Facebook-f Instagram Youtube

Подія дня

Social Media Marketing з Яною Івановою

Опубликовано: 16/03 в 8:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Social Media Marketing з Яною Івановою

Digital-маркейтинг, бізнес, дизайн, економіка, тренди
Автор: Зігура Елизавета
16/03/2023

Попит на таргетинг та цілу низку молодих професій, пов’язаних із рекламою та заробітком у мережах, останнім часом різко зріс. Загалом, технологічний розвиток поступово примушує нас все більше шукати себе в online. Не варто навіть перераховувати усі відомі ніші, в яких себе шукало й шукає нове покоління творців та споживачів діджитал контенту. Для переходу у віртуальний світ бізнесу, мистецтва, політики вже давно було створено чимало майданчиків: Facebook, Instagram, Twitter, Tik-tok, Pinterest тощо. Але людство тривалий час не надто активно переходило у цей новий дивний світ, допоки не відбулося масово два глобально важливих стусана під колінку. Спочатку такий поштовх спровокувала перша хвиля глобальної катастрофи – пандемія коронавірусу 2020 – 2021 рр., а опісля – це масове біженство українців від війни 2022 – 2023 рр. Тож актуальність онлайн-професій різко пішла вгору, особливо для українців/-ок, точніше, здебільшого для українок. Особливою нішею, куди буквально кинулися біженки, стала ніша продажів у мережі, для якої Meta свого часу створила прекрасний інструмент – Ads Manager. І якщо ти маєш хоч трохи таланту до аналітики, письма, дизайну, і якщо на додачу в тебе є хоч певні основи економічних знань, то ласкаво просимо до однієї з найпопулярніших сфер заробітку грошей – таргетинг. Отже, про це й про Social Media Marketing, зокрема, сьогодні говоримо із королевою SMM в Україні, Яною Івановою.

Елизавета Зігура: – Яна, у Вас 138 публікацій, 206 тисяч підписників і лише 6 підписок. Це все жива аудиторія? Чи кожен підписник має ціну?

Яна Іванова: – Моєму блогу більше 5 років, за цей час я опублікувала близько 830 дописів. Проте в 2020 був повний ребрединг – я змінила нікнейм, фірмовий стиль, візуальну концепцію, стратегію просування і видалила всі старі публікації, щоб почати з «нової сторінки».

До 2019 року блог зростав більшою мірою завдяки рекламі в блогерів, потім я перейшла на таргетинг – офіційну рекламу в Інстаграмі. На просування загалом витратила більше 60.000$ – тому так, кожен підписник має ціну.

Е. З.: – В шапці профілю написано, що Ви продаєте екологічно.
Що це означає?

Я. І.: – Йдеться про те, щоб з’ясувати потребу покупця і продавати йому саме те, що потрібно, пояснюючи як це йому допоможе і в чому цінність пропозиції.
Дуже не люблю агресивні продажі – з тиском, нав’язуванням, маніпуляціями і обіцянками золотих гір. На жаль, в сфері навчання SMM це зустрічається дуже часто.

Е. З.: – Синій. З усіх кольорів той, який найбільш часто використовують в діловодстві: пошиття костюмів, дизайн кабінетів, часто і канцерярія. Цей колір є заспокійливим та сталим. Він постійно значиться у дизайні вашої сторінки. Це ваш улюблений колір чи така собі заспокійлива, традиційно-консервативна візуальна стратегія?

Я. І.: – Мені подобається цей колір, бо він виглядає дорого і презентабельно. Digital-індустрія дуже стрімко розвивається і деколи складається враження, що за всім не встигаєш. Мені ж хочеться асоціюватись з острівком спокою і впевненості – це коли приходиш до Яни Іванової, і вона все пояснить, направить, по поличкам розкладе. Це класичний впевнений колір, а «я» – це саме про стратегію, фундамент, базу знань, а не про короткотривалі тренди.

Е. З.: – Яна, Ви спеціаліст з маркетингу, маєте власні курси з smm та сторінку в Instagram ivanova_secrets, де ділитесь із підписниками таємницями піару за допомогою використання рекламних інструменів соціальних мереж. За освітою Ви економіст. Чи використовуєте Ви економічну освіту у власній роботі та чи ділитесь цими знаннями й, так би мовити, «економічними методами» з учнями? Або в цьому не має потреби?

Я. І.: – Попри те, що Інстаграм – це ніби про спілкування, творчість, самовираження, в ньому є дуже багато економіки. Починаючи від аналізу статистики публікацій, закінчуючи рентабельнстю інвестицій. Тому однозначно моя освіта стала в нагоді. Багато підприємців чомусь часто керуються своїми суб’єктивними думками – приймають рішення щодо асортименту, рівня цін, рекламних макетів тощо. Я ж вчу орієнтуватися на цифри. Цифри не брешуть.

Е. З.: – Smm у мережах з’явився порівняно нещодавно. Плюс-мінус 10 років (виправте мене, якщо помиляюсь). За цей час методи просування контенту різноманітних івентів/проектів у мережах ще не стали окремою професією настільки, щоб її вводили в програму вищої освіти й присвятили їй окрему кафедру. Але ж це найпопулярніша сфера заробітку серед молоді! Як Ви гадаєте, чи є шанс цій ніші стати могутньою сферою чи вона так і залишиться на рівні інструментарію, оволодіти яким може кожен?

Я. І.: – SMM – це частинка великого маркетингу. Ти ніколи не станеш класним смм-ником, якщо не розумієш як працює ринок загалом, як формуються попит і пропозиція, виявляються і закриваються потреби людей, як це все оцифрувати й виявити закономірності. Тому було б неправильно відкривати, скажімо, кафедру SMM. В будь-якому разі, особам, що хочуть оволодіти інструменарієм SMM, спочатку потрібно вивчити основи основ економіки, отримати міцну базу знань, а потім вже глибше вивчати дану галузь.

Вивчити інструменти – так, може кожен. Але якісно застосовувати їх на практиці вміє в кращому випадку десята частина бажаючих працювати. Власне, через те, що молодь навчають похапцем за 1-2 місяці, даючи лише поверхневі знання, на ринку повно низько кваліфікованих спеціалістів. Це підриває довіру до професії загалом. Дійсно, професіоналів мало, і на їхні послуги так і залишається високий попит.

Е. З.: – Уявімо, що до вас звертається клієнт. До Вас особисто, може й не Ваш учень. Тобто, він пропонує Вам зайнятись його піаром й розробкою стратегії розвитку рекламної кампанії. Хто такий Ваш ідеальний клієнт?

Я. І.: – Це людина, з якою я була знайома задовго до того – мій колишній учень (і тому про його бізнес я багато знаю) чи той, чиїми товарами/послугами я користувалася (тому на 100% впевнена у якості). Підприємець, чий бізнес існує мінімум 2 роки – є вже налагоджена частина процесів, є хоча б мінімальна команда, достатня клієнтська база. Він ніколи не мав, або вже зняв рожеві окуляри – прекрасно розуміє, скільки сил і коштів треба вкласти в побудову і реалізацію ефективної стратегії розвитку. Готовий рухатись вперед, експериментувати і ризикувати. Не очікує миттєвого результату, бо розуміє, що потрібен час на підбір ефективних методів. Націлений на довгострокову перспективу. Довіряє мені як спеціалісту, але водночас є проактивним і пропонує свої ідеї. Розділяє мої цінності.

Е. З.: – Чи маєте Ви досвід роботи із західним ринком? Якщо так, західний замовник від українського відрізняється? Чим?

Я. І.: – У березні 2022-го, ми з командою почали розробляти план виходу на закордонний ринок, але досить швидко зрозуміли, що і в Україні роботи більше, ніж достатньо. Тому вирішили продовжувати займатись своєю справою і на даний момент відновили довоєнні показники продажів.

Серед тих, хто проходить у мене навчання, близько 5% націлені на закордон – переважно це країни Європи і США. Логіка роботи алгоритмів усюди однакова і не залежить від крани, але є відмінності у ментальності і характері споживання контенту.

Е. З.: – Я чула, що сьогодні на ринку праці змінились вимоги до пошуку спеціалістів. А саме: шукають тих людей, у кого в анкеті є багатий перелік проектів. Вже не дуже й шанується, коли людина працює “за давнім добрим звичаєм” на одному місці багато років. Це нібито пов’язане із тим, що таким чином спеціаліст наче набуває широкого досвіду. Так от, з Вашої анкети відомо (я підглянула), що Ви працювали у дуже багатьох сферах, і часто це не тривало роками, ба менше, не тривало кілька місяців. Це така специфіка smm-маркетолога, чи особисто Ваш підхід, чи дійсно сьогодні змінились саме ті вимоги з досвіду роботи?

Я. І.: – Дуже цінується досвід, і це, знову ж таки, пов’язано з величезною кількістю новачків-спеціалістів на ринку. Тому коли в портфоліо багато різних проектів, це вже викликає певну довіру. Для того, щоб розвиватися, важливо не засиджуватись, але навіть в рамках одного проекту можна постійно навчатися, вдосконалюючи його. Тут вже важливо правильно подати інформацію в портфоліо.

Е. З.: – Про український SMM-ринок. Якщо зібрати всіх ваших клієнтів, включно з тими, хто купує Ваші курси, хто ці люди переважно? З яких сфер? (У відсотковому значенні, від найбільшого до меншого).

Я. І.: – 70% – підприємці, власники малого бізнесу. Вони або самі розвивають свої проекти, або хочуть отримати хорошу базу знань, щоб далі делегувати роботу і якісно контролювати виконання.

20% -SMM-фахівці, фрілансери. Вони поглиблюють знання і звертаються за допомогою, коли виникають якісь труднощі в роботі з клієнтами.
5% – маркетологи, які працюють за спеціальністю в великих компаніях.

5% – люди, які планують створювати власний бізнес чи вивчати професію SMM, але ще остаточно не визначились.

Е. З.: – На Вашу думку, чому ці люди обирають саме Вас як поводиря в SMM-світ?

Я. І.: – Багато цінної інформації я даю безкоштовно і люди розуміють, що якщо вони заплатять, отримають на порядок більше. Їм подобається моя подача – чітко, по суті, без води. Я дійсно вмію пояснювати складні речі простими словами, терпеливо відповідаю на всі 10500 питань, завжди готова допомогти, якщо не виходить застосувати знання на практиці. З багатьма клієнтами підтримую контакт роками – вони знають, що можуть до мене звернутися, і я зі всім підкажу.

Відгуки говорять самі за себе. У мене прекрасно працює, так зване, сарафанне радіо. Загалом ще з 2017 року, коли з’явився мій блог, я посідаю позиції лідера у ніші, для багатьох я – гуру, на моїх публікаціях люди вчилися з нуля.

Ну і підкуповує особистий бренд – мої погляди, бачення, цінності, мій досвід і соціальна позиція.

Е. З.: – Чи можете Ви назвати щонайменше три найяскравіші великі проекти, які знайшли успіх, застосовуючи на практиці Ваші знання? Що це за люди, які сфери їх зайнятості?

Я. І.: – Поняття «успіх» для кожного буде мати різне значення (посміхається)

Е. З.: – Якщо компанія не має акаунту в мережах й не веде піар, можна сказати, що її не існує. Щонайменше, так ця ситуація сприймається ринком. Чи можливо побудувати сьогодні піар без SMM? Здається, що це не реально. Та чи все ж ще є інші інструменти?

Я. І.: – Все залежить від цільової аудиторії.

Е. З.: – Якісний SMM – це який SMM?

Я. І.: – Це те ж питання про екологічність. Здоровий SMM – це екологічний SMM.

Е. З.: – Якщо бізнес починає вкладати в Social Media Marketing, коли чекати перші більш-менш стабільні результати за умови дисциплінованої роботи над контентом й комунікаціями?

Я. І.: – На підбір ефективної стратегії зазвичай потрібно 2-3 місяці. Потім вносяться правки, налагоджуються процеси. Тому стабільних і прогнозованих результатів слід чекати не раніше, ніж через 5-6 місяців після початку роботи. Але перші результати будуть помітні вже через кілька тижнів.

Е. З.: – Найважливішими в SMM є такі пункти:
– професійний дизайн, – уміння прогнозувати, – знання продукту. Що із цього найскладніше в принципі та із чим найчастіше виникають на SMM-ринку проблеми?

Я. І.: – Найскладніші питання – це зазвичай позиціонування і цільова аудиторія. Багато людей починають бізнес, думаючи тільки про прибуток. А потім стикаються з жорстокою реальністю – на ринку шалена конкуренція, демпінг, виділитись і привернути увагу нема чим. Вони не розуміють мотивації клієнтів. Але ж розуміти перш за все сутність будь-якого питання – це важливо. І ще важливіше – мати чіткі та сталі принципи як щодо клієнтів, так і до себе.

 

Post scriptum

І хоча світ все більше занурюється в online, де панують свої закони створення контенту, статусу, стилю, де масово йдуть процеси формування свідомості, ми продовжуємо жити у реальності. Купувати товари все ще приємніше за кеш та маючи можливість спробувати їх на дотик. Так, відчувати матеріальні предмети перед їх вжитком – це особливе задоволення, яке не замінить жодна рекламна кампанія з продажів товарів у мережі.

Реальність – це гортати книгу перед купівлею й відчувати запах її паперу, оцінювати колір сторінок та їх текстуру; бризнути тестувальним флакончиком із парфюмом на руку й відчути розкриття аромату на собі, ідучи після бутіку пішки через півміста додому; тримати у руках букет квітів, які щойно при тобі збирала квіткиня, і ти споглядав за кожною трояндою, яка ретельно добиралась у букет. Ти несеш його і знаєш шлях його створення, і від того він ще приємніший…

 

Редактор – Ольга Яворська

Обкладинка – фото на правах Яни Іванової

Класична сучасність DARJA DONEZZ

Опубликовано: 20/10 в 8:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Класична сучасність DARJA DONEZZ

Про стиль, моду, тренди, сталий розвиток та еміграцію разом із Дарією Донецц
Автор: Зігура Елизавета
20/10/2022
А що ж далі?… Можна назватися ким завгодно, а можна просто бути… Мене тягне до історії моди і до розкопок минулого… Одяг дарує почуття… Як можна річ вважати шматком матерії, якщо вона комусь дає сенс, надію?.. Головне, не залишати байдужих… Усім глобальним змінам передують великі потрясіння…. Буду якомога уважніша до свого внутрішнього компасу.

Є. З.: – Сьогодні Ви, як і багато наших співгромадян, залишили межі України. У 2014-му відбувся Ваш перший переїзд із Донецька, тепер другий, більш масштабний і кардинальний. Дарино, скажіть, Ваші відчуття й почуття в цих двох випадках схожі?

Д. Д.: – Почуття різні, схожі вони тільки питанням: “А що ж далі?”. Із Донецька ми виїжджали з однією дитиною, із Києва – з двома. Тож, і страху вдвічі більше, особливо після сидіння з дітьми в підвалі в Макарові, коли здавалося, що світу поза межами будинку більше не існує. У Донецьку я залишила свої дитинство і юність, все, що було “даністю”, тікаючи ж зараз – залишила все нажите за 8 років. Привіт новим поневірянням із зупинкою в точці запитання.

Є. З.: – Ви також не залишили свою роботу. Остання Ваша колекція, представлена на Українському Тижні Моди 2022-2023, поїхала разом із Вами, точніше, навздогін. Адже Ви не відразу зрозуміли, що залишите межі України?

Д. Д.: – Ми тікали з дому майже з порожніми валізами. Я була впевнена, що повернемося за кілька днів. Останнє про що думала – це колекція. А їхати кудись за межі України навіть не обговорювалося.

Є. З.: – Ваші колекції називали “новими 20-ми”, а тепер і новим Ренесансом. Чи вважаєте Ви себе таким собі класиком моди і чи традиція – це те, з чим рвати не бажано?

Д. Д.: – Рвати можна з чим завгодно, питання, а що потім ліпити. Я не люблю лахміття, даність мені хочеться трансформувати. Новими “20-ми” назвали колекцію, де я ностальгувала на тему поп-музики початку 2000-х, це період моєї юності, коли все здавалося нескінченним під супровід пісень Брітні Спірс і Дженіфер Лопез. Ренесанс – це період написання Сандро Боттічелі картини “Народження Венери”. Звідси й пішли мої черепашки. Чи класик я? Скоріше, ні. Але мене тягне до історії моди і до розкопок минулого – це безумовно.

Є. З.: – В одному з інтерв’ю після показу своєї нової колекції на Ukraine Fashion Week Ви сказали, що не стежите за творчістю колег по цеху. Але як щодо здорової конкуренції? Абощодо творчих амбіцій? Крім самореалізації, звісно ж.

Д. Д.: – Якщо я почну дуже багато дивитися на колег, то можу запалати або заздрістю, або гординею, а це не вірні супутники, вони мене збивають. Може, в когось інакше. Мені ж потрібно бути з усіма, але десь із краю, споглядати, не пропускаючи через себе. Як показала практика, так виходить кращий результат. Мені з лишком вистачає невпевненості в собі, щоб критикувати роботу і говорити: “Даша, ти можеш краще!”

Є. З.: – Ваш однойменний бренд досить сильно виділяється, як то кажуть, із потоку. Чи відчуваєте Ви це об’єктивно?

Д. Д.: – Я відчуваю тільки, що мене дехто вважає трохи дивакуватою…

Є. З.: – Стале виробництво і мода – досить популярна історія, втім, як і все, що пов’язано з екологією. Деякі філософи подейкують про те, що тема екології також політична, і вона – стратегія на шахівниці, така сама, як і стратегія використання “синтетичних” ресурсів. Чи поєднуєте Ви ці два аспекти у світі фешн індустрії?

Д. Д.: – Вважаю тренд на стале виробництво несталим, як усе, що вважається трендом. Сподіваюся, це перестане бути “трендом”, а стане поступово повсюдною нормою. Зараз частіше це виглядає таким собі “віянням”, за яке готові платити великі гроші. Коли технологія переробки пластику в одяг стане дешевою і не чимось “модним”, тоді стале виробництво стане звичним. Але, препрошую за каламбур, цінності тоді набудуть тканини з натурального шовку за технологіями минулого.

Є. З.: – Як Ви особисто бачите тренд на сталий розвиток?

Д. Д.: – Дуже філософське питання. Якщо говорити по суті справи, то скажу так: індустрія моди – це два боки: з одного – божевільний дизайнер, який фантазує ідеями, а з іншого – той, хто думає, як це продати, і вони періодично диктують один одному умови. За всіма великими модними будинками стоять ось такі люди “з іншого боку”. Я б не розмежовувала стале виробництво і моду сполучником “і”, а сказала б просто, що зараз мода на стале виробництво. У цьому є великий гуманістичний сенс… питання в тому, реальний він чи сформований. Але поки хтось знаходить у цьому заспокоєння для душі, відчуває свою особисту відповідальність перед екологією і не висуває претензій до тих, хто не поділяє їхню точку зору – у світі моди панує гармонія. Що з’явилося раніше: яйце чи курка? Технологія переробки сміття на тканину чи бажання носити перероблене?

Є. З.: – Тренд, мода, стиль. Із цих трьох понять останнє належить до позачасової категорії, перші два зазвичай швидкоплинні. Чому люди все-таки готові щорічно віддавати велику кількість грошей за те, щоб бути у тренді, міняючи вміст шафи щосезону, а не заплатити, приміром, за дві-три речі, але хороші й носити їх довго? Нехай одноразово це і коштуватиме дорожче.

Д. Д.: – А ви могли б їсти весь час одні й ті ж страви? читати одні й ті ж книжки? дивитися одні й ті ж фільми? слухати одну музику? і так дуже довго можна перераховувати.

Навіщо це все тоді? Жити-то навіщо? Поки відчуваєш – живеш, поки любиш, хочеш, виражаєш себе, шукаєш, відчуваєш смак – живеш. Одяг дарує почуття. Грати в нього – це найкумедніший і найлегший спосіб самовираження.

Є. З.: – Якось Ви сказали: “Затребуваність не в дизайнерах, а в ідеях”. Але, хіба можна відокремити дизайнера від ідеї, чи що саме Ви мали на увазі?

Д. Д.: – Зараз поясню. Я пам’ятаю період, коли всі хотіли стати економістами, потім юристами, потім фотографами, замкнули це коло дизайнери одягу. Але, що хороших економістів, що юристів, що фотографів, що дизайнерів – не так вже й багато. Можна назватися ким завгодно, а можна просто бути. Ось тому немає затребуваності в назві професії, є потреба в ідеях (образах). Тому що ідеї викликають емоції. Ми носимо не одяг, а відчуття себе в ньому. У цьому теж криється відповідь на ваше попереднє запитання: “Чому люди готові віддавати гроші на новий одяг”. Вони купують куди більше, ніж тканину.

Є. З.: – У березні 2021-го журнал “Ukraine fashion” опублікував зображення попзірок західного світу в одязі з Вашої колекції. Це був віртуальний одяг. Вам хтось допомагав у цьому питанні технічно?

Д. Д.: – Період пандемії був часом, який потрібно було чимось займати. Подій було мало, і тут став у нагоді мій навик жартувати, роблячи колажі. Ну уявіть….Переписуєтесь ви в чаті з подругами на якусь тему і тут бац, приходить вам колаж на тему спілкування, але в смішній візуальній формі, і всі починають реготати. Ось я саме та дивакча, хто їх ліпить за 5 хвилин в одному із застосунків App Store, тому що образ прийшов у голову. Ось так і були зроблені ці колажі. Сміху заради. Колажі на тему “Як би я одягла зірок”.

Є. З.: – На віртуалізацію моди Вас так само, як і діячів з інших сфер, наприклад, візуального образотворчого мистецтва, спонукала пандемія, чи Ваша ідея просто збіглася з 2020-м роком?

Д. Д.: – Ну, як бачите з попередньої відповіді, мене на віртуалізацію моди підштовхнуло, хіба тільки, почуття гумору.

Є. З.: – Тепер про фешн критику. Треба сказати, що з критикою взагалі в Україні досить мізерна ситуація. Принаймні, в мистецькій сфері так точно. Часто все зводиться до опису арт-об’єктів. Це таке безпечне мистецтвознавство, як то кажуть. Як йдуть справи на фешн-сцені?

Д. Д.: – Щоб щось критикувати в мистецтві, потрібно розуміти контекст, у який вписується об’єкт, мають бути критерії. У нас же критика моди – це скоріше вправи на тему словесного жанру і що витонченіший “обсер”, то голосніші оплески. На фешн-сцені всередині цеху все спокійно. У будь-якого бренду знайдуться свої шанувальники і свої противники. Головне, не залишати байдужих.

Є. З.: – В останні років так 10-15 активно розмиваються відмінності між жіночим і чоловічим костюмом. По-перше, це навіщо? По-друге, як довго це може тривати?

Д. Д.: – Мені здається, в питанні стирання кордонів зайшли вже так далеко, що ніхто не пам’ятає, з чого все почалося. Мені тут одразу згадується зображення Жанни Д’Арк в обладунках, що скаче на коні прямо в багаття Інквізиції. Потім Велика Французька Революція, яка зняла всі матримоніальні кайдани з усіх станів. Потім суфражистки з відстоюванням свого права голосу. Вічна внутрішньовидова боротьба. Все, як у тварин. Якщо раніше з багатьма речами боролися, то з часом придумали, як на цьому заробляти, потім колись неприйнятне стало нормою, частиною нової культури, силою. Межі норми розсунулися і, мабуть, найцікавіше зараз питання, не чому межі стираються, а де кінець їх стиранню. Усім глобальним змінами передують великі потрясіння. У якому періоді ми зараз?

Є. З.: – Повернемося до теми еміграції. Зараз Ви продовжуєте свою роботу попри всі труднощі. Але як за такий короткий час Вам вдалося відновити процес? Чи саме виробництво нового ще не організовано, і Ви продовжуєте творчість з уже відшитим матеріалом?

Д. Д.: – Пошиття відбувається в Києві. На жаль, весь мій досвід побудови бренду і виробництва відточувався в подібних “неправильних” умовах. Студія в Києві і 3-х років не проіснувала, до цього були поневіряння по майстрах, пошук своїх людей, я до 6 місяця вагітності другою дитиною їздила кожні вихідні нічним потягом до Харкова, де за період життя між Донецьком і Києвом сформувалася команда. Я і видихнути до пуття не змогла з полегшенням, як трапилися нові випробування. У мене немає питання “За що мені все це?”, є тільки питання “Яким чином і що робити?”, як отримати максимум за незалежних від мене обставин. Команда в Києві, я в Португалії, але у мене є фантазія, прагнення, залізобетонна віра у справу свого життя, прекрасний інтернет і чудова команда, яка чує мене, хоче продовжувати працювати, і ми потрібні один одному ще більше, ніж раніше.

Був момент, коли я думала: “Ну все! Кінець! Я втілювала свою мрію стільки років, але тепер головне – зберегти себе і дітей, а там буде щось інше”. Але в долі були свої плани, як завжди. Я знала, що в Києві залишилося багато речей, що ні в мене, ні в команди іншого варіанту заробітку немає, і я почала пропонувати клієнтам відшите за низькими цінами. Почали купувати, потім повільно пішли замовлення на повтори. У цей момент я зрозуміла, що вся шалена кількість напрацювань, лекал, які накопичилися за час роботи студії – це наш порятунок. Я завжди говорила, ще в дитинстві, аргументуючи своє бажання пов’язати себе з одягом, що завжди люди будуть хотіти: “Лікуватися, їсти, одягатися”. У мене кілька людей придбали сукні з думкою: “Буду дивитися на неї в шафі й вірити, що скоро її одягну”. Ну от як це пояснити? І як можна річ вважати шматком матерії, якщо вона комусь дає сенс, надію?

Є. З.: – Ви той український дизайнер, сукню якого одягнула Мей Маск на підтримку українських дизайнерів на події The Hollywood Reporter. Це був Ваш дар чи вона насамперед обрала її сама? Якщо дар, то як чітко і ясно Ви побачили її саме в ньому, а не в якомусь іншому костюмі від бренду Darija Donezz?

Д. Д.: – Тут потрібна трохи передісторія… Коли ми змогли виїхати з Макарова на Західну Україну, я була тільки з валізою, набитою дитячими м’якими іграшками і двома спортивними костюмами на флісі. Тоді й у думках не було їхати далі. Зате була божевільна ідея врятувати колекцію із закритої студії на правому березі Дніпра, і ключем на лівому, в умовах комендантської години, тривог і страху опинитися не в тому місці, не в той час. Усі мене вважали божевільною, адже навіщо колекція у Східниці? А я просто відчуваю, що так треба, хоча б частину колекції. І ось я знаходжу незнайомого мені кур’єра в додатку “Кабанчик”, довіряю ключ від студії, як у “Дванадцяти стільцях”: Може, тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать”, і це навіть не жарт. Вважаю якимось подарунком згори цю людину. Тож він не тільки збирав речі в студії, а й врятував хом’яка у мене вдома, який тепер живе у нього. Прекрасна історія, правда? Буквально за тиждень після доставки речей з Києва, мені пише моя піар-агентка Юля Смідович з радісною новиною, що стилістка Мей Маск хоче певну сукню з колекції. Юля уточнює, чи реально її відправити з Києва, на що я відповідаю “Звісно, вона вже тут, зі мною”. У цей момент я розумію, що саме відчуття цього і штовхало мене знайти спосіб забрати речі з Києва.

Взагалі Мей Маск трапилася зі мною двічі в найбільш значущі моменти життя. Перший раз після колекції з рибками, це була перша колекція, повністю пошита в Києві, і мені так необхідно було відчути віру в себе, було відчуття, що я є, але мене ніхто не бачить. І ось з’являється її стиліст, яка обирає речі, і так я стаю першим українським брендом, який вона одягла. Це була новина номер 1 на всіх каналах. Мені телефонували всі. Я ж просто ридала весь день від щастя.

І ось трапляється вона вдруге, та ще й у момент краху всього. Чому так, я не знаю, але у мене все життя і складається з ось таких дивних, часом містичних моментів. Тому для мене Мей Маск не просто приголомшлива модель, жінка з цікавим життям або мама Ілона Маска, для мене вона, як обіцянка, що все буде добре.

Є. З.: – Чи побачить Україна нову колекцію, і якщо так, чим вона буде наповнена?

Д. Д.: – Три роки тому я чітко побачила перед очима сукню з рибками, і відтоді вона плаває з колекції в колекцію. Перед війною я показала колекцію з мушлями, за мотивами картини Сандро Боттічеллі “Народження Венери”.

За збігом обставин, я опиняюся в країні, де зображення риб і мушель повсюди. Немов щось у минулому знало про майбутнє. У місті, про яке дізналася, читаючи Ремарка “Ніч у Лісабоні”, куди тікали люди, рятуючись від Нацистської Німеччини, сподіваючись знайти порятунок і повернути віру в людське у Другій Світовій Війні.

Я не знаю, якою (і де) буде нова колекція, але я точно знаю, що буду якомога уважніша до свого внутрішнього компасу.

Редактор – Ольга Яворська

ЧЕРНІГІВ. ВІДНОВЛЕННЯ

Опубликовано: 08/10 в 9:00 pm

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

ЧЕРНІГІВ. ВІДНОВЛЕННЯ

Чернігів – північна столиця України, яка останніми роками все більше приваблювала відвідувачів у свій затишний старовинний край. Так, саме старовинний, бо місто зберегло пам’ятки архітектури з глибини віків.
Автор: Зігура Елизавета
08/10/2022

Чернігів – північна столиця України, яка останніми роками все більше приваблювала відвідувачів у свій затишний старовинний край. Так, саме старовинний, бо місто зберегло пам’ятки архітектури з глибини віків. Спасо-Преображенський собор 1036 р., Борисоглібський собор 1120-1123 рр., П’ятницька церква 12 ст, Колегіум 1702 р., Єлецький монастир 11-17 ст, Успенський собор 12-17 ст, Іллінська церква, Антонієві печери 11-19 ст., і це ще далеко не весь список. Для України Чернігів – це серце старовини і надземний клад.

Дякуючи меру Атрошенко В. А., за останні роки Чернігів вдалося відбудувати до рівня європейського міста. Красна площа, Вал, центральні алеї, фонтани – все вражає, захоплює й зазиває на недільну чашку кави киян. А ще – спокійна атмосфера, де ніколи не буває метушні. Тут лише спокій, рівновага, тиша, краса. Але все це було порушено у лютому. Про те, що відбувається у місті зараз, ми розмовляли із Катериною Литвин, заступницею начальника міського управління культури та туризму.

Катерина – “туристичне обличчя” Чернігова” – керує Туристично-інформаційним центром (ТІЦ) “міста легенд”. Історикиня за фахом, а за покликанням – мама, подруга, лідерка, інноваторка. Багатий досвід ТІЦ Чернігова до війни розповсюджувався іншими містами України як зразковий. А зараз стратегія розвитку туристично-культурного потенціалу міста чекає повної реалізації після перемоги.

Е. З.: – Почати завжди хочеться з приємного. Катю, вітаю із завершенням літнього туристичного сезону. Це перше літо, коли ви працювали під час повномасштабного вторгнення. Яким воно було, якщо коротко? І одразу: чи були туристи?

К. Л.: – Вітаю! Про повноцінний туристичний сезон 2022 говорити важко, проте головне що вистояли! До багатьох подій ми не були готові, тому він став водночас сезоном викликів і можливостей. Кількість внутрішніх туристів, гостей міста була мінімальною, але поступово ми бачили поодинокі сім’ї чи пари гостей зі столиці. В них давно роман з Черніговом, вони знають про його минулу весну і хочуть на власні очі пересвідчитися, що він вистояв! У квітні від туристів було чимало дзвінків із запитаннями: чи вистояв Спас, а як там печери, а що з Красним мостом, а чи вціліло мереживо? І справді плакали, коли чули, що всі пам’ятки, окрім будиночку В. Тарновського та альтанки на Болдиній горі, чекають на них. І що у місті з’явився ще один будинок-примара на Красній площі.

До того ж, героїзм і сила духу героїв Чернігова викликали хвилю журналістів-іноземців, низку делегацій і представництв інших країн, які відвідали місто та потім багато писали про нього. Не стали виключенням й візити волонтерів європейських країн, гостя з Китаю, трьох друзів з Німеччини, які раніше були в Україні і планували згодом повернутися знов, але 2022 рік пришвидшив здійснення їх мрії. Були й такі, хто взагалі вперше потрапили в Україну і для знайомства обрали Чернігів.

Е. З.: – Якщо порівняти активність вашої робочої зайнятості до 24 лютого та після, різниця є?

К. Л.: – Звісно є. 22 лютого ми провели Всеукраїнський форум гідів, на 24 лютого була запланована стратегічна сесія з напрацювання маркетингової стратегії Чернігова. Ранок того четверга все змінив, зруйнував, перекреслив. Ми вийшли на роботу в квітні й переглянули наші форми роботи. Наразі, активностей, можливо, і менше, проте зайнятості в перемовинах, зустрічах, плануванні, документації стало більше. І я щиро радію тому. Сьогодні багато друзів-колег з’явилося в Польщі, маємо щотижневі онлайн-зустрічі у Литві і також постійно спілкуємося. І що важливо, плануємо життя!

Е. З.: – Що зруйновано, а що вціліло з історичного та культурного надбання?

К. Л.: – Не пережив війну будиночок В. Тарновського (обласна бібліотека для юнацтва), альтанка на Болдиній горі, кінотеатр імені Щорса, будиночок з дерев’яною мережкою на Бобровиці.

Е. З.: – Які перші три пункти стояли у вашому стратегічному списку з відновлення культури туризму в день відкриття Туристичного інформаційного центру? І чи був той список взагалі?

К. Л.: – Спочатку не було розуміння, більше страх уперше зайти в той ТІЦ, зрозуміти хто з колег готовий вийти на роботу, а хто не планує повертатися з різних зрозумілих причин. З 18 квітня у ТІЦ нас виходило двоє, ми прописали собі контент для соціальних мереж, попрацювали з фотохудожником Валентином Бобирем, аби сфотографувати усі руйнування для віртуального проєкту з фіксації злочинів окупантів. Паралельно управління культури та туризму ЧМР, ТІЦ, Інститут техногенних катастроф (м. Київ) організували наукові експедиції із запису свідчень стратегій виживання мирного населення навесні 2022 року. З травня активно працюємо з дітками у проєктах #ВУСА та #ВУХА, які направлені на соціальну адаптацію дітей до умов життя сучасної України. З понеділка, 12 вересня, впровадили програму Дні європейської спадщини, далі презентуємо виставку з експедиції, а потім – туристичний маршрут пам’яті.

Е. З.: – Що вже вдалося зробити у напрямку відновлення культурної стратегії?

К. Л.: – Концерти на Алеї Героїв. Вони не були анонсовані, але камерно відбувалися. Нарешті вперше в цьому сезоні показали кіно просто неба. Відгуки людей дають сили рухатися далі й очевидно найґрунтовніша робота управління разом із науковцями, істориками, небайдужими громадськими діячами – процес перейменування вулиць і очищення міста від маркерів культури окупантів.

Е. З.: – Катю, хто ваш турист сьогодні?

К. Л.: – Це не турист, скоріше гість, який прибув у місто у справах, працює на висвітлення правди «освободітєльного міра», або представник влади, який прибув на перемовини. Турист у повноцінному розумінні цього сезону – скоріше виключення, ніж правило. Такими можу назвати своїх колег, які скучили за Черніговом й приїхали на вікенд.

Е. З.: – До війни Чернігів щороку набував шаленої популярності. Люди їхали на екскурсії, а після хотіли оселитися у місті. Це відбувалося також і завдяки вашій роботі. Піар, івенти, заходи, концерти, екскурсії і оновлення міста, звичайно. Катю, що сьогодні? Яке бачення актуальних питань хоча б утримання міста в статусі туристичного?

К. Л.: – Нам шалено поталанило, тут подяка кожному воїну, Герою, військовому, мирному мешканцю, які захистили місто, відтак історична частина не була знищена. Так само гостинно на каву запрошує Вал. Як говорила одна пані з передмістя Чернігова, «а що у городі? У них і війни не було».

Е. З.: – Чи приділяє сьогодні держава увагу Чернігову? Наприклад, чи запропоновано ті чи інші програми з оновлення культурних ніш міста?

К. Л.: – Про глобальні відбудови будемо говорити після Перемоги, а зараз – надія на місто, нас самих, грантодавців та друзів-колег з іноземних держав.

Е. З.: – Чи багато культурних діячів Чернігова полишили місто? Хто сьогодні працює тут і у яких сферах?

К. Л.: – Відслідковуємо тенденцію повернення, Чернігів у квітні й зараз – це два різні міста Героїв, ми стали сильними, мудрішими, усміхненими.

Е. З.: – В Україну повернулось чимало громадян після перших двох-трьох місяців еміграції. Більшість приїхала у Київ. Чернігів приймав назад містян? Скільки їх?

К. Л.: – Зі статистики кількості учнів та викладачів мистецьких шкіл орієнтовно 30 % не повернулися в місто. На вулицях, у чергах відчувається повернення людей, знов виникають маленькі міські затори. На момент квітня у місті було 70000 людей, зараз 120000 як мінімум.

Е. З.: – Куди зараз безпечно ходити? Наприклад, у Києві контакт із природою обмежений через мінування чималої кількості лісової території.

К. Л.: – Безпека – тема номер один. І тут треба бути уважним до всього.

Е. З.: – Чи є плани з віртуалізації Чернігова історичного?

К. Л.: – Вони давно назріли, аби не війна, цьогоріч першу частину було б зроблено. Тепер ми працюємо на здійснення мрії. Але головне – Перемога!

 

Редактор – Оксана Хромова

фото – https://focus.ua/ukraine/488398-skromnoe-obayanie-provincialov-pochemu-chernigov-chishche-kieva-a-dorogi-tam-luchshe

Истощение Европы

Опубликовано: 20/09 в 12:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Истощение Европы

Ода к радости теперь звучит совсем минорно. Круглое созвездие на синем флаге все больше выглядит терновым венцом…
Автор: Мінаков Михайло
20/09/2022

У Европы много лиц: обреченное, как у жертвы соблазнителя-Юпитера; спесивое, как у властительницы колоний; бунтарское, как у Марианны на баррикадах; наивно мудрое, как у белорусских еврооптимисток, борющихся за право быть в общем пространстве мира, свободы и сотрудничества.

К этим обликам можно испытывать разные чувства. Но именно последний лик — и вся нравственная, идейная и институциональная энергия, просвечивающая через него — воодушевлял на политическое творчество людей и западной, и восточной частей континента.

После Второй мировой войны, части европейских обществ удалось построить культурные и экономические основания для постнационального свободного правового пространства. После окончания Холодной войны и падения Железного занавеса, на этом фундаменте возникло сообщество стран, разделяющих общие правовые нормы и питающиеся общим духом солидарности Совета Европы. Этот универсальный ценностный проект привлекал к сотрудничеству народы и сообщества от Дублина до Владивостока, впервые в истории человечества предлагая практичный план долгого мира и процветания для всех.

Еще больше креативности проявил проект политического объединения Европейского Союза, получившего шанс на жизнь с распадом Восточного Блока. Правительства и местное самоуправление сотрудничали вне границ, с общим парламентом и центробанком. Равенство и взаимовыгодное сотрудничество из философских идеалов Просвещения перекочевало в статус работающей модели.

Вместе, Совет Европы и Европейский Союз демонстрировали, что универсальные идеи могут воплощаться в функционирующих институтах. Они доказывали, что вечный мир — не обязательно на кладбище. Что равенство гражданина и правительства — не всегда конституционная фикция. Что международная солидарность — не бредни утопистов. Что энергия лика свободной Европы позволила преодолеть пропасть между теорией и практикой.

Но энергия Европы стала истощаться.

Каким бы прочным ни был правовой и институциональный каркас, Realpolitik берет свое. В растущей геополитической и геоэкономической конкуренции, Брюссель, Страсбург и национальные правительства стран-членов СЕ и ЕС забыли о демократии, верховенстве права и правах человека. Началось с оговорок, с отведения взгляда от проблем внутри и на границах, с «глубокой обеспокоенности» вместо четкой и солидарной позиции. Затем экономический аргумент приобретал все больше веса, а политико-правовое качество оказывалось его заложником: энергию идеалов подменили энергоносителями. На протяжении всех 2010-х, моральная составляющая Европейского проекта высыхала и истощалась.

На место универсальных оснований все больше претендовал партикулярный фундаментализм. Суверенизм, неоимпериализм и этнонационализм проникали в европейские и национальные институты, незаметно подтачивая моральное и идейное единство континента. На востоке созревало евразийство, усиливался путинизм, пускал корни орбанизм и подобные идеологии. На западе Брекзит вывел из сообщества общей судьбы важнейшую страну ЕС. А в центре Европы различия в понимании будущего континентального проекта заставили говорить о «разных скоростях», то есть и разных судьбах.

Голод и войны в Азии и Африке заставили тысячи людей искать безопасности в Европе. Эта миграционная волна проявила громадный дефицит солидарности — как внутри Европы, так и вовне. Универсализм — основа европейского проекта — был поставлен под радикальное сомнение. А начиная с 2014 года европейские страны стали строить стены. Семя Берлинской стены проросло по всей Европе четверть века спустя. Страшных мигрантов встречали колючей проволокой, дубинками и бюрократией. И законом, объявляющем преступлением спасение тонущих в море мигрантов.

Война в Украине началась в 2014 году. И эта беда не стала общей для Европы. Опять отведенные взгляды и все более углубляющаяся обеспокоенность. Ни «соседство», ни договор об ассоциации не вели к общей практике по восстановлению мира, деоккупации юго-востока Украины и наказанию агрессора. Европейский проект ссыхался, терял энергию и способность вовлекать все европейские народу в общее мирное будущее.

Да, к страшному и судьбоносному 2022 году энергия Европы истощилась. Ода к радости теперь звучит совсем минорно. Круглое созвездие на синем флаге все больше выглядит терновым венцом. Брюссель вспоминают гораздо чаще как столицу НАТО, а не ЕС. Проект Большой Единой Европы 1.0 похоронен с первой бомбой, упавшей на Киев.

Будет ли построена Европа 2.0 зависит от того, смогут ли европейцы запада и востока в XXI веке объединиться вокруг Украины и отсюда, с берегов Днепра дать старт новой эпохе мира и сотрудничества. Взрывы российских ракет в украинских городах должны разбудить сонную, лишившуюся жизненной энергии Европу.
Надежду дарит та солидарность, которую проявили европейцы запада и востока — простые люди и непростые политики —, в первые же дни российско-украинской войны открывшие границы для миллионов украинских беженцев. Вериги санкций, добровольно принятые европейскими странами, показывают, что ценности могут быть важнее цен. Рамштайновские союзники все больше помогают крепить украинское сопротивление.

Но вопрос остается открытым: объединится ли Европа вокруг Украины? Будет ли наша беда — и судьба — общей? Станет ли общий фронт против путинизма источником энергии для проекта Европа 2.0?

Фонтан истощения несет все менее питающую влагу вниз, в хтонические глубины. Но фонтаны могут бить и вверх, посылая в небо брызги жизненной энергии. Будущее открыто и зависит от нас — нашего общего выбора и наших солидарных усилий.

 

Цей текст написано спеціально для Українського павільйону на венеційській бієналє 2022 року, що презентував проект Павла Макова “Фонтан виснаження”

Україномовна версія тексту доступна за посиланням:

https://ukrainianpavilion.org/ua/texts/minakov-exhaustion-europe

Англомовна версвя тексту доступна за посиланням:

https://ukrainianpavilion.org/texts/minakov-exhaustion-europe

 

Заметки на полях. Зубы мудрости

Опубликовано: 31/08 в 6:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Заметки на полях. Зубы мудрости

“Почти все вокруг говорили, как они повзрослели: кто на пол-жизни, кто на жизнь … Никто не говорил о том, что впал в детство. Не говорила об этом и я.”
Автор: Пустовіт Марія
31/08/2022

Первые два месяца я лежала в темноте и анабиозе. В темноте потому, что
светомаскировка, а в анабиозе потому, что так попросил организм. Из дома я
не выходила – под каждым кустом мне мерещился шпион, в каждом шорохе
слышался ужас. Да и я банально не успевала: как только солнце вставало, так
тут же и садилось.

Потом наступила весна, и я два месяца сидела на солнце, взращивая внутри
себя тишину и тепло. Я вся загорела и облупилась. Бабочки и птицы
принимали меня за дерево – так неподвижно я сидела и так тихо себя вела.
Время замедлилось до предела, и весь мир был как бы в режиме слоу-мо*:
день на вдох, ночь на выдох. А потом я встала и пошла. Куда я пошла – это
вопрос философского порядка.

Мне хотелось избавиться от всего барахла, которое у меня накопилось. Зачем
мне цветастые полиэстеровые платья? Зачем дешевая бижутерия? Зачем
книги, которые я не читаю? Зачем люди, которые мне не звонят?..
Почти все вокруг говорили, как они повзрослели: кто на пол-жизни, кто на
жизнь. Один из говорящих, наконец, понял, в чем скрывается смысл, другой
почувствовал себя нужным, третий нашёл своё предназначение. Никто не
говорил о том, что впал в детство. Не говорила об этом и я. Зачем говорить?
Детство принято идеализировать, а то, что ты почти ничего не знаешь, почти
ничего не можешь и на каждом шагу сталкиваешься с бессилием и
несправедливостью – это все побочные эффекты, о которых не принято
говорить. Я ничего не поняла, ничего не нашла, я впала даже не в детство, а
во младенчество. Поэтому, когда мне позвонил стоматолог и спросил, нужны
ли мне зубы мудрости, я решила, что я и без них прекрасно обойдусь. Зачем
младенцам зубы? Им порядок нужен, а не зубы.
– Только мы Вам наркоз вколем, – сказал доктор. – А то Вы ещё нам суету
наведёте, как всегда.
– Что Вы, доктор, я в анабиозе, – сказала я.
– Знаем мы Ваш анабиоз, – не поверил мне доктор.
И последнее, о чем я подумала перед тем, как заснуть – это то, что если я
наведу порядок, то мир, может быть, починится.– Сейчас потолок затанцует, – предупредила красивая медсестричка.
Потолок затанцует… А что он затанцует? Шопен танцевал мазурку, а я
танцую фокстрот. «Затанцует, а там, глядишь, и споёт» – пронеслось в моем
ускользающем сознании. – «Его бы, наверное, взяли в оперетту на пол-
ставки, вечно там недобор». А как только я проснулась, мне позвонила моя
самая юная и самая очаровательная подружка и сказала:
– Мне нужен совет мудрой женщины.
– Поздно, здесь такие больше не живут – ответила я. – Нет зубов – нет
мудрости.
– Ну, тогда давай хоть глупый совет, – не унималась она. – Только давай
встретимся, пожалуйста.
И мы встретились на панакоту с кофе, ведь больше ничего съесть у меня бы
не получилось.
– Как жить в этом дурацком мире? – спросила она. – То новости, то тревога, а
то Серафим меня бесит.
Я захохотала впервые с начала войны.
– На каждую новость полагается донат, – искренне посоветовала я. – Тревоги
без отбоя ещё не бывало, а Серафима можно кропить святой водой.
– Смеёшься, – удовлетворенно сказала она, – значит, ещё поживешь. Это все
ерунда. Я просто хотела посмотреть на тебя без зубов.
– Тебя я возьму в свой Ноев ковчег, – решила я.
– Что? – не поняла она.
– Это я после наркоза всякую чушь говорю, – пояснила я. – Не обращай
внимания.
И мы сидели, вздыхали, ели и смотрели друг на друга, грустные и
совершенно живые.
_________________
*англ. «slow mo» – «slow motion» – замедленное движение

 

Публікується мовою оригіналу

Ілюстрація – фото Li Potopalskaya

ДИАЛОГИ ПРО: Луиджи Гаджеро

Опубликовано: 12/08 в 8:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

ДИАЛОГИ ПРО: Луиджи Гаджеро

… я считаю, что в Украине самая красивая народная музыка в мире… мне нравится в Украине работать с оркестром, потому что здесь есть Время… музыкальное искусство не в том, должен ли я делать «пааа…паааа» или «па», или ПА.ПА.ПА», речь идет о вопросе Почему?.. смысл исходит из искусства, из трансцендентности, из причины, по которой мы здесь… Солнце правды всегда рядом
Автор: Віктор Гріза
12/08/2022

Интервью с дирижером Киевского симфонического оркестра состоялось 2 июня 2021 года. Сейчас, когда концерты Kyiv Symphony Orchestra с большим успехом прошли в престижнейших залах Европы, включая Берлинскую филармонию, и достойно представили высокое искусство воюющей страны, оно приобретает вневременной оттенок и более глубокий смысл. Смысл самой жизни, искусства и жизни в искусстве.

… я считаю, что в Украине самая красивая народная музыка в мире… мне нравится в Украине работать с оркестром, потому что здесь есть Время… музыкальное искусство не в том, должен ли я делать «пааа…паааа» или «па», или ПА.ПА.ПА», речь идет о вопросе Почему?.. смысл исходит из искусства, из трансцендентности, из причины, по которой мы здесь… Солнце правды всегда рядом

Луиджи Гаджеро: – Я просматривал сайт с вашими статьями и действительно нахожу замечательным то, что вы делаете.

Виктор Гриза: – Это комплимент для Елизаветы, потому что это ее идея, ее воплощение, и я думаю, что это ее шедевр.

Л. Г.: – Я уже читал некоторые интервью и статьи, одна из них была об Андрее Тарковском.

Елизавета Зигура: – Да, 29 декабря его день рождения. В свое время я прочитала все его лекции по режиссуре и пересмотрела все изобразительные работы. Это Художник с большой буквы. Не могла обойти вниманием день его памяти.

Л. Г.: – Да, верно. Я помню, вы были на моем концерте с исполнением «Болеро»?

Е. З.: – О, да! Знаете, это был невероятный опыт. Музыку прослушала на одном дыхании от начала до конца… Я люблю это планомерное возрастание от начала до кульминации. И Ваше исполнение было душераздирающим…

Л. Г.: – Спасибо, мне очень приятно это слышать.

В. Г.: – На каких языках Вы говорите?

Л. Г.: – Итальянский, английский, немецкий, французский. И я немного понимаю по-украински.

В. Г.: – Я знаю несколько слов по-итальянски – scusi, ragazza, bon giorno, bellissimo.

Л. Г.: – Bellissima ragazza – звучит великолепно!

В. Г.: – Вы работали в разных странах. Что можете сказать о современных украинских композиторах?

Л. Г.: – Прежде всего, я должен сказать одну важную вещь. Я считаю, что в Украине самая красивая народная музыка в мире. Традиционная музыка Украины глубока, прекрасна, в ней гармоничны мелодия и поэтический текст!.. Я не знаю другой страны, в которой была бы такая красивая, чудесная и глубокая народная музыка. И вероятно композиторам с их музыкальным слухом очень сложно в этой стране с такой великолепной традиционной музыкой.

В. Г.: – Вот как?

Л. Г.: – Да. Потому что любая бабушка в деревне может очень красиво петь. Вопрос: можно ли сделать все еще красивее и как?! Это испытание, это вызов.

Однако, я вот что хочу сказать. По моим наблюдениям в Украине есть два типа композиторов. Одни взяли для своего творчества ориентир западноевропейского авангарда. Они говорят, что, например, во Франции или в Германии есть такая-то музыка – давайте ее послушаем и попробуем сделать нечто похожее. Есть и другие композиторы, которые говорят – о, давайте послушаем нашу музыку и попробуем найти смысл в том, чтобы продолжить модернизировать нашу традицию.

Е. З.: – Лично Вам какие из них ближе?

Л. Г.: – Мне более интересны композиторы второго типа. Ну, а если говорить о любимых украинских композиторах, потому что вам нужны имена, я это знаю, то мой фаворит (из молодого поколения) — Максим Коломиец. Он не только очень хороший композитор, но и создает правильный настрой. Он учился этому в Германии, поэтому знает все современные музыкальные техники. При этом Максим не потерял связь со своей страной.

Так, например, в прошлом году мы играли его оперу «Ніч» по мотивам украинской народной песни. И это было необыкновенно красиво, потому что в этой опере сохранился дух традиции. Причем это относится не только к музыкальным традициям, прежде всего, я имею ввиду традиции страны. Надеюсь, я правильно понят.

В. Г.: – Да, а если бы без вокала?

Л. Г.: – Конечно, с вокалом проще. Но вот другой пример. Опять таки, Максим Коломиец написал оркестровую пьесу, она есть на канале YouTube. Это произведение появилось под вдохновением от стихотворения Пауля Целана, родившегося в Черновцах. Это единственное произведение автора, в котором он говорит об Украине, ее полях и красках… В стихотворении нет ни вокала, ни слов, но чувствуется запах и чувствуется, что оно исходит из чего-то… мелодичного, вечного и настоящего.

Кроме того, мне нравится Мирослав Скорик, который, к сожалению, недавно умер. Он занимает особое место в моем сердце, потому что этот композитор стал моим первым контактом с Украиной.

Возвращаясь к Тарковскому — я читал его «Воспоминания» и «Мартиролог». В моем ряду стоят: Феллини, Брессон, Параджанов. Кстати, конечно же я знал Феллини и Брессона, но Параджанова нет. Я открыл его для себя гораздо позже. Любопытно, что он, будучи не украинцем, снял один из самых красивых украинских фильмов.

В. Г.: – А какая музыка лично у Вас ассоциируется с фильмами Тарковского?

Л. Г.: – Бах. Потому что это что-то очень таинственное и священное… В западной музыке, если есть один композитор, который заставляет вас приблизится к Богу – это Иоганн Себастьян Бах. Я думаю, что Тарковский очень связан с этой метафизической и трансцендентальной музыкой. И потом, он сам часто использовал его композиции в своих картинах. Если пойти дальше, то, возможно, у меня также ассоциируется с ним православная, религиозная музыка, григорианские песнопения.

В. Г.: – Расскажите, пожалуйста, о Ваших дальнейших планах.

Л. Г.: – У меня есть интересный проект с Ником де Гроотом, который очень хорошо играет на контрабасе, я считаю его одним из лучших контрабасистов в мире, он действительно супер. Мы вместе играли на фестивале камерной музыки в Мичигане. И тогда Ник сказал мне: «Я хочу записать диск с концертом для контрабаса». Таких записей действительно очень мало. А потом он послушал запись нашего оркестра и сказал: «Да, хорошо, мне нравится все это, как ты там выступаешь и так далее. Может, нам сделать это вместе?». После я пригласил его в Украину. Летом мы сделали 1-ю часть диска, в октябре-ноябре — вторую.

Е. З.: – Что Вам лично интерестно в Украине кроме традиций?

Л. Г.: – ВРЕМЯ. Мне нравится здесь работать с оркестром. Да, ВРЕМЯ — это очень важно, потому что в Западной Европе у вас всегда на все про все 10 минут. Только подумайте, всего 10 минут! А потом — баста! Ок, уровень там, конечно, очень хороший, но они не совсем понимают, что на интерпретацию нужно время.

Знаете, я читал в дневнике Тарковского о его работе над «Жертвоприношением» в Швеции. В полдень актеры и вся съемочная группа прервали работу, чтобы отдохнуть и поесть. Тарковский был так поражен, что записал в своем дневнике: «Как это возможно — мы в художественном процессе, а люди просто остановились?.. потому что хотели есть?.. Как это возможно? Люди, которые едят во время искусства, никогда не могут быть настоящими художниками».

Я его понимаю и чувствую, что он прав. Я работал во Франции, Германии, Италии. Но здесь, в Украине мы можем больше сконцентрироваться на процессе, на Искусстве!

Например, сегодня мы закончили репетицию, хотя прошло всего 3 часа работы, и мы были только в середине произведения. Тогда я спросил: не возражаете, если мы продолжим? И все говорили: «Да, пожалуйста, продолжайте, конечно!». Никто не возражал. Понимаете?

В. Г.: – Может быть, в таком случае вам нужен какой-нибудь старинный замок далеко от города, с запасами воды и еды на месяцы, где Вы могли бы работать без ограничений по времени?

Л. Г.: – О да, это было бы прекрасно! И еще одна вещь, которая мне, как дирижеру не очень приятна: когда я нахожусь в Западной Европе, музыканты хотят от меня только практической и технической информации. Например: «Должен ли я играть на фортепиано, стаккато, легато? Дайте мне практическую информацию, а потом я это сделаю, я профессионал». Но дело не в профессионализме, дело в твоей душе, в эмоциях, в чем-то внутри тебя. В Западной Европе, когда заходишь в зал работать, то можно услышать что-то вроде: «Эй, что ты хочешь от меня? Я профессионал, так что оставайся там, а я остаюсь здесь». Но музыкальное искусство не в том, должен ли я делать «пааа…паааа» или «па». ПА. ПА. ПА».?. Речь идет о вопросе ПОЧЕМУ? ВАРУМ? Варум – это экзистенциальный вопрос. Это о том, что ты чувствуешь на своем ментальному уровне.

Здесь с музыкантами, в моем оркестре, я действительно могу больше работать над чувствами, над эмоциями. Это то, что делает мою жизнь очень счастливой, несмотря на сложные экономические условия. В Западной Европе все это слишком холодно, слишком профессионально и отстранённо.

В. Г.: – Это как играть только руками и разумом, но без сердца?

Л. Г.: – Точно.

В. Г.: – Позвольте нескромный вопрос: музыкой в Украине Вы зарабатываете достаточно для жизни?

Л. Г.: – В Украине очень и очень мало.

В. Г.: – Но почему?

Л. Г.: – Я думаю, тому есть много причин.

В. Г.: – Вы работаете здесь уже около шести лет, верно? И у вас есть некоторое представление о положении дел в стране. Что, по вашему, должно сделать государство, чтобы изменить эту финансовую ситуацию?

Л. Г.: – На мой взгляд, политики вообще должны больше делать для культуры, без экономии на ней. Это главный фактор для роста страны во всех сферах ее жизнедеятельности. А получается наоборот — учреждения, связанные с культурой, денег от государства не получают. И это, в принципе, неприемлемая ситуация. Люди искусства тоже работают. Они не могут есть хлеб с водой.

В. Г.: – Кто-нибудь из политиков посещал ваш оркестр?

Л. Г.: – (смеется) Ну, я точно не знаю, может быть.

Я вижу, что Киев заинтересован в оркестре, поэтому надеюсь, что будут какие-то изменения, потому что это очень важно. Я думаю, что политика должна понимать: здесь, в Украине, и не только культура — это не роскошь. Она придает смысл вашей жизни. Если ты получаешь много денег — конечно, хорошо быть богатым. Но не деньги могут дать ответы на вопросы: зачем ты здесь, на этой планете, в этом мире? Вы можете быть очень богатым и очень несчастным. Потому что у вас нет смысла, а смысл исходит из искусства, из трансцендентности, из причины, по которой мы здесь…

В. Г.: – У меня есть к вам предложение: пригласить Кличко на запись вашего диска.

Л. Г.: – (смеется) Ну, мы можем попробовать…

Только если говорить серьезно, для этого важна еще и запись. Если вы захотите пригласить Кличко или кого-нибудь из политиков, они спросят: кто вы такой? Тогда можно сказать: вот наша запись с исполнением Моцарта или Бетховена, Скорика, Лятошинского или с контрабасом. Тогда они могут прийти на наши концерты, это как визитная карточка. Так что диски очень важны для продвижения культуры и ее финансирования.

В. Г.: – Я думаю, что звук с контрабасом очень деликатный и непростой для записи.

Л. Г.: – Да, но у нас здесь прекрасный звукорежиссер, замечательная акустика, и, в результате, мы получаем очень хорошую запись.

В. Г.: – Поделитесь, пожалуйста, планами на 2022 год. Насколько я знаю, у вас были очень большие планы на 2020 и 2021 годы, но пандемия коронавируса резко изменила их.

Л. Г.: – Ах да, коронавирус был, нет, он и теперь для артистов и музыкантов — катастрофа.

В. Г.: – Все время пандемии Вы провели здесь, в Украине?

Л. Г.: – Нет. Я был во Франции, дома, но не работал. У меня было запланировано около 30 или 40 концертов, но все было отменено, ноль! И так было со всеми моими друзьями и коллегами. Все оркестры закрылись, катастрофа! В Украине было лучше, потому что…

В. Г.: – …нет дисциплины?

Л. Г.: – Нет, нет. Они просто сделали локдаун короче.

Сейчас, например, в Германии оркестр закрыт, во Франции то же самое.

На мой взгляд, если мы обращаем внимание на то, что мы делаем в сложных условиях, все должно быть в порядке, мы можем организовывать концерты. Я не понимаю, почему нет? Почему в Европе полностью отменили все концерты и культурные мероприятия? Для меня лично это выглядит очень недалёким решением.

В. Г.: – Иногда удавалось давать концерты в музеях, такой опыт был известен в XVII-м и XVIII-м веках.

Л. Г.: – Да, теперь это тоже возможно, иногда в музеях есть зрительные залы, и тогда вы можете играть и посещать этот музей. Я играл в Париже в Музее Орсе, во многих других музеях Франции. Также в Италии, но не так много.

В. Г.: – Важна ли связь между музыкой и картиной эпохи? В музее, я имею в виду.

Л. Г.: – Это хороший вопрос. Я думаю, что эпоха не важна. Я хочу сказать, что если музицировать в музее, то музыка не должна быть как картины — то есть, если картины XVIII-го века, то и музыка XVIII-го века. Конечно можно и так, но это же диалог! Например, у вас может быть современная музыка, связанная с традицией. И тогда у вас могут быть картины, например, XVII-го века, и современная музыка, вдохновленная другим временем. Это может быть более интересный диалог между разными временами.

Я не верю в профиль специализации, например, я играю только современную музыку или я играю только Баха.

В. Г.: – …или я играю только лучшую музыку.

Л. Г.: – Я глубоко уверен, что понять настоящее можно, только если вы знаете историю, если вы знаете свое прошлое, если вы знаете свою личность, если вы знаете, кто вы, если вы знаете, откуда вы пришли, каким был мир 100 или 400 лет назад… И, наоборот, вы не можете понять прошлое — и это очень важно — если вы не знаете, кто вы здесь и почему вы здесь. Так что это работает в две стороны — нам нужно прошлое, чтобы понять настоящее, и нам нужно настоящее, чтобы понять прошлое. Это самый естественный и красивый круг, и я думаю, что это вполне закономерный и понятный ответ на ваш вопрос о музее. В искусстве важно показать этот круг на примере взаимосвязи современных картин и музыки барокко, музыки барокко и романтических картин, и найти общность. А также разницу, конечно… Потому что разница интересная. Потому что нет такой взаимосвязи, что XVIII-й век лучше XVII-го века, а XIX-й век лучше XVIII-го века, а мы лучше наших предков. На самом деле прогресса нет, я не верю в прогресс, ровно, как и Тарковский.

Я думаю, что правда — не только здесь или только там. Солнце правды всегда рядом. И в любое время — барокко, классика, романтизм или современность — можно так выглядеть и видеть трансцендентность.

В. Г.: – Что для Вас истина?

Л. Г.: – Для меня правда подобна зову. Правда — это то, что зовет тебя, и ты должен ответить. Должен. Я не философ, меня не интересует онтологический статус истины, это не моя работа, я просто музыкант, обычный музыкант.

Но я чувствую что-то, что зовет меня, и я слышу этот голос истины, и я чувствую, что должен ответить ему и последовать за этим голосом. Например, в Библии есть Адам и Ева. Затем они едят яблоко. Затем Бог говорит: «Где ты, Адам?». Но почему Бог ищет? Бог есть Бог, Он знает все. Он, конечно, знает, где они. Бог спрашивает не потому, что не может их видеть, конечно, Бог все видит. Он спрашивает, потому что Адам и Ева должны спросить себя: где мы? Этот вопрос к нам. И для меня это правда. Где я и что я делаю со своей жизнью? И чтобы услышать этот голос, который спрашивает меня, действительно ли вы присутствуете в себе, или вы убегаете от себя и от мира? Этот голос для меня и есть истина, как я могу ее чувствовать.

В.Г.: – Что является вашим личным раем для вас и вашего оркестра?

Л.Г.: – О, это очень простой рай. Не такой уж он и высокий, мой рай. Следующим уровнем рая для меня будет международная деятельность, и я думаю, что мы создаем повседневное качество, и еще раз качество. И я думаю, что следующим шагом к раю будет то, что люди смогут услышать и увидеть это качество и этих прекрасных музыкантов.

В. Г.: – В Украине или в мире?

Л. Г.: – Сначала в Украине, а потом и в мире. В Германии, в Японии…

В. Г.: – Как вы думаете, через какое время это станет возможным?

Л. Г.: – Через четыре года. Мы с вами тоже должны встретиться через четыре года снова и вы скажете: «Луиджи, помнишь, ты говорил мне?..».

В. Г.: – Хорошо, мы можем запланировать следующее интервью через четыре года. В Германии, в Испании?

Л. Г.: – Давайте сделаем в Италии, она красивее.

В. Г.: – В Лигурии?

Л. Г.: – Хорошо, Лигурия. Это прекрасно.

В. Г.: – Что Вы обычно едите для сил или для вдохновения?

Л.Г.: – Утром пью только капучино, ничего не ем. Может быть, круассан иногда. Около 13:00 или 13:30 я обычно ем итальянскую еду, на самом деле еду из Лигурии, а не итальянскую. У нас есть паста с песто, рыба, фокачча, у нас есть пирожные с куччини. И тогда я счастлив быть здесь, потому что обычно, когда я во Франции, в Германии, я не могу это все есть, и это ужасно. А Украина — единственная страна за пределами Италии, где я доволен своей едой. Мне очень нравится украинская еда, я часто хожу в украинские рестораны, они действительно неплохие. Во Франции они, на самом деле, худшие.

Е. З.: – Мне сегодня не понравился этот кофе. Слишком крепкий и слишком кислый. Мне нравится пить кофе в Монако, например…

Л. Г.: – О, неплохо!

В. Г.: – …потому что это очень дорого (все смеются).
Луиджи, большое спасибо за интервью! Grazia millia!

 

Переклала з англійської – Ольга Яворська

Редактор – Оксана Хромова

Фото – Dariusz Kulesza

Сады Антуана де Сент-Экзюпери

Опубликовано: 31/07 в 12:00 am

Автор:

Категории: Подія дня,ФІЛОСОФІЯ

Тэги:

СТАТТЯ

Сады Антуана де Сент-Экзюпери

«Взрослые никогда ничего не понимают сами, а для детей утомительно без конца им всё объяснять»
Автор: Севаст’янов Олег
31/07/2022

Мой друг, не ходи по садам: сам ты сад несравненный.
Средь множества лотосов сядь и любуйся вселенной!
Кабир

«Взрослые никогда ничего не понимают сами,
а для детей утомительно без конца им всё объяснять».
Экзюпери «Маленький принц»

30-го июля военный летчик и писатель собирался отправиться на очередное задание. Он не ложился спать и всю ночь что-то писал. В его дневниках сохранились строки: «Если меня собьют, я ни о чём не буду жалеть. Меня ужасает грядущий муравейник. Ненавижу добродетель роботов. Я был создан, чтобы стать садовником».

Он мечтал о мирной жизни и делился планами с друзьями: «Хотелось бы только, чтобы эта гнусная война кончилась прежде, чем я истаю, словно свечка в струе кислорода. У меня есть что делать и после неё». Но его мечтам было не суждено сбыться. 31 июля пилот взлетел с аэродрома на Корсике и обратно не вернулся. Он словно напророчил свой уход и исчез во времени и пространстве.

Он ушел, оставив миру увлекательные и загадочные произведения – «Цитадель», «Маленький принц», «Планета людей», «Военный лётчик», «Письмо заложнику». В них Экзюпери всегда возвращался к образу чистой детской души и сада, дающего плоды воображения и радости. Это именно то, что взрослые чаще всего теряют, и это именно то, что всегда ищет пытливый ум. Так искал и он, нащупывая животворящий источник чистой мысли: «это место единственный освежающий родник… Сейчас в душе – пустыня, где умираешь от жажды» (из письма к матери).

Все мы родом из детства. Наше настоящее – это ценности, которые обеспечивают нам цельность ума, открытость миру, чистоту сердца и силу воли. Будучи детьми, мы сохраняли простоту, непосредственность, искренность, радость и фантазии. Ведь в детстве возможно всё: оранжевое море, красное небо, трёхэтажные планеты, слоны в удавах и удавы в слонах. Экзюпери сохранил память о месте своего детского воображения, чтобы преобразить мир, и работал над этим преображением, не покладая рук. За пределами сада и замка, он был вечным странником, он бежал отовсюду и ни разу не обернулся.

Его память рождала отношение к миру без связей и без мест, к миру, где всё становится непосредственным, живым, простым и понятным. На его внутренней планете остался лишь один уличный фонарь и один человек, который мог его зажигать. Потому что «когда он зажигает свой фонарь – как будто рождается ещё одна звезда или цветок. А когда он гасит фонарь – как будто звезда или цветок засыпает».

Военного лётчика не покидало чувство страдания из-за того, что он – последний стражник, идущий по границе империи, её последний фонарщик. «Это какой-то непонятный период, это конец всего. Конец, который никак не может прийти к концу. Болото, в котором мало-помалу увязает всякий порыв».

В своём последнем письме Экзюпери оставил послание всем нам. Он боялся уверенного прихода «человека-робота, человека-термита. Человека, «лишённого творческой силы, который не способен даже создать новый танец, новую песню». Человека, «вскормленного серийной, стандартной культурой, наподобие того, как скот выкармливают сеном». Из бездны своего отчаяния он пытался докричаться о том, что «существует лишь одна проблема, одна-единственная на свете. Вернуть людям духовную сущность, духовные заботы. Сделать так, чтобы их захлестнуло чем-то вроде григорианского песнопения».

Но, вернёмся вновь к Садам Антуана:
«Саду не говорят спасибо. А я всегда делил человечество на две части. Есть люди-сады и люди-дома. Эти всюду таскают с собой свой дом, и ты задыхаешься в их четырех стенах. Приходится с ними болтать, чтобы разрушить молчание. Молчание в домах тягостно.

А вот в садах гуляют. Там можно молчать и дышать воздухом. Там себя чувствуешь непринужденно. И счастливые находки сами возникают перед тобой. Не надо ничего искать. Вот бабочка, вот жук, вот светлячок. О цивилизации светлячков ничего не известно. Об этом можно поразмышлять. У жука такой вид, словно он знает, куда направляется. Он очень спешит. Это поразительно, и об этом тоже можно поразмышлять. Бабочка. Когда она садится на большой цветок, говоришь себе: для нее это – словно она на качающейся террасе висячих садов Вавилона… А потом замечаешь первые звезды и – замолкаешь.

И еще я подумал вот о чем. Существуют люди-шоссе и люди-тропинки. Люди-шоссе наводят на меня скуку. Мне скучны щебенка и километровые столбы. У людей-шоссе четко определенная цель. Барыш, амбиции. А вдоль тропинки вместо километровых столбов орешник. Бредешь по ней и щелкаешь орехи. Ты на ней для того, чтобы просто-напросто быть на ней» (из письма к Франсуа де Роз, май 1944 г.).

Через 54 года после гибели писателя в море недалеко от Марселя обнаружили браслет с несколькими надписями: «Antoine», «Consuelo» (так звали жену лётчика) и «c/o Reynal & Hitchcock, 386, 4th Ave. NYC USA» – это был адрес издательства, в котором выходили книги французского писателя. Спустя еще два года на 70-метровой глубине обнаружили обломки самолёта, возможно, принадлежавшего Антуану де Сент-Экзюпери.

 

Редактор – Оксана Хромова

Іллюстрація – браслет письменника, знайдений рибаком біля Марселю

Апокаліпсис мистецтва

Опубликовано: 28/07 в 8:00 am

Автор:

Категории: МИСТЕЦТВО,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Апокаліпсис мистецтва

Кіно. Люди. Крупний план. Минуле, сьогоднішне, майбутне. Аналітика розвитку подій.
Автор: Балабан Олександр
28/07/2022

Проблему конфлікту мистецьких творів та комерційного продукту підіймав ще Лесь Курбас. Однак, її не тільки не вирішено навіть на теоретичному рівні, більш того, вона загострюється та загострюється. На розвиток мистецького процесу все активніше негативно впливають всеохоплююча агресивна комерціалізація оточуючого простору та новітня цифрова маскультура. Цифрові та інформаційні технології, які розвивалися паралельно з високим мистецтвом, на якомусь етапі не тільки перетнулися з ним, але й намагаються «оцифрувати гармонію».

Кіно з’явилося, коли з’явився крупний план. Це аксіома. Справжнє кіно – не про «Що робить», не про «Як робить», не про «Що відбувається», а який внутрішній конфлікт роздирає, мучить і переслідує персонажа. Це не рухи на загальному плані, а очі на крупному. Тому в серіалах-ситкомах та мильних операх ви не знайдете крупних планів. Це комерційний продукт разового користування без занурення в психологію. Там використовують засоби зйомок, але не приділяють ніякої уваги внутрішній суті персонажу.

Поряд із серіальним комерційним виробництвом з’явилася ще одна індустрія – так зване художнє кіно, але зроблене переважно засобами цифрових технологій. Плюс, знов таки використання певних кінотехнологій. Ніякої творчості тут немає – сюжет, комп’ютерна графіка та актор, як функція, вмонтована у світ цифри. «Аватар» не можна назвати витвором мистецтва. Це сюжет, графіка, де немає жодної зупинки на внутрішньому монолозі персонажів. Навіть на думку не спадає назвати їх «героями».

Треба відрізняти серіали «про і для людей» від «продукту» для швидкої вечері в МакДональдз. Ті ж «Сімнадцять миттєвостей весни» або «Народжена революцією» відрізняє від цієї продукції постійне акцентування на внутрішньому житті героїв через крупні плани. Недарма в сучасних програмах цифрових технічних засобів зйомки та монтажу з’явилася функція «під кіно». Не «кіно», а саме «ПІД кіно», тобто імітація мистецтва. В цих технологіях витоки «спрощеності змісту буття», коріння інстаграму, тіктоку, тощо. Тобто, панує технологія спрощеності. Це відбилося навіть в термінології. Замість мистецького твору – «проект», замість жанрової характеристики твору – серіал, а художній фільм – просто «продукт».

У мистецьких вишах вчать продюсерів відстороняти режисера фільму або серіалу від монтажу фіналу, змінювати режисерів під час зйомок серіалів, навіть одну серію знімати за допомогою двох режисерів – на майданчику і на натурі. В той же час сценарії пишуть групи фрілансерів, то про який творчий задум та його втілення тут можна розмовляти?
Раніше у художньому кіно сцену з акторами часто репетирували по два тижні, щоб за зміну зняти 10 секунд, майже кожний кадр вибудовувався. А зараз за таку ж зміну знімають 10-20 хвилин у постійній метушні. То про яку творчість та самореалізацію можна говорити?
Казали, що кіно вбив звук, потім колір, потім відмова від плівки заради комерційної вигоди (останнє дійсно переламний трагічний для мистецтва кінематографії момент). Але, в першу чергу, кіно вбили цифрові можливості та жадібність сучасних продюсерів.

Раніше фільм міг провалитися в прокаті через помилку продюсерів та режисерів у підборі акторів, як, наприклад, 3-й фільм «Хрещений батько» Форда Френсіса Копполи. Зараз комерційна невдача – це недолугі сюжет та монтаж. Людський фактор, фактор особистості канули у Лету. На екрані вже на 30-40 % не актори-люди, а актори-біороботи. Все несправжнє – м’язи, зуби, глянцеві відфотошоплені обличчя, задана манера поведінки, спрощений до примітиву текст.

Вільнодумство XIX століття та внутрішній супротив революціям, війнам та диктатурам ХХ століття подарували світові велику літературу, видатні драматургію, театр, музику, кіно, анімацію. Світ змінився швидше, ніж людина здатна це осягнути. Як ми не знаємо літераторів, якими захоплювалися Пушкін та Шевченко (вони ж не на рівному місці з’явилися), так сучасні діти вже не будуть знати, що до Монатіка був собі такий Достоєвський. З мистецького обігу фактично зникли видатні твори-передбачення: «Вилітали орли» Олександра Олеся, «Фея гіркого мигдалю» Івана Кочерги, «Молода кров» Володимира Винниченка, «Бояриня» Лесі Українки. Якби ми уважно їх прочитали, то краще б розуміли причини сьогоднішніх негараздів. Широкому загалу невідомі Пильняк, Платонов, Домбровський, Замятін, ранні Каверін, Еренбург, Антоненко-Давидович. Не будемо вже казати про творчість Феофана Прокоповича – автора першої української п’єси «Володимир» та вірші українських поетів XIII-XVIII cтоліть у перекладах сучасною українською Валерія Шевчука. Забули Світлану Йовенко та Анатолія Кіма. Не знатимуть навіть Павича, Кундеру, Маркеса, Амаду, Жадана, Іздрика, Дереша, Пелевіна, Сорокіна. Ми чекаємо від «завтра» повернення благополуччя «дня позавчорашнього», але не хочемо тверезо подивитися в сьогодення та недалеке майбутнє, прочитавши романи-передбачення «Хижі речі століття» братів Стругацьких, «Час смертохристів» та «Час Великої Гри» Юрія Щербака, «Вибраковка» Олега Дивова, цикл «Анклави» Вадима Панова.

Мат став ознакою сучасності. Це вже не просто моветон, а носій примітивної функції, примітивного спілкування «опрощенного» соціуму, народженого після 1985 року –«Покоління сніжинок», чиє дорослішання припало на початок XXI століття. Точне визначення підкреслює вразливість цих молодих людей і їх впевненість у своїй винятковості, що поєднується з потребою в належності до великих спільнот однодумців. «Покоління сніжинок» є частиною поколінь «міленіалів» та «зумерів». Газета Financial Times в 2016 році оголосила використання слова «сніжинка» в цьому сенсі «словом року», а словник Коллінза включив вираз в десятку слів 2016 року).

Не знаю коли наступить Біблійний Апокаліпсис, але в мистецтві, зокрема, в кіно, він вже наступив. Раніше жартували: «Кіна не буде. Кіношник захворів». Зараз можна сказати: «Кіна не буде. Кіно оцифрувалося та вмерло». Точніше його вбили людська жадібність та малоосвіченість.
Є кіно про людей через події, а є – про події через людей. Є фільми про Події, які спотворювали людей, а є фільми про людей, що створювали Події. Кіно з намальованою в комп’ютерах натурою, оцифрованими обличчями, відзняте на «зеленці», яке демонструє голий сюжет без занурення в глибини людської психіки – це все що завгодно, але не твір кіномистецтва, не кіно!

Ще є невеличкий шанс. Думаюча частина освіченої молоді, яка має необхідні професійні здібності від Бога, може відкинути комерційну складову і знімати справжнє кіно з крупними планами – «не сюжети», а «про душу». Сучасні гаджети, доступні пересічному громадянину, це дозволяють. Шлях не легкий, але можливий. Наприклад, художній фільм «Терпіння» за оповіданням Юрія Нагібіна (КНУКіМ, кафедра тележурналістики та майстерності актора, курсова робота, режисер Альона Ковтун, художній керівник Олександр Балабан 2021 р.), телевистава «Мухи» за п’єсою Жан-Поля Сартра, відзнята на натурі (КНУКіМ, кафедра тележурналістики та майстерності актора, курсова робота, режисер Євгенія Симончук, художній керівник Олександр Балабан 2021 р.).

Бог створив людину, а людина створила цифру. Цифра впливає і підкорює людину. Оцифрована людина відмовилася від Бога. Отже, якщо ми дійсно хочемо відновити справжнє КІНО, настав час «вигнати торговців з Храму».

 

Редактор – Оксана Хромова

 

Що нам Схід?

Опубликовано: 24/07 в 8:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Що нам Схід?

Відповідь на це питання водночас дуже проста і дуже складна. Хочемо ми, чи не хочемо, усвідомлюємо, чи ні, але Схід – невід’ємна складова оточуючої нас географічної, політичної і культурної дійсності. Тож, надалі про Магенджо Даро, йогів-козаків, чорний перець, шовк і феномен греко-буддизму.
Автор: Осауленко Евген
24/07/2022

«Схід – справа тонка».
Червоноармієць Федір Іванович Сухов
у фільмі Володимира Яковича Мотиля
«Біле сонце пустелі», 1970.

 

Відповідь на це питання водночас дуже проста і дуже складна. Хочемо ми, чи не хочемо, усвідомлюємо, чи ні, але Схід – невід’ємна складова оточуючої нас географічної, політичної і культурної дійсності. Більше того, Схід – невід’ємний компонент європейського світосприйняття й самоусвідомлення. Як суспільства в цілому, так і кожної особистості зокрема.

Отож нам треба водночас відкривати для себе країни Сходу і навчатися помічати схід у собі. Саме тому увазі читача пропоновано цикл стислих нарисів, що висвітлює особливості контактів народів Європи й Азії, сприйняття Азії у європейській культурі від найдавніших часів до сьогодення та найпоширеніші стосовно цього стереотипи.

ТАЄМНИЧА “МЕЛУГГА“

«Oh, East is East and West is West, and never twain shall meet» – писав 1889 року Редьярд Кіплінг у «Баладі про Схід і Захід». Але в тому то й річ, що протягом світової історії поняття «Заходу» неодноразово набувало нового змісту, а Схід ніколи не був єдиним і монолітним. Якщо звернутися до таких віддалених часів, як 3-2 тисячоліття до нашої ери, то з точки зору сучасної історичної науки роль «Заходу» для нас відіграватимуть Давній Єгипет і Давнє Межиріччя. Територія сучасних Єгипту та Іраку – чогось більш європейського й уявити важко!
Впродовж 20 століття вчені переконалися в тому, що Єгипет і Межиріччя не були єдиними настільки потужними цивілізаціями свого часу. На території сучасного Пакистану та північно-західних штатів Республіки Індія (Раджастан й Гуджарат) у 3-2 тисячоліттях до нашої ери існувала багато в чому навіть розвиненіша за Близький Схід і Північну Африку «Протоіндійська цивілізація» (інші назви – «Культура Гарапи», «Культура Гарапи й Могенджо-Даро», «Цивілізація долини Інду»).

На жаль, наші знання про протоіндійську цивілізацію дуже неповні й однобічні. Розкопки археологів відкривають залишки чудово спланованих міст із системою зручностей, водопостачання й каналізації, майстерні з виготовлення різних предметів, навіть успіхи в галузі медицини, як-от стоматології чи трепанації черепа. Разом з тим про суспільний устрій, громадське життя, релігію, культуру, літературу й образотворче мистецтво ми знаємо вкрай мало або взагалі нічого. Ймовірно, тексти і зображення переважно виготовлялися за допомогою нетривких матеріалів, які не могли зберегтися за такий довгий час у безжальному тропічному кліматі.

Як припускають, протоіндійська цивілізація виникла не через військове суперництво і об’єднання земель. А завдяки розповсюдженню якоїсь ідеології, що передбачала запровадження певних технологій і стандартів. Скоріш за все тип влади тут був олігархічним, а не монархічним, свідченням чого є відсутність монументальних храмів, палаців, гробниць, статуй, тощо. Можливо, монархічна влада й виникала у пізній період у окремих містах. До думки про це підштовхує уламок славетної скульптури «Царя-жерця» й інші скульптурні портрети, знайдені на городищі Могенджо Даро (нині «Цар-жрець» – у зібранні Музею Пакистану у Карачі). Одною з загадок протоіндійців є те, що археологам так і не вдалося знайти серед залишків їхніх міст доказів про існування масштабних військових конфліктів. Якщо збройні зіткнення у них і були, то їхня інтенсивність значно поступалася тому, що ми знаємо про Єгипет і Межиріччя.
Згадувати протоіндійців не було би потреби, якби вони не підтримували торгових й культурних контактів з тогочасним «Заходом» – тобто долиною Тигру й Єфрату. Загалом протоіндійці влаштували блискучу торгову мережу, яка об’єднувала різні регіони Індостану, Іранського нагір’я й Давнє Межиріччя. Шляхи туди були не близькими, і йшли як землею, так і морем.

У месопотамських клинописних текстах Акадської династії (24 – 22 століття до нашої ери) й Третьої династії Уру (21 століття до нашої ери) часто згадується таємничий край «Мелугга», з якого привозять цінні породи деревини, коштовне (з точки зору месопотамців) каміння та екзотичних тварин і птахів. Більшість вчених ототожнюють «Мелугга» з Протоінідйською цивілізацією. На жаль, документальних свідчень про ці стосунки вкрай небагато. Була знайдена особиста печатка Su-i-li-su, перекладача з Мелугги. Також було знайдено судовий документ. Згідно з ним протоіндійський купець Lu Sunzida посварився з місцевим купцем Amar Luku, і під час бійки вибив останньому зуб. За це він мав виплатити штраф вартістю у десять шекелів срібла.
На думку вчених, ініціаторами торгових контактів з Межиріччям були саме протоіндійці. Ми точно не знаємо, що їх цікавило – як припускають, це могли бути якісні вовняні тканини і срібло високого ґатунку. Інтерес був не лише торговим, але й художнім. Фахівці поділяють нечисленні пам’ятки протоіндійської скульптури, що вціліли до нашого часу, на два типи. Один відрізняється майстерним відтворенням форм людського тіла й передачі враження руху. До нього належить металева скульптура дівчини-танцюристки і торс оголеної чоловічої постаті, у якої завдяки шарнірам можна було змінювати положення рук й ніг. Можна сказати, що це – провозвістя класичної індійської скульптури давнини й середньовіччя.

Інший тип протоіндійської пластики відрізняється застосуванням прийомів, про які майстри тих часів могли дізнатися з досвіду колег з Межиріччя та БМАК (Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс – давня цивілізація, що у 23-18 століттях нашої ери існувала на територіях сучасних Туркменістану, Таджикістану, Узбекістану й Афганістану). Саме до таких пам’яток і належить вже згадане погруддя «Царя-жерця» з городища Могенджо Даро.

КОЗАКИ – ЙОГИ, ЙОГИ – КОЗАКИ

Занепад і загибель Протоіндійської цивілізації – окреме загадкове питання. Як вважають фахівці, це було зумовлено не однією, а цілим спектром причин, серед яких не останню роль грали зміни природно-кліматичних умов. У популярних джерелах можна навіть зустріти твердження, ніби протоіндійці… були знайомі з ядерною зброєю. На самому початку вивчення цивілізації долини Інду панувала думка, ніби її знищила навала племен, яких вчені звуть «аріями», «індоаріями» або «індоєвропейцями». Вони й стануть темою нашої наступної оповіді. Гіпотеза про зіткнення аріїв з протоіндійцями на наш час давно «здана до архіву» світової науки, але така думка часом з’являється в українських виданнях, навіть у такого серйозного автора як археолог Володимир Залізняк.

На початку 19 століття англієць Томас Юнг (1773-1829) та німці Фрідріх Шлегель (1772-1829) й Франц Боп (1791-1867) зіткнулися з загадковим і вражаючим фактом. Класична давньоіндійська мова «санскрит» і мова давнього Ірану мають чимало спільного з більшістю мов народів Європий Близького Сходу. Як таке могло статися?

Відкриття було здійснене в часи активного колоніального просування Великої Британії Індостаном. Відповідно, його інтерпретували за потреб політичної пропаганди – британці є наступниками давніх аріїв, які колись принесли світло Культури у ці забуті Богом краї. Впродовж 19-20 століть де тільки не проголошували, що саме їхні землі були батьківщиною давніх аріїв і саме вони є їхніми нащадками. Найбільш сумнозвісний приклад такого типу – ідеологія нацистської Німеччини.

Нині у світовій науці панівною є думка не про загарбницькі походи, а про поступову міграцію індоєвропейських племен, яку вперше висунула у 1956 році археологиня литовського походження Марія Ґімбутас (1921-1994). Згідно з цією гіпотезою протягом 4-5 тисячоліть до нашої ери предки майбутніх індоєвропейців займалися скотарством і кочували між Придніпровськими степами… і Алтаєм. Але з якихось причин вони розділилися і стали поступово мігрувати як на Захід, так і на Схід. Існує думка, що одною з причин цього могли стати й ті глобальні зміни клімату, які зіграли свою роль у загибелі Протоіндійської цивілізації.
Як вже говорилося – хто тільки не проголошував себе нащадками давніх аріїв – і українці аж ніяк не «пасуть задніх» в цьому плані. Арійські корені запорізького козацтва, паралелі між йогою й практиками козацьких «характерників» – де лише про це не почуєш і не прочитаєш про це у вітчизняному інформаційному просторі? І найцікавішим є те, що майже «йоги-козаки», тобто подвижники, що були водночас вояками-найманцями, а часом – кілерами й рекетирами – дійсно існували в Індії. От тільки було це не в часи міграцій давніх аріїв, а значно пізніше – протягом 16-18 століть, тобто водночас з існуванням Запорізької Січі.

Професор порівняльного релігієзнавства й індолог Девід Гордон Вайт (David Gordon White) розповідає про це у своїй відомій книзі «Зловісні йоги» («Sinister Yogis», University of Chicago Press, 2010). У часи правління династії Великих Моголів в Індії склалася наступна ситуація. Мусульманське законодавство ставилося до індуїстів-подвижників значно поблажливіше, ніж до індуїстів-мирян. Тому частина селян й містян, які не були надто заможні, але й не хотіли змінювати конфесійну приналежність, приймали подвижництво – а простіше, «ставали йогами». А через те, що участь у найманих військах за доби Великих Моголів була достатньо вигідним заняттям, то такі подвижники й шли у найманці. Серед подібних «йогів-козаків» траплялися й професійні кілери, які під час виконання завдань підвищували свій бойовий темперамент психотропними речовинами. А іноді гурти таких подвижників займалися рекетом. Вони невідступно йшли за торговими караванами і, поки не дадуть викуп – і вдень, і вночі не давали купцям спокою, гучно співаючи молитви й гімни.

Нема нічого дивного, що сучасники сприймали «йогів-козаків» без особливого ентузіазму. То тут, то там лунали звинувачення: «Що ж це робиться?! Світ став догори дригом! Щоб це наші давні мудреці на шаблях билися й з гармат стріляли?!»

Британська колоніальна влада, що утвердилася на Індостані після падіння Великих Моголів, теж не виявила захоплення «йогами-козаками», і це явище було поступово викорінене.
Ми ж повернемося з епохи Великих Моголів і Запорізької Січі до часів греко-римської античності, аби далі стежити за тим, як Захід і Схід контактували й відображувалися одне в одному.

ЧОРНИЙ ПЕРЕЦЬ, ШОВК І ФЕНОМЕН ГРЕКО-БУДДИЗМУ

З появою на сцені світової історії давніх еллінів все нарешті починає набувати більш звичного для нас вигляду. «Захід» переміщується спершу на територію Східної, а потім – південної Європи (до Балканського та Апеннінського півостровів відповідно). А «Схід» для мешканців «Заходу» поділяється на дві частини. З одного боку – і у географічному, і у політичному плані «Близький Схід» (ми назвемо «Близька Азія»), стосунки з яким часто неоднозначні – суперницькі чи навіть ворожі. А з іншого боку – «Віддалена Азія» (Південний і Далекий Схід), яка є джерелом дорогоцінних екзотичних товарів. Місце, де європейці шукають таємну мудрість, і куди часом проектують власні мрії й бажання. Стосунки з Близькою Азією саме тому й такі неоднозначні, що з одного боку вона часто стає суперником, а з іншого боку – є посередником між «Заходом» і «Віддаленою Азією». За доби античності з’явився й осередок безпосередніх контактів Заходу з Віддаленим Сходом – втім, знаходився він зовсім не на європейській території. Втім, про все – у свою чергу.

Стосунки давніх греків й Агеменідського Ірану не варто сприймати так, як це зображено у голлівудському фільмі-коміксі Зака Снайдера «300 спартанців» (2007). Спершу Іран (або як тоді казали – «Персія») був для еллінів вигідним торговим партнером і роботодавцем. Мешканці бідного копалинами і природними ресурсами півдня Балкан зарекомендували себе як неперевершені майстри, ремісники, торгівці, фахівці й наймані військові. Їхніми послугами охоче користувалися й у Ірані/Персії. Але дружба тривала до першої чвари.

В ході торгової експансії греки заснували мережу міст-колоній вздовж узбережжя Малої Азії (нинішня територія Туреччини). А іранські Агеменіди приєднали Малу Азію до своїх володінь. Виникло дражливе питання – кому мають підпорядковуватися торгові міста на узбережжі? Проте і в часи ворожнечі видатні грецькі діячі в разі, якщо на батьківщині їм ставало незатишно через інтриги й заздрощі, неодноразово знаходили притулок у Персії, де гідно цінували їхні знання й досвід.

Суперечку «хто є хто?» остаточно вирішив у 4 століття до нашої ери Олександр Македонський. І він зробив те, що вражає уяву по наш день: зміг зі своїм військом підкорити величезні простори Центральної (або англійською – «Внутрішньої») Азії. Він об’єднав Балканський півострів, підкорив Єгипет і від східного узбережжя Середземного моря дійшов до північно-західних районів Індостану. Разом з військом мандрувала команда вчених й філософів, які вивчали й описували підкорені землі, побут, звичаї й вірування їхніх мешканців. Важко повірити – але Олександр встиг здійснити свої звершення до тридцять сьомого року життя. Передчасна смерть великого завойовника призвела до поділу щойно створеної мегаімперії між головними полководцями армії Олександра – так званими «послідовниками» або «діадохами».

Нас в даному випадку цікавитиме держава, заснована Селевком Першим Переможцем («Нікатором»). Він та його нащадки були найуспішнішими з «діадохів», бо заволоділи більшою частиною імперії Олесандра – землями від Малої Азії до Індії. Проте подібний успіх обернувся неспроможним тягарем. Велетенські території було складно контролювати – тож не дивно, що з часом окремі частини імперії стали здобувати незалежність. Зокрема, у другій половині 3 століття до нашої ери відокремився район, найближчий до Індії – так зване «Греко-бактрійське царство». У свою чергу від нього у кінці 2 століття до нашої ери відокремилося «Греко-індійське царство».

Безпосередня близькість до Індії сприяла знайомству як еллінської еліти, так і простих підданих з вченням буддизму, який поступово перетворювався з місцевого явища на найдавнішу із світових релігій. Вигідною відмінністю буддизму від тієї традиційної релігії індійців, яку ми знаємо як «ведичну», «брагманську» або «індуїзм» була відсутність етнічних й мовних упереджень. Грецькі володарі й можновладці зацікавилися «Благородним вченням», бо не без підстав вбачали в ньому паралелі до власної філософії. Зокрема, греко-індійський монарх Менандр Перший досі вшановується буддистами під іменем «Мілінди» як один з славетних царів – покровителів буддійської громади. Вважається, що з часом він став подвижником і досяг Просвітлення. Діалог «Питання Мілінди» (мовою палі «Міліндапаньга») увійшов до числа священних текстів всіх основних течій буддизму.

Одним з важливих результатів греко-буддійських контактів стала поява традиції зображення Будди в образотворчому мистецтві. Ще у ранній період розвитку вчення виникло уявлення, що внаслідок вдосконалювання себе впродовж безлічі перевтілень засновник буддизму в тому числі був наділений вищою красою лику й тіла. Подвижники зосереджувалися на ознаках бездоганної краси Будди, аби очистити власний організм від недоліків чи здобути підтримку в екстремальній ситуації. Але при цьому Будда не зображувався у мистецтві, замість його постаті вміщувалися різні благовіщі символи.

Було би наївним перебільшенням вважати (як це іноді робиться), що образ Будди в мистецтві виник на основі зображень грецьких богів. Але безперечним фактом є те, що для візуального втілення цього образу добре прислужився багатий досвід давньогрецького мистецтва.

Час минав. На Заході виникла Римська імперія, а Греко-індійське царство було поглинуте імперією кочовиків індо-іранського походження – «Великих Кушанів». Але греко-буддійський світ і греко-буддійське мистецтво продовжували своє існування – вони зіграли важливу роль у формуванні одної з головних течій буддизму – Магаяни, або ж «Великої Колісниці». Існуванню феномену греко-буддійської культури поклали край лише нашестя кочовиків «ефталітів» (їх також звуть «білими гунами») та арабське завоювання Центральної Азії, яке супроводжувалося насаджуванням ісламу. Але це відбудеться ще не скоро – ближче до кінця 1 тисячоліття нашої ери.

На відміну від колоністів у Центральній Азії мешканці Римської імперії мали досить приблизне уявлення про релігійно-філософські традиції Індії. Вони знали про священицьку верству брахманів, знали й про існування буддистів, яких називали «самана» (від санскритського «шрамана» – одна з назв подвижника). Але – не більше того.

Про те, якою могла поставати Індія в уяві давніх римлян, свідчить цікава літературна пам’ятка 2 століття нашої ери – «Життєпис Аполонія з Тіани» грецького письменника Флавія Філострата. В ті часи у Римській імперії не менше, ніж в наші дні, були популярними «маги, екстрасенси й народні цілителі». І от за дорученням Юлії Домни, дружини римського імператора Септімія Севера, Флавій зібрав і обробив документи про одного такого діяча – мандрівного філософа-піфагорейця Аполонія з Тіани. Письменник мав зобразити свого героя оновлювачем традиції, у чомусь навіть вищим за її засновника. Тож, коли Піфагор вчився у єгипетських жерців, чому б Аполонію не отримати посвячення від… індійських брахманів? Відповідно, у «Життєписі» зображено мандрівку героя до Індії. Там Аполоній зустрічає мудреців-брагманів, які владарюють силами природи і можуть харчуватися плодами майбутніх врожаїв. Вони користуються механізмами на кшталт сучасних роботів, а місцеві монархи бігають перед ними навшпиньках, неначе раби. Слід віддати належне багатій уяві Флавія і його обізнаності в плані відомої з часів Олександра літератури про Індію. Але він зобразив у «Життєписі Аполонія» не так реальну країну і реальних людей, скільки висловлену ще Платоном мрію про ідеальний лад, при якому на чолі суспільства стоять філософи.

На відміну від греків з Греко-індійського царства, європейські греки й римляни були значно краще знайомі з іншим східним народом і його релігією. Йдеться про євреїв. Греко-римські мислителі виявляли неабиякий інтерес до іудаїзму, і от чому. Існує слушне припущення, що в греків були свої культи й своя обрядовість, але не було релігії й побожності в нашому розумінні слова. Якоюсь мірою роль цих чинників відігравала філософія. Досить рано грецькі мислителі дійшли висновку, що шановані народом боги не є богами повною мірою – вони є небожителями, за якими стоїть всемогутній Абсолют. Вчення про це було викладене у діалогах Платона «Тімей» та «Бенкет», неймовірно популярних за доби античності. І от, в особі євреїв еліни й римляни зустріли народ, у якого шанування єдиного Абсолюту є основою релігійності. Проте широкому розповсюдженню іудаїзму заважали певні етнічні упередження – як це й було з традиційною «брагманською» релігією індійців. Цей бар’єр подолає християнство, що стане другою за часом виникнення світовою релігією.

Для повноти картини слід додати, що греків й римлян на Сході цікавили не лише питання духовності, але й більш прозаїчні речі – йдеться про предмети розкошів. Індія була джерелом спеції, яка в буквальному сенсі слова цінувалася не менше за золото й срібло, і часом виконувала функцію грошей. Це – зібрані у різній стадії достигання і висушені у той чи інший спосіб плоди-зернятка тропічної ліани «Piper nigrum», з яких виходить чорний, білий і червоний (але не стручковий) перець. В античному світі перець вважався панацеєю від усіх недугів, і в тому числі виконував функцію сучасної «віагри». Спеція широко використовувалася в кулінарії – в тому числі й у готуванні солодких страв.

З чорним перцем були знайомі ще давні єгиптяни – доказом цього є знахідки зерняток рослини у гробниці фараона Рамзеса Другого (поховання відбулося близько 1273 року до нашої ери). Греки дізналися про перець завдяки Олександрові Македонському, і з того часу його слава у античному світі тільки зміцнювалася. Перець не випадково цінувався настільки високо. Адже аби придбати його на батьківщині і привезти до Європи, слід було здійснити не близьку мандрівку до Малабарського узбережжя (територія штатів Карнатака й Керала сучасної Республіки Індія). Морською брамою до Південної Азії для античного світу був Єгипет. У відкритого 1869 року Суецького каналу був давній попередник, який у різні часи звали то «Каналом фараонів», то «Каналом чотирьох царів», то «Річкою Траяна». Впродовж давнини канал між Нілом й Червоним морем то припиняв, то відновлював свою роботу. Так тривало до 767 року, коли канал був засипаний за наказом Аль Мансура для перенесення торгівельних шляхів у центральні райони Халіфату.

Принаймні не менше за чорний перець-горошок у античному світі цінували китайські шовкові тканини, і тут з’являється нагода розповісти про спроби контактів між Римською імперією та імператорським Китаєм доби династії Хань (3 століття до нашої ери – 3 століття нашої ери). Впродовж перших століть нашої ери Рим і Китай були потужними гегемонами з обох боків Євразії. Але тогочасний рівень розвитку транспортних й інформаційних технологій не давав можливості встановлення безпосередніх зв’язків. Ініціатива трансконтинентальної торгівлі походила з Китаю – завдяки імператору У Ді й дипломатичній місії Чжан Цяня у 121 році до нашої ери із Китаю вирушив перший караван з вантажем шовкових тканин. Він помандрував до Ферганської долини (нині цю територію ділять між собою чотири країни: Узбекістан, Таджикістан, Туркменістан і Киргизстан).

З Центральної Азії шовк потрапив до греків і римлян. Античні назви шовку походять від китайських: греки звали його «сірікос», а римляни – «серікум». Лише окремі тогочасні вчені, як-от Пліній Старший, знали про справжню технологію виготовлення нитки з кокону, який плете довкола себе гусінь метелика тутового шовкопряда. Поширеними були байки про те, ніби коштовну нитку виготовляють з сушеної кори особливих дерев або з вичісують з деревного пуху.

Попит на екзотичну тканину у Китаї був таким, що сенат вводив різноманітні обмеження. Зокрема, одяг з шовкової тканини дозволялося носити лише жінкам. Але носіння такого вбрання могло сприйматися як вияв аморальності – мовляв, шовк надто легкий і тонкий. Він не приховує належним чином принади жіночого тіла.

Прямим контактам Риму й Китаю заважали не лише відстані й брак технологій, але й численні посередники, що зовсім не бажали позбавлятися вигідного статусу. Найголовнішими з них були держави, очолювані двома кочовими народами. Це – Парфія, яка зрештою стала запеклим ворогом римлян і вже згадувана імперія Великих Кушан, що стала союзником Риму.

Ворожнеча з парфянами сприяла зростанню значення морського шляху за шовком. Аби отримати коштовну тканину, європейським мореплавцям було потрібно огинати Індостан і плити на північ до території сучасного В’єтнаму. Доказом існування такого шляху є археологічні знахідки римських монет.

Посольства Риму й Китаю одне до одного були вкрай рідкісними і не приносили якихось результатів. Ми знаємо про китайське посольство до Октавіана Августа і про кілька римських посольств до Китаю часів династії Хань і періоду Троєцарства. На думку вчених, принаймні частина цих посольств була звичайнісінькими купецькими караванами. Видаючи себе за дипломатів, торгівці цілком обґрунтовано розраховували на захист і певні привілеї.

Греки й римляни знали про Китай лише те, що у цій країні виготовляють шовк, вона відгороджена від решти світу високим муром, а її територією протікає якась велика річка. Від назви екзотичного товару походить антична назва Піднебесної – «Сарес».

Натомість китайці – хоч і з других рук – знали про Римську імперію відносно більше. Вони називали її «Да Цінь» – «Велика Цінь». Відомості про високий рівень середземноморської цивілізації й її технологій схиляв мешканців Піднебесної до думки, що первісною батьківщиною римлян був… Китай. Але колись давно вони вирушили в мандри, і не змогли знайти дороги додому.

Падіння династії Хань у Китаї і криза Римської імперії у 3-4 століттях нашої ери зумовили зникнення навіть опосередкованих контактів між Далеким Сходом і Європою. Хоча китайці свято оберігали секрет виготовлення шовку, впродовж першого тисячоліття нашої ери він таки якимось чином потрапив спершу до Центральної Азії, а потім – й до Європи. Як саме це сталося – ми не знаємо. Лишилися самі легенди.

Коли у 6-7 століттях Китай знов об’єднується під владою династій Суй і Тан, відновлюються й сухопутні та морські зв’язки з Заходом. Мешканці Піднебесної дізналися про появу спадкоємиці Риму – Візантії, яку вони стали називати «Фулінь». Як ми вже знаємо, шовк поступово перестав бути китайською монополією. А з 7 століття нашої ери у Піднебесній починають виготовляти особливий тип керамічних виробів, який впродовж віків цінувався у світі ісламу й християнства не менше, ніж шовк. Але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія…

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – Стеатипова печатка з Могенджо Даро

Ілюстрація – Могенджо Даро

Французская архитектура Хошимина и Ханоя | ч. – 1

Опубликовано: 21/06 в 12:00 am

Автор:

Категории: КУЛЬТУРА,Подія дня

Тэги:

СТАТТЯ

Французская архитектура Хошимина и Ханоя | ч. – 1

О красоте и достоинствах колониального архитектурного наследия Европы
Автор: Підлісний Євген
21/06/2022

В юго-восточной Азии есть немало мест, где можно увидеть шедевры европейской архитектуры. Европейцы не только использовали ресурсы своих колоний, но и сделали немало полезного для них: открывали больницы и школы, создавали и развивали инфраструктуру, строили роскошные здания. Именно так и возникло явление, известное как колониальная архитектура, следы которой можно обнаружить чуть ли не в каждой стране юго-восточной Азии. Когда гуляешь по отдельным улицам многих восточноазиатских городов, иногда возникает ощущение, что находишься где-нибудь в Западной Европе. Многие объекты, построенные европейцами в Азии, были внесены в список всемирного культурного наследия ЮНЕСКО, что свидетельствует о высоком уровне международного признания их ценности.

В первой части мы вкратце расскажем о французском архитектурном наследии двух крупнейших городов Вьетнама – Хошимина и Ханоя.

ХОШИМИН

Если рассматривать Индокитай, то в этом регионе больше всего «наследили» французы: они колонизировали Вьетнам, Камбоджу и Лаос. Французская архитектура оставила заметный след в двух крупнейших городах Вьетнама – Хошимине (до 1976 года город назывался Сайгон) и Ханое. Одно из популярных мест, которые обязательно посещают туристы в Хошимине – расположенный в самом центре города действующий католический Notre Damme de Saigon Cathedral. Он был возведен в 1880 году и является французской церковью во всех смыслах: материалы для его строительства были привезены из Франции, в частности, кирпич для наружных стен – из Марселя, он и в наши дни сохранил свой красный цвет. Архитекторов и строителей тоже специально доставили из метрополии.

Хорошо известно, что католическая церковь в Азии проявляет гибкость (особенно этим известны иезуиты), в частности, в архитектуре, используя традиционные для конкретной местности мотивы. Это касается и традиционного изображения христианских святых вместе с местными жителями. В Notre Damme de Saigon Cathedral на витражах можно увидеть Деву Марию в окружении вьетнамских крестьянок. В 1959 году перед церковью установили гранитную статую Девы Марии, которая была специально изготовлена в Риме. С ней связана история, произошедшая в 2005 году: статуя, как верят местные католики, заплакала. Возле храма собралось огромное количество верующих (в Хошимине достаточно большая католическая община). В результате местные власти были вынуждены приостановить движение вокруг, несмотря на то что эта часть мегаполиса самая оживленная. Даже опровержение этого мистического события местным католическим руководством не остановило приток верующих.

Недалеко от главного католического храма Хошимина расположены несколько других произведений европейской архитектуры. Буквально через дорогу находится Главпочтамт, построенный в то же время, что и собор. В проектировании здания участвовал знаменитый Гюстав Эйфель, однако его замысел воплотили в жизнь не полностью: сначала, как и было задумано, крышу сделали стеклянной, однако стекло трескалось на солнце, поэтому на сегодняшний день она лишь частично остеклена. Среди барельефов колониальных времен в центре Главпочтамта напротив входа висит портрет первого президента Вьетнама – Хо Ши Мина, самой культовой фигуры страны. И дело не только в том, что его портреты можно увидеть во многих публичных местах страны, здесь он когда-то работал.

Недалеко находятся два других здания, известные за пределами Вьетнама: мэрия и оперный театр. И если первое здание, построенное в 1907 году по образцу парижской мэрии закрыто для посетителей, то оперный театр является одним из самых популярных мест культурного досуга. Строение, также известное как Опера Сайгона, было возведено в 1897 году и рассчитано на 800 мест. Как и большое количество колониальных построек, Опера использовалась не только по прямому назначению. В связи с тем, что в период между двумя мировыми войнами Франция не выделяла достаточно средств на гастроли театральных коллективов в далекий Вьетнам, со временем театр превратился сначала в концертный холл, а затем – в развлекательное заведение. С 1956 года здесь вообще располагалась нижняя палата парламента Южного Вьетнама (в те времена страна была разделена на две части). Но это, впрочем, не уникально – например, Павел Скоропадский был провозглашен гетманом в цирке. Только после победы севера над югом и объединения страны в 1975 году здание снова стали использовать по назначению, как оперный театр.

ХАНОЙ

Есть на что посмотреть и во вьетнамской столице. Первые французские архитекторы стали работать в Ханое еще в начале 19 века по приглашению вьетнамского монарха. Он хотел перестроить цитадель по примеру французских фортификационных сооружений, чтобы увеличить ее функциональность и защищенность. Сегодня сооружение считается одним из основных памятников Ханоя, внесенным, к тому же, в список ЮНЕСКО, хотя типично вьетнамская стилистика и экспозиции внутри комплекса совершенно не напоминают о европейском влиянии.

Если ханойская цитадель, скорее, единичный случай сотрудничества, то массово французская архитектура в Ханое начала появляться с 1880-х годов, после захвата французами севера Вьетнама. Одним из первых монументальных сооружений стал собор святого Иосифа в неоготическом стиле, построенный в 1886 году в центре Старого квартала. Его внешний вид напоминает знаменитый Собор Парижской Богоматери.

Как и в Сайгоне, в Ханое более столетия назад был построен роскошный оперный театр. Схожа и дальнейшая судьба этого храма искусства в качестве места для важнейших политических событий: в нем проходили первые съезды парламента Демократической Республики Вьетнам после провозглашения независимости в 1945 году. В наши дни ханойский Дом оперы помимо своего прямого назначения также используется для важных государственных мероприятий.

Обращает на себя внимание и президентский дворец желтого цвета, построенный в самом начале 20 века, который в колониальные времена был резиденцией губернатора. Современный автор, академик Уильям Логан, в своей книге «Ханой: биография города» охарактеризовал его как «дом в классическом стиле с орнаментами барокко, идущими прямо из провинциальной Франции. В нем нет никакой связи с вьетнамской культурой, и он по многим причинам не подходит под вьетнамские климатические условия». И это правда: если основными традиционными местными строительными материалами выступали бамбук, дерево, кирпич и черепица, то французы стали активно использовать цемент, сталь и железо.

Не желая ассоциироваться с колониальными властями, первый президент страны Хо Ши Мин отказался жить в президентском дворце, однако регулярно принимал в нем официальные делегации. Он поселился в одном из домов для прислуги, расположенных позади дворца, а позже переехал в специально построенный традиционный вьетнамский дом в саду при дворце. Президентский дворец закрыт для посетителей, а охрана иной раз может возражать против его фотографирования, однако есть возможность прогуляться по ботаническому саду и посетить домик на сваях, в котором жил Хо Ши Мин.

Нечто подобное можно сказать и о других зданиях гражданского назначения, построенных французами: архитекторы часто игнорировали местные традиции. Но сейчас вьетнамцы только рады обилию старой французской архитектуры в историческом центре столицы – это их излюбленные места для фотосессий. В большинстве старых французских домов располагаются госучреждения и посольства, многие же из них используются по тому же назначению, что и в колониальные времена. Так Национальный университет Вьетнама находится в здании бывшего университета Индокитая, Госбанк Вьетнама занимает помещения бывшего банка Индокитая, то же касается некоторых школ, гостиниц и музеев.

Рассказ о французском архитектурном наследии вьетнамской столицы был бы неполным без упоминания самого красивого и самого старого ханойского моста Лонг Бьен, проложенного через Красную реку. Считается, что открытый в 1902 году стальной мост, был спроектирован знаменитым Гюставом Эйфелем (тем самым, в честь которого названа башня в Париже). Мост функционирует и по сей день – по нему проходит железная дорога, ездят мотоциклы и велосипеды, ходят пешеходы. А по вечерам здесь устраиваются на отдых компании и уединяются пары, паркуя свои байки на обочине – это место считается одним из лучших в городе для созерцания закатов. Мост также можно назвать символом стойкости ханойцев – в 1960-70 годы он неоднократно подвергался американским бомбардировкам, но поврежденные его части неизменно восстанавливали.

 

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – фотографія Notre Damme de Saigon Cathedral

Ілюстрація – фотографія головного поштового центру Хошиміну

Дізнавайся першим

Підписавшись на наші новини, ви дізнаватиметесь першими про найцікавіші інтервью та статті

Ми в соціальних мережах:

Facebook-f Instagram Youtube
Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Post Type Selectors