішньою роботою та зовнішньою активністю? У першому випадку є власна художня культура, в другому – запозичується Pinterest.

Р. Р.: – Для мене це значно складніша машина. Повинна бути і внутрішня робота. Але ж і комунікації – відео, театру, живопису, літератури – дуже важливі для творчості. Зараз художники не спілкуються з композиторами, театрали товчуться з театралами (сценографи, хореографи, актори, режисери свого кола). Для мене був би важливим такий майданчик, на якому письменники і музиканти спілкувалися б з художниками. Щоб спільно рухати вперед художню культуру без поділу на жанри.

 

Обкладинка –  ALICE SERIES THROUGH THE LOOKING GLASS, Chapter X – Shaking

автор – Р. Романишин

ілюстрація – GABRIEL GARCIA MARQUEZ

автор – Р. Романишин

 

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 2

Опубликовано: 21/02 в 3:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 2

… Я из бизнеса. Если я что-то делаю – делаю быстро и получаю удовольствие… Занятия, которыми ты сам реально занимаешься, на порядок выше всех прочих, которые ты только наблюдаешь… »
Автор: Віктор Гріза
21/02/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Персона Александра Яновича в наисовременнейшей истории украинского изобразительного искусства неоднозначна, а, как минимум, трехзначна: он и коллекционер, и галерист, и художник. Поэтому все нижесказанное может трактоваться как объемное видение процессов и явлений, что только увеличивает ценность сказанного.

В. Г.: – А мне нравится сейчас связать одним вопросом обе части нашего диалога: как уживается в одном теле взрослый дядя, который вдруг решил порисовать, и молодой или, скорее, совсем юный художник 2012 года рождения?

А. Я.: – Попробую ответить издалека… Я умею сдавать свои неудовлетворительные знания на хорошие и отличные оценки. У меня, наверное, артистический характер был большую часть жизни. Мне нравилось делать красивую подачу. И вот – это было в 2016 году – я уже немного рисовал, у меня уже были работы, учителя. И вот, мне должно было исполниться 50 лет, и захотелось сделать персональную выставку – слить два пафоса. Мои ровесники праздновали пафосно, одни – в стиле «кружите меня, кружите». И это имеет право на жизнь. А другие выбирали противоположное: садились на корабль какой-нибудь, уплывали в кругосветку, то есть, подальше прятались. А мне не нравилось ни то, ни другое. Поэтому я слил два в одно. Было страшно, конечно. Несмотря на то, что галерея своя уже была, но когда слились два цунами – они погасили друг друга. В 50 лет.

В. Г.: – Я в свои 50 участвовал в Большом скульптурном салоне в Мыстецьком арсенале, не будучи ранее заверстанным в этот процесс, попав вдруг в более чем представительную обойму.

А. Я.: – В этом есть что-то. В мире это есть, это не исключение, просто мы с Вами взяли это из мира и реализовали для себя.

В. Г.: – А Игорь Сикорский в 50 лет, сидя за штурвалом в пальто и шляпе поднял-таки свой геликоптер фактически табуретку с винтом в воздух! Видимо, в этом возрасте нужен какой-то такой сильный поступок.

А. Я.: – Видимо, да.

В. Г.: – Кстати, насчет видимо: телевизор в баню перенесли? Вы сказали про телевизор: да ну его в баню! И что?

А. Я.: – У меня отдельно есть баня, и есть телевизор. Но смотрю я на нем фильм какой-нибудь с флешки или футбол, но не телеканалы. Даже путешествуя, мы не включаем телевизор. А зачем?

В. Г.: – Мне думается, что телевизор для многих – как ходунки для не умеющих общаться. Иллюзия общения для тех, у кого нет другого – обоюдно интересного – занятия.

А. Я.: – В карты можно играть. Кроссворды разгадывать. Да мало ли что! А из подобного телепросмотру занятий у меня ушли практически все. Просто занятия, которыми ты сам реально занимаешься, на порядок выше всех прочих, которые ты только наблюдаешь.

В. Г.: – Например, прогноз погоды, которая циклична из года в год. Или те же ток-шоу с бесконечным обсуждением одних и тех же вопросов.

А. Я.: – Я бы интересовался ток-шоу, если бы меня позвали и спросили – не просто так, конечно, а после избрания, например, президентом (это еще если бы выдвинулся). Ведь я не сторонюсь выборов, у меня есть позиция. Я даже на последних выборах президента активно пытался поговорить со сторонниками Зеленского, спрашивал: «А вы смотрели «Слугу народа-3» Программу своего кандидата знаете?»? Ни разу разговора не получилось, а ведь программный третий сезон сериала вышел. Хотя, нет, скорее, не программный, а декларативный. Вот возьмем лозунг «легализация капитала». Прекрасный лозунг. А щелкаешь по ссылке и попадаешь на фразу: «Дружище, давай вместе напишем программу! Напиши нам свои предложения!» Я не понял – это что за программа, если просят меня написать предложения? Выходит, что за него голосовали люди, не получив вообще никакой программы!

В. Г.: – «Какова красота игры!» – сказал бы Остап Бендер.

А. Я.: – Потому я и говорил знакомым во власти: вам в руки упало нечто, о чем вы понятия не имеете, сродни чуду, так сделайте что-то, сделайте реформы! Тогда это будет прекрасно.

В. Г.: – Только для этого необходимо политическое видение, а у них за горизонтом Земля плоская, и им главное не свалиться с края. И это ужасно. Но, слава Богу, мы сейчас совершенно случайно заговорили о политиках, совершенно закономерно говоря о художниках. Поэтому давайте рассмотрим категории прекрасного и ужасного в искусстве. У литераторов есть выражение «жечь глаголом». Художники, вероятно, способны жечь образом. Под влиянием, конечно, исторического момента и персональных потрясений. Но момент проходит, а искусство остается. Сам посыл и эмоция посыла помещаются в другой контекст, и оцениваются не только с точки зрения художественного мастерства, но и с других пространственно-временных позиций. Это пейзажу легко жить вне времени. А как жить художественно выраженному ужасному потрясению?

А. Я.: – Все, что нас не убивает – делает нас сильнее. Поэтому давайте различать ужасное как потрясение и ужасное как разрушение. В первом случае это, скорее, неприятное, но совместимое с жизнью.

В. Г.: – Неприятное – это же не принятное, не принятое?

А. Я.: – Моя задача – сделать больше принятий. В большом и малом. Однажды я рисовал сосну и принял принцип расположения веток на дереве как модель мироздания. Казалось бы – обычное дело. Но для художника обычного должно быть мало. И между ужасным и прекрасным должно быть много необычного. Часто – нового. Но ведь новое создается не из ничего, а из частей старого. И когда создаешь новое – ты разрушаешь старое? Вроде бы, да. А вроде бы – даешь ему новую жизнь. И здесь ужасное схлопывается с прекрасным.

В. Г.: – И наступает локдаун?

А. Я.: – Я использовал карантин для другой жизни, которой ранее у меня не было в такой мере. Мы обычно много путешествовали, а тут все время уделили саду и огороду, которые сказали нам: «Боже, вы столько нами ранее не занимались!» и отблагодарили нас весьма щедро. А еще я, в самом хорошем смысле слова, заполнял жизнь искусством. Задаваясь вопросом на грани ужасного и прекрасного: «А что бы я делал, если бы не делал этого?». Это как влюбленная пара задается вопросом: «Что было бы, если бы мы случайно не встретились тогда в поезде?». Так вот я влюблен в искусство и рад этой любви. Настолько, что я практически перестал обижаться, разучился, хотя ранее был очень обидчив. А, может, мир стал на меня по-другому реагировать. Бывают, конечно, ситуации, когда душевное равновесие нарушается, но сейчас уже возникает интерес: а что это и зачем, что с ним теперь – не обижаясь, а исследуя – делать?

В. Г.: – А также, интересный вопрос: а это съедобно или нет? Во всех смыслах.

А. Я.: – Получается, когда расширилась внутренняя палитра жизни, тогда стало больше оттенков и полутонов между полюсами – прав или обижен, бей или беги – ушла бинарность мира.

В. Г.: – Стало больше расстояние между крайними точками и стало возможным больше вместить?

А. Я.: – У меня есть любимое место на планете – это Курион, старинный античный разрушенный город на Кипре. Он находится на вершине, с которой открывается бесподобный кусочек земли вместе с горизонтом. И это вдохновляет раскидывать руки и пытаться объять необъятное. Вместить все.

Беседа могла бы продолжаться бесконечно – обоим собеседникам было что сказать – однако прекратилась с приездом Петра Сметаны, львовского мастера, у которого с ЦСИ «Билый свит» давнее сотрудничество на общей ниве. Воспользовавшись случаем, автор этих строк договорился с Петром об отдельном «диалоге про» – естественно, во Львове. Далі буде…

обкладинка – скульптура “Птах” (фрагмент)
автор – О. Янович

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 1

Опубликовано: 20/02 в 12:29 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Диалоги про. Александр Янович | ч. – 1

«…Пытаться сейчас продвинуть наших художников на западе – это сверхусилия… Искусство – занятие высокого порядка… Если бы государство предложило партнерство – многие коллекционеры согласились бы…
Автор: Віктор Гріза
20/02/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Персона Александра Яновича в наисовременнейшей истории украинского изобразительного искусства неоднозначна, а, как минимум, трехзначна: он и коллекционер, и галерист, и художник. Поэтому все нижесказанное может трактоваться как объемное видение процессов и явлений, что только увеличивает ценность сказанного.

А. Я.: – Здесь, в мастерской, только часть моей коллекции, меньшая – большая хранится в другом месте. У меня около 3 000 работ.

В. Г.: – Собранных за какое время?

А. Я.: – Примерно, за пять лет. Но у меня не все сплошь живопись, а примерно пополам: живопись и графика.

В. Г.: – А не слишком ли это высокий темп собирательства?

А. Я.: – Я по-другому не умею. Я из бизнеса. Если я что-то делаю – делаю быстро и получаю удовольствие. Это даже не принцип, а лозунг, который даже есть на нашем («White World» – прим. автора) сайте: «Хорошо там, где мы есть!». Я же страшный эгоист, и когда я делаю для себя – глаза загораются.

В. Г.: – Но здесь совсем небольшая часть, насколько я могу судить?

А. Я.: – Здесь работы меньшего размера и работы совсем уж любимых моих художников. Таких, например, как Шерешевский. Шерешевский у меня весь здесь. А у меня его более 100 работ. Я крупнейший в мире коллекционер Шерешевского.

В. Г.: – Я рад за него – он обрел стабильность

А. Я.: – Обычно я говорю так: «Ребята, покупайте Шерешевского!». Я никогда не позволю ему упасть в цене (улыбается).

В. Г.: – А вот интересно сейчас вывезти эти работы в другой мир искусства, сделать все необходимое и продать?

А. Я.: – Для этого нужны будут сверхусилия. Есть хорошее философское понятие потока: он несет того, кто по нему плывет. Конечно, парусник может идти и против ветра, но обычный пловец может насладиться движением и разглядыванием берегов если не будет сопротивляться… или бороться… Поэтому пытаться сейчас продвинуть наших художников на западе – это сверхусилия. Затраты как на вечный двигатель.

В. Г.: – То есть, пока мировой арт-рынок не заинтересуется новым сегментом, новым сектором и не скажет: «О, а теперь очередь Украины! Давайте то, что у вас там есть» – все будет преждевременно?

А. Я.: – Старик Сенека… Хотя лучше взять Конфуция… Я же люблю всех этих философов, но беру их учения и трактую по-своему

В. Г.: – Преломляя через свой экзистенциальный опыт?

А. Я.: – Конечно. Так вот у Конфуция есть соответствие моменту. Вообще, все конфуцианство – это соответствие моменту. Можно выращивать апельсины зимой в Норвегии? Можно! Но сколько ты на это дело потратишь?

В. Г.: – Примерно столько, сколько при выращивании норвежского лосося в Алжире.

А. Я.: – Да. У меня первый опыт был – мы еще галерею не открыли – поездки с Колей Журавлем в Америку.

В. Г.: – Так это был меценатский опыт?

А. Я.: – Да нет! Мне просто интересно было.

В. Г.: – То есть, галереи еще не было, меценатство еще не в крови – а уже поездка в Америку. Откуда тогда взялся Коля Журавель в этой истории?

А. Я.: – Я сначала пленэр организовал.

В. Г.: – Вот и вопрос назрел: много ли таких людей, которые просыпаются и думают – а не организовать ли мне плэнер?

А. Я.: – Не совсем так.

В. Г.: – А как – по восточной пословице: если долго сидеть на берегу реки, то рано или поздно мимо проплывет картина Шерешевского? В смысле – наступит такой момент востребованности.

А. Я.: – То, что Вы сейчас сказали – ключевой вопрос рынка. Не хочешь сейчас покупать его по тысяче долларов – сиди и жди. Потом сможешь купить минимум за пятьдесят. И вот когда появится значительное число богатых людей – тогда появится и рынок. Не просто богатых, а желающих куда-то потратить свой избыток. И тут важно направить это желание куда надо. Почему я категорический и принципиальный противник проектов типа «Силь-Соль» (ярмарка-продажа в соцсети под эгидой галериста Евгения Карася – прим. автора)? То, что сделали они, я считаю – это фальстарт. На нашем рынке главная проблема – проблема покупателя. И они сейчас взяли потенциально хорошего покупателя и…

В. Г.: – …демпингнули?

А. Я.: – Демпингнули и художника, и покупателя. Искусство – занятие высокого порядка.

В. Г.: – С высокой добавленной стоимостью. Гораздо более высокой по сравнению со стоимостью тюбика краски.

А. Я.: – Они говорят: «Это рынок». Хорошо, Андреевский спуск – тоже рынок, иди туда. При этом я с уважением отношусь к Жене (Карасю – прим. автора) за то многое, что он делает.

В. Г.: – Наверное, любой уважаемый человек может стать заложником какой-то одной созданной им ситуации, которая развивается уже по своим законам.

А. Я.: – Они поиграться хотели. Я принял эту игру и был одним из первых, кто подал туда работу. Это была монотипия. В ответ на мое участие пришло предложение снизить цену. С чего ради?

В. Г.: – Какой смысл в такой «ручной коробке передач»?

А. Я.: – Они просто не ожидали всего этого вала. В котором теряются по-настоящему интересные работы. Кстати, вот работа Бори Фирцака, подготовленная в числе пяти на его персональную выставку во Львове. У меня вообще такой подход – с удовольствием давать работы из своей коллекции на выставки.

В. Г.: – Согласен. Работы должны жить, общаться, разговаривать с посетителем, воздействовать на него. Я за то, чтобы в наших музеях висели работы современных художников из частных коллекций, с указанием имен коллекционеров, которые их предоставили на временное хранение.

А. Я.: – Если они создадут музей современного искусства…
– Кто – они?

А. Я.: – Это отдельная тема.

В. Г.: – А, понял: они. С маленькой буквы, потому что с большой буквы Они у нас никого нет.

А. Я.: – Нет, нет, нет, нет, нет… Я был бы готов принять участие в этом. Но, как и в любой стране, при содействии государства.
– Потому что это не бизнес-проект?

А. Я.: – Конечно. Ни один частник не может сравниться с государством по ресурсу и способу наполнения.

В. Г.: – Особенно в части экспертизы, которая есть результат многолетнего опыта, и этот опыт надо накапливать и оплачивать. Это же галерея может существовать в пространстве конвенциональности. А музей должен быть истиной в последней инстанции, потому что работает для вечности.

А. Я.: – Если бы государство предложило партнерство – многие коллекционеры согласились бы. Пусть не финансово, но коллекциями точно.

В. Г.: – Был у нас такой опыт в Киеве более века тому назад: Музей древностей и искусств (нынешний Национальный художественный музей Украины) изначально наполнялся частными коллекциями (например, археолога Викентия Хвойки).

А. Я.: – А мы сейчас удивляемся: как наша нынешняя власть – казалось бы, такая живая на вид, потому за нее многие и проголосовали – и в этом смысле никакая. Я говорю знакомым в этой команде: «У вас же сейчас уникальный шанс! Вы так со старта взлетели, что не просто должны – обязаны переть против своих собственных интересов».

В. Г.: – Возможно, этого не происходит, потому что они не чувствуют себя бенефициарами результатом такой непривычно реформаторской деятельности? Они же просто не доживут – в политическом смысле – до них. Не получат вселенскую славу. Зато получат, как мы уже понимаем, вселенский позор.

А. Я.: – Да. Но это глупость. Ведь сменяемость власти неизбежна, и надо успеть сделать что-то важное до смены.
– А это наша политическая традиция такая – макать гетьманов лицом в грязь?

А. Я.: – Нет, это планета такая. Вернее, демократическая процедура предполагает смену власти.

В. Г.: По типу: «Хай чабан, усі гукнули, за отамана буде?»

А. Я.: Кстати, у меня в школе был такой случай: учительница спросила меня, почему выбрали чабана? Я-то думал, что из-за того, что он на лошади хорошо сидел, шашкой махал. Ан нет! Учительница говорит: «Тому що він самий бідний, йому втрачати нічого». Тогда я соласился, а, повзрослев, понял: прав был таки я, потому что она отражала разрушительный дискурс, а я – созидательный.

В. Г.: – Думаю, что каждому должно быть жаль что-то терять – что-то очень хорошего качества: традиции, устои, преемственность…

А. Я.: – Коллекцию, в конце концов!

В. Г.: – Согласен. Однако, если бы мы встретились в галерее, то речь шла бы более о коллекционировании. Но мы же находимся в мастерской художника. И хочется поговорить о позиции автора, его художественной культуре, той проповеди того послания, которое художник Александр Янович здесь создает красками и линиями. Когда вообще возникли его картины, совпало ли это с назревшей потребностью высказаться вследствие накопленного жизненного опыта? Или в основе арт-практики (не углубляясь в трактовки этого понятия) персональная потребность творчества? И кто родился ранее – галерист или художник?

А. Я.: – Сначала художник Янович. Он старше галериста Яновича примерно на год. Но я начал рисовать, еще не будучи, конечно, художником. Был некий переходный период.

В. Г.: – Однако умение рисовать является обязательным для художника?

А. Я.: – Иногда да, иногда нет. Возьмем Древнюю Грецию: то, что можно было пощупать руками – не считалось искусством. Скульпторы, мастера мозаики и пр. артефактов были ремесленниками. Наученными делать. Искусством занимались поэты, литераторы, драматурги.

В. Г.: – Достаточно вспомнить одну-две постановки в сезон греческих трагедий Эсхила, Софокла или Эврипида. И все – никаких промо-туров, гастролей и ротации клипов в ютубе.

А. Я.: – Это сейчас у нас все несколько по-другому воспринимается. У нас сейчас своя культура, своя цивилизация, пусть даже и выросшая из античности. Кстати, я нигде так хорошо себя не чувствую, как в античности.

В. Г.: – А вот египетская цивилизация, очевидно, не может считать своими наследниками современных египтян.

А. Я.: – Так же, как мы не можем считать себя наследниками трипольцев.

В. Г.: – Тогда есть предложение считать все следующие за древними поколения землян не наследниками, а пользователями благ прошлых цивилизаций.

А. Я.: – Это вопрос формулировок. Я согласен и с той, и с другой.

В. Г.: – Это вопрос философии.

А. Я.: – Она, конечно, наука всех наук. И мне бы хотелось думать, что она стоит в сторонке, наблюдает и делает выводы: о, это искусство! А это – нет, потому что не пронизывает все и вся. И это право есть только у науки о мироздании. Потому умение рисовать и быть художником – не тождественные вещи. Я вот рисовать, в результате, так и не научился. А вообще начал рисовать потому, что это занятие было наиболее далеким для меня. Просто в какой-то момент я испугался, что так и буду жить дальше – в какой-то сансаре. Можно нарожать побольше детей, построить больше домов, заработать больше денег, перечитать больше книг или одну – несколько раз. И вот есть совершенно точная дата моего перерождения: 17 января 2012 года, когда я создал первый свой рисунок. Как сейчас помню: пришел домой, включил телевизор, сказал: «Да ну его в баню!» и тут же выключил. И задумался: а что мне сделать? И в этот день – старшая дочь Саша в детстве рисовала как взрослый Жоан Миро, хотя это я понял уже позже – я взял детскую книгу из серии «рисуем вместе» и нарисовал на листке корпоративного блокнота с какой-то случайной рекламой то, что предлагалось на первой же открытой странице. Это оказалась корзинка. На следующий день я нарисовал следующий рисунок… С этого все и началось. С рисунка номер один.

В. Г.: – Как у Кандинского и Малевича – у Яновича все было пронумеровано с самого начала?

А. Я.: – Мне больше нравится нумерация, как у Пикассо – мастерскими. Пришел, нарисовал, подписал, закрыл мастерскую и уехал (смеется).

Діалоги про. Оксана Стратійчук

Опубликовано: 07/02 в 3:00 pm

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Діалоги про. Оксана Стратійчук

«…Але… Там не потрібне ремесло… Але… Там потрібна ідея й адекватне втілення… А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо?.. В мистецтві залишаються відважні… Я не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму… Дотичність до плинності часу…»
Автор: Віктор Гріза
07/02/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Діалог з Оксаною Стратійчук відбувся в той же день і в тому ж самому просторі Центру сучасного мистецтва «Білий світ», що й з Олексієм Малих. Але зі змістовною різницею — Оксана була з донькою Іванкою, з якою автор публікації вперше познайомився в галереї «Дукат» на Рейтарській, а потом, вдруге — в графічній майстерні на Андріївському узвозі,36. Тож дотичність Стратійчук-молодшої до теми була очевидна. Настільки, що вирішувати — що саме сказала вона, а що Оксана — може сам читач.

— Все, что Вы можете сказать, может быть использовано против Вас, Вы имеете право на адвоката, Вы имеете право сохранять молчание…
— Я в сознании. Просто у меня была съемка с 10 утра до 12 часов. И я все это время разговаривала.

Діалог ненадовго перервався на самому початку — у «White World» чекали художників на передноворічну вечірку, тому треба було уточнити у Олександри Кришовської — хто саме може бути наступним співрозмовником або співрозмовницею. Та ми повернулися до Оксани і перейшли на українську. З якою додався певний колорит до розмови про українську графіку.

— Перепрошую, що довелося відволіктися, але я залишив диктофон увімкненим, тому…
— Аааа! То ви все чули, що ми тут казали?
— Ще ні, але потім переслухаю.
— А ми тут всіх чехвостили. Але не дай Боже комусь почути!
— Чому? Може, комусь буде і корисно послухати.
— Це вже не допоможе.
— А повинно допомогти? Чи «Що виросло — те виросло»?
— А я не знаю. Це вже як… як Бог дасть.
— Так вже ж дав Бог — всі вже такі митці стильні, що далі нікуди!
— Це вже інтерв’ю?
— Ні. Це ж бесіда.
— Ну, і розкажіть мені тоді свою думку в такому разі. Що, вже всі такі, що ніхто не мочиться?
— Я не можу взагалі про всіх митців так думати. Тому що я думаю про кожного окремо щоразу — це ж унікальний товар. Кожен — це особистість. Кожен — Всесвіт. Має свій кут зору на те, з приводу чого він рефлексує. Звичайно, є жанри, є техніки. Є Ремесло. З великої літери Р.
— Або нема ремесла.
— Ви про контемпорарі арт?
— Так. Там не потрібне ремесло.
— А що там потрібно? Жест, декларація?
— Там потрібна ідея і адекватне втілення.
— Часто зустрічаєте адекватне втілення?
— На Венеційській бієнале зустрічаю. Я просто на інші світові огляди більш нікуди не їздила…
— І що, навіть до Інституту проблем сучасного мистецтва не ходите? На світові огляди…
— Я навіть до М17 не часто заходжу, хоча у мене майстерня поруч. Все це виглядає плідно, коли ідея втілена правильними методами. А коли йдеш читати простирадла текстів — навіщо? Ідея є, назва є — я бачу це чи не бачу?
— Так, от, наприклад, «Повернення блудного сина» — все ж зрозуміло: і ідея, і втілення!
— Тоді були такі методи — можна було тільки олією на полотні втілити цю ідею. Зараз можна як завгодно. Хочеш — кнопками по стіні.
— Феррарі об стіну — це ж теж, у якомусь сенсі, повернення блудного сина?
— А треба ще враховувати, що там може бути водій. Як автор.
— Або автопілот. Як alter ego автора.
— Ну, автопілот — то таке, він же не відповідає за вибір швидкості.
— А митець відповідає за перевищення швидкості при сприйнятті глядачем художніх рефлексій?

До зали ненадовго заходить арт-менеджерка та мистикиня Олександра Кришовська, після чого рахунок жінок-чоловіків стає 3:1 на користь феміністичного арту і, природно, присутні згадують ранні роки творчості Оксани.

— Це був початок 90-х років. Оксана малювала свої версії античних міфів, які були не такими, якими їх звикли бачити і чути: хто, кого, за що і куди. А в неї жінки правили бал. І в деяких статтях писали: «Амазонка української графіки…» або «Перша феміністка української графіки». З точки зору сучасного мистецтва — це смішно. Але місця, які належали чоловікам в класичній міфології, Оксана віддавала жінкам.
— Тобто, «Українське весілля. День другий» — коли всі переодягаються у протилежну стать?
— Ви ж розумієте, що нецікаво перемальовувати сюжети так, як вони є. Хочеться дати свою точку зору. А у нас тоді серйозно було в майстерні художнього інституту, де я навчалася: «Молчи, женщина, твой день 8 Марта!» Жарти жартами, але чоловіки, які були у нас на курсі, вважали себе кращими. У скульптори, наприклад, брали одну дівчину раз у два роки. Бо казали: «Дівчата виходять заміж, народжують дітей і пропадають для мистецтва — так навіщо?» Така усталена думка… була.
— Але Оксана боролася з цим. Притаманним їй гумором також.
— Але ж часи змінилися, і вже про чоловіків можна сказати: «Він жениться, у нього буде дитина і він пропаде для мистецтва».
— Або піде в бізнес, буде заробляти гроші, щоб прогодувати сім’ю…
— …і знову пропаде для мистецтва.
— Або так, або так. Бо в мистецтві залишаються відважні.
— Слухайте, що мені спало на думку: у 1957 році на орбіту Землі було запущено супутника. Тобто, чоловіки створили і запустили річ чоловічого роду — не супутницю.
— Це слово з англійської. А там немає родів.
— А фемінітиви є? У якій ще мові, окрім української — у німецькій?
— У німецькій, у хорватській…. Але ж взагалі це була непопулярна тема — фемінізм.
— Так, досить подивитися на склад тодішнього Політбюро ЦК КПРС — здається, у вищому керівництві були одна-дві жінки (та ж Фурцева, наприклад).
— Спочатку — у 20-ті роки — в СРСР пішли шляхом розкріпачення жінки. Хтось сів на трактора, хтось отримав дозвіл на розлучення, на роботу. З’явилися домові кухні, дитсадки. Але шлях звільнення жінки від побуту є шляхом звільнення її для роботи.
— Це вивільнення якимось чином сформувало візуальну культуру 20-30-х років?
— Це взагалі був дуже цікавий час. Але спочатку вони сказали, що жінка вільна.
— Спочатку, здається, вони сказали, що жінка вільна нікому не відмовляти.
— А потім її послали на трактора і — одночасно з цим — знову народжувати дітей.
— А зараз губернаторка Чернігівської області — здається, її звуть Ганна, і їй 29 років — каже, що з посади у декрет не піде і буде народжувати у зумі.
— Ну, якщо б жінку можна було і від цього звільнити… зовсім… клонуванням.
— Але ж це глибоко особистий акт! Як, до речі, і творчість. Коли Ви особисто відчуваєте мить народження твору: на стадії задуму, на початку роботи, чи оформлення в раму, чи у момент продажу, чи публікації — коли?
— Взагалі, по різному. У задумі — ні, бо задум дуже відрізняється від результату.
— Не по-японському рахуєте. Там датою народження вважається день зачаття.
— Але ж не завжди точно знаєш — коли саме це відбулося!
— Так, звісно, якщо це частіше, ніж раз на рік. Отже, ви ж не клонуєте свої твори, хоча у Вас і тиражна техніка.
— Так, це тільки кількість відбитків. Все інше — не ксерокс, а процес за участі майстра. Я сама готую папір, сама змішую фарбу, сама маю нанести її…. А далі — щось недотиснула, щось перетиснула, десь не так нанесла фарбу і так далі — тому це, звісно, тиражний друк, але індивідуальний.
— Для мене особисто, продукт, який вийшов з рук майстра, має додану вартість порівняно з тим, який зроблений його помічниками.
— Почнемо з того, що я сама роблю форму. А не просто рисую або створюю акварельку якусь, я створюю повноцінну друкарську форму.
— Ви сказали «акварельку якусь»… Я розумію, що є якась внутрішня ієрархія жанрів — не канонічна, звісно, це особисто — але ж…
— Акварель, насправді — це дуже тонка річ, і її буває зробити дуже нелегко. Але ж була така оціночна категорія, як «жіноча акварель». Несеш, бувало, роботу на виставку, а там же виставком поважний сидить — були закупки! — та іноді казали: «Ти така красива, що просто ходи. Але не малюй». Більше того, це не було безпідставно: є деякі гендерні відмінності, одні можуть одне, інші — інше. І це прекрасно.
— Ви можете сказати — зараз занепад графіки або її ренесанс? В сенсі інтересу до цього жанру, попиту. Багатий ресурсно жанр, але, на перший погляд, не досить популярний.
— Мені здається, що про Ренесанс говорити ще зарано, але є певні позитивні зрушення у бік відродження. Я кажу про ремесло. Я кажу про цікавість до цього виду мистецтва. Люди вже знають і можуть відрізнити лінорит від офорту. Пересічний глядач на виставці вже може відрізнити. Літографію ще не дуже вирізняють, але проте… Є покращення. Іванка може додати, бо вона більше у цьому всьому…
— Я вважаю, що ми наближаємося до кращих часів. Ми вже в майже хорошому часі. Років десять тому все було інакше у цьому плані. Двадцять років тому здавалося, що взагалі все завмерло. Я свою першу курсову роботу у 2007-2008 роках писала про українську графіку доби незалежності, тоді було просто все ніяк. А в останні 10-15 років у молоді з’явився інтерес до друкованої графіки. З’явилися відкриті майстерні, з’явилася майстерня Ахметова в КПІ — звідти випустилася купа молодих графіків, які вже повідкривали свої майстерні. Тобто люди повипускалися і не покинули цю справу, не пішли кудись у дизайн, не пішли у бізнес, не повтікали в ілюстрацію, а займаються графікою як професією.
— Тобто, у бізнес можна піти, а в ілюстрацію можна втекти?
— Взагалі-то, за фахом у дипломі багато хто з графіків — ілюстратори. Але ж у нас не так багато видавництв, щоб можна було працювати. Тому радіємо не з того, а з нових, скажімо, галерей, що виставляють графіку.
— Це, звісно, таке явище, що галереї відкриваються та закриваються, закриваються та відриваються, але принаймні з’явився певний інтерес до друкованої графіки як до окремого виду мистецтва.
— Добре, повернемося до того, що Іванка згадала 2007-2008 роки, коли був занепад графіки, а що ж відбувалося іншого у культурі та мистецтві — були значні чи знакові події?
— Відбувалися салони. Здається, в Українському домі. А ще привозили іспанці офорти Гойї. При чому Музей Ханенків каже: «Так у нас ж все це є!». Але ж стояли черги. А до того привозили Пікассо. І це зробило велику справу. Тому що раніше казали, коли чули слово офорт: «Чого ти лаєшся?!»
— Тобто, це було тригером інтересу до фондів Музею Ханенків?
— Це просто запустило весь процес. Раптом всі згадали, що Рембрандт був офортистом номер один.
— А Шевченко, пластини якого зберігаються у Музеї Шевченка?
— Просто Шевченко не розпіарений як перший український офортист. Він же закінчив Академію у Брюллова саме як офортист. Починав він з живопису, потім опанував офорт і за серію «Мальовнича Україна» отримав почесне звання Академіка.
— Це коли він працював у археологічно-історичній, здається, експедиції?
— Я вже не знаю, як воно там відбувалося, але він їздив Україною…
— …приписаний до експедиції і отримуючи гроші, тобто не за свої їздив.
— А чого він повинен був їздити за свої? Зате залишив нам на згадку об’єкти, як вони виглядали того часу — види Видубицького монастиря, наприклад. Вони дійсно академічні і технічно вони виконані дуже добре. На «пятьірочку», яку він і отримав. Акварельки у нього хороші. Так що я про акварелі перепрошую (сміється).
— Так, давайте повернемося до сьогодення: хто ці «святі люди», які цікавляться графікою? Звідки ці верстви поціновувачів?
— Це дуже різні люди. Раніше їх було трошки, зараз більше. Працює цілий загал мистецтвознавців, кураторів, галеристів і художників. Художники, які виробляють продукт і ті, хто цей продукт крутять так чи інакше. От у 2020-му була велика виставка «Відбиток» у Мистецькому Арсеналі…
— …яку зробили Катерина Підгайна та Ірина Боровець.
— Так. І вже було багато інформації про те, як і що робиться, багато авторів, багато робіт. Це була культурно-просвітницька виставка. Треба розуміти, що тиражна техніка дозволяє отримувати мистецькі роботи більш демократичні за ціною. Тому можна почати колекціонування із зовсім доступних. І купувати їх на різних вже відомих графічних фестивалях.
— Здається, у Центрі Довженко на котромусь з поверхів був PrintFest.
— Так, він потім був в IZOLYATSIYA. На інших ярмарках — навіть крафтової біжутерії виділяли окрему кімнату для графіки. Це заохочення до того, що починати колекціонувати можна не тільки прикраси.
— Якщо ми використовуємо слово print, то, можливо, до графіки схильні більш молоді люди?
— Взагалі-то, printmaking означає друковану графіку. Тому, коли ми кажемо print, то це не цифровий друк, а авторський продукт.
— Повинен додати, що сучасні «виставкоми», які проводять Kyiv Photo Week ті ін. спеціалізовані фото-події відмічають: інтерес до художнього фото демонструють представники, скажімо так, айтішної сфери.
— Знаєте, це справа і піару також. Якщо ми будемо писати «молодь схильна купувати фото і графіку», «молодь все частіше вибирає фото і графіку» і так далі, то, врешті-решт, молодь це прочитає і…
— Можна, я напишу: «Молодь ще не знає про це, але вже вибирає друковану графіку».
(всі сміються)
— Бо вона ж молодь, і тому ще багато чого не знає.
— Взагалі-то, коли молоді люди колекціонують молодих художників, то вони разом ростуть. Вони можуть подружитися, можуть одружитися, там може бути що завгодно, насправді! Відверто кажучи, я не розумію, як це відбувається у колекціонерів — я не колекціонер.
— Що, у дитинстві нічого не колекціонували — ні бантиків, ні гудзиків, нічого?
— В принципі, у мене не було такої пристрасті до збирання.
— Я знаю, точніше — я впевнена, що будь-який мистецький об’єкт є не тільки мистецтвом, яке говорить про щось, про що автор хоче сказати, а є свідченням свого часу. І чим більше проходить часу між створенням мистецького об’єкту, і моментом, до якого цей об’єкт зберігається, — тим більша його цінність. Ми ж детально описуємо: що хотів сказати автор? Що він ще сказав у інших творах? Хто його критикував, а хто вихваляв? І таке інше. І ось коли ми все зберемо, всю інформацію для легенди…
— А сам твір обов’язково чи легенди досить?
— Звісно, що твір обов’язковий. А ще краще мати з десяток меншеньких творів мистецтва цього ж автора. І ось це все через тридцять років стає частиною історії, це стає раритетом. І воно коштує не 300 гривень, за які ми купили твір у художника, якому не було що їсти, а буде коштувати стільки, скільки ми хочемо, якщо ми зробимо правильні рухи.
— А ще якщо за тридцять років скласти всі платіжки за комунальні послуги по приміщенню, де зберігався твір мистецтва, то можна визначити мінімальну ціну за нього, що дозволить хоча б повернути вкладені кошти. Звісно, це жарт, але…
— Але до правильних рухів: здається, що книговидавництво останніх років стимулює графічне мистецтво? Виходить дуже багато книг, цікаво оформлених…
— …але погано перекладених. Але гарно намальованих. Але погано перекладених. Я відкриваю книжку з гарною обкладинкою, гарними ілюстраціями — і закриваю, бо іноді переклад просто неможливо читати. Вочевидь, видавці поспішають і економлять на професійних перекладачах та редакторах. Це меншою мірою стосується художньої літератури, а наукової та науково-популярної — більшою. Не всі англійські звороти можна перекласти українською. Логіка і структура мов відрізняється. Але якщо перекладати неоковирно, то неоковирні звороти закріплюються в українській мові, бо таких перекладів багато. І наша мова стає несхожою на себе.
— Тобто, в нас вже були русизми, полонізми, румунізми, тепер будуть і англіцизми?
— Справа навіть не в словах, а в структурі речення.
— Не по букві, а по духу?
— Є певний порядок слів. В українській ми можемо переставляти слова, а в англійській частіше ні. Немає редакторів, які б слідкували за структурою мови. І це дратує. Важко читати — забуваєш, про що…
— А яке у Вас ставлення до використання текстів у арт-об’єктах? Слова, літери, фрази, доречні у візуальному мистецтві?
— Якщо це потрібно, щоб висловитися, якщо людині не вистачає інших засобів — чому ні?
— Це як заспівати під час симфонії?
— Але якщо ж на цьому побудована взагалі вся ідея твору?
— Ябо це як у Шерешевського — стьобні або апокрифічні підписи.
— Будь який твір — це висловлювання.
— А на картині написано: не кради! Але ж часто бувають картини без назви. Чи означає це, що художнику нічого сказати?
— Є ж різні художники. Деякі хочуть, щоб їх зрозуміли. А деякі — не хочуть. Деякі вважають, що опускатися до пояснень — це нижче гідності. Людина повинна зрозуміти сама, її не потрібно підштовхувати. Вона повинна відчувати. І думати своєю головою. У мене іноді буває криза жанру. Я не можу вигадати назву. Здається, що вже висловилася, і наче все зрозуміло. А назва не спадає на думку. Не можу знайти… Іноді мені допомагають товариші. І тоді я просто ставлю дату. «15 вересня» — і все, я все сказала. Назва — це частина твору, але іноді ти не можеш його назвати.
— Чи існує на сьогодні школа Оксани Стратійчук? Чи була? Чи буде?
— У мене немає таких амбіцій — створити школу. Є послідовники, є епігони, є ті, хто приходять чомусь навчитися.
— Але ж є відповідальність перед часом!
— У нас відкрите ательє на Андріївському узвозі, 36, де все, що ми можемо надрукувати — ми робимо там.
— До мене часто приходять професійні художники, живописці, театральні художники, старші, молодші, які прогавили офорт, але хочуть володіти ним. Я даю самостійні зайняття, і вони працюють. Але я не можу сказати, що є моя школа. Це моя мистецька діяльність. Дотичність до плинності часу.

 

фото – Оксана та Іванна Стратійчуки
іллюстрація – «Горизонтальний натюрморт», 1996, Оксана Стратійчук

Диалоги про. Алексей Малых

Опубликовано: 04/01 в 9:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Диалоги про. Алексей Малых

Диалог с Алексеем Малых в Центре современного искусства «White World» был не первым, однако и не последним. Но особенным той наполненностью художника, которая вполне способна выразить себя в монологе и не нуждается в «наводящих» вопросах….
Автор: Віктор Гріза
04/01/2021
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

«…Барокковостью у меня и не пахнет…  Не люблю выдуманное искусство. я никогда не знаю, как закончится моя работа … Искусствоведам же тоже надо о чем-то писать, вот они и выдумывают… А если человек сам не творческий, то он творчеству не научит… Я знаю таких художников: диплом есть, а художника нет… Самодеятельное искусство бывает гораздо искреннее, гораздо эмоциональнее… Все путешествия дают новые серии, там своя автохтонность…»

Диалог с Алексеем Малых в Центре современного искусства «White World» был не первым, однако и не последним. Но особенным той наполненностью художника, которая вполне способна выразить себя в монологе и не нуждается в «наводящих» вопросах. Поэтому их было экспериментально мало – по одному в начале и в конце. И они удачно не перебивали звон выставляемых во время диалога на стол бокалов – в ЦСМ вовсю шла подготовка в встрече Нового года широким кругом замеченных там за эти годы авторов. Разговор мог закончиться сакраментальным вопросом о творческих планах, но закончился тем, что художник не любит ничего расписывать наперед.


В.: – Когда была последняя выставка – персональная или коллективная?
А.: – Здесь у меня было две персональных выставки. Почти персональных – еще моя жена участвовала (Марина Афанасьева – прим. авт.). Это были «Письма из Вавилона». А до этого была выставка «Вспоминая Мцхета», посвященная нашей поездке в Грузию, где тоже были ее работы на дереве, левкасы. А так я участвую в групповых выставках – например, в «Я – динозавр», где у меня были три или четыре работы. Какие-то выставки были после пленэров… Два года назад выставка левкаса…

Я люблю какое-то такое древнее искусство – архаику, наскальные какие-то вещи, более поздние… То, что связано с историей, с землей, со стихиями… Барокковостью у меня и не пахнет. У меня есть работы, которые не фигуративны. Есть такие, которые на грани фигуратива и не фигуратива… Там можно даже угадать какой-то пейзаж в этой работе.


В принципе, я объяснял своим ученикам, что если на холсте провести горизонтальную линию и поставить точку, то человек уже будет читать пейзаж: линия горизонта и перспектива. Вообще я люблю работу с фактурами разными, потому что я в грунты добавляю и песок, и глину – все, что под ноги попадется… Бывало, идешь, смотришь – камень лежит. А там – ух, ты, целый мир! Поэтому часто хочется подобрать к таким вещам определенные фактуры.

Я тоже делаю левкасы на дереве, и левкасы на холсте, и делаю деревянные, как-бы скульптуры или арт-объекты (потому что они не всегда объемные). Вот сейчас делаю на очень старинных досках. Я не знаю, сколько им лет, на самом деле – я привез их из села моего друга керамиста Гии Миминошвили… Кстати, это же с ним у меня была последняя выставка в августе! Тоже почти персональная, но тоже не совсем. Было много моей живописи и была его керамика. Называлась выставка «Дотик» («Прикосновение»).
Это мое прикосновение к фактурам, камням, земле, глине. И его керамика – очень фактурная, потому что он тоже такой человек берущий все из истоков, из стихий. Поэтому его вещи из шамотной глины хочется потрогать. Сделать прикосновение.

Мне нравится в искусстве что-то настоящее, которое ближе к какой-то искренности. Не люблю выдуманное искусство. Искусства выдуманного очень много, оно идет из мозга. Человек выдумывает какие-то истории. Этого очень много в нашем молодежном современном искусстве. Есть, конечно, экспрессивные ребята, которые больше используют подсознательные моменты, но, в основном, больше выдуманного.

Мне кажется, что тенденция современного искусства берет свои истоки где-то еще в американском поп-арте 60-70-х годов XX века. Но, почему-то, сейчас это называется концептуальное искусство. Хотя очень хорошо видны ноги американского поп-арта. Я не против концептуального искусства. Потому что концепт – это позиция. Но, как правило, то, что связано с искусством визуальным – это искусство, которое может балансировать на грани абсурда и реальности. А здесь больше ход идет от мысли, от мозга.

Я больше люблю более спонтанное такое искусство, которое ближе к подсознанию, интуитивное. И, как правило, я никогда не знаю, как закончится моя работа. Я предполагаю, конечно, с чем она может быть связана сюжетно, но она может быть и бессюжетна. Я понимаю, примерно, в каком колорите я буду работать и какие фактуры буду использовать, но конечный результат я никогда не знаю. Для меня это всегда неожиданность – чем закончится моя работа.

Часто я знаю, как себя поведет тот или иной материал. Но всегда находишь для себя какие-то новые приемы. Не скажу, что каждый раз, но от серии к серии случается такой «бац!» – и у тебя уже есть новый прием, чтобы использовать дальше. Даже сам прием потом может продиктовать тему для серии работ. Это все взаимосвязано.

Я не знаю, как определить мой круг. Потому что выбор галереи «Билый Свит» и для выставок, и для пленэров – это тоже, в какой-то мере, мой круг. Хотя достаточно разные все авторы. Всех, наверное, связывают хорошие живописные качества. И мы все художники, скорее, модерн-арта. Того, что раньше называли экспрессионизмом, пост-экспрессионизмом, абстрактным экспрессионизмом. И это не контемпорари арт – актуальное искусство. Критики считают, что мы более тяготеем к модерн-арту, к современному искусству в прошлом времени.

Я думаю, что эти разделения достаточно спорны – искусство дело спонтанное, дело стихийное, и здесь ставить что-то в какие-то рамки… Они, скорее, подсказки для потребителя, для зрителя, для покупателя, для посетителя выставок, потому что он совсем иногда теряется. Если художник может в этом аналоговом, интуитивном мире существовать, прибиваясь к разным берегам и будучи, одновременно, ни у одного из них, то зрителю очень важно понимать систему координат.

А искусствоведам же тоже надо о чем-то писать, вот они и выдумывают всякое разное… Так редко услышишь интересного искусствоведа или прочитаешь что-то… Очень часто начинают раскладывать композицию картины по каким-то диагоналям там, еще чего-то… Скучно! Может быть, потому что среди искусствоведов художников почти нет.

Вообще-то это тоже важно. Когда человек преподает визуальное искусство – живопись или скульптуру, – то от него будет гораздо больше пользы, он сможет научить, если сам практикует. Это как играющий тренер. А когда человек сам не творческий, то он творчеству и не научит. Творчеству сложно научить, но можно. А если человек использует шаблонную программу, официальную, а у самого душа не дрожит, не трепещет, и он сам накануне не перемазался краской и не проработал до ночи, то он не сможет этот трепет передать своим студентам. А это очень важно.

Я помню, как говорили студентам (а я учился еще в советские времена): «Вот получи диплом, а потом начнешь творить!». Это огромная ошибка. Поэтому у нас и зритель не готов воспринимать современное искусство. Потому что с детства, с молодости говорили, что экспрессионизм – включая ван-гогов и гогенов – это все буржуазное искусство, все это фигня, с этим всем надо бороться. Об этом писали в книжках и энциклопедиях. А когда ты приезжал в Вену или в Париж, то видел: там дети, которые едва научились ходить – уже ползают по полу с блокнотиками. Им показывают Матисса – и они улыбаются, и тоже что-то у себя рисуют. То есть, когда ты с детства приучен видеть современное искусство в музее и понимаешь, что это здорово и хорошо, то, конечно, ты научишься читать его. А вот у нас зритель не умет читать язык современного искусства, потому что его никогда этому никто не учил и не показывал.

Человек заканчивает художественную школу, институт, академию, получает диплом и великолепно владеет формой, пропорциями, перспективой – а внутри пусто. Я знаю таких художников: диплом есть, а художника нет.

У меня есть сейчас небольшая студия, где учатся взрослые люди. И с ними тоже интересно работать. Особенно когда они приходят, а ты и спрашиваешь: «Вы где-то учились?» – «Нет.» – «Ноль?» – «Ноль.» – «Прекрасно!». Потому что я могу заложить то, что нужно. А бывает, что где-то уже подучились, и приходится потом с этим бороться. И вот некоторые занимаются у меня уже несколько лет и даже выставляются. Одна из учениц, например, недавно выставлялась с известной нашей художницей Еленой Придуваловой, которая сказала: «Да, я готова выставиться вместе с аматором». Я к чему подвожу: самодеятельное искусство бывает гораздо искреннее, гораздо эмоциональнее, чем у какого-нибудь парня с дипломом академии.

Если ребенку пять лет, и он взялся за кисть, то надо сразу давать ему то направление, которое выведет на творческий путь. А ждать, пока он научится рисовать сто пятьдесят раз гипсовую голову и кубы с шарами… В этом была большущая ошибка наших педагогов. Я учился в Москве, хотя и киевлянин (мне не удалось поступить в наш художественный институт, я не имел за плечами художественной школы, вообще поздно начал рисовать). Поэтому поехал в Педагогический институт учиться на художественно-графическом факультете. Сильный ВУЗ был – всесоюзного значения: по 1 человеку с каждой республики, отличные база, кафедра, профессура. Кстати, один из моих настоящих учителей – художник-реставратор Борис Еремин, бывший сотрудник музея Андрея Рублева.

На четвертом-пятом курсе я понемножку участвовал в выставках авангарда. Хотя, в принципе, это были пейзажи в свободном экспрессивном стиле, но это была очень свободная живопись, которую в институте никогда не покажешь. А в Москве есть такая улица Малая Грузинская, где тогда разрешили впервые в Советском Союзе выставлять «левое искусство». Муж моей старшей сестры был моим главным учителем, с которым я писал больше, чем в институте. Благодаря ему я и стал художником.

Я не сразу вернулся в Киев. Меня на 2 года заслали на границу с Китаем в армию. Я служил офицером, поэтому особого художества не случилось. Разве что в библиотеке сделали с одним сержантом настенную роспись. До этого там был кошмар – жаль, что не сфотографировал. Один из умельцев сделал «дембельский аккорд» по иллюстрации из журнала «Огонек», точнее – по композиции Ильи Глазунова со многими историческими персонажами. И вот этот солдатик вписал туда, рядом с Достоевским и прочими, сцены войны – горящие танки, бегущих фашистов. А в углу стены красовалась огромная голова Юрия Гагарина с улыбкой, в которой я насчитал 48 зубов. Вот это все мы и перекрасили.

Обидно, что вылетели эти два года, потому что я был на подъеме, выставлялся в Москве. А в Киев когда приехал, то никого не знал. Но работал с интересом – меня как раз назначили директором художественной школы (я же, все-таки, закончил педагогический ВУЗ). И там я познакомился с Анатолием Тертычным. Он же закончил Киевский художественный институт (сейчас НАОМА – прим. авт.) и ввел меня в местную профессиональную среду. Потом я поступил в молодежную секцию СХУ, которой руководил Тиберий Сильваши. Потом стал много ездить за границу – у меня появился менеджер в Германии. Дважды посетил Латинскую Америку.

Все путешествия дают новые серии, там своя автохтонность. Был я в Чили полтора месяца. Жил в такой частной усадьбе – парселе – где местный чилийский художник приглашал поработать вместе коллег из разных стран. Вокруг все было обсажено бамбуком, поэтому итоговый проект назывался «Пространство бамбука».
Потом я ездил в Гватемалу. По итогам впечатлений сделал уже в Киеве 2 выставки: «Свет майа-1, и -2». Все поездки – это новые впечатления…

Я привез из Казахстана, где служил, книгу «Гравюры на скалах» (купил в каком-то ауле). Так кроме этого альбома купил там же еще и «Экспрессионизм в поэзии» (зачем был нужен экспрессионизм в поэзии в ауле – вообще непонятно!). Я нашел в альбоме рисунок возничего с повозкой. И так оригинально нарисовано, как будто разложено в плоскости. И аналогичные вещи – как той же рукой сделаны! – есть в трипольской культуре. Подобные вещи я встречал и в африканских рисунках. Я, конечно, когда смотрю телепередачу о миграциях в древности, то понимаю, как и что. И все равно – немыслимые же расстояния, как?! Так вот моя теория заключается в том, что в древности у людей была как бы общая религия: люди поклонялись стихиям. Они следили за фазами Луны, потому что это было важно для урожая. За Солнцем следили, за звездами тоже. В наскальных рисунках очень много встречается солярных знаков. Но есть вещи непохожие – те же китайцы, японцы, индейцы Южной Америки (инки, ацтеки, майа) владеют другими пластическими языками.

В.: – Можно ли ограничить круг Ваших практик какими-то определенными жанрами?
А.: – Скорее, нет. Потому что я занимаюсь много лет не только живописью, но и ленд-артом (фестиваль «Весенний ветер», фестиваль «Простір Прикордоння» в Могрице). Делаю инсталляции. Пишу тексты. Но все это у меня интуитивное, подсознательное, стихийное. Я не люблю, когда все расписано наперед.

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content