КУЛЬТУРА

Класична сучасність DARJA DONEZZ

Опубликовано: 20/10 в 8:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Класична сучасність DARJA DONEZZ

Про стиль, моду, тренди, сталий розвиток та еміграцію разом із Дарією Донецц
Автор: Зігура Елизавета
20/10/2022
А що ж далі?… Можна назватися ким завгодно, а можна просто бути… Мене тягне до історії моди і до розкопок минулого… Одяг дарує почуття… Як можна річ вважати шматком матерії, якщо вона комусь дає сенс, надію?.. Головне, не залишати байдужих… Усім глобальним змінам передують великі потрясіння…. Буду якомога уважніша до свого внутрішнього компасу.

Є. З.: – Сьогодні Ви, як і багато наших співгромадян, залишили межі України. У 2014-му відбувся Ваш перший переїзд із Донецька, тепер другий, більш масштабний і кардинальний. Дарино, скажіть, Ваші відчуття й почуття в цих двох випадках схожі?

Д. Д.: – Почуття різні, схожі вони тільки питанням: “А що ж далі?”. Із Донецька ми виїжджали з однією дитиною, із Києва – з двома. Тож, і страху вдвічі більше, особливо після сидіння з дітьми в підвалі в Макарові, коли здавалося, що світу поза межами будинку більше не існує. У Донецьку я залишила свої дитинство і юність, все, що було “даністю”, тікаючи ж зараз – залишила все нажите за 8 років. Привіт новим поневірянням із зупинкою в точці запитання.

Є. З.: – Ви також не залишили свою роботу. Остання Ваша колекція, представлена на Українському Тижні Моди 2022-2023, поїхала разом із Вами, точніше, навздогін. Адже Ви не відразу зрозуміли, що залишите межі України?

Д. Д.: – Ми тікали з дому майже з порожніми валізами. Я була впевнена, що повернемося за кілька днів. Останнє про що думала – це колекція. А їхати кудись за межі України навіть не обговорювалося.

Є. З.: – Ваші колекції називали “новими 20-ми”, а тепер і новим Ренесансом. Чи вважаєте Ви себе таким собі класиком моди і чи традиція – це те, з чим рвати не бажано?

Д. Д.: – Рвати можна з чим завгодно, питання, а що потім ліпити. Я не люблю лахміття, даність мені хочеться трансформувати. Новими “20-ми” назвали колекцію, де я ностальгувала на тему поп-музики початку 2000-х, це період моєї юності, коли все здавалося нескінченним під супровід пісень Брітні Спірс і Дженіфер Лопез. Ренесанс – це період написання Сандро Боттічелі картини “Народження Венери”. Звідси й пішли мої черепашки. Чи класик я? Скоріше, ні. Але мене тягне до історії моди і до розкопок минулого – це безумовно.

Є. З.: – В одному з інтерв’ю після показу своєї нової колекції на Ukraine Fashion Week Ви сказали, що не стежите за творчістю колег по цеху. Але як щодо здорової конкуренції? Абощодо творчих амбіцій? Крім самореалізації, звісно ж.

Д. Д.: – Якщо я почну дуже багато дивитися на колег, то можу запалати або заздрістю, або гординею, а це не вірні супутники, вони мене збивають. Може, в когось інакше. Мені ж потрібно бути з усіма, але десь із краю, споглядати, не пропускаючи через себе. Як показала практика, так виходить кращий результат. Мені з лишком вистачає невпевненості в собі, щоб критикувати роботу і говорити: “Даша, ти можеш краще!”

Є. З.: – Ваш однойменний бренд досить сильно виділяється, як то кажуть, із потоку. Чи відчуваєте Ви це об’єктивно?

Д. Д.: – Я відчуваю тільки, що мене дехто вважає трохи дивакуватою…

Є. З.: – Стале виробництво і мода – досить популярна історія, втім, як і все, що пов’язано з екологією. Деякі філософи подейкують про те, що тема екології також політична, і вона – стратегія на шахівниці, така сама, як і стратегія використання “синтетичних” ресурсів. Чи поєднуєте Ви ці два аспекти у світі фешн індустрії?

Д. Д.: – Вважаю тренд на стале виробництво несталим, як усе, що вважається трендом. Сподіваюся, це перестане бути “трендом”, а стане поступово повсюдною нормою. Зараз частіше це виглядає таким собі “віянням”, за яке готові платити великі гроші. Коли технологія переробки пластику в одяг стане дешевою і не чимось “модним”, тоді стале виробництво стане звичним. Але, препрошую за каламбур, цінності тоді набудуть тканини з натурального шовку за технологіями минулого.

Є. З.: – Як Ви особисто бачите тренд на сталий розвиток?

Д. Д.: – Дуже філософське питання. Якщо говорити по суті справи, то скажу так: індустрія моди – це два боки: з одного – божевільний дизайнер, який фантазує ідеями, а з іншого – той, хто думає, як це продати, і вони періодично диктують один одному умови. За всіма великими модними будинками стоять ось такі люди “з іншого боку”. Я б не розмежовувала стале виробництво і моду сполучником “і”, а сказала б просто, що зараз мода на стале виробництво. У цьому є великий гуманістичний сенс… питання в тому, реальний він чи сформований. Але поки хтось знаходить у цьому заспокоєння для душі, відчуває свою особисту відповідальність перед екологією і не висуває претензій до тих, хто не поділяє їхню точку зору – у світі моди панує гармонія. Що з’явилося раніше: яйце чи курка? Технологія переробки сміття на тканину чи бажання носити перероблене?

Є. З.: – Тренд, мода, стиль. Із цих трьох понять останнє належить до позачасової категорії, перші два зазвичай швидкоплинні. Чому люди все-таки готові щорічно віддавати велику кількість грошей за те, щоб бути у тренді, міняючи вміст шафи щосезону, а не заплатити, приміром, за дві-три речі, але хороші й носити їх довго? Нехай одноразово це і коштуватиме дорожче.

Д. Д.: – А ви могли б їсти весь час одні й ті ж страви? читати одні й ті ж книжки? дивитися одні й ті ж фільми? слухати одну музику? і так дуже довго можна перераховувати.

Навіщо це все тоді? Жити-то навіщо? Поки відчуваєш – живеш, поки любиш, хочеш, виражаєш себе, шукаєш, відчуваєш смак – живеш. Одяг дарує почуття. Грати в нього – це найкумедніший і найлегший спосіб самовираження.

Є. З.: – Якось Ви сказали: “Затребуваність не в дизайнерах, а в ідеях”. Але, хіба можна відокремити дизайнера від ідеї, чи що саме Ви мали на увазі?

Д. Д.: – Зараз поясню. Я пам’ятаю період, коли всі хотіли стати економістами, потім юристами, потім фотографами, замкнули це коло дизайнери одягу. Але, що хороших економістів, що юристів, що фотографів, що дизайнерів – не так вже й багато. Можна назватися ким завгодно, а можна просто бути. Ось тому немає затребуваності в назві професії, є потреба в ідеях (образах). Тому що ідеї викликають емоції. Ми носимо не одяг, а відчуття себе в ньому. У цьому теж криється відповідь на ваше попереднє запитання: “Чому люди готові віддавати гроші на новий одяг”. Вони купують куди більше, ніж тканину.

Є. З.: – У березні 2021-го журнал “Ukraine fashion” опублікував зображення попзірок західного світу в одязі з Вашої колекції. Це був віртуальний одяг. Вам хтось допомагав у цьому питанні технічно?

Д. Д.: – Період пандемії був часом, який потрібно було чимось займати. Подій було мало, і тут став у нагоді мій навик жартувати, роблячи колажі. Ну уявіть….Переписуєтесь ви в чаті з подругами на якусь тему і тут бац, приходить вам колаж на тему спілкування, але в смішній візуальній формі, і всі починають реготати. Ось я саме та дивакча, хто їх ліпить за 5 хвилин в одному із застосунків App Store, тому що образ прийшов у голову. Ось так і були зроблені ці колажі. Сміху заради. Колажі на тему “Як би я одягла зірок”.

Є. З.: – На віртуалізацію моди Вас так само, як і діячів з інших сфер, наприклад, візуального образотворчого мистецтва, спонукала пандемія, чи Ваша ідея просто збіглася з 2020-м роком?

Д. Д.: – Ну, як бачите з попередньої відповіді, мене на віртуалізацію моди підштовхнуло, хіба тільки, почуття гумору.

Є. З.: – Тепер про фешн критику. Треба сказати, що з критикою взагалі в Україні досить мізерна ситуація. Принаймні, в мистецькій сфері так точно. Часто все зводиться до опису арт-об’єктів. Це таке безпечне мистецтвознавство, як то кажуть. Як йдуть справи на фешн-сцені?

Д. Д.: – Щоб щось критикувати в мистецтві, потрібно розуміти контекст, у який вписується об’єкт, мають бути критерії. У нас же критика моди – це скоріше вправи на тему словесного жанру і що витонченіший “обсер”, то голосніші оплески. На фешн-сцені всередині цеху все спокійно. У будь-якого бренду знайдуться свої шанувальники і свої противники. Головне, не залишати байдужих.

Є. З.: – В останні років так 10-15 активно розмиваються відмінності між жіночим і чоловічим костюмом. По-перше, це навіщо? По-друге, як довго це може тривати?

Д. Д.: – Мені здається, в питанні стирання кордонів зайшли вже так далеко, що ніхто не пам’ятає, з чого все почалося. Мені тут одразу згадується зображення Жанни Д’Арк в обладунках, що скаче на коні прямо в багаття Інквізиції. Потім Велика Французька Революція, яка зняла всі матримоніальні кайдани з усіх станів. Потім суфражистки з відстоюванням свого права голосу. Вічна внутрішньовидова боротьба. Все, як у тварин. Якщо раніше з багатьма речами боролися, то з часом придумали, як на цьому заробляти, потім колись неприйнятне стало нормою, частиною нової культури, силою. Межі норми розсунулися і, мабуть, найцікавіше зараз питання, не чому межі стираються, а де кінець їх стиранню. Усім глобальним змінами передують великі потрясіння. У якому періоді ми зараз?

Є. З.: – Повернемося до теми еміграції. Зараз Ви продовжуєте свою роботу попри всі труднощі. Але як за такий короткий час Вам вдалося відновити процес? Чи саме виробництво нового ще не організовано, і Ви продовжуєте творчість з уже відшитим матеріалом?

Д. Д.: – Пошиття відбувається в Києві. На жаль, весь мій досвід побудови бренду і виробництва відточувався в подібних “неправильних” умовах. Студія в Києві і 3-х років не проіснувала, до цього були поневіряння по майстрах, пошук своїх людей, я до 6 місяця вагітності другою дитиною їздила кожні вихідні нічним потягом до Харкова, де за період життя між Донецьком і Києвом сформувалася команда. Я і видихнути до пуття не змогла з полегшенням, як трапилися нові випробування. У мене немає питання “За що мені все це?”, є тільки питання “Яким чином і що робити?”, як отримати максимум за незалежних від мене обставин. Команда в Києві, я в Португалії, але у мене є фантазія, прагнення, залізобетонна віра у справу свого життя, прекрасний інтернет і чудова команда, яка чує мене, хоче продовжувати працювати, і ми потрібні один одному ще більше, ніж раніше.

Був момент, коли я думала: “Ну все! Кінець! Я втілювала свою мрію стільки років, але тепер головне – зберегти себе і дітей, а там буде щось інше”. Але в долі були свої плани, як завжди. Я знала, що в Києві залишилося багато речей, що ні в мене, ні в команди іншого варіанту заробітку немає, і я почала пропонувати клієнтам відшите за низькими цінами. Почали купувати, потім повільно пішли замовлення на повтори. У цей момент я зрозуміла, що вся шалена кількість напрацювань, лекал, які накопичилися за час роботи студії – це наш порятунок. Я завжди говорила, ще в дитинстві, аргументуючи своє бажання пов’язати себе з одягом, що завжди люди будуть хотіти: “Лікуватися, їсти, одягатися”. У мене кілька людей придбали сукні з думкою: “Буду дивитися на неї в шафі й вірити, що скоро її одягну”. Ну от як це пояснити? І як можна річ вважати шматком матерії, якщо вона комусь дає сенс, надію?

Є. З.: – Ви той український дизайнер, сукню якого одягнула Мей Маск на підтримку українських дизайнерів на події The Hollywood Reporter. Це був Ваш дар чи вона насамперед обрала її сама? Якщо дар, то як чітко і ясно Ви побачили її саме в ньому, а не в якомусь іншому костюмі від бренду Darija Donezz?

Д. Д.: – Тут потрібна трохи передісторія… Коли ми змогли виїхати з Макарова на Західну Україну, я була тільки з валізою, набитою дитячими м’якими іграшками і двома спортивними костюмами на флісі. Тоді й у думках не було їхати далі. Зате була божевільна ідея врятувати колекцію із закритої студії на правому березі Дніпра, і ключем на лівому, в умовах комендантської години, тривог і страху опинитися не в тому місці, не в той час. Усі мене вважали божевільною, адже навіщо колекція у Східниці? А я просто відчуваю, що так треба, хоча б частину колекції. І ось я знаходжу незнайомого мені кур’єра в додатку “Кабанчик”, довіряю ключ від студії, як у “Дванадцяти стільцях”: Може, тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать”, і це навіть не жарт. Вважаю якимось подарунком згори цю людину. Тож він не тільки збирав речі в студії, а й врятував хом’яка у мене вдома, який тепер живе у нього. Прекрасна історія, правда? Буквально за тиждень після доставки речей з Києва, мені пише моя піар-агентка Юля Смідович з радісною новиною, що стилістка Мей Маск хоче певну сукню з колекції. Юля уточнює, чи реально її відправити з Києва, на що я відповідаю “Звісно, вона вже тут, зі мною”. У цей момент я розумію, що саме відчуття цього і штовхало мене знайти спосіб забрати речі з Києва.

Взагалі Мей Маск трапилася зі мною двічі в найбільш значущі моменти життя. Перший раз після колекції з рибками, це була перша колекція, повністю пошита в Києві, і мені так необхідно було відчути віру в себе, було відчуття, що я є, але мене ніхто не бачить. І ось з’являється її стиліст, яка обирає речі, і так я стаю першим українським брендом, який вона одягла. Це була новина номер 1 на всіх каналах. Мені телефонували всі. Я ж просто ридала весь день від щастя.

І ось трапляється вона вдруге, та ще й у момент краху всього. Чому так, я не знаю, але у мене все життя і складається з ось таких дивних, часом містичних моментів. Тому для мене Мей Маск не просто приголомшлива модель, жінка з цікавим життям або мама Ілона Маска, для мене вона, як обіцянка, що все буде добре.

Є. З.: – Чи побачить Україна нову колекцію, і якщо так, чим вона буде наповнена?

Д. Д.: – Три роки тому я чітко побачила перед очима сукню з рибками, і відтоді вона плаває з колекції в колекцію. Перед війною я показала колекцію з мушлями, за мотивами картини Сандро Боттічеллі “Народження Венери”.

За збігом обставин, я опиняюся в країні, де зображення риб і мушель повсюди. Немов щось у минулому знало про майбутнє. У місті, про яке дізналася, читаючи Ремарка “Ніч у Лісабоні”, куди тікали люди, рятуючись від Нацистської Німеччини, сподіваючись знайти порятунок і повернути віру в людське у Другій Світовій Війні.

Я не знаю, якою (і де) буде нова колекція, але я точно знаю, що буду якомога уважніша до свого внутрішнього компасу.

Редактор – Ольга Яворська

ЧЕРНІГІВ. ВІДНОВЛЕННЯ

Опубликовано: 08/10 в 9:00 pm

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

ЧЕРНІГІВ. ВІДНОВЛЕННЯ

Чернігів – північна столиця України, яка останніми роками все більше приваблювала відвідувачів у свій затишний старовинний край. Так, саме старовинний, бо місто зберегло пам’ятки архітектури з глибини віків.
Автор: Зігура Елизавета
08/10/2022

Чернігів – північна столиця України, яка останніми роками все більше приваблювала відвідувачів у свій затишний старовинний край. Так, саме старовинний, бо місто зберегло пам’ятки архітектури з глибини віків. Спасо-Преображенський собор 1036 р., Борисоглібський собор 1120-1123 рр., П’ятницька церква 12 ст, Колегіум 1702 р., Єлецький монастир 11-17 ст, Успенський собор 12-17 ст, Іллінська церква, Антонієві печери 11-19 ст., і це ще далеко не весь список. Для України Чернігів – це серце старовини і надземний клад.

Дякуючи меру Атрошенко В. А., за останні роки Чернігів вдалося відбудувати до рівня європейського міста. Красна площа, Вал, центральні алеї, фонтани – все вражає, захоплює й зазиває на недільну чашку кави киян. А ще – спокійна атмосфера, де ніколи не буває метушні. Тут лише спокій, рівновага, тиша, краса. Але все це було порушено у лютому. Про те, що відбувається у місті зараз, ми розмовляли із Катериною Литвин, заступницею начальника міського управління культури та туризму.

Катерина – “туристичне обличчя” Чернігова” – керує Туристично-інформаційним центром (ТІЦ) “міста легенд”. Історикиня за фахом, а за покликанням – мама, подруга, лідерка, інноваторка. Багатий досвід ТІЦ Чернігова до війни розповсюджувався іншими містами України як зразковий. А зараз стратегія розвитку туристично-культурного потенціалу міста чекає повної реалізації після перемоги.

Е. З.: – Почати завжди хочеться з приємного. Катю, вітаю із завершенням літнього туристичного сезону. Це перше літо, коли ви працювали під час повномасштабного вторгнення. Яким воно було, якщо коротко? І одразу: чи були туристи?

К. Л.: – Вітаю! Про повноцінний туристичний сезон 2022 говорити важко, проте головне що вистояли! До багатьох подій ми не були готові, тому він став водночас сезоном викликів і можливостей. Кількість внутрішніх туристів, гостей міста була мінімальною, але поступово ми бачили поодинокі сім’ї чи пари гостей зі столиці. В них давно роман з Черніговом, вони знають про його минулу весну і хочуть на власні очі пересвідчитися, що він вистояв! У квітні від туристів було чимало дзвінків із запитаннями: чи вистояв Спас, а як там печери, а що з Красним мостом, а чи вціліло мереживо? І справді плакали, коли чули, що всі пам’ятки, окрім будиночку В. Тарновського та альтанки на Болдиній горі, чекають на них. І що у місті з’явився ще один будинок-примара на Красній площі.

До того ж, героїзм і сила духу героїв Чернігова викликали хвилю журналістів-іноземців, низку делегацій і представництв інших країн, які відвідали місто та потім багато писали про нього. Не стали виключенням й візити волонтерів європейських країн, гостя з Китаю, трьох друзів з Німеччини, які раніше були в Україні і планували згодом повернутися знов, але 2022 рік пришвидшив здійснення їх мрії. Були й такі, хто взагалі вперше потрапили в Україну і для знайомства обрали Чернігів.

Е. З.: – Якщо порівняти активність вашої робочої зайнятості до 24 лютого та після, різниця є?

К. Л.: – Звісно є. 22 лютого ми провели Всеукраїнський форум гідів, на 24 лютого була запланована стратегічна сесія з напрацювання маркетингової стратегії Чернігова. Ранок того четверга все змінив, зруйнував, перекреслив. Ми вийшли на роботу в квітні й переглянули наші форми роботи. Наразі, активностей, можливо, і менше, проте зайнятості в перемовинах, зустрічах, плануванні, документації стало більше. І я щиро радію тому. Сьогодні багато друзів-колег з’явилося в Польщі, маємо щотижневі онлайн-зустрічі у Литві і також постійно спілкуємося. І що важливо, плануємо життя!

Е. З.: – Що зруйновано, а що вціліло з історичного та культурного надбання?

К. Л.: – Не пережив війну будиночок В. Тарновського (обласна бібліотека для юнацтва), альтанка на Болдиній горі, кінотеатр імені Щорса, будиночок з дерев’яною мережкою на Бобровиці.

Е. З.: – Які перші три пункти стояли у вашому стратегічному списку з відновлення культури туризму в день відкриття Туристичного інформаційного центру? І чи був той список взагалі?

К. Л.: – Спочатку не було розуміння, більше страх уперше зайти в той ТІЦ, зрозуміти хто з колег готовий вийти на роботу, а хто не планує повертатися з різних зрозумілих причин. З 18 квітня у ТІЦ нас виходило двоє, ми прописали собі контент для соціальних мереж, попрацювали з фотохудожником Валентином Бобирем, аби сфотографувати усі руйнування для віртуального проєкту з фіксації злочинів окупантів. Паралельно управління культури та туризму ЧМР, ТІЦ, Інститут техногенних катастроф (м. Київ) організували наукові експедиції із запису свідчень стратегій виживання мирного населення навесні 2022 року. З травня активно працюємо з дітками у проєктах #ВУСА та #ВУХА, які направлені на соціальну адаптацію дітей до умов життя сучасної України. З понеділка, 12 вересня, впровадили програму Дні європейської спадщини, далі презентуємо виставку з експедиції, а потім – туристичний маршрут пам’яті.

Е. З.: – Що вже вдалося зробити у напрямку відновлення культурної стратегії?

К. Л.: – Концерти на Алеї Героїв. Вони не були анонсовані, але камерно відбувалися. Нарешті вперше в цьому сезоні показали кіно просто неба. Відгуки людей дають сили рухатися далі й очевидно найґрунтовніша робота управління разом із науковцями, істориками, небайдужими громадськими діячами – процес перейменування вулиць і очищення міста від маркерів культури окупантів.

Е. З.: – Катю, хто ваш турист сьогодні?

К. Л.: – Це не турист, скоріше гість, який прибув у місто у справах, працює на висвітлення правди «освободітєльного міра», або представник влади, який прибув на перемовини. Турист у повноцінному розумінні цього сезону – скоріше виключення, ніж правило. Такими можу назвати своїх колег, які скучили за Черніговом й приїхали на вікенд.

Е. З.: – До війни Чернігів щороку набував шаленої популярності. Люди їхали на екскурсії, а після хотіли оселитися у місті. Це відбувалося також і завдяки вашій роботі. Піар, івенти, заходи, концерти, екскурсії і оновлення міста, звичайно. Катю, що сьогодні? Яке бачення актуальних питань хоча б утримання міста в статусі туристичного?

К. Л.: – Нам шалено поталанило, тут подяка кожному воїну, Герою, військовому, мирному мешканцю, які захистили місто, відтак історична частина не була знищена. Так само гостинно на каву запрошує Вал. Як говорила одна пані з передмістя Чернігова, «а що у городі? У них і війни не було».

Е. З.: – Чи приділяє сьогодні держава увагу Чернігову? Наприклад, чи запропоновано ті чи інші програми з оновлення культурних ніш міста?

К. Л.: – Про глобальні відбудови будемо говорити після Перемоги, а зараз – надія на місто, нас самих, грантодавців та друзів-колег з іноземних держав.

Е. З.: – Чи багато культурних діячів Чернігова полишили місто? Хто сьогодні працює тут і у яких сферах?

К. Л.: – Відслідковуємо тенденцію повернення, Чернігів у квітні й зараз – це два різні міста Героїв, ми стали сильними, мудрішими, усміхненими.

Е. З.: – В Україну повернулось чимало громадян після перших двох-трьох місяців еміграції. Більшість приїхала у Київ. Чернігів приймав назад містян? Скільки їх?

К. Л.: – Зі статистики кількості учнів та викладачів мистецьких шкіл орієнтовно 30 % не повернулися в місто. На вулицях, у чергах відчувається повернення людей, знов виникають маленькі міські затори. На момент квітня у місті було 70000 людей, зараз 120000 як мінімум.

Е. З.: – Куди зараз безпечно ходити? Наприклад, у Києві контакт із природою обмежений через мінування чималої кількості лісової території.

К. Л.: – Безпека – тема номер один. І тут треба бути уважним до всього.

Е. З.: – Чи є плани з віртуалізації Чернігова історичного?

К. Л.: – Вони давно назріли, аби не війна, цьогоріч першу частину було б зроблено. Тепер ми працюємо на здійснення мрії. Але головне – Перемога!

 

Редактор – Оксана Хромова

фото – https://focus.ua/ukraine/488398-skromnoe-obayanie-provincialov-pochemu-chernigov-chishche-kieva-a-dorogi-tam-luchshe

Що нам Схід?

Опубликовано: 24/07 в 8:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Що нам Схід?

Відповідь на це питання водночас дуже проста і дуже складна. Хочемо ми, чи не хочемо, усвідомлюємо, чи ні, але Схід – невід’ємна складова оточуючої нас географічної, політичної і культурної дійсності. Тож, надалі про Магенджо Даро, йогів-козаків, чорний перець, шовк і феномен греко-буддизму.
Автор: Осауленко Евген
24/07/2022

«Схід – справа тонка».
Червоноармієць Федір Іванович Сухов
у фільмі Володимира Яковича Мотиля
«Біле сонце пустелі», 1970.

 

Відповідь на це питання водночас дуже проста і дуже складна. Хочемо ми, чи не хочемо, усвідомлюємо, чи ні, але Схід – невід’ємна складова оточуючої нас географічної, політичної і культурної дійсності. Більше того, Схід – невід’ємний компонент європейського світосприйняття й самоусвідомлення. Як суспільства в цілому, так і кожної особистості зокрема.

Отож нам треба водночас відкривати для себе країни Сходу і навчатися помічати схід у собі. Саме тому увазі читача пропоновано цикл стислих нарисів, що висвітлює особливості контактів народів Європи й Азії, сприйняття Азії у європейській культурі від найдавніших часів до сьогодення та найпоширеніші стосовно цього стереотипи.

ТАЄМНИЧА “МЕЛУГГА

«Oh, East is East and West is West, and never twain shall meet» – писав 1889 року Редьярд Кіплінг у «Баладі про Схід і Захід». Але в тому то й річ, що протягом світової історії поняття «Заходу» неодноразово набувало нового змісту, а Схід ніколи не був єдиним і монолітним. Якщо звернутися до таких віддалених часів, як 3-2 тисячоліття до нашої ери, то з точки зору сучасної історичної науки роль «Заходу» для нас відіграватимуть Давній Єгипет і Давнє Межиріччя. Територія сучасних Єгипту та Іраку – чогось більш європейського й уявити важко!
Впродовж 20 століття вчені переконалися в тому, що Єгипет і Межиріччя не були єдиними настільки потужними цивілізаціями свого часу. На території сучасного Пакистану та північно-західних штатів Республіки Індія (Раджастан й Гуджарат) у 3-2 тисячоліттях до нашої ери існувала багато в чому навіть розвиненіша за Близький Схід і Північну Африку «Протоіндійська цивілізація» (інші назви – «Культура Гарапи», «Культура Гарапи й Могенджо-Даро», «Цивілізація долини Інду»).

На жаль, наші знання про протоіндійську цивілізацію дуже неповні й однобічні. Розкопки археологів відкривають залишки чудово спланованих міст із системою зручностей, водопостачання й каналізації, майстерні з виготовлення різних предметів, навіть успіхи в галузі медицини, як-от стоматології чи трепанації черепа. Разом з тим про суспільний устрій, громадське життя, релігію, культуру, літературу й образотворче мистецтво ми знаємо вкрай мало або взагалі нічого. Ймовірно, тексти і зображення переважно виготовлялися за допомогою нетривких матеріалів, які не могли зберегтися за такий довгий час у безжальному тропічному кліматі.

Як припускають, протоіндійська цивілізація виникла не через військове суперництво і об’єднання земель. А завдяки розповсюдженню якоїсь ідеології, що передбачала запровадження певних технологій і стандартів. Скоріш за все тип влади тут був олігархічним, а не монархічним, свідченням чого є відсутність монументальних храмів, палаців, гробниць, статуй, тощо. Можливо, монархічна влада й виникала у пізній період у окремих містах. До думки про це підштовхує уламок славетної скульптури «Царя-жерця» й інші скульптурні портрети, знайдені на городищі Могенджо Даро (нині «Цар-жрець» – у зібранні Музею Пакистану у Карачі). Одною з загадок протоіндійців є те, що археологам так і не вдалося знайти серед залишків їхніх міст доказів про існування масштабних військових конфліктів. Якщо збройні зіткнення у них і були, то їхня інтенсивність значно поступалася тому, що ми знаємо про Єгипет і Межиріччя.
Згадувати протоіндійців не було би потреби, якби вони не підтримували торгових й культурних контактів з тогочасним «Заходом» – тобто долиною Тигру й Єфрату. Загалом протоіндійці влаштували блискучу торгову мережу, яка об’єднувала різні регіони Індостану, Іранського нагір’я й Давнє Межиріччя. Шляхи туди були не близькими, і йшли як землею, так і морем.

У месопотамських клинописних текстах Акадської династії (24 – 22 століття до нашої ери) й Третьої династії Уру (21 століття до нашої ери) часто згадується таємничий край «Мелугга», з якого привозять цінні породи деревини, коштовне (з точки зору месопотамців) каміння та екзотичних тварин і птахів. Більшість вчених ототожнюють «Мелугга» з Протоінідйською цивілізацією. На жаль, документальних свідчень про ці стосунки вкрай небагато. Була знайдена особиста печатка Su-i-li-su, перекладача з Мелугги. Також було знайдено судовий документ. Згідно з ним протоіндійський купець Lu Sunzida посварився з місцевим купцем Amar Luku, і під час бійки вибив останньому зуб. За це він мав виплатити штраф вартістю у десять шекелів срібла.
На думку вчених, ініціаторами торгових контактів з Межиріччям були саме протоіндійці. Ми точно не знаємо, що їх цікавило – як припускають, це могли бути якісні вовняні тканини і срібло високого ґатунку. Інтерес був не лише торговим, але й художнім. Фахівці поділяють нечисленні пам’ятки протоіндійської скульптури, що вціліли до нашого часу, на два типи. Один відрізняється майстерним відтворенням форм людського тіла й передачі враження руху. До нього належить металева скульптура дівчини-танцюристки і торс оголеної чоловічої постаті, у якої завдяки шарнірам можна було змінювати положення рук й ніг. Можна сказати, що це – провозвістя класичної індійської скульптури давнини й середньовіччя.

Інший тип протоіндійської пластики відрізняється застосуванням прийомів, про які майстри тих часів могли дізнатися з досвіду колег з Межиріччя та БМАК (Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс – давня цивілізація, що у 23-18 століттях нашої ери існувала на територіях сучасних Туркменістану, Таджикістану, Узбекістану й Афганістану). Саме до таких пам’яток і належить вже згадане погруддя «Царя-жерця» з городища Могенджо Даро.

КОЗАКИ – ЙОГИ, ЙОГИ – КОЗАКИ

Занепад і загибель Протоіндійської цивілізації – окреме загадкове питання. Як вважають фахівці, це було зумовлено не однією, а цілим спектром причин, серед яких не останню роль грали зміни природно-кліматичних умов. У популярних джерелах можна навіть зустріти твердження, ніби протоіндійці… були знайомі з ядерною зброєю. На самому початку вивчення цивілізації долини Інду панувала думка, ніби її знищила навала племен, яких вчені звуть «аріями», «індоаріями» або «індоєвропейцями». Вони й стануть темою нашої наступної оповіді. Гіпотеза про зіткнення аріїв з протоіндійцями на наш час давно «здана до архіву» світової науки, але така думка часом з’являється в українських виданнях, навіть у такого серйозного автора як археолог Володимир Залізняк.

На початку 19 століття англієць Томас Юнг (1773-1829) та німці Фрідріх Шлегель (1772-1829) й Франц Боп (1791-1867) зіткнулися з загадковим і вражаючим фактом. Класична давньоіндійська мова «санскрит» і мова давнього Ірану мають чимало спільного з більшістю мов народів Європий Близького Сходу. Як таке могло статися?

Відкриття було здійснене в часи активного колоніального просування Великої Британії Індостаном. Відповідно, його інтерпретували за потреб політичної пропаганди – британці є наступниками давніх аріїв, які колись принесли світло Культури у ці забуті Богом краї. Впродовж 19-20 століть де тільки не проголошували, що саме їхні землі були батьківщиною давніх аріїв і саме вони є їхніми нащадками. Найбільш сумнозвісний приклад такого типу – ідеологія нацистської Німеччини.

Нині у світовій науці панівною є думка не про загарбницькі походи, а про поступову міграцію індоєвропейських племен, яку вперше висунула у 1956 році археологиня литовського походження Марія Ґімбутас (1921-1994). Згідно з цією гіпотезою протягом 4-5 тисячоліть до нашої ери предки майбутніх індоєвропейців займалися скотарством і кочували між Придніпровськими степами… і Алтаєм. Але з якихось причин вони розділилися і стали поступово мігрувати як на Захід, так і на Схід. Існує думка, що одною з причин цього могли стати й ті глобальні зміни клімату, які зіграли свою роль у загибелі Протоіндійської цивілізації.
Як вже говорилося – хто тільки не проголошував себе нащадками давніх аріїв – і українці аж ніяк не «пасуть задніх» в цьому плані. Арійські корені запорізького козацтва, паралелі між йогою й практиками козацьких «характерників» – де лише про це не почуєш і не прочитаєш про це у вітчизняному інформаційному просторі? І найцікавішим є те, що майже «йоги-козаки», тобто подвижники, що були водночас вояками-найманцями, а часом – кілерами й рекетирами – дійсно існували в Індії. От тільки було це не в часи міграцій давніх аріїв, а значно пізніше – протягом 16-18 століть, тобто водночас з існуванням Запорізької Січі.

Професор порівняльного релігієзнавства й індолог Девід Гордон Вайт (David Gordon White) розповідає про це у своїй відомій книзі «Зловісні йоги» («Sinister Yogis», University of Chicago Press, 2010). У часи правління династії Великих Моголів в Індії склалася наступна ситуація. Мусульманське законодавство ставилося до індуїстів-подвижників значно поблажливіше, ніж до індуїстів-мирян. Тому частина селян й містян, які не були надто заможні, але й не хотіли змінювати конфесійну приналежність, приймали подвижництво – а простіше, «ставали йогами». А через те, що участь у найманих військах за доби Великих Моголів була достатньо вигідним заняттям, то такі подвижники й шли у найманці. Серед подібних «йогів-козаків» траплялися й професійні кілери, які під час виконання завдань підвищували свій бойовий темперамент психотропними речовинами. А іноді гурти таких подвижників займалися рекетом. Вони невідступно йшли за торговими караванами і, поки не дадуть викуп – і вдень, і вночі не давали купцям спокою, гучно співаючи молитви й гімни.

Нема нічого дивного, що сучасники сприймали «йогів-козаків» без особливого ентузіазму. То тут, то там лунали звинувачення: «Що ж це робиться?! Світ став догори дригом! Щоб це наші давні мудреці на шаблях билися й з гармат стріляли?!»

Британська колоніальна влада, що утвердилася на Індостані після падіння Великих Моголів, теж не виявила захоплення «йогами-козаками», і це явище було поступово викорінене.
Ми ж повернемося з епохи Великих Моголів і Запорізької Січі до часів греко-римської античності, аби далі стежити за тим, як Захід і Схід контактували й відображувалися одне в одному.

ЧОРНИЙ ПЕРЕЦЬ, ШОВК І ФЕНОМЕН ГРЕКО-БУДДИЗМУ

З появою на сцені світової історії давніх еллінів все нарешті починає набувати більш звичного для нас вигляду. «Захід» переміщується спершу на територію Східної, а потім – південної Європи (до Балканського та Апеннінського півостровів відповідно). А «Схід» для мешканців «Заходу» поділяється на дві частини. З одного боку – і у географічному, і у політичному плані «Близький Схід» (ми назвемо «Близька Азія»), стосунки з яким часто неоднозначні – суперницькі чи навіть ворожі. А з іншого боку – «Віддалена Азія» (Південний і Далекий Схід), яка є джерелом дорогоцінних екзотичних товарів. Місце, де європейці шукають таємну мудрість, і куди часом проектують власні мрії й бажання. Стосунки з Близькою Азією саме тому й такі неоднозначні, що з одного боку вона часто стає суперником, а з іншого боку – є посередником між «Заходом» і «Віддаленою Азією». За доби античності з’явився й осередок безпосередніх контактів Заходу з Віддаленим Сходом – втім, знаходився він зовсім не на європейській території. Втім, про все – у свою чергу.

Стосунки давніх греків й Агеменідського Ірану не варто сприймати так, як це зображено у голлівудському фільмі-коміксі Зака Снайдера «300 спартанців» (2007). Спершу Іран (або як тоді казали – «Персія») був для еллінів вигідним торговим партнером і роботодавцем. Мешканці бідного копалинами і природними ресурсами півдня Балкан зарекомендували себе як неперевершені майстри, ремісники, торгівці, фахівці й наймані військові. Їхніми послугами охоче користувалися й у Ірані/Персії. Але дружба тривала до першої чвари.

В ході торгової експансії греки заснували мережу міст-колоній вздовж узбережжя Малої Азії (нинішня територія Туреччини). А іранські Агеменіди приєднали Малу Азію до своїх володінь. Виникло дражливе питання – кому мають підпорядковуватися торгові міста на узбережжі? Проте і в часи ворожнечі видатні грецькі діячі в разі, якщо на батьківщині їм ставало незатишно через інтриги й заздрощі, неодноразово знаходили притулок у Персії, де гідно цінували їхні знання й досвід.

Суперечку «хто є хто?» остаточно вирішив у 4 століття до нашої ери Олександр Македонський. І він зробив те, що вражає уяву по наш день: зміг зі своїм військом підкорити величезні простори Центральної (або англійською – «Внутрішньої») Азії. Він об’єднав Балканський півострів, підкорив Єгипет і від східного узбережжя Середземного моря дійшов до північно-західних районів Індостану. Разом з військом мандрувала команда вчених й філософів, які вивчали й описували підкорені землі, побут, звичаї й вірування їхніх мешканців. Важко повірити – але Олександр встиг здійснити свої звершення до тридцять сьомого року життя. Передчасна смерть великого завойовника призвела до поділу щойно створеної мегаімперії між головними полководцями армії Олександра – так званими «послідовниками» або «діадохами».

Нас в даному випадку цікавитиме держава, заснована Селевком Першим Переможцем («Нікатором»). Він та його нащадки були найуспішнішими з «діадохів», бо заволоділи більшою частиною імперії Олесандра – землями від Малої Азії до Індії. Проте подібний успіх обернувся неспроможним тягарем. Велетенські території було складно контролювати – тож не дивно, що з часом окремі частини імперії стали здобувати незалежність. Зокрема, у другій половині 3 століття до нашої ери відокремився район, найближчий до Індії – так зване «Греко-бактрійське царство». У свою чергу від нього у кінці 2 століття до нашої ери відокремилося «Греко-індійське царство».

Безпосередня близькість до Індії сприяла знайомству як еллінської еліти, так і простих підданих з вченням буддизму, який поступово перетворювався з місцевого явища на найдавнішу із світових релігій. Вигідною відмінністю буддизму від тієї традиційної релігії індійців, яку ми знаємо як «ведичну», «брагманську» або «індуїзм» була відсутність етнічних й мовних упереджень. Грецькі володарі й можновладці зацікавилися «Благородним вченням», бо не без підстав вбачали в ньому паралелі до власної філософії. Зокрема, греко-індійський монарх Менандр Перший досі вшановується буддистами під іменем «Мілінди» як один з славетних царів – покровителів буддійської громади. Вважається, що з часом він став подвижником і досяг Просвітлення. Діалог «Питання Мілінди» (мовою палі «Міліндапаньга») увійшов до числа священних текстів всіх основних течій буддизму.

Одним з важливих результатів греко-буддійських контактів стала поява традиції зображення Будди в образотворчому мистецтві. Ще у ранній період розвитку вчення виникло уявлення, що внаслідок вдосконалювання себе впродовж безлічі перевтілень засновник буддизму в тому числі був наділений вищою красою лику й тіла. Подвижники зосереджувалися на ознаках бездоганної краси Будди, аби очистити власний організм від недоліків чи здобути підтримку в екстремальній ситуації. Але при цьому Будда не зображувався у мистецтві, замість його постаті вміщувалися різні благовіщі символи.

Було би наївним перебільшенням вважати (як це іноді робиться), що образ Будди в мистецтві виник на основі зображень грецьких богів. Але безперечним фактом є те, що для візуального втілення цього образу добре прислужився багатий досвід давньогрецького мистецтва.

Час минав. На Заході виникла Римська імперія, а Греко-індійське царство було поглинуте імперією кочовиків індо-іранського походження – «Великих Кушанів». Але греко-буддійський світ і греко-буддійське мистецтво продовжували своє існування – вони зіграли важливу роль у формуванні одної з головних течій буддизму – Магаяни, або ж «Великої Колісниці». Існуванню феномену греко-буддійської культури поклали край лише нашестя кочовиків «ефталітів» (їх також звуть «білими гунами») та арабське завоювання Центральної Азії, яке супроводжувалося насаджуванням ісламу. Але це відбудеться ще не скоро – ближче до кінця 1 тисячоліття нашої ери.

На відміну від колоністів у Центральній Азії мешканці Римської імперії мали досить приблизне уявлення про релігійно-філософські традиції Індії. Вони знали про священицьку верству брахманів, знали й про існування буддистів, яких називали «самана» (від санскритського «шрамана» – одна з назв подвижника). Але – не більше того.

Про те, якою могла поставати Індія в уяві давніх римлян, свідчить цікава літературна пам’ятка 2 століття нашої ери – «Життєпис Аполонія з Тіани» грецького письменника Флавія Філострата. В ті часи у Римській імперії не менше, ніж в наші дні, були популярними «маги, екстрасенси й народні цілителі». І от за дорученням Юлії Домни, дружини римського імператора Септімія Севера, Флавій зібрав і обробив документи про одного такого діяча – мандрівного філософа-піфагорейця Аполонія з Тіани. Письменник мав зобразити свого героя оновлювачем традиції, у чомусь навіть вищим за її засновника. Тож, коли Піфагор вчився у єгипетських жерців, чому б Аполонію не отримати посвячення від… індійських брахманів? Відповідно, у «Життєписі» зображено мандрівку героя до Індії. Там Аполоній зустрічає мудреців-брагманів, які владарюють силами природи і можуть харчуватися плодами майбутніх врожаїв. Вони користуються механізмами на кшталт сучасних роботів, а місцеві монархи бігають перед ними навшпиньках, неначе раби. Слід віддати належне багатій уяві Флавія і його обізнаності в плані відомої з часів Олександра літератури про Індію. Але він зобразив у «Життєписі Аполонія» не так реальну країну і реальних людей, скільки висловлену ще Платоном мрію про ідеальний лад, при якому на чолі суспільства стоять філософи.

На відміну від греків з Греко-індійського царства, європейські греки й римляни були значно краще знайомі з іншим східним народом і його релігією. Йдеться про євреїв. Греко-римські мислителі виявляли неабиякий інтерес до іудаїзму, і от чому. Існує слушне припущення, що в греків були свої культи й своя обрядовість, але не було релігії й побожності в нашому розумінні слова. Якоюсь мірою роль цих чинників відігравала філософія. Досить рано грецькі мислителі дійшли висновку, що шановані народом боги не є богами повною мірою – вони є небожителями, за якими стоїть всемогутній Абсолют. Вчення про це було викладене у діалогах Платона «Тімей» та «Бенкет», неймовірно популярних за доби античності. І от, в особі євреїв еліни й римляни зустріли народ, у якого шанування єдиного Абсолюту є основою релігійності. Проте широкому розповсюдженню іудаїзму заважали певні етнічні упередження – як це й було з традиційною «брагманською» релігією індійців. Цей бар’єр подолає християнство, що стане другою за часом виникнення світовою релігією.

Для повноти картини слід додати, що греків й римлян на Сході цікавили не лише питання духовності, але й більш прозаїчні речі – йдеться про предмети розкошів. Індія була джерелом спеції, яка в буквальному сенсі слова цінувалася не менше за золото й срібло, і часом виконувала функцію грошей. Це – зібрані у різній стадії достигання і висушені у той чи інший спосіб плоди-зернятка тропічної ліани «Piper nigrum», з яких виходить чорний, білий і червоний (але не стручковий) перець. В античному світі перець вважався панацеєю від усіх недугів, і в тому числі виконував функцію сучасної «віагри». Спеція широко використовувалася в кулінарії – в тому числі й у готуванні солодких страв.

З чорним перцем були знайомі ще давні єгиптяни – доказом цього є знахідки зерняток рослини у гробниці фараона Рамзеса Другого (поховання відбулося близько 1273 року до нашої ери). Греки дізналися про перець завдяки Олександрові Македонському, і з того часу його слава у античному світі тільки зміцнювалася. Перець не випадково цінувався настільки високо. Адже аби придбати його на батьківщині і привезти до Європи, слід було здійснити не близьку мандрівку до Малабарського узбережжя (територія штатів Карнатака й Керала сучасної Республіки Індія). Морською брамою до Південної Азії для античного світу був Єгипет. У відкритого 1869 року Суецького каналу був давній попередник, який у різні часи звали то «Каналом фараонів», то «Каналом чотирьох царів», то «Річкою Траяна». Впродовж давнини канал між Нілом й Червоним морем то припиняв, то відновлював свою роботу. Так тривало до 767 року, коли канал був засипаний за наказом Аль Мансура для перенесення торгівельних шляхів у центральні райони Халіфату.

Принаймні не менше за чорний перець-горошок у античному світі цінували китайські шовкові тканини, і тут з’являється нагода розповісти про спроби контактів між Римською імперією та імператорським Китаєм доби династії Хань (3 століття до нашої ери – 3 століття нашої ери). Впродовж перших століть нашої ери Рим і Китай були потужними гегемонами з обох боків Євразії. Але тогочасний рівень розвитку транспортних й інформаційних технологій не давав можливості встановлення безпосередніх зв’язків. Ініціатива трансконтинентальної торгівлі походила з Китаю – завдяки імператору У Ді й дипломатичній місії Чжан Цяня у 121 році до нашої ери із Китаю вирушив перший караван з вантажем шовкових тканин. Він помандрував до Ферганської долини (нині цю територію ділять між собою чотири країни: Узбекістан, Таджикістан, Туркменістан і Киргизстан).

З Центральної Азії шовк потрапив до греків і римлян. Античні назви шовку походять від китайських: греки звали його «сірікос», а римляни – «серікум». Лише окремі тогочасні вчені, як-от Пліній Старший, знали про справжню технологію виготовлення нитки з кокону, який плете довкола себе гусінь метелика тутового шовкопряда. Поширеними були байки про те, ніби коштовну нитку виготовляють з сушеної кори особливих дерев або з вичісують з деревного пуху.

Попит на екзотичну тканину у Китаї був таким, що сенат вводив різноманітні обмеження. Зокрема, одяг з шовкової тканини дозволялося носити лише жінкам. Але носіння такого вбрання могло сприйматися як вияв аморальності – мовляв, шовк надто легкий і тонкий. Він не приховує належним чином принади жіночого тіла.

Прямим контактам Риму й Китаю заважали не лише відстані й брак технологій, але й численні посередники, що зовсім не бажали позбавлятися вигідного статусу. Найголовнішими з них були держави, очолювані двома кочовими народами. Це – Парфія, яка зрештою стала запеклим ворогом римлян і вже згадувана імперія Великих Кушан, що стала союзником Риму.

Ворожнеча з парфянами сприяла зростанню значення морського шляху за шовком. Аби отримати коштовну тканину, європейським мореплавцям було потрібно огинати Індостан і плити на північ до території сучасного В’єтнаму. Доказом існування такого шляху є археологічні знахідки римських монет.

Посольства Риму й Китаю одне до одного були вкрай рідкісними і не приносили якихось результатів. Ми знаємо про китайське посольство до Октавіана Августа і про кілька римських посольств до Китаю часів династії Хань і періоду Троєцарства. На думку вчених, принаймні частина цих посольств була звичайнісінькими купецькими караванами. Видаючи себе за дипломатів, торгівці цілком обґрунтовано розраховували на захист і певні привілеї.

Греки й римляни знали про Китай лише те, що у цій країні виготовляють шовк, вона відгороджена від решти світу високим муром, а її територією протікає якась велика річка. Від назви екзотичного товару походить антична назва Піднебесної – «Сарес».

Натомість китайці – хоч і з других рук – знали про Римську імперію відносно більше. Вони називали її «Да Цінь» – «Велика Цінь». Відомості про високий рівень середземноморської цивілізації й її технологій схиляв мешканців Піднебесної до думки, що первісною батьківщиною римлян був… Китай. Але колись давно вони вирушили в мандри, і не змогли знайти дороги додому.

Падіння династії Хань у Китаї і криза Римської імперії у 3-4 століттях нашої ери зумовили зникнення навіть опосередкованих контактів між Далеким Сходом і Європою. Хоча китайці свято оберігали секрет виготовлення шовку, впродовж першого тисячоліття нашої ери він таки якимось чином потрапив спершу до Центральної Азії, а потім – й до Європи. Як саме це сталося – ми не знаємо. Лишилися самі легенди.

Коли у 6-7 століттях Китай знов об’єднується під владою династій Суй і Тан, відновлюються й сухопутні та морські зв’язки з Заходом. Мешканці Піднебесної дізналися про появу спадкоємиці Риму – Візантії, яку вони стали називати «Фулінь». Як ми вже знаємо, шовк поступово перестав бути китайською монополією. А з 7 століття нашої ери у Піднебесній починають виготовляти особливий тип керамічних виробів, який впродовж віків цінувався у світі ісламу й християнства не менше, ніж шовк. Але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія…

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – Стеатипова печатка з Могенджо Даро

Ілюстрація – Могенджо Даро

Французская архитектура Хошимина и Ханоя | ч. – 1

Опубликовано: 21/06 в 12:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Французская архитектура Хошимина и Ханоя | ч. – 1

О красоте и достоинствах колониального архитектурного наследия Европы
Автор: Підлісний Євген
21/06/2022

В юго-восточной Азии есть немало мест, где можно увидеть шедевры европейской архитектуры. Европейцы не только использовали ресурсы своих колоний, но и сделали немало полезного для них: открывали больницы и школы, создавали и развивали инфраструктуру, строили роскошные здания. Именно так и возникло явление, известное как колониальная архитектура, следы которой можно обнаружить чуть ли не в каждой стране юго-восточной Азии. Когда гуляешь по отдельным улицам многих восточноазиатских городов, иногда возникает ощущение, что находишься где-нибудь в Западной Европе. Многие объекты, построенные европейцами в Азии, были внесены в список всемирного культурного наследия ЮНЕСКО, что свидетельствует о высоком уровне международного признания их ценности.

В первой части мы вкратце расскажем о французском архитектурном наследии двух крупнейших городов Вьетнама – Хошимина и Ханоя.

ХОШИМИН

Если рассматривать Индокитай, то в этом регионе больше всего «наследили» французы: они колонизировали Вьетнам, Камбоджу и Лаос. Французская архитектура оставила заметный след в двух крупнейших городах Вьетнама – Хошимине (до 1976 года город назывался Сайгон) и Ханое. Одно из популярных мест, которые обязательно посещают туристы в Хошимине – расположенный в самом центре города действующий католический Notre Damme de Saigon Cathedral. Он был возведен в 1880 году и является французской церковью во всех смыслах: материалы для его строительства были привезены из Франции, в частности, кирпич для наружных стен – из Марселя, он и в наши дни сохранил свой красный цвет. Архитекторов и строителей тоже специально доставили из метрополии.

Хорошо известно, что католическая церковь в Азии проявляет гибкость (особенно этим известны иезуиты), в частности, в архитектуре, используя традиционные для конкретной местности мотивы. Это касается и традиционного изображения христианских святых вместе с местными жителями. В Notre Damme de Saigon Cathedral на витражах можно увидеть Деву Марию в окружении вьетнамских крестьянок. В 1959 году перед церковью установили гранитную статую Девы Марии, которая была специально изготовлена в Риме. С ней связана история, произошедшая в 2005 году: статуя, как верят местные католики, заплакала. Возле храма собралось огромное количество верующих (в Хошимине достаточно большая католическая община). В результате местные власти были вынуждены приостановить движение вокруг, несмотря на то что эта часть мегаполиса самая оживленная. Даже опровержение этого мистического события местным католическим руководством не остановило приток верующих.

Недалеко от главного католического храма Хошимина расположены несколько других произведений европейской архитектуры. Буквально через дорогу находится Главпочтамт, построенный в то же время, что и собор. В проектировании здания участвовал знаменитый Гюстав Эйфель, однако его замысел воплотили в жизнь не полностью: сначала, как и было задумано, крышу сделали стеклянной, однако стекло трескалось на солнце, поэтому на сегодняшний день она лишь частично остеклена. Среди барельефов колониальных времен в центре Главпочтамта напротив входа висит портрет первого президента Вьетнама – Хо Ши Мина, самой культовой фигуры страны. И дело не только в том, что его портреты можно увидеть во многих публичных местах страны, здесь он когда-то работал.

Недалеко находятся два других здания, известные за пределами Вьетнама: мэрия и оперный театр. И если первое здание, построенное в 1907 году по образцу парижской мэрии закрыто для посетителей, то оперный театр является одним из самых популярных мест культурного досуга. Строение, также известное как Опера Сайгона, было возведено в 1897 году и рассчитано на 800 мест. Как и большое количество колониальных построек, Опера использовалась не только по прямому назначению. В связи с тем, что в период между двумя мировыми войнами Франция не выделяла достаточно средств на гастроли театральных коллективов в далекий Вьетнам, со временем театр превратился сначала в концертный холл, а затем – в развлекательное заведение. С 1956 года здесь вообще располагалась нижняя палата парламента Южного Вьетнама (в те времена страна была разделена на две части). Но это, впрочем, не уникально – например, Павел Скоропадский был провозглашен гетманом в цирке. Только после победы севера над югом и объединения страны в 1975 году здание снова стали использовать по назначению, как оперный театр.

ХАНОЙ

Есть на что посмотреть и во вьетнамской столице. Первые французские архитекторы стали работать в Ханое еще в начале 19 века по приглашению вьетнамского монарха. Он хотел перестроить цитадель по примеру французских фортификационных сооружений, чтобы увеличить ее функциональность и защищенность. Сегодня сооружение считается одним из основных памятников Ханоя, внесенным, к тому же, в список ЮНЕСКО, хотя типично вьетнамская стилистика и экспозиции внутри комплекса совершенно не напоминают о европейском влиянии.

Если ханойская цитадель, скорее, единичный случай сотрудничества, то массово французская архитектура в Ханое начала появляться с 1880-х годов, после захвата французами севера Вьетнама. Одним из первых монументальных сооружений стал собор святого Иосифа в неоготическом стиле, построенный в 1886 году в центре Старого квартала. Его внешний вид напоминает знаменитый Собор Парижской Богоматери.

Как и в Сайгоне, в Ханое более столетия назад был построен роскошный оперный театр. Схожа и дальнейшая судьба этого храма искусства в качестве места для важнейших политических событий: в нем проходили первые съезды парламента Демократической Республики Вьетнам после провозглашения независимости в 1945 году. В наши дни ханойский Дом оперы помимо своего прямого назначения также используется для важных государственных мероприятий.

Обращает на себя внимание и президентский дворец желтого цвета, построенный в самом начале 20 века, который в колониальные времена был резиденцией губернатора. Современный автор, академик Уильям Логан, в своей книге «Ханой: биография города» охарактеризовал его как «дом в классическом стиле с орнаментами барокко, идущими прямо из провинциальной Франции. В нем нет никакой связи с вьетнамской культурой, и он по многим причинам не подходит под вьетнамские климатические условия». И это правда: если основными традиционными местными строительными материалами выступали бамбук, дерево, кирпич и черепица, то французы стали активно использовать цемент, сталь и железо.

Не желая ассоциироваться с колониальными властями, первый президент страны Хо Ши Мин отказался жить в президентском дворце, однако регулярно принимал в нем официальные делегации. Он поселился в одном из домов для прислуги, расположенных позади дворца, а позже переехал в специально построенный традиционный вьетнамский дом в саду при дворце. Президентский дворец закрыт для посетителей, а охрана иной раз может возражать против его фотографирования, однако есть возможность прогуляться по ботаническому саду и посетить домик на сваях, в котором жил Хо Ши Мин.

Нечто подобное можно сказать и о других зданиях гражданского назначения, построенных французами: архитекторы часто игнорировали местные традиции. Но сейчас вьетнамцы только рады обилию старой французской архитектуры в историческом центре столицы – это их излюбленные места для фотосессий. В большинстве старых французских домов располагаются госучреждения и посольства, многие же из них используются по тому же назначению, что и в колониальные времена. Так Национальный университет Вьетнама находится в здании бывшего университета Индокитая, Госбанк Вьетнама занимает помещения бывшего банка Индокитая, то же касается некоторых школ, гостиниц и музеев.

Рассказ о французском архитектурном наследии вьетнамской столицы был бы неполным без упоминания самого красивого и самого старого ханойского моста Лонг Бьен, проложенного через Красную реку. Считается, что открытый в 1902 году стальной мост, был спроектирован знаменитым Гюставом Эйфелем (тем самым, в честь которого названа башня в Париже). Мост функционирует и по сей день – по нему проходит железная дорога, ездят мотоциклы и велосипеды, ходят пешеходы. А по вечерам здесь устраиваются на отдых компании и уединяются пары, паркуя свои байки на обочине – это место считается одним из лучших в городе для созерцания закатов. Мост также можно назвать символом стойкости ханойцев – в 1960-70 годы он неоднократно подвергался американским бомбардировкам, но поврежденные его части неизменно восстанавливали.

 

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – фотографія Notre Damme de Saigon Cathedral

Ілюстрація – фотографія головного поштового центру Хошиміну

Переименования | часть 2

Опубликовано: 10/01 в 8:00 pm

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Переименования | часть 2

“Переименования крупнейших городов могут быть продиктованы как началом новой эры в жизни государства …. и кардинальным изменением сил влияния внутри государства… Или же стремлением обособиться от соседей… и условным возвращением к корням”
Автор: Підлісний Євген
10/01/2022

Мотивы для переименований в странах и регионах могут быть разными. Кроме традиционных – деколонизации и возвращения к истокам или стремления увековечить символ освобождения в новом имени, это может быть желание подчеркнуть статус города. И если в предыдущей части мы говорили об относительно недавних тенденциях азиатских переименований, то в продолжении рассмотрим более давние случаи на примерах крупнейших мегаполисов восточной Азии – Токио, Сеула, Хошимина и Джакарты.

Хошимин (бывший Сайгон)

Крупнейший город Вьетнама назывался Сайгоном до 3 июля 1976 года, когда был официально переименован в Хошимин, в честь отца вьетнамской социалистической республики Хо Ши Мина. Именно так: по правилам транслитерации вьетнамские имена пишутся раздельно, а географические названия – слитно. Здесь можно провести параллель с Ленинградом: как и Ленин, главный революционер Вьетнама известен под псевдонимом, который и стал названием города.

До переименования Сайгон был столицей французской колонии Кохинхина, а позже – Южного Вьетнама, республики, которая с 1955 по 1975 год существовала независимо от Северного Вьетнама. Это имя не было для города первым: так его в середине 19 века назвали французские колонисты, слегка изменив традиционное обозначение местности. Тем не менее, название «Сайгон» по-прежнему широко используется, причем не только в разговорном вьетнамском языке. Например, код самого загруженного аэропорта Вьетнама – именно SGN, а не HCM. По сути, оба наименования взаимозаменяемы. Смена имени была продиктована победой коммунистического севера с проамериканским правительством над югом. В настоящее же время оба имени используются без какого-либо политического подтекста.

Интересная деталь: 12 мая 1975 года журнал Time вышел с красной обложкой, на которой красовались карта объединенного Вьетнама и портрет Хо Ши Мина, а также звезда на юге с подписью «Ho Chi Minh city» (до переименования оставалось больше года!). Почти весь номер журнала был посвящен важнейшему событию того времени – окончанию войны во Вьетнаме. Любопытна история этого предсказания: единственным журналистом американского издания, который отказался эвакуироваться из занимаемого коммунистами Сайгона, стал Фан Суан Ан – именно с его подачи и появилась такая обложка. Как позже выяснилось, он был одним из важнейших северовьетнамских шпионов и знал о некоторых планах новой власти. К слову, переименование состоялось накануне 200-летия основания США, что весьма символично. Можно еще добавить несколько слов об отношении вьетнамских мигрантов к переименованию. В 1970х годах много южных вьетнамцев, настроенных проамерикански, покинуло родину, и большинство из них обосновалось в США. Так в нескольких американских городах появились вьетнамские кварталы с собирательным названием «little Saigon». Их жители предпочитают дистанцироваться от социалистического пути развития Вьетнама – именно в диаспоре старое название крупнейшего вьетнамского мегаполиса имеет политический подтекст.

Джакарта (бывшая Батавия)

Нынешняя пока еще столица Индонезии и один из крупнейших в мире городов по плотности населения – Джакарта – не раз меняла свои имена. Последний вариант был зафиксирован в 1942 году во время японской оккупации, когда пало более чем трехсотлетнее голландское владычество, а вместе с ним и прежнее имя Батавия. Нынешнее название появилось неслучайно: город Джаякарта появился в 1527 на месте победы местного мусульманского султана над высадившимися на севере острова Ява португальцами. Само название имеет санскритские корни и переводится как «великая победа». К слову, на карте Индостана можно найти немало топонимов со словом «джая». Вместе с тем, название «Батавия» в иностранных атласах и картах держалось до конца 1949 года, пока Индонезия не получила окончательную независимость.

У Батавии как топонима, да еще и со столичным статусом, не было никаких шансов на выживание – уж слишком негативные коннотации с ним связаны. Голландские колонисты дали его в честь древнего латинского названия своей родины и одноименного германского племени, жившего на территории во времена Римской империи. Европейские пришельцы считали себя его прямыми потомками. Причем сама Батавия выросла на руинах Джаякарты, которую голландцы сравняли с землей, предварительно выгнав местных жителей и запретив им селиться на долгое время. А все началось с того, что местный султан позволил голландцам возвести поблизости форт со складами и вести торговлю. Рядом находилось британское поселение, поэтому подразумевалось, что два европейских соседа должны были определенным образом уравновесить друг друга. Но все закончилось тем, что голландские гости нанесли поражение и британцам, и местному султану, а возникший впоследствии город стал центром Голландской Ост-Индской компании. После обретения независимости индонезийские власти постарались превратить голландские кварталы в туристическую достопримечательность, максимально сохранив их изначальный облик. Именно к ним в простонародье применяется наименование «Старая Батавия». Прежнее голландское имя упоминается также в названиях ресторанов и гостиниц, но ко всему городу оно, в отличие от того же Сайгона, вовсе неприменимо.

Токио (бывший Эдо)

Замечали ли вы, что названия городов Токио и Киото весьма похожи? Это неспроста: их названия имеют общую историю. Когда-то столицей Страны восходящего солнца стал Киото, позже эта честь выпала Токио. Интересно, что по-японски Киото пишется как 京都, в то время как Токио пишется 東京都, где 東 – иероглиф, отсутствующий в слове «Киото» и обозначающий «восток». Следовательно, Киото переводится как «столица империи», а Токио – «восточная столица империи». В такой незамысловатой этимологии нет ничего необычного: например, Пекин с китайского переводится как «северная столица», а Астана – до недавнего времени название столицы Казахстана – означает по-казахски просто «столица». То, что в обеих топонимах присутствует слово «столица», отображает отношение самих японцев к обоим своим городам.

Токио возник в конце 12 века как поселение Эдо, что по одной версии означает «устье реки», а по другой – связано с именем местного воина. Благодаря удобному доступу к оживленным маршрутам по суше (по японским меркам того времени), рекам и океану, легендарный сёгун (военный правитель) Токугава Иэясу принял решение основать там сёгунат (феодальное военное правительство) в 1603 году. Уже через столетие Эдо стал одним из самых густонаселенных городов мира, а власть сёгунов стала сильнее, чем власть императоров, по-прежнему сидевших в Киото. В 1867 году последний сёгун пал, и вся власть перешла к императору. Находясь на исторической развилке, между двух центров притяжения, как между двух огней, император принял решение перенести свою резиденцию севернее, в замок сёгунов в Эдо. К этому его подталкивали и стремительно набиравшие силу промышленники, и необходимость компромисса.

Вместе с переездом императора сменилась и столица, а город был переименован в Токио, который к тому времени стал крупнейшим в Японии. Переезд дался непросто: Киото носил статус столицы около десяти столетий и с точки зрения традиций был гораздо предпочтительнее Эдо. Однако такому решению способствовал большой пожар, вспыхнувший накануне и уничтоживший бóльшую часть города. Причиной пожара стало использование огнестрельного оружия мятежниками и защитниками императорского дворца. В результате город сильно пострадал, а император захотел перебраться в более спокойное место. К слову, перенос столицы спас более богатый достопримечательностями Киото от американской атомной бомбардировки в конце Второй мировой войны.

Сеул (бывший Кейджо)

В прошлом столица Южной Кореи была известна под несколькими именами. Их точное количество назвать сложно, поскольку город носил одновременно несколько названий – местный вариант и параллельно – более привычный китайскому или японскому слуху. В истории города его имя по-разному обозначалось на картах, причем смысл нередко сводился к обыгрыванию слова «столица». По официальной версии оно происходит от «Сеорабеол», что переводится как «столица государства Силла», существовавшего в первые века нашей эры. Со временем это название трансформировалось в привычный нам Сеул (или Соуль по-корейски) – такое имя использовалось по крайней мере с 1882 года, зачастую одновременно с другими названиями. В 1910 году Корея на 35 лет стала японской колонией, а город назывался японским экзонимом Кейджо или Кёнсон – его эквивалент на корейском языке. При этом японцы использовали слово «Сеул» как второй вариант наименования города в туристических буклетах на европейских языках в годы своего правления. Переименование после деоккупации прошло быстро и незаметно – корейцы давно привыкли к разным вариантам имени столицы.

Традиционно огромное культурное влияние на Корею оказывает соседний Китай, но при этом слово «Сеул» не имеет соответствующего написания китайскими иероглифами, что совсем нехарактерно для корейских топонимов. По-китайски город называется Ханьчэн, что можно перевести в том числе как «крепость ханьцев». Это самая многочисленная китайская народность, причем это слово используется и в корейском языке. Южнокорейские власти уговорили китайцев изменить китайский вариант на «Шоуэр», где «шоу» можно перевести как «столица» – все-таки неприятно, когда твой самый крупный сосед называет тебя своей крепостью. Слова «Сеул» и «Ханьчэн» в китайском языке считались синонимами, а в корейском означали разные понятия, что вносило определенную путаницу. Так в корейском оба слова используются в названиях учреждений, например, двух разных столичных университетов, в то время как по-китайски их названия звучат одинаково.

Из всего вышесказанного видно, что переименования крупнейших городов могут быть продиктованы как началом новой эры в жизни государства, что прослеживается на примере Хошимина с его сменой государственного строя и объединением двух частей страны, так и кардинальным изменением сил влияния внутри государства, как в случае с Токио – с его переносом столицы и одновременным изменением названия. Или же стремлением обособиться от соседей на примере Сеула и условным возвращением к корням, как это было с Джакартой.

Редактор – Оксана Хромова

Обложка – фотография Е. Подлесного. На фото – памятник Хо Ши Мину и здание городского совета

Иллюстрация в тексте – фрагмент здания городского совета с Вьетнамским флагом

Одеваться красиво

Опубликовано: 15/12 в 9:39 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Одеваться красиво

“Сегодня активно трансформируется культура и её формы, а вместе с ними стиль и мода. Все – от мала до велика – стараются соответствовать смене мировых трендов в погоне за спокойной и красивой жизнью…”
Автор: Зігура Елизавета
15/12/2021

Наше время – время возможностей и свободных открытых пространств. Сегодня активно трансформируется культура и её формы, а вместе с ними стиль и мода. Все – от мала до велика – стараются соответствовать смене мировых трендов в погоне за спокойной и красивой жизнью. За образцами этой жизни женщины и мужчины окунаются в модные журналы, посещают показы кутюрье, ходят в музеи моды. При этом остаются вопросы к достаточному количеству музеев моды в мире. Их насчитывают всего около восьми, и это самые интересные государственных музеи моды. Они находятся в Париже, Марокко, Нью-Йорке, Гранвиле, Кале, Японии, Италии, Англии. В этот список, конечно же, не попали, страны с частными собраниями. И об одном из таких собраний мы говорим сегодня с основательницей музея моды в Украине, Мариной Ивановой.

Е. З.: Марина Викторовна, Вы занимаетесь коллекционированием редких вещей вот уже 30 лет. Сколько единиц сегодня насчитывает Ваша коллекция?

М. И.: Коллекция очень большая. Её даже трудно посчитать. Сейчас объясню почему. Как правило, такие коллекции считаются костюмами, а не единицами, а в костюм входит: платье, нижние юбки, парик, шляпка, зонтик, иногда это даже обувь и перчатки. Все это мы считаем, как одну единицу. Плюс в некоторых случаях считаются и детские костюмы, которые также идут с коляской, маленькой куколкой, велосипедом. Таким образом, только костюмов у нас 350, которые уже составлены. Но, помимо этого, у нас много вещей непарных. Например, есть летняя синяя блуза, но  к ней очень трудно найти такого же цвета с таким же поясом юбку именно 1900-го года. И она может находиться у нас в коллекции и год, и два, и пять, пока мы не найдем то, что составит с ней костюм. Да, еще и желательно, чтобы найденные вещи были произведены не только в один период, но еще и в одной стране. Мы не считаем шляпные булавки и украшения – это аксессуары, и их очень много, и, соответственно, все это тяжело вывести в какую-то конкретную цифру. В то же время, мебели, вееров, шляп у нас примерно около 2000 штук.

Е. З.: Где это все хранится?

М. И.: У музея есть складские помещения, в которых вещи хранятся при правильной влажности и температуре. Это такие помещения, которые подходят нам по параметрам на все времена года. Сейчас наши склады составляют 270 метров, и для такой коллекции это не много, ведь костюмы то хранятся на манекенах и в открытом состоянии! Сверху на изделия одето 3 вида чехлов: тканевый, пузырчатый и коробка на подобии коробок из-под холодильника. Каждый такой собранный костюм занимает минимум по полметра. На сегодняшний день для нас все это, конечно же, большая проблема, так как своих складов у нас нет, а музей – это совершенно не прибыльная организация, и нам приходится снимать помещения и выставочные центры. Ну и самое главное – музею все время нужна мастерская, в которой я делаю манекены под каждое платье.

Е. З.: А Украине вообще нужен такой музей моды именно не как частное собрание, а как государственная институциональная единица, где бы велась отдельная научно-исследовательская деятельность по изучению моды и быта человека?

М. И.: Я начну с того, что музей моды – это часто проблемная история вообще. Их нет не только в постсоветских странах, но и во многих европейских. К слову, тот же музей Александра Васильева открыт в Риге, а не в Москве. Так что нам говорить о Киеве уж тем более рано… Но вы затронули очень серьезный вопрос. Вообще, любая история для человечества очень важна. Особенно сейчас мы должны как можно скорее вспомнить, кем мы были и кем были наши предки – бабушки, прабабушки. Ведь они невероятно красиво одевались, с достоинством. Знаете, для меня всегда удивительно, что многие сегодня не верят тому, что в Киеве раньше носили такую красоту. Почему-то наши люди считают, что мы все тут ходили в хустках и национальной одежде, что мы не носили кринолинов, турнюров и никогда не заказывали костюмы в ателье. Да, заказные костюмы носили 7 – 10 % от общего числа людей населения. Но ведь они были (!), как можно это отрицать?

Но, что, собственно, важно еще: ведь то, как мы одеваемся – это лицо того, как мы внутри себя живем. Мы просто не имеем право все это забывать и хоронить, отрицать явные вещи, все закрывая косынками да платками. Поэтому, наш музей – это не просто частное собрание, это – серьезная исследовательская работа, которую мы активно проводим. И, в отличии от других, так сказать, мёртвых музеев, в дни работы в музее постоянно что-то происходит. Мы обучаем детей, делаем бесплатные выставки. У нас очень большое количество посетителей, можно сказать, наших «фанатов».

Е. З.: Специалисты не вашего музея участвуют в ваших мастер-классах?

М. И.: Конечно. Мы приглашаем многих специалистов историков из разных сфер. Наши гости часто спрашивают о том, почему лица людей на манекенах такие бледные, почему костюмы такие тощие, мол, вы что, срезаете их? Нет, конечно! Все дело в том, что наши предки жили совершенно по-другому! Они питались по-другому, был другой уклад жизни, что и отразилось на их внешнем виде. И, хотя, все это я могла бы рассказывать сама, но мне ведь интересно, чтобы люди слышали и других исследователей. Вот как раз следующий мастер-класс у нас посвящен искусству бисероплетения. Будем говорить об одном из самых сложных искусств в искусстве пошива костюма. И показывать его.

Е. З.: Я видела манекены и корсеты в вашей коллекции. Они невероятно богато и сложно выглядят.

М. И.: Да, я и сама готова рассматривать их часами. Вы знаете, раздел нижнего белья, корсетов, панталонов – это самое посещаемое место на выставке как мужчинами так и женщинами. У нас есть много редкого и удивительного, например, большая коллекция Чучело птиц-Эгретки, которыми украшали шляпки и прически, большая коллекция старинных игрушек и кукол.  Вот буквально сейчас нами запланированы лекции по бисерным и серебряным сумочкам, а также старинным кружевным воротничкам. Есть дамы, которые привозят кружева из Англии (версальское кружево, шантелье и другие). Мы приглашаем только специалистов, которые и нам самим интересны. Потому что рассказать может каждый, а показать – нет.

Е. З.: Безусловно. Ведь все, что делается и собирается руками, по своей сути уникально. Чтобы руками сделать хорошо, нужно быть мастером – это время, силы, деньги.

М. И.: Именно. Кроме того, у нас есть реставраторы кукол, которые не только чистят, реставрируют и одевают кукол, но и с удовольствием расскажут об истории возникновения фабрик по изготовлению английских, немецких, французских кукол. Вы же знаете, что у нас, к сожалению, такие «игрушки» считали, «буржуазными» и часто уничтожались после революции. Считалось, что такими куклами с утонченными и красивыми личиками наши дети играть не должны. Им нужны простые пупсы в платьях без кружева.

Е. З.: В связи с чем вообще было такое представление? И зачем сразу уничтожать, ведь можно было все изъять и сохранить в музее. Звучит, наверное, наивно, я понимаю. Однако, мало справедливо воспитывать детей в нищих эстетических формах.

М. И.: Ну так и женщин заставили ходить в армейских ботинках. Понимаете, утонченность, тактичность, теплая скромность у женщины и женственность после революции 17-го (конечно, постепенно, не сразу) вообще были забыты. А вместе с ними и красота. И потом, все мы «родом из детства».

Землю из-под ног выбивали долго и разными методами, с малых лет. А потом мы удивляемся тому, почему мы так плохо одеты или что-то в этом духе. Недостатки воспитания в семьях сказываются на состоянии наличия нужного уровня красоты вокруг нас. Но тут очень важно понимать, что взрыв произошел раньше. Сегодня в этих невежественных формах мы только пожинаем плоды. Все произошло гораздо раньше. И отказ от кукол в ту же копилку.

Е. З.: Прямо по Достоевскому, «Бесы» вспоминаются. Я как оптимист спрошу и ваше мнение: но ведь еще что-то можно сделать с воспитанием будущего поколения?

М. И.: Сложно сказать про общую ситуацию. Могу ответить вам только опять-таки о нашем музее. Проводя мастер-классы детям, мы говорим с ними об этом, так сказать, невежестве. Пытаемся им рассказать о том, что они сегодня очень хорошо живут, спят на комфортных перинах, подушках, хорошо едят. Воспитание в 18-м, 19-м, и даже, вначале 20-го ст. было более жестким и жизнь была – не поле перейти. Да-да, так и было. А вы думаете почему все князья после революции выжили? Ведь они работали абсолютно в любой сфере и где приходилось – кто укладывал асфальт, кто на стройке, кто посуду мыл – и это при их статусе не считалось зазорным. Всеми, потому что их с детства морально готовили к тому, что у них в жизни может быть все, что угодно. Воспитанием им создавали препятствия, и ребенок умел сносить лишения и преодолевать эти препятствия, ведь тебе может быть вообще придется спать не на подушке, а на деревянном полене. И такие случаи были. Читала, буквально недавно об одной графине, которая уехала со своей дочкой в Аргентину и им пришлось спать действительно на поленьях. А наши дети, положи их на пол, упали бы, склеили лапки и стали плакать.

Е. З.: Вспоминаю своё детство, в котором было, кстати сказать, очень жесткое, отчасти, воспитание, и так привали определенные правила и ограничения. Например, нам не было позволено сидеть со взрослыми за одним столом – поел, сказал спасибо, встал и вышел; слушать взрослые разговоры было нельзя. Нам все время говорили «неприлично кричать, громко плакать, что-то просить». Помню, что мы были все время чем-то заняты с утра и до вечера, вопросы о том, что нам скучно, как это часто у современных детей встречается, у нас вообще не возникали, а слово «не хочу» или «не буду» родители никак терпеть не могли. Что значит «не хочу»? Тебе сказали – иди и сделай. Ну и все в таком роде.

М. И.: Наших детей не научили быть самим с собой, находить себе занятия, решать проблемы их уровня. Конечно, им будет скучно. Ими никто не занимается. А ведь в наше время игрушек-то не было в таком количестве как сегодня. У нас была одна любимая кукла, бери её, иди и шей платья на каждый день, придумывай, развивай фантазию, пришивай кружевца ей на платья, шляпку сделай, – меня так по крайней мере воспитывали. И я занималась этим часами. В другой мир улетала. И когда сегодня дети это слышат, они удивляются. Я говорю им: «Вот идите и поблагодарите своих родителей за такую сытную жизнь. Ваши прабабушки вставали в 7 утра, умывались холодной водой, читали много, молились, а потом уже было все остальное».

Е. З.: Но если мы вернемся к вопросу об актуальности создания государственного музея моды в Украине, скажите, на сколько это нам сегодня необходимо, кроме выполнения им образовательной функции в обществе?

М. И.: Но это одна из основных его функций. Кроме того, он был бы вообще изюминкой страны. Однажды я поехала во Францию только ради Парижского музея моды. Простояла полтора часа в очереди, чтобы зайти в музей. Меня буквально брал трепет – что я могу увидеть там такого, чего я еще не видела? Ведь это же Франция, Париж – законодательница моды! И вы знаете, выйдя оттуда, меня взяла гордость за наш музей. У нас все намного круче. Ну вот честное слово.

Е. З.: На ваш взгляд, чего же нам не хватает, почему государство не идет на диалог?

М. И.: Потому что мы – частный музей, только из-за этого. Но многие люди не знают, что большинство государственных музеев составили именно частные коллекции. Они буквально выросли из частных рук. Ведь частный музей может себе позволить продать единицу, поменять, купить более шикарное платье. Государственный музей не может себе такого позволить. Хотя, у меня очень сильная коллекция.  Я вполне уверена, что если бы такой музей был открыт, то он был бы изюминкой города. При этом, очень много помещений стоит пустых, и музеи также пустуют. Мало того, я же не прошу страну или город что-то мне дарить. Тут обратная ситуация – я готова подарить, но не в запасники. Я не хочу, чтобы моя коллекция стояла в подвалах с плохим запахом. Я хочу, чтобы моя коллекция, которую я готова подарить, была выставлена при мне, и пока я живу, я хочу следить за этим. Потому что это – не самовары, которые можно поставить и не опылять (как это?) их, это не пластинки и не книги. Костюмы – это ткани, которые очень хрупкие, они трескаются и сохнут, потому требуют постоянного ухода. И если я это все не разбазарила, а приумножила за много лет, то могу считать себя хорошим хозяйственником, который не даст «раздерибанить» всю эту красоту. Словом, все, что нам нужно – это стабильное помещение. А помочь и распорядиться в этом вопросе может только наш мэр города.

Е. З.: А как долго может хранится ткань? В данном случае, Ваши костюмы еще сколько могут жить?

М. И.: Примерно от 10 до 100 лет в зависимости от качества и состояния тканей. Пусть и громко прозвучит, но я считаю себя «хранителем», и если мне каким образом попали эти вещи – моя задача правильно сохранить их, реставрировать нужным образом для того, что бы они еще многие годы радовали людей.

Е. З.: Какие страны уже увидели вашу коллекцию?

М. И.: По Украине 50 выставок, в Белоруссии 4. Нас стали приглашать и дальше, но начался ковид. Это не простое дело, знаете ли.

Е. З.: В какие страны бы Вы хотели попасть с коллекцией?

М. И.: Конечно, во Францию, Испанию, в Чехию (Карловы Вары), Баку, Астану. Сейчас ведем переговоры с Германией. Очень хочу в Сочи – там есть большие выставочные залы, ну и некоторые другие города и страны. Пока что ничего не говорю, так как вообще не понятен завтрашний день.

Е. З.: Хочу поговорить с вами немного о моде. Сегодня буквально каждые полгода происходит смена модных тенденций. Ещё год тому в одежде были модны пудровые тона, шпилька и острый носок, длина миди, юбка с запахом, сегодня же яркие цвета зелёного, розового, синего, голубого, жёлтого, короткие юбки, лосины с футболками, а также отчетливо мелькает спортивный стиль, комбинируемый с вещами классического направления. И так дважды в год молодежь вынуждена полностью менять гардероб, чтобы быть в тренде. Как вы думаете, с чем связана такая острая и быстрая смена погоды?

М. И.: С тем, что мы должны постоянно покупать. Люди должны бесконечно тратить деньги. Не так давно был случай. Забежали ко мне журналисты китайского телевидения. Снимали все очень долго и с большим интересом. Вскоре позвонила мне девушка, и сказала, что видела репортаж в Китае, и сами китайцы очень удивлялись тому, что мы как-то раньше без них одевались. А ведь сейчас Китай заполнил все, что мог. Мало того, это все – очень некачественное, одноразовое. Даже американский классические джинсы или футболка сегодня также произведены в Китае. Невозможно купить настоящие джинсы. Это вещи, которые буквально после первой же стирки распадаются, вытягиваются, а потому мы должны покупать еще, еще и еще. Все это большой бизнес и ничего личного.

Но раньше тот или иной стиль в моде держался довольно долго. Например, ампир – с 1800 – 1815, период ношения кринолинов – это 1850 – 1870, турнюров – 1870 – 1880. Стиль модерн пришелся на 1880 – 1915 годы, ар-деко с 1915 – 1928-й.

Е. З.: А как насчет высокой моды?

М. И.: Да, все это также есть. Но эти вещи невероятно дорогие. Я недавно была в Италии и видела шикарные костюмы, смотрящие на горожан с витрин. Но они же безумно дорогие!

Е. З.: Сколько? (улыбается)

М. И.: Ну, например, от двух тысяч евро. Это что, Вы скажете, по карману нашему человеку, чья зарплата в среднем 10 – 15 тысяч в месяц, а то, часом, и меньше? Но я хочу сказать другое. Мода возвращается всегда. Она циклична. Вы думаете откуда 50-60-е годы в моде ХХ-го столетия? А они вернулись к нам из 1850-х годов. Диор откуда кринолин-то взял? Он просто подрезал платье, акцентировал декольте, поставил узкую талию. Ну, а после войны же это было именно то, что нужно! Мужчин мало, женщин много, и все должны были соревноваться за партнеров, появились шляпы-цветы, шляпы-птицы, немного перьев. Так что немного женственности к нам пришло именно из середины XIX-го столетия.

Е. З.: А вот подражание природе в те годы с чем было связано?

М. И.: Ну, природа вообще самый гениальный художник, которому очень трудно подражать. И действительно, обилие вышивки, множество цветов на платьях, шляпах — это всегда очень женственно, нежно. Ведь заметьте, 20-е годы – это много вышивки, отделки перьями, мехом. Потом, после первой мировой войны, женщины вынуждены были тяжело работать, появились короткие платья, юбки-карандаши, прямые жакеты, в которых было удобно ходить, брюки-галифе. Потом этот период прошел. Настали 30-е и опять появились юбки-дудочки, утончённые талии, кружева, в моду вошел цветной гипюр. 40-50-е – снова спад женственности, опять телогрейки, опять война. Затем, 50-е годы, и снова женщины говорят: все, нам надоело ходить в мужском, мы хотим быть женщинами – красить губы, хотя нет помады, показать красивую грудь, а, значит, вернутся к декольте.

Е. З.: Но ведь в Германии во время второй мировой войны женщины одевались красиво, красили губы, ходили в модерновых платьях на бедренных завязках, с прямой талией.

М. И.: Да, и у нас были те, кто мог себе это позволить, но это – единицы, исключение из правил. Вся промышленность работала на войну, все ткани и пуговицы шли на пошив военных форм, телогреек и прочего. Большинству женщин это и оставалось, да и было им не до корсетов, в землянках жили. Может, она бы и хотела надеть эти перчатки, но ей нужно идти и восстанавливать завод и носить кирпичи, кормить детей. Стиль и мода напрямую зависят от того, в каких условиях женщина живет. Если тебе построили дом, посадили в красный Ламборджини, при этом, если ты еще и образована, то, конечно, носить бриллианты тебе к лицу. Но если ты мать пятерых детей, и тебе нужно сутками зарабатывать деньги, уходя утром на завод, то наверное же бриллианты и золото могут быть не к месту.

Е. З.: Вы знаете, я все же тут поспорю. Мне думается, что если у человека есть внутренняя культура, уважение к себе и понимание ценностей как материальных, так и духовных, то человек просто не даст себя загнать внешне в угол, как бы он не зарабатывал и где бы не работал. Я это знаю на собственном опыте. Мы с братом родились в девяностые, когда было в целом ой как не сладко. Папа постоянно уезжал в «командировки дальнего плаванья», так сказать, мама работала сутками в конструкторском бюро, а вечером после того, как забирала нас с братом из школы, шла на вторую работу. И так было много лет подряд. При этом, я не скажу, что хотя бы раз видела свою мать неухоженной. Этого просто не могло быть! У нее висело пару костюмов в шкафу и одно платье, пошитые на заказ, и была всего одна пара обуви на сезон. Но мама всегда выглядела красивой, была каждый день с укладкой и успевала еще при всем этом ходить в театры и в филармонию. Так что тут я вам возражу-таки.

М. И.: Да, вы знаете, многое зависит от внутренней культуры. Мы с этого и начали, когда затронули тему воспитания князьями детей в дореволюционное время. Воспитание имеет огромную роль. Моя бабушка говорила, что после войны не было ткани, чтобы банально пошить себе нижнее белье. Она делала куртки из военных одеял и вышивала их. Еще у нее было одно платье и 20 воротничков при этом, моему дедушке казалось, что у нее каждый день новый наряд. Наши женщины, между прочим, в отличии от многих иностранок (тех же француженок, итальянок), очень женственны, и у нас очень женственная мода. Мы всегда старались вытянуть что-то из ничего. У нас очень часто были периоды нехватки, что воспитало у женщин и мужчин чувство экономии, но вместе с тем эстетики. Нас научили делать многое из подручных материалов, ведь не так-то и много сегодня портных.

Е. З.: Кстати да, о портных и закройщиках. Мне кажется, эта профессия исчезает несмотря на то, что средний уровень заработной платы в стране достаточный. Недавно в одном из проектов по аналитике файлов cookies, коллеги собрали информацию о среднестатистическом клиенте данного проекта. Этот клиент женщина 30-ти лет, с заработной платой 35 000 гривен, профессия – менеджер, интересы – шоппинг. Но ведь при такой зарплате можно достаточно свободно заказывать себе хорошие вещи у портных и также из хорошей ткани! Почему люди пренебрегают услугами мастеров даже, имея адекватный доход?

М. И.: Сейчас скажу Вам по портным, не понаслышке. С одним из институтов легкой промышленности я заключила договор и беру девочек (бесплатно) на практику. И вот приходят они ко мне, бывает даже домой, и я даю им шить руками банальные вещи. По статистике из 12 студенток 2 имеют к этому талант, у остальных такие жуткие пробелы в образовании, что я вам даже передать не могу. По сути то, на что они приходят ко мне учиться, должны давать им там, у меня только практика! Я их спрашиваю: «Вам что, ничего не рассказывают там?» – «Нет, нам только читают лекции». У них ну очень мало практики. Выпускают не портных, не модельеров, а людей, которые прошли курсы лекций!

Е. З.: То есть, ознакомились с историей костюма?

М. И.: Именно! И в том же институте мне говорят обычно, что все вот это вот они, конечно, изучали, но не видели воочию. Как можно изучать, при этом не видеть воочию? Ведь само слово «изучаю» предполагает серьезную практику. Ведь раньше как было: вот тебе 10 лет от роду и, если видели в тебе талант к этому ремеслу и искусству, тебя садили рядом с портным и ты учился у него, начиная буквально с того, чтобы пуговицы пришить да нитки перебрать! Какие кройка и шитье сразу? Нет, только много лет труда и работы в мастерской у мастера, а потом уже институты и заказы. Одна моя студентка была отличной портной. Что Вы думаете – её мать известная модельер, она ее, так сказать, натаскала с детства. Так у кого будут заказывать одежду, даже те, кто имеет для этого ресурсы, если практически не у кого? Пусть не обижаются наши закройщики, но у нас шить не умеют, у нас очень плохие лекала, шьют так, что ты руку поднять не можешь.

Е. З.: Если бы Музей моды Марины Ивановой стал государственным музеем, он бы предоставлял институтам широкого спектра практики по пошиву костюма?

М. И.: Обязательно! Более того, я это вижу так, что вход в музей должен был бы проходить через мастерские, и люди бы видели, как работают мастера!

Е. З.: На Ваш взгляд, есть ли у Украины шанс когда-либо стать страной-законодательницей мод? Может ли потенциал нашей страны, как говорится, “вырулить” ее в ряды первых? Что для этого нужно?

М. И.: Можно все и всегда, было бы желание. Вообще для того, чтобы наша страна получила право своего мнения в мире моды на международной арене, необходима большая работа, которая невозможна без поддержки государства. Нужны программы в школах для детей, обязательные посещения музеев, театров, филармоний, поддержка дизайнерских студий, и вообще – развитие всеобщее, так сказать. Одними частными руками не обойтись. Поддержка и нам необходима. Стране нужен музей моды, в конце концов! Поймите, в то время, как мы тянем за свой счет мастер-классы интересных дизайнеров и мастериц, устраиваем фестивали и награждаем талантливых детей, нас просто не замечают.

Я считаю, что потенциал у страны в создании красивого есть, но этого потенциала мало. Повторюсь: нужна колоссальная работа во всех культурных сферах!

Е. З.: Кто сегодня, на Ваш взгляд, из отечественных модельеров и дизайнеров является лидером, сделавшим в мировой или по крайней мере в украинской моде что-то новое? Такие вообще есть?

М. И.: Извините, такие вообще есть? Могу лишь сказать, что мне очень нравилась дизайнер одежды Анна Бабенко, у нее был красивый стиль деловой одежды – стиль «Жаклин» 60-х годов. Еще могу назвать Елену Мегдисову, у нее был очень женственный стиль с вышивкой жемчугом, натуральной соломкой, веревкой и бисером. Но это только то, что мне понравилось, однако, наверное, я не могу назвать никого, кто бы внес новое слово в мир искусства костюма.

Е. З.: Чтобы Вы подчеркнули в нашей эпохе положительного в области моды?

М. И.: Положительное то, что мы сейчас одеваемся удобно, хотя, возможно, что и не так красиво, как наши бабушки и прабабушки , которые носили корсеты и длинные юбки.

Е. З.: Какая эпоха из всех была самой интересной в развитии истории моды?

М. И.: Пожалуй, модерн.

Е. З.: Кто, на Ваш взгляд, сегодня в Украине является иконой стиля?

М. И.: Ольга Сумская и Вера Брежнева.

 

Обложка – фрагмент платья из коллекции Марины Ивановой

Переименования

Опубликовано: 21/09 в 11:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Переименования

«Нынче в моде менять русскоязычные топографические наименования в различных регионах бывшего СССР… Среди европейских языков традиционно в авангарде чувствительных к переименованиям идет украинский язык… К слову, не всем киргизам по нраву и нынешнее название государства…
Автор: Підлісний Євген
21/09/2021

Время от времени разные страны и регионы захлестывают волны переименований. По словам их инициаторов – все это делается с целью сказать «остаточне прощавай» колониальному прошлому. Неудивительно, что в авангарде подобных затей – которые, к тому же, прогнозируемо влетают в «копеечку», – обычно выступают националистично настроенные организации и активисты. Интересно, что эти переименования часто осуществляются не на волне национального подъема в первые месяцы или даже годы обретения независимости (не всегда, впрочем, долгожданной), а спустя длительное время. Зачастую, волны переименований поднимаются в периоды экономических и социальных натяжений, когда отдельным силам хочется отвлечь от насущных неурядиц, одерживая маленькие победоносные войны над колонизатором – и не имеет значения, что деколонизация (или то, что под ней подразумевают некоторые) произошла десятилетия назад. Ведь достаточно эффективным и социально заметным методом борьбы с ветряными мельницами показал себя путь смены вывесок. И хоть на родных восточноевропейских просторах подобных прецедентов хватает, рассмотрим – для сравнения – азиатский опыт.

Киргизия

Нынче в моде менять русскоязычные топографические наименования в различных регионах бывшего СССР. Сама киргизская государственность под соответствующим наименованием стала складываться в 20х годах ХХ века – сначала как автономия в составе РСФРС, а с декабря 1936 года – как союзная республика СССР. И до 5 февраля 1991 года официальным наименованием было «Киргизская ССР», пока в конституцию республики не были внесены изменения, согласно которым она стала называться «Республикой Кыргызстан». Поскольку русский является официальным языком в Киргизии, то на всех русскоязычных версиях официальных ресурсов фигурирует слово «Кыргызстан» и его производные – то есть прямая калька с киргизского языка. Часть киргизов считают, что по-русски их страна должна называться «Кыргызстан», а слово «Киргизия» связывают с советским прошлым. Тут следует сказать, что в Киргизии, в отличие от большинства республик бывшего СССР, референдум о независимости не проводился. При этом игнорируется тот факт, что для русского языка не характерно такое сочетание букв с обилием звука «ы». Причем если посмотреть на то, как в разных языках именуется государство (например на https://www.indifferentlanguages.com/ и на Википедии), то можно заметить, что вариант с использованием «и» явно превалирует над вариантом со звуком «ы» (следует учитывать, что буква “y” во многих языках, в которых используется латиница, передает звук “i” – как, например, в английском это /ɜː/ и /ɪ/ соответственно. Даже в родственных тюркских языках – как, например, в таджикском – название страны звучит «Киргизистон» (Қирғизистон, тадж.). Среди европейских языков традиционно в авангарде чувствительных к переименованиям идет украинский язык – в большинстве европейских языков нет «ыканья» в названии этой среднеазиатской республики.

К слову, не всем киргизам по нраву и нынешнее название государства – за последнее десятилетие официально озвучивались идеи переименоваться в «Соединенные штаты Кыргызстана», «Кыргызский каганат», «Кыргызжер» (земля кыргызов). Среди обоснований – то, что нынешнее «Кыргызстан» созвучно с Курдистаном и может приводить к путанице. Руководствуясь подобным аргументом, король крошечного африканского Свазиленда недавно переименовал свою вотчину в Эсватини – ему не нравилось, что «Свазиленд» звучит очень похоже на «Switzerland» (остается только догадываться, как бы сейчас могла называться Швейцария, если бы свазилендцы не опередили швейцарцев). Кому-то не нравится окончание «стан», означающее «страна» по-персидски (кигризы – тюркского происхождения) – есть предложение переименовать в Кыргыз эль, то есть в «Республику кыргызов». За подобными словодвижениями просматривается укоренение актуальной самоидентификации – само слово «кыргыз» означает «сорокаплеменный народ». Но в этом не стоит усматривать стремление отмежеваться от русского языка – он в республике имеет статус официального, а для большинства киргизов оба варианта приемлемы. К слову, с расположенной рядом Алма-Атой ситуация похожая: в Казахстане, где русский также является официальным языком, крупнейший город страны был еще в 90е годы переименован в Алматы.

 

Индия

Хоть Индия обрела независимость от Британии 15 августа 1947 года, волна переименований началась в 1995 году – тогда Бомбей официально стал называться Мумбаи (или Мумбай). В то время к власти в штате Махараштра, столицей которого является крупнейший мегаполис страны, пришли националисты Шив Сена – они и стали инициаторами топонимической «деколонизации». Город с 1507 года – года своего основания, – назывался Бомбаим, что по-португальски означает «хорошая бухта» (в то время португальцы проводили активную экспансию на западном побережье Индостана). Со временем имя города англизировалось и стало привычным нам Бомбеем. Нынешнее имя города соответствует имени местной богини Мумбадеви, однако само переименование было частью движения по усилению самосознания маратхи – основной народности штата. При этом против переименования выступали центральные власти. Более того, националисты собирались пойти дальше и переименовать киностудию Болливуд (в Мумбавуд?), но тут их планам не суждено было сбыться. Местные жители и сегодня в большинстве своем не испытывают никаких негативных эмоций, когда их город называют по старинке, и нередко сами так делают.

Годом позже по инициативе националистов (на сей раз , уже всеиндийского масштаба, в настоящее время эта партия – Индийская народная партия (BJP) является правящей) был переименован и четвертый по величине город страны – Мадрас, столица южноиндийского штата Тамил-Наду. Его новым именем стал Ченнай. И в этом случае роковую роль сыграл гипотетический «португальский след христиан». В имени города усмотрели португальское «Madre de Dios», то есть «Богоматерь», хотя это отнюдь не единственно возможная этимология данного топонима. Задолго до основания города в середине 17 века на его месте находилась деревушка Мадраспатнам. Город же был переименован в честь одного местного правителя, в имени которого, что интересно, слышны отголоски обоих исторических наименований.

Новая волна переименований в Индии, разворачивающаяся сегодня, связана не с избавлением от европейского колониального прошлого, а от более старого пласта истории, связанного с империей Великих Моголов, правители которой были мусульманами. Сама же империя приказала долго жить еще в начале 18 века, но ее культурное наследие является одной из визитных карточек Индии – чего только стоит один Тадж-Махал. Такие переименования носят религиозный характер – мусульманские имена сменяются индуистскими. В 2018 году был переименован «город Аллаха» – Аллахабад в Праяградж – имя, упоминаемое в Ведах. По версии индуистов – в позднее средневековье Праяг (сокращенное название) получил мусульманское наименование, и они восстановили справедливость; мусульмане же апеллируют к тому, что до прихода сюда моголов никакого города не было, а Праягом называлась местность, на которой была заложена крепость, сперва названная «обителью Бога». Следует сказать, что город является одним из самых значимых в стране мест паломничества индуистов – тут проходит Ктумбха Мела, одно из самых массовых мероприятий на земле, на время которого численность населения города увеличивается в десятки раз.

Судьба Аллахабада в ближайшие годы может постичь и Агру – тут находится знаменитый Тадж-Махал, и один из крупнейших городов страны Хайдарабад, хотя они ранее не имели индуистских наименований.

 

Китай

Если в самом Китае во внутренних переименованиях мало примечательного (можно вспомнить разве что переименование основанного Российской империей на арендованной земле в 1899 году города Дальний в Далянь), то куда интересней переименования, китайских топонимов с подачи соседей Поднебесной. Как известно, в 1960х годах отношения между СССР и Китаем сильно похолодели, и имели место пограничные вооруженные конфликты. Одним из ответов советской стороны стали переименования речек, заливов, бухт и мелких населенных пунктов, имевших китайское происхождение, на более привычные нашему слуху. Переименования пришлись прежде всего на Приморский край.

Соседи Китая имеют претензии к названию Южно-Китайского моря – в довесок к спорам о принадлежности крошечных, но очень значимых островов в этом самом море – как для рыбной ловли, так и нефтедобычи. Кроме того, через это море проходят крупнейшие в мире грузопотоки. Все эти вопросы заметно актуализировались в последние годы. Так, в сентябре 2012 года Филиппины официально переименовали море в Западно-Филиппинское. Индонезия, в свою очередь, ту часть моря, которая входит в ее исключительную экономическую зону, в 2017 году назвала Северным морем Натуна, поскольку оно располагается на севере страны у берегов одноименных островов. Во Вьетнаме, к слову, море называется просто Восточным морем. Государства воспринимают это все отнюдь не как игру в слова, а как утверждение своих прав на морские широты.

Еще одним морем, вокруг которого ведутся споры по поводу имени, является Японское море. Название это широко используется вот уже более двух столетий и соответствует устоявшейся практике называть моря в соответствии с архипелагам, берега которых они омывают и которые, в свою очередь, отделяют море от океана. В данном случае речь идет о Японском архипелаге. Несогласие с таким наименованием выражают только обе Кореи – Южная и Северная. Обе страны считают, что такое имя – отголосок собственного колониального прошлого под управлением Японии, хотя подобные претензии стали высказываться только в 1990х годах, то есть спустя полвека после ухода японцев с территории Кореи. Обе страны приемлемым вариантом считают Восточное море. Хотя изначально Япония отказывалась от корейских предложений, в настоящее время выражает готовность проводить переговоры по этому поводу.

Разумеется, есть много других примеров с переименованиями (успешными и не очень) – как на уровне отдельных населенных пунктов, так и на уровне целых стран. Среди мотивов – кроме очевидного избавления от остатков колониального прошлого (либо того, что под этим понимается), стремление адаптировать под стандарты своего языка нормы других языков. В дальнейшем рассмотрим и другие примеры с переименованиями.

“Перевалочный пункт” | ч. – 1

Опубликовано: 04/09 в 11:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

“Перевалочный пункт” | ч. – 1

О современном зодчестве Киева, межвоенной архитектуре и монументальной скульптуре с Семёном Широчиным
Автор: Зігура Елизавета
04/09/2021

Семён Широчин – кандидат технических наук, исследователь архитектуры межвоенного периода, автор тринадцати научных работ и шестнадцати статей, участник проекта «Энциклопедия архитектуры Украины».

Сегодня мы поговорим о современном строительном буме Киева, представляющем для исторической части города не только серьезную проблему эстетического характера, но и риск снижения качества жизни киевлян, уничтожения архитектуры межвоенного периода, да и не только. Жизнь в мегаполисе с каждым днём становится все труднее, растёт численность населения, а вместе с нею и застройка. Но что делать с архитектурой, возведённой поистине грамотно, и, как говорится, для жизни? Неужели она все-таки уступит место росту небоскрёбов?

Е. З.: Семен, Ваша тема – «архитектура межвоенного периода». Я так понимаю, Вы исследуете чертежи, которые так и не нашли своей реализации в архитектурном ансамбле Киева?

С. Ш.: Не только. Я изучаю общий объем и видение архитекторов того времени, каким должен был стать город. Однако, то, что не было реализовано, гораздо более интересно тем, что нереализованный проект – это в некотором смысле альтернативное пространство, в которое мы не можем никак иначе заглянуть, чем через сохранившиеся чертежи.

Е. З.: В чём лично Ваш интерес, как исследователя, учёного?

С. Ш.: Этой темой толком никто и не занимался. Во-первых, межвоенный период – время не так давно ушедшее в прошлое. Не прошло еще достаточное количество лет, чтобы можно было его назвать той привлекательной историей, которая бы влекла к себе умы учёных. Во-вторых, не многие люди осознают ценность архитектуры межвоенного периода. И в целом получается так, что тема остаётся неизученной.

Е. З.: Но вы же кандидат технических наук, а тут история архитектуры…

С. Ш.: Да, образование я получил в сфере компьютерной инженерии. Но мне лично архитектура всегда была интересна. И поскольку у меня нету тяги к современной архитектуре, а зодчество предыдущих эпох уже достаточно исследовано, меня увлекло белое пятно построек межвоенного периода. И потом, меня интересует тот контекст, который меня всегда окружал. Детский сад, школа, дом, в котором я жил – это все был межвоенный период. Я его хорошо чувствую. Но информации об этом тогда практически не было: ни даты построек, ни имена авторов зданий, многое исчезло.

Е. З.: Значит, ваши пристрастия и вкусы тянутся еще из детства. Вы выросли в окружении, которое сегодня забыто и к которому у многих наших людей уже сформировано негативное отношение. Однако, об этом позже. А сейчас меня больше интересуют некоторые пункты, связанные с тем, как же, на Ваш взгляд, изменился архитектурный ансамбль Киева. С момента межвоенного периода прошло ведь не так уж и много лет. Что случилось, что мы утратили традиции в постройках действительно комфортных домов? Я не говорю сейчас о smart-оснащении, новых технологиях и прочем. Речь идёт о пропорциях.

С. Ш.: Союз – это была империя по большому счету. А каждая империя оставляет после себя архитектурное наследие. Да и не только архитектурное, в искусстве и культуре вообще. Восстанавливая жилье после войны, задача была одна – создать идеальные города. Это были огромные амбиции, направленные в будущее. Нужно было создать такой архитектурный контекст, который из будущего будет восприниматься никак иначе, как великая эпоха. И это все то, чего нет сейчас. Потому что сегодня строительство – это исключительно коммерция, и в большинстве случаев это антиэстетическое явление.

Е. З.: Да, современная архитектура в большинстве случаев вызывает огромные вопросы. Но скажите, на ваш взгляд, чем чреват для будущего нынешний архитектурный коммерческий бум?

С. Ш.: Как говорят, что сеешь, то и пожинаешь. Все недостатки современного строительства чреваты тем, что в будущем они сформируют такой же точно хаотичный и абсолютно антиэстетичный взгляд на мир у следующего поколения. Вряд ли то, что строят сегодня, станет примером для гармонического воспитания человека, вряд ли эти формы будут кого-то вдохновлять на высокое, хотя возможно, что-то и попадет на полотна художников. Но, опять-таки, мне сложно однозначно ответить на этот вопрос. Может быть, я ошибаюсь, и люди в будущем будут смотреть на наш период также как на историю, при этом учась совершенно на других образцах. Но, хаотичность и несогласованность никуда не денутся.

Сегодня главным принципом в строительстве является коммерческая выгода. Поэтому и растет плотность застроек, этажность, а это всегда мешает глазу. Потому архитектура сегодняшнего дня будет ценится ниже.

Е. З.: А как же быть с тенденциями эко-жизни? Она ведь не предполагает жизнь в мегаполисе. Может, она спасет мир?

С. Ш.: Да, тенденции гуманности к природе, снижению вреда окружающей среде обязательно приведут к качественным изменениям. Они уже происходят – меняются требования к жилплощади. Например, высокая этажность и густая плотность в расположении домов будет огромным недостатком, оказывающим негативное влияние на здоровье самого человека.

Е. З.: Ну это, пожалуй, мы можем видеть и сегодня. Большинство людей с достатком имеют как минимум приличные дачи, а то и вообще живут за городом за семью замками.

С. Ш.: Да, но на данном этапе квартиры в центре Киева стоят дороже, чем загородный дом, хотя жить за городом в своем доме с большой придомовой территорией намного статуснее. При этом большинство квартир в центральных районах города стоят пустые. В них никто не живет, потому что те, кто могут себе позволить жилье, те его строят за городом, где тихо, спокойно, чистый воздух, рядом земля. Я часто встречаю такой термин, как «перевалочный пункт», так вот это именно о квартирах в центре. Они для тех же граждан, которые живут за городом, но которые в то же время иногда останавливаются в городе.

Е. З.: Жизнь в центе – это иллюзия?

С. Ш.: Не совсем, но многие новые постройки последних лет зачастую по вечерам освещаются очень слабо. И потом, купить квартиру в центре – это все равно, что купить слиток золота.

Е. З.: Хорошее капиталовложение, однако.

С. Ш.: Да. Но нужно отметить и другой факт, что новое строительство перестает решать социальные функции, оно решает преимущественно экономические вопросы.

Е. З.: Тем не менее, повторюсь, это хорошее капиталовложение. Собственно, так и получается, что архитектура – это об искусстве, а недвижимость – это об экономике.

С. Ш.: Совершенно верно! Архитектурное наследие представляет собой, в первую очередь, культурное наследие, потому как является демонстрацией некого художественного мастерства.

Е. З.: Недавно на ресурсе BIRD IN FLIGHT Евгений Никифоров опубликовал статью «25 худших современных зданий Киева», в которые вошли такие ЖК как: «Подол-Престиж», «Грушевского 9а», «Подол-Плаза», «Элегант», БЦ «Гефест», БЦ «Парус» и другие. Но у авторов этих комплексов можно найти и приличную архитектуру. Это что, сознательный заговор?

С. Ш.: Архитекторы тоже люди, и им нужно кормить семьи. Но, конечно же, постройки коммерческого типа они в своё портфолио не вносят. И не потому, что постройка плохая, а потому что она осознанно плохая.

Е. З.: В чем причина вообще такого бума, в котором вынуждены участвовать даже качественные зодчие?

С. Ш.: У нас все еще довлеет спрос на квадратные метры, а не на качество жизни. Например, доходные дома конца 19 века были сделаны с комфортом во всех отношениях. Хозяева старались сделать дома такими, чтобы в них хотелось жить.

Е. З.: Например?

С. Ш.: Импортный кафель, лифты, камины.

Е. З.: Какая самая неудачно строящаяся на сегодняшний день улица в Киеве, на ваш взгляд?

С. Ш.: Их много, но первое, что пришло мне в голову – это улица Глубочицкая, что зажата между двумя холмами, и вместо того, чтобы уступить холмистости и подчеркнуть местную архитектонику, строители просто её задавили.

Е. З.: Роль главного архитектора города какова? Ведь, по существу, любое строительство не может проходить мимо него.

С. Ш.: Эта роль чисто формальная и это уже давно известный факт. Кто такой архитектор?

Е. З.: Кто?

С. Ш.: Это обслуживающий персонал, главный – застройщик. От сюда и дешевые материалы, ужасающие пропорции, легковоспламеняющаяся проводка и прочее.

Е. З.: Какой-то выход из этого всего есть?

С. Ш.: Вероятно, первое, что нужно сделать, это не допускать в дальнейшем подобного градостроительства, плюс необходимо воспитание осознанного гражданского общества. И я вам скажу, эта осознанность постепенно начинает прорастать. Я лично знаю большое количество людей, которые, например, следят в сети за каждым голосом депутатов при голосовании партий. И есть небольшое количество депутатов, которых еще можно в чем-то адекватном переубедить. И есть люди, защищающие снос зданий, имеющих историческую и эстетическую ценность. Иногда даже удаётся присвоить зданиям охранный статус. Вот недавно получилось остановить разрушение известного крытого рынка на Соломенке авторства Аллы Анищенко при содействии польских организаций охраны памятников и союза архитекторов Польши, которые выслали в большом количестве письма всем нашим депутатам. Таким образом, удалось принять решение об отмене сноса данного архитектурного сооружения (позже за застройку этого участка всё же проголосуют). Однако, конечно, все это огромная работа.

Е. З.: Мы можем сказать, что сегодня, по сути, идет огромная работа над тем, чтобы не столько возводить эстетические конструкции, сколько сохранить наследие?

С. Ш.: Именно. Хотя это удается с большим трудом.

Продолжение следует.

Читати

Опубликовано: 22/04 в 11:39 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Читати

“Від народження в нас закладено низку інстинктів… дихати, їсти, захищатися, створювати і споглядати красиве … Та попри інстинктивне вміння є необхідність вчитися осягати візуальне. Скажімо, читати текст…”
Автор: Скоробагач Юлія
22/04/2021

Від народження в нас закладено низку інстинктів, що вмикаються автоматично, незалежно від спадковості і навчання. Як-от дихати, їсти, захищатися. Але є речі, для яких необхідна напруга свідомості, власна робота над собою – це вчитися споглядати та створювати красиве. Звичайно, що здатність до спостереження вроджена. Тут людина діє несвідомо, вгадуючи алгоритм, тобто інтуїтивно. Недарма “інтуїція” в перекладі з латини означає “пильне споглядання”: більшу частину інформації ми сприймаємо саме візуально. Та попри інстинктивне вміння є необхідність вчитися осягати візуальне. Скажімо, читати текст. Проте й інші види творчості, виявляється, теж треба вчитися читати.

У психологів існує поняття «рівень культури читання». За ним читачів поділяють на три категорії: тих, хто цікавиться сюжетом, кому подобається дізнаватися нове, і ті, хто може оцінити художню цінність прочитаного. На думку експертів, представники другої і третьої категорії наразі становлять все більшу рідкість. Художнє мистецтво, як і література, потребує вдумливого і послідовного прочитання. Зазвичай у відповідному контексті вживають навіть тотожний термін – “читати”. Не просто — дивитись, споглядати, осягати, а саме прочитувати закладений митцем підтекст. Оскільки далеко не всі мистецькі твори можна розшифрувати самостійно — через недостатню обізнаність у цій сфері, небажання дізнатися про неї в музеї, через спеціальне навчання, путівники чи гідів — пропоную прочитати книгу. Художню. Про мистецтво. Де насправді ненав’язливо і інтригуюче в сюжет загорнуті всі необхідні знання про картину, історичний період в який вона створена, авторський символізм.

Книги про картини

Одним із кращих зразків симбіозу літератури і живопису є історичний роман Трейсі Шевальє за мотивом однойменної картини Яна Вермеєра «Дівчина з перловою сережкою». Упродовж віків картина великого нідерландського художника-живописця XVII століття вважається однією з найбільш відомих і загадкових полотен. Її ще називають північною або голландської Моною Лізою. Досі невідомо, хто ця дівчина і ким вона доводилася художнику. Але в чому ж полягає головна загадка простого, на перший погляд, портрета? Можливо – в історії його створення? Оповідь ведеться від імені «Дівчини з перловою сережкою» – юної Гретти, доньки художника-ремісника. Щоб прогодувати себе і допомогти батьківській родині, вона вимушена йти в служниці. ЇЇ природне відчуття гармонії кольорів помітив знаменитий художник Ян Вермеєр, і забрав дівчинку служити у свою майстерню і дім. Тут і зав’язується вічна історія Художника і його Моделі, історія творчості і трагедії. Можливо, було і не так … Але яке, зрештою, це має значення? На тлі історії головної героїні документально і масштабно розкривається характеристика історичної епохи: соціальний устрій, моральні засади, міжпоколінні і міжособистісні відносини, релігійні конфлікти, культурні і модні тенденції, ведення побуту. Завдяки органічній подачі оповіді кожен елемент самого полотна стає зрозумілим і промовистим. Це настільки розширює власні знання, що створюється ефект абсолютної присутності в момент написання, а відповідно — і розуміння самої картини. Роман, окрім художньої цінності, містить переосмислення і процес становлення особистості героїні, тож цілком може належати і до романів виховання.

Біографічні дослідження про художників

Як зрозуміти творчий посил митця, який жив багато століть тому? Іноді доволі складно осягнути творчість сучасних авторів і їх власну позицію, навіть маючи можливість почути тлумачення від них особисто. В такому випадку незамінним джерелом будуть документальні дані, листи, мемуари або ж дослідження біографів. Одна з таких робіт — біографічний роман Ірвінга Стоуна “Жага до життя”. Про життя знаменитого нідерландського художника Вінсента Ван Гога. Основним джерелом автора було листування художника з його братом, Тео ван Гогом, видане в трьох томах в 1927 – 1930 роках. У цих листах Вінсент описує ставлення до знайомих, пошуки себе і створення таких знаменитих картин, як «Їдці картоплі», «Соняшники», «Спальня художника в Арлі», «Нічне кафе» тощо. Автор відвідав місця, де бував Ван Гог в Голландії, Бельгії та Франції, зустрічався з сучасниками художника. Всі діалоги, за визнанням автора, вигадані, проте виклад переважно відповідає фактам.
Роман стане знахідкою для розуміння не лише творчості художника, ходу його думок, а й митця як особистості у реаліях свого часу. Завдяки розкриттю в романі непростих життєвих етапів Ван Гога, зникає поверхневе судження про нього як про божевільного, який несвідомо писав у якості терапії. Хоча, попри його особливе бачення кольору, в мистецтвознавчому контексті до сьогодні не відкидається теорія хворобливості митця. І вже зовсім іншими очима ви подивитеся на поступ майстерності робіт художника, експресіонізм в його унікальному виконанні і на особливості цього стилю живопису в цілому, що так влучно і тонко змальовані у романі.

Картини за сюжетами книг
Сьогодні кожна історія потребує ілюстрації. Під час розповіді ми додаємо емоції, жести, міміку, інтонацію, забарвлюючи оповідь своєю подачею. Коли слухаємо або читаємо – підключається фантазія і ми уявляємо. Проте чи не кращим підсиленням до твору залишається зображення. Для остаточного розуміння обох видів творчості варто лише поміркувати – у чому мета такої картини? Так ще в ранньохристиянські часи храми прикрашали іконами, фресками і мозаїками з біблійними сюжетами. Їх мета була проста і зрозуміла: передавати через дохідливі ілюстрації суть сцен з Євангегія неписьменним, розповсюджуючи вчення якомога ширше. З розвитком книгодрукування подібну практику почали застосовувати до дітей: у книгах пояснювати складне через малюнки і прості ілюстрації. Часто натхненні творами художники створюють полотна, що продовжують своє існування поза межами книги чи події і стають відомішими за саму історію. Такою фундаментальною роботою стала картина українського художника Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Величезне панно (2,03 × 3,58 м) Рєпін писав 11 років, взявши прототипами козаків своїх відомих сучасників. А сюжетом цієї картини став відомій Лист запорожців турецькому султанові, написаний 1676 року як відповідь на вимоги османського султана Мегмеда IV. Навряд чи хтось пам’ятав би цю історію так добре без трудомісткої картини Рєпіна.

Портрети письменників

Подвійний симбіоз літератури і живопису виражається зокрема і в тому, що завдяки художникам ми знаємо, як виглядали наші улюблені письменники. Ці портрети мали не меншу популярність за сюжетні картини і навіть ставали історичними подіями. Знаковим для української культури є створення портрету відомого поета-романтиста Василя Жуковського митцем Карлом Брюлловим. Культовий художник ХІХ століття змінив хід історії і долю … Тараса Шевченка. Адже кошти, виручені від продажу картини, пішли на викуп Шевченка з кріпацтва. Так світ отримав і проникливу картину майстра, і літературу світового масштабу.
Портрет як жанр завжди залишатиметься затребуваним – людям цікаві люди. Саме тому вже кілька століть найпопулярнішою картиною світу, що офіційно визнана безцінною, залишається “Мона Ліза” Леонардо да Вінчі. І саме тому до Лувру роками з’їжджаються навіть далекі від мистецтва туристи: щоб таки побачити “її” наживо.

Стоячи в картинній галереї пересічним відвідувачем – без спеціальної художньої освіти, “начитаності” по темі через брак часу – нерідко можна відчути себе спантеличено через нерозуміння зображуваного. Здебільшого це стосується живопису 20 століття. Сучасне мистецтво, авангард, від початку потребує пояснення. Наприклад, той же “Квадрат” Малевича, глибинний сенс якого краще дасть пояснювальна записка від експертів, а роботи сучасних митців пояснить координатор безпосередньо у виставковій залі. На противагу — живопис до 20 століття ми найчастіше сприймаємо з естетичного боку, суто як “картинку”: тема полотна, майстерність художника, кольори, фактури. Через це іноді не замислюємося, чи був у картини прихований сенс? Адже насправді автори, закладаючи в зображенні певний сюжет, супроводжують його символами, образами, необхідними для розуміння деталями. Тут теж можна почитати пояснення, але незрівнянно об’ємнішу картину дасть більш ґрунтовне дослідження – літературне.

Читати картини, як і читати книги, насправді легко і захоплююче. Погодьтеся! Варто лише почати. Читати.

Якщо чай – то Китай

Опубликовано: 19/04 в 7:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Якщо чай – то Китай

Про чайні традиції та церемонії, легенди, природу ароматного напою, буддійських ченців, тишу радість та істину
Автор: Новікова Ольга
19/04/2021

Китайський мислитель XV століття Сюй Дзешу у «Повчанні про чай» перерахував нагоди, за яких краще пити цей напій: «… коли нічим не зайнятий; коли слухаєш нудні вірші; коли голова йде обертом; коли відбиваєш пальцями такт мелодії; коли музика замовкає; коли самотньо; коли міркуєш; коли розмовляєш із кимсь посеред ночі; перед сном; коли приймаєш вчених та вихованих гостей; коли відвідуєш того, хто повернувся з мандрів; у гарну погоду; надвечір; коли споглядаєш човни, що ковзають каналом; коли сидиш серед розлогих дерев або попід тінистим берегом ріки; коли розпускаються квіти; у спекотний день; коли запалюєш ароматні палички надворі; коли діти пішли з кімнати; коли споглядаєш струмки і каміння, і це видовище – прекрасне». Іншими словами, китайці пили чай за будь-якої нагоди.

Історія окультурення чаю у Китаї оповита легендами. Буцімто, автор першого лікарняного трактату Шеньнун відкрив цілющі властивості чаю ще у 2700-х роках до нашої ери. Шеньнун мав прозорий нефритовий живіт і бачив усе, що відбувається всередині. Завдяки цьому йому вдалось визначити, які рослини отруйні, а які лікувальні. Якось, дуже втомлений, герой ліг перепочити під першим ліпшим кущем і заснув. Краплина з куща потрапила йому до рота, після чого Шеньнун одразу відчув прилив бадьорості та сил. Він описав свої спостереження, чим розпочав історію чаю.

Чи правда то, чи ні, але чай у Китаї здавна вживали саме як ліки. Чайне? листя навіть стало складовою китайської алхімії. Правителі, прагнучи вічного життя, звертались до даосів, яким (за чутками) був відомий шлях до безсмертя. Ті спершу розробили так звану «золоту пігулку» – китайський «варіант» філософського каменю. Але ця таблетка замість очікуваного безсмертя, навпаки, пришвидшувала шлях до предків. Невдовзі китайці відмовились від цього радикального методу на користь чаю. Він і став новим «еліксиром» довголіття в Китаї.

Поступово чай з ліків перетворився на загальновживаний напій на всі випадки життя. За доби Тан (618–907) була встановлена цікава традиція: з усіх регіонів, де зростав чай, китайці навесні надсилали зразки до імператорського двору. З цієї нагоди відбувався банкет, присвячений святу Цінмін, під час якого шанували померлих. Друга його назва – свято рослин. Деякі чиновники навіть отримували підвищення, коли підносили імператорам чайне листя у дарунок. У сатиричній поемі тих часів мовилося: «Батько просувається кар’єрою завдяки чаю, що збагачує його синів».

Танський письменник Лу Ю (733–804) у трактаті «Чайний канон» описав способи приготування напою, необхідні для цього посуд та приладдя, а також вплив води на характер смаку.

Невдовзі сонські інтелектуали розробили та впровадили китайську чайну церемонію. Чаювання перетворилось на зустріч респектабельної освіченої публіки. Відтоді чай в Середньому царстві (так китайці називали свою країну) став напоєм інтелектуалів та вчених. Вони збирались вузьким колом, насолоджувались напоєм та вели вчені дискусії.

Поширенню цього звичаю також сприяли буддійські ченці, які впровадили пиття чаю у свій церемоніал та зробили частиною практики духовного вдосконалення. Згідно з буддійською легендою, перші паростки чаю виросли з вій святого ченця Бодгідгарми. Він попрохав Будду надіслати йому засіб, що не давав заснути під час медитації.

Зрештою, представники усіх трьох філософських учень в Китаї – конфуціанства, даосизму та буддизму – почали використовувати чаювання як модель соціального спілкування.

В історії китайської чайної церемонії не збереглися відомості про школи або окремих майстрів. Проте сформувались чотири головні аспекти. Гармонія – філософська основа чайної церемонії, її дух. Тиша – основний спосіб формування та пізнання філософії чайного дійства. Радість – духовне переживання чаювання. Істина – ціль чайної церемонії.

У китайській моделі чайної церемонії не існувало жорсткої регламентації. Однак, процес приготування напою являв високохудожню процедуру.

Чайна церемонія стала новим імпульсом у розвитку кераміки. Ще Лу Ю у «Чайному каноні» підкреслював важливість чайного приладдя. Записи Лу Ю містять класифікацію чашок, виготовлених з різних глин. На думку автора, смак напою та естетичні якості залежать від властивостей кераміки.

За доби Тан у моді був посуд білого кольору; за доби Сон (960–1279) поширились чорна та синьо-зелена кераміка. За часів Мін (1368–1644) чай вживали з білосніжних порцелянових чаш із синіми розписами, виконаними кобальтом.

Вишуканий посуд із тонкими стінками дозволяв милуватись кольором чайного напою, що цілком суголосно філософському змісту чайної церемонії. Білий, блакитний та блідо-зелений кольори кераміки, на думку китайців, підкреслювали дух чаю. В глибинному сяйві полив та дрібних тріщинках, схожих на скреслу кригу, вбачали якусь таємницю, що створювала простір для різних асоціацій.

Китайці вважали чай головним ритуальним напоєм у домашніх жертвоприношеннях та поховальних обрядах, а також – весільним та святковим дарунком.

 

Обкладинка – фотографія чашки для чаю з підставкою

Китай, доба Сон (960–1279)
Порцеляна цінбай
Британський музей, Лондон

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Post Type Selectors