Посты автора Alex

Кіно з’явилося, коли з’явився крупний план. Це аксіома. Справжнє кіно – не про «Що робить», не про «Як робить», не про «Що відбувається», а який внутрішній конфлікт роздирає, мучить і переслідує персонажа. Це не рухи на загальному плані, а очі на крупному. Тому в серіалах-ситкомах та мильних операх ви не знайдете крупних планів. Це комерційний продукт разового користування без занурення в психологію. Там використовують засоби зйомок, але не приділяють ніякої уваги внутрішній суті персонажу.

Поряд із серіальним комерційним виробництвом з’явилася ще одна індустрія – так зване художнє кіно, але зроблене переважно засобами цифрових технологій. Плюс, знов таки використання певних кінотехнологій. Ніякої творчості тут немає – сюжет, комп’ютерна графіка та актор, як функція, вмонтована у світ цифри. «Аватар» не можна назвати витвором мистецтва. Це сюжет, графіка, де немає жодної зупинки на внутрішньому монолозі персонажів. Навіть на думку не спадає назвати їх «героями».

Треба відрізняти серіали «про і для людей» від «продукту» для швидкої вечері в МакДональдз. Ті ж «Сімнадцять миттєвостей весни» або «Народжена революцією» відрізняє від цієї продукції постійне акцентування на внутрішньому житті героїв через крупні плани. Недарма в сучасних програмах цифрових технічних засобів зйомки та монтажу з’явилася функція «під кіно». Не «кіно», а саме «ПІД кіно», тобто імітація мистецтва. В цих технологіях витоки «спрощеності змісту буття», коріння інстаграму, тіктоку, тощо. Тобто, панує технологія спрощеності. Це відбилося навіть в термінології. Замість мистецького твору – «проект», замість жанрової характеристики твору – серіал, а художній фільм – просто «продукт».

У мистецьких вишах вчать продюсерів відстороняти режисера фільму або серіалу від монтажу фіналу, змінювати режисерів під час зйомок серіалів, навіть одну серію знімати за допомогою двох режисерів – на майданчику і на натурі. В той же час сценарії пишуть групи фрілансерів, то про який творчий задум та його втілення тут можна розмовляти?
Раніше у художньому кіно сцену з акторами часто репетирували по два тижні, щоб за зміну зняти 10 секунд, майже кожний кадр вибудовувався. А зараз за таку ж зміну знімають 10-20 хвилин у постійній метушні. То про яку творчість та самореалізацію можна говорити?
Казали, що кіно вбив звук, потім колір, потім відмова від плівки заради комерційної вигоди (останнє дійсно переламний трагічний для мистецтва кінематографії момент). Але, в першу чергу, кіно вбили цифрові можливості та жадібність сучасних продюсерів.

Раніше фільм міг провалитися в прокаті через помилку продюсерів та режисерів у підборі акторів, як, наприклад, 3-й фільм «Хрещений батько» Форда Френсіса Копполи. Зараз комерційна невдача – це недолугі сюжет та монтаж. Людський фактор, фактор особистості канули у Лету. На екрані вже на 30-40 % не актори-люди, а актори-біороботи. Все несправжнє – м’язи, зуби, глянцеві відфотошоплені обличчя, задана манера поведінки, спрощений до примітиву текст.

Вільнодумство XIX століття та внутрішній супротив революціям, війнам та диктатурам ХХ століття подарували світові велику літературу, видатні драматургію, театр, музику, кіно, анімацію. Світ змінився швидше, ніж людина здатна це осягнути. Як ми не знаємо літераторів, якими захоплювалися Пушкін та Шевченко (вони ж не на рівному місці з’явилися), так сучасні діти вже не будуть знати, що до Монатіка був собі такий Достоєвський. З мистецького обігу фактично зникли видатні твори-передбачення: «Вилітали орли» Олександра Олеся, «Фея гіркого мигдалю» Івана Кочерги, «Молода кров» Володимира Винниченка, «Бояриня» Лесі Українки. Якби ми уважно їх прочитали, то краще б розуміли причини сьогоднішніх негараздів. Широкому загалу невідомі Пильняк, Платонов, Домбровський, Замятін, ранні Каверін, Еренбург, Антоненко-Давидович. Не будемо вже казати про творчість Феофана Прокоповича – автора першої української п’єси «Володимир» та вірші українських поетів XIII-XVIII cтоліть у перекладах сучасною українською Валерія Шевчука. Забули Світлану Йовенко та Анатолія Кіма. Не знатимуть навіть Павича, Кундеру, Маркеса, Амаду, Жадана, Іздрика, Дереша, Пелевіна, Сорокіна. Ми чекаємо від «завтра» повернення благополуччя «дня позавчорашнього», але не хочемо тверезо подивитися в сьогодення та недалеке майбутнє, прочитавши романи-передбачення «Хижі речі століття» братів Стругацьких, «Час смертохристів» та «Час Великої Гри» Юрія Щербака, «Вибраковка» Олега Дивова, цикл «Анклави» Вадима Панова.

Мат став ознакою сучасності. Це вже не просто моветон, а носій примітивної функції, примітивного спілкування «опрощенного» соціуму, народженого після 1985 року –«Покоління сніжинок», чиє дорослішання припало на початок XXI століття. Точне визначення підкреслює вразливість цих молодих людей і їх впевненість у своїй винятковості, що поєднується з потребою в належності до великих спільнот однодумців. «Покоління сніжинок» є частиною поколінь «міленіалів» та «зумерів». Газета Financial Times в 2016 році оголосила використання слова «сніжинка» в цьому сенсі «словом року», а словник Коллінза включив вираз в десятку слів 2016 року).

Не знаю коли наступить Біблійний Апокаліпсис, але в мистецтві, зокрема, в кіно, він вже наступив. Раніше жартували: «Кіна не буде. Кіношник захворів». Зараз можна сказати: «Кіна не буде. Кіно оцифрувалося та вмерло». Точніше його вбили людська жадібність та малоосвіченість.
Є кіно про людей через події, а є – про події через людей. Є фільми про Події, які спотворювали людей, а є фільми про людей, що створювали Події. Кіно з намальованою в комп’ютерах натурою, оцифрованими обличчями, відзняте на «зеленці», яке демонструє голий сюжет без занурення в глибини людської психіки – це все що завгодно, але не твір кіномистецтва, не кіно!

Ще є невеличкий шанс. Думаюча частина освіченої молоді, яка має необхідні професійні здібності від Бога, може відкинути комерційну складову і знімати справжнє кіно з крупними планами – «не сюжети», а «про душу». Сучасні гаджети, доступні пересічному громадянину, це дозволяють. Шлях не легкий, але можливий. Наприклад, художній фільм «Терпіння» за оповіданням Юрія Нагібіна (КНУКіМ, кафедра тележурналістики та майстерності актора, курсова робота, режисер Альона Ковтун, художній керівник Олександр Балабан 2021 р.), телевистава «Мухи» за п’єсою Жан-Поля Сартра, відзнята на натурі (КНУКіМ, кафедра тележурналістики та майстерності актора, курсова робота, режисер Євгенія Симончук, художній керівник Олександр Балабан 2021 р.).

Бог створив людину, а людина створила цифру. Цифра впливає і підкорює людину. Оцифрована людина відмовилася від Бога. Отже, якщо ми дійсно хочемо відновити справжнє КІНО, настав час «вигнати торговців з Храму».

Редактор – Оксана Хромова