Monthly Archives: Червень 2021

Єлизавета Зігура: – Дякую, що знайшли час для зустрічі. Трішки Вас затримали, але вибачатись повинно місто, тому що це воно не відпускає.

Олег Денисенко: – Ніхто не повинен вибачатися. (посміхаються)

Є. З.: – Сьогодні тема «мистецтво» вкрай актуальна. Бути в арті – так кажуть сучасники. Але чи є той «арт» дійсно тим, що ми звемо саме мистецтвом? Сьогодні для кожного художника цей феномен поділяється на те, що в музеях, і на те, що в галереях та поза ними.

О. Д.: – Наскільки я зрозумів, Вас цікавить питання – що я вважаю мистецтвом, а що ні?

Є. З.: – Так, це фундаментальне питання.

О. Д.: – Я і сам ставив його собі багато разів. Моя особиста думка така: справжнє мистецтво, по-перше, обов’язково має бути з потужною міцною основою. Та взагалі, будь-що має мати справжній фундамент. Ви ж уявіть собі зведення будинку на піску – це просто неможливо. Спершу школа, потім творчій пошук, а в же наступний крок – втілення власних мистецьких бачень. Інакше не буде змоги залишитись у часі, бо де ж брати ті гачки, якими чіпляти глядача? Як правило, справжня річ має потужню енергетику, а образ – це форма. Штудіювати щось одне – це шлях в глухий кут. Тож, фундамент має бути з усіх боків. Та і щоб зрозуміти мистецтво, також необхідно вчитись багато років… Постійно.

Є. З.: – Ви озвучили таку цікаву думку: «мистецтво має чіпляти». Та сьогодні практично вся політика арт-ринку побудована за цим принципом. Хоча, назвати сучасний арт мистецтвом досить складно.

О. Д.: – Я не є ретроградом. Мені дійсно цікаві сучасні єксперементальні техніки, новітні підходи – не відкидаю нічого. Будь-які модернові речі я можу зрозуміти. Інше питання – подобається це мені або ж ні.

Є. З.: – Цікаво ви сфокусували – зрозуміти та подобається. Себто, раціоналістично ви сприймаєте, а емоційна змістова?

О. Д.: – Так, я все це можу спокійно сприймати. А от дійсно зачепити мене може, наприклад, малюнок Л. да Вінчі, якась експериментальна річ П. Пікассо, первісні розписи пращурів. Насправді, речей, які подобаються , -більше, ніж тих, що не пускають. Саме тут криється, власне, та розумна енергетика, яку людина має навчитися відчувати.

Є. З.: – Тож, виховується саме це відчуття – вміння читати мистецтво?

О. Д.: – Абсолютно вірно. Все це виглядає так: отримав інформацію, проаналізував і зробив висновки. І якщо ти підготовлена людина, ти вірно зловиш меседж, закладений у творі. МОЖНА СПРИЙМАТИ МИСТЕЦТВО також інтуїтивно, або просто емоційно. Підсвідомість, – річ надпотужна!

Є. З.: – Дуже широка тема.

О. Д.: – Так, неочікувано широка (посміхається)

Є. З.: – Сьогодні, на високому рівні критики сучасному мистецтву приписують вирок: мистецтво померло. Зокрема, я пригадую шановну Ірину Олександрівну Антонову, яка неодноразово підкреслювала цю тенденцію, характеризуючи сучасність як деякий перехід в світ інакшої якості художнього простору. Борис Гройс відмічає, що концептуалізм є останнім напрямком мистецтва… Так померло мистецтво, чи ні?

О. Д.: – Ніколи в світі мистецтво не може померти. Воно може переживати кризи, трансформуватись, мутувати, із ним можуть відбуватись різні метаморфози, може бути будь-що. Але поки існує людство, мистецтво не помре, і стовідсотково ніколи не відпаде у ньому потреба. Ба більше, я думаю, що це закладено в нас генетично, десятками віків…

Є. З.: Ого…

О. Д.: – Авжеж! Після того, як первісна людина навчилась обробляти землю, або навіть полювати, вона почала робити перші спроби у естетиці. Якась елементарна мушелька могла слугувати прикрасою на шиї, волоссі. Тяга до естетики була завжди. Це в нас закладено Творцем, якщо хочете.

Є. З.: – Вироби первісної людини не виділялись символами, смислами, що в принципі є притаманним мистецтву…

О. Д.: – Так, я розумію, але все-одно ці вироби носили естетично-інформативну функцію.

Є. З.: – Щойно спало на думку, що наразі складно знайти тему або ж річ, яка б до сьогодні не прозвучала в художньому просторі. Вже безліч сказаного і пересказаного.

О. Д.: – І це є задача, з якою щоденно зустрічаються творчі люди. Дивлячись пінтерест, іноді просто розумієш, що вже ж все зроблено. Але одна ідея породжує іншу, і так, постійно. Колись, безсмертний Пікассо, якого я страшено люблю, сказав, що задача сучасного мистецтва – це максимально скрити першоджерело. Простими словами: змалювати так, щоб усі подумали, що автор саме ти. Хоча, будь-яка творчість – це певною мірою інспірація. Всі художники шукають натхнення в інших формах, ідеях.

Є. З.: – Згадується доба Відродження. Тут звернення до античності було принциповим.

О. Д.: – Так, більшість творів епохи Відродження точно спирається на сакральну тематику і прагнення гармонії і рівноваги, якої досягли античні майстри. Цього прагли й жадали після темних віків готики, інквізиції. Висоти, яких досягли архітектори та скульптори стародавнього Риму та Греції – це неперевершені зразки. А от щодо зараз… Часи інші, можливості та вимоги інші.

Є. З.: – Не почались темні віки?

О. Д.: – Не знаю (посміхаються) Розумієте, сьогодні ті, хто займається творчістю розділилося на два табори – одні постійно щось шукають, експериментують, вигадують таке, що ніби не було ще. Хоча, я повторюсь, що в нашому художньому світі вже все є, і щось нове достатньо важко зробити. Другий табір – це художники, які спираються на класичне мистецьке надбання, працюючи із досвідом попередніх поколінь, трансформують у нові форми.

Є. З.: – До якого табору відносите себе Ви?

О. Д.: – До другого. Я навіть, свій стиль назвав «antiquitas nova». Я трансформую у ньому все мистецьке надбання – від палеоліту до сучасних художніх проявів. Тож, як на мене, я працюю в класичному ключі. Але особисто моя думка така: мистецтво все ж має включати в себе два табори. Митець має бути і шукачем і транслятором вічних образів. Ми з цього і починали. Важко гратись з однією лише новою формою. З порожньої склянки не п’ють.

Є. З.: – Дивлячись з Києва на Львівських художників, помітні насамперед ті митці, хто виступає у київських галереях. Цікаво, яку кількість львівських художників Ви бачите на арені у Львові– 5, 10, 15?

О. Д.: – Справжніх, потужних художників, напевно, є кілька десятків. Але і на Київ – визнайте цей факт – не більше сотні плюс-мінус дійсних митців. Хоча це питання дуже дискутабельне. Про смаки не сперечаються, та й не прихильник я, різного роду рейтингів та перегонів у мистецтві. Кожен повинен змагатись, перед усім, з самим собою.

Є. З.: – З висоти стольного граду оптика трохи інша. Як на мене, то у нашу столичну сотню я б вписала не тільки митців, але і режисерів, музикантів, акторів. Не думаю, щоб митцями були лише всі ті, хто бере в руки пензель, або ж всі, хто виставляє свої роботи у галереї.

О. Д.: – Безумовно. Про цей і йде мова. Але ворота Мистецтва завжди відчинені!

Є. З.: – В яких форматах існують художники у Львові? Наприклад, творчі групи, громадські рухи, об’єднання?

О. Д.: – Є формальне об’єднання «Спілка художників ».

Є. З.: – Поза тим?

О. Д.: – Якщо і є, то я, особисто, не входжу до жодної з них. Мені більше імпонує приватна ініціатива.

Є. З.: – Так, спілкуючись із митцями, скажу, що дедалі й активно виникає відчуття необхідності кола однодумців із різних сфер творчості. Не вистачає клубу, до якого би входили аналітики, режисери, митці, клуб, у якому би перетинались жанри.

О. Д.: – Якщо чогось сьогодні не існує, то й не на часі. Те, що має відбутись, те відбудеться.

Є. З.: – Тобто, темні віки ще не почались? (посміхаються)

О. Д.: – Справа у тім, що ви абсолютно праві. Часом дуже не вистачає професійного спілкування. Немає можливості подумати про своє з іншими, та про інше крізь своє. Але вся справа лише у нас. За бажанням ми можемо спокійно все це влаштувати і не чекати, поки хтось прийде та зробить. Сьогодні цьому ніхто не заважає. Хоча зараз асоціальність, відчувається у великій мірі.

Є. З.: Чим більше заборона, тим активніше розвивається спрага до свободи – якась закономірність. Сьогодні можна майже усе – майже ніхто нічого не робить. Колись свобода слова дуже дорого коштувала, та попри те формувались підпільні та не підпільні товариства, з яких навіть в деяких випадках утворювались школи та цілі напрями у мистецтві. До речі, й в освіті знаходжу ті самі тенденції. Не всі можуть бути митцями, але це модно – бути в арті. Це стало занадто доступно на мій погляд. Я навчалась у НАОМА на факультеті графічний дизайн. Нас у групі було лише 8. І всі 4 роки із нашою групою працювали біля 6 міцних академістів, щоб ми стали особистостями. Уявити тільки! Це ж на кожного із нас по 6 майстрів щороку…

О. Д.: – Коли я навчався в академії друкарства, в ті часи у нас в групі було лише двадцять чоловік на цілий Радянський Союз. Це були дуже престижні вищі навчальні заклади. Кафедра графіки була тільки у Московському поліграфічному інституті та у Львові. Конкурс був, – більше, ніж 6 чоловік на одне місце.

Є. З.: – Тоді ж у Харкові на факультеті промислового дизайну було лише дванадцять осіб у групі. Тобто, Вас на самому початку робили кастою обраних?

О. Д.: – Виходить, що так. (посміхається) Художників-графіків, тих, що професійно займалися естампом було досить мало. Сьогодні ж кожен коледж випускає дизайнерів. Такі вимоги часу.

Є. З.: – Дуже примітна фраза «якихось дизайнерів»…

О. Д.: – Так, за два-три місяці можуть навчити інструментам швидкого створення графічних об’єктів. Інше питання якості. Але це дуже хитке питання. Світові перегони набирають шалених обертів .

Є. З.: – Буквально кожен день зустрічаю цю ситуацію на практиці. Дизайн, особливо дизайн поліграфічних видань, зокрема книги – це ж режисура, це глибока робота думки! Особисто я не розумію, як навчити людину за два-три місяці бути дизайнером.

О. Д.: – Ви дуже влучно сказали! Саме так, книжка – то є режисура. І нас свого часу так вчили. Структура книги – це структура кадрів, що розгортаються в процесі її читання. Книжка – це той самий театр, той самий фільм. Справжніх дизайнерів книги не так і багато, хоча і світ нині відкритий, все у вільному доступі. Пам’ятаю час, коли я вчився, нам один з викладачів давав угорський журнал «INTER PRESS GRAFIC», польський «Projekt», німецький «Bildende Kunst», я брав їх до дому. Вночі швидко перезнімав на фотоапарат якісь речі, йшов у лабораторію і друкував. Ще одне: все, чому мене навчили, у мене в руках. Мені можна дати стопку паперу, баночку туші, перо, нитку і я сфальцую книжку, напишу її, проілюструю і зшию – вийде Вам повноцінний продукт без жодного комп’ютера. Треба завжди спиратись на ТВЕРДЕ – це Ваші знання і вміння. Цього у Вас ніхто не забере (хіба смерть). А от спиратись на пусте, – посади, нагороди, звання, як правило не варто. Це ті речі , які можна легко втратити.

Є. З.: – Це ніщо інше, як дотичність до матеріалу, через який ти міркуєш. Електроніка часто не залишає місце думкам. Все прискорилось і художні засоби також.

О. Д.: – Можливо. Окрім того, електронний світ не надійний. Я маю товариша, який півтора роки робив неймовірно великий проект по книжці. І в один момент так трапилось, що раптом всі файли зникли, жодного зображення. І якщо ти не зберіг власні файли на інший ресурс, то не май сподівань на їх швидке відновлення. А з іншої сторони ті самі планшети – класно, можливості вражаючі, все відтворюється швидко, зручно. Я бачив, як працює на планшеті мій добрий друг, ви напевно його знаєте – неперевершений художник Владислав Єрко. Те, як він працює – це просто фантастично! Технології дуже спрощують процес виготовлення інтелектуального продукту. Так, руками це зробиш, але у п’ять разів довше.

Є. З.: – Але ж він як митець бачить кінцевий результат попередньо!

О. Д.: – Так, він стоїть на фундаменті. Те саме, що він робить на планшеті, він зробить і на папері. У тому, що він робить, напевно йому рівних не існує…

Є. З.: – Навіть так?

О. Д.: – Він Майстер.

Є. З.: – У мене є колекція книг з його ілюстраціями. Зізнаюся, я їх не читаю (посміхається), але купляю для натхнення.

О. Д.: – Він як раз зараз робить книжку «Король Лір».

Є. З.: – Чекатимемо. Ваша творчість відома сучасникам як мистецтво символьної мови. Що Вас підштовхнуло саме до символізму?

О. Д.: – Справа у тім, що мова знаків і символів – це графічна мова. Звичайно, що все навколишнє є знаками та символами – стіл, дерево, небо. Але як раз саме графіка оперує такими квінтесенціями, збірними потужними символами, які формувались протягом тисячоліть. Знаки, які пов’язані із світобудовою, символи зодіакальні, символи стихій, знаки, що пов’язані із природою і тілом людини та тварин. Я взагалі не можу це все роз’єднати. Це мій напрям. Окрім того, використання цих смислів у творчості чинить вплив на інтелект самої людини.

Є. З.: – Декілька років тому я була на одній із Ваших виставок. Мене неабияк вразили графічні мініатюри.

О. Д.: – Естамп. Графіка – це деталі. Сам процес створення не менш цікавий, ніж процес споглядання. Це інший світ – ти береш голку, офортну пластину, закриту чорним матовим лаком, і пірнаєш в інший світ. А якщо ще й звучить твоя улюблена музика, то це все – Космос.

Є. З.: – Ваша улюблена музика яка?

О. Д.: – Я слухаю абсолютно різноманітну музику. Якщо Ви маєте на увазі класичну музику, то її я слухаю десь відсотків 10. В основному, моє – це джаз та інструментальна музика. З превеликим задоволенням слухаю класичний рок. Під настрій можу послухати навіть Boney M.

Є. З.: – Цікаво було б подивитись на роботу, створену під Boney M.

О. Д.: – Абсолютно та сама, що й під вишуканий джаз.

Є. З.: – Моя улюблена група Dire Straits. Напевне, тільки під Гітару Марка Кнопфлера я можу щось створювати, як під класичну музику Шопена (посміхається)

О. Д.: – Цей гурт часом слухаю. Є у мене декілька його вінілів.

Є. З.: – Чи був у Вас досвід проектування виставки Вашої графіки разом із музикою, під яку вона створювалась?

О. Д.: – Так, звичайно. Раніше я практикував це дуже часто. Сьогодні, на жаль, галереї мають власне бачення щодо композиції виставкового проекту. Частенько приходиш в ту чи іншу галерею, і складається враження, що ти прийшов в якийсь дорогий бутік за дорогою річчю. Ні, ні, це – не та музика, яка має лунати в галереях. Підбір музики до візуального мистецтва – це справа смаку й естетичного виховання. Це дуже відповідальний пункт. На виставці Караваджо не можна увімкнути танцювальну музику, розумієте?

Є. З.: – Якуб музику ви порадили слухати читачеві КОМА?
О. Д.: – Одним словом: гарну!

Обкладинка – “автопортрет” (фрагмент)

Ілюстрація – Reflection (фрагмент)

автор – Олег Денисенко

ПАРТНЕРИ – ГАЛЕРЕЯ “БІЛИЙ СВІТ”

Віктор Гріза: – Коли прийшла жага до творчості?

Петро Сметана: – Мені завжди подобалося не так мистецтво, як те, як живуть художники…

В. Г.: – Богемний спосіб життя?

П. С.: – Скоріше, як люди свій час розподіляють. Не встають зранку, не йдуть з 9-ї до 6-ї на роботу, можуть зустрітися з кимось серед дня… Мені ці речі більше подобалися, ніж мистецтво як таке..

В. Г.: – Тобто, спочатку була форма, а потім прийшов зміст… А де засвоювалася форма як ремесло, як професія?

П. С.: – Я навчався у цікавому закладі – лісотехнічному університеті.

В. Г.: – То з пейзажами проблем не було?

П. С.: – Про пейзажі взагалі мови не було. Це технічний вуз, я вчився на кафедрі дизайну. На факультеті технологій виготовлення деревини.

В. Г.: – Як виглядав кінцевий продукт виробів з деревини?

П. С.: – Якщо казати про факультет взагалі, то це меблі. Але наша кафедра спеціалізувалася на дизайні всього – середовище, предметний дизайн, поліграфічний дизайн. Отже, у нас були пари з рисунку, живопису, композиції.

В. Г.: – Я не так добре знаю історію Вашої творчості, але на тих роботах, що я бачив, меблів не помітно. Натомість там видно похмурі промислові пейзажі.

П. С.: – Ви кажете про мою творчість, починаючи десь з 2015-го року. А з 2004-го року, з перших робіт було різне… Я ні з ким не говорив про ретроспективу своєї творчості… У моїх перших роботах багато яскравого кольору, це притаманно Богу… Потім почалися пошуки, вихід за межі нашого середовища… Взагалі, львівське середовище – та й будь яке середовище – дуже затискає.

В. Г.: – Хто у львівському середовищі є поруч з Петром Сметаною – ліворуч, праворуч, зверху, знизу? У своїй роботі з кольором, з композицією, з сюжетом, взагалі – з прочитанням мистецтва засобами живопису?

П. С.: – Мені дуже подобаються ті, до яких я хотів би бути підсвідомо подібним. Інакші. Мені дуже хотілось би, але поки що не вдається (сміється). До таких можна віднести Сергія Гая, наприклад, найближче – ми багато часу проводили разом колись, і кажуть, що я був подібний. А з тих, на кого не вдається – Андрій Сагайдаковський. Він є більш інший для Львова, самобутній, дуже справжній, до нього важко наблизитися. Бути подібним не у якихось елементах виразу, а, власне, у сприйнятті світу. Коли митець не намагається комусь сподобатися.

В. Г.: – А Олег Денисенко, Роман Романішин?

П. С.: – Вони працюють у іншому жанрі, вони графіки. Та їхнє світобачення мені дуже близьке. А є ще Борис Буряк, Сергій Савченко… Перераховувати можна дуже довго тих, з ким співпадає світобачення. Але наблизитися саме до Сагайдаковського мені, поки що, не вдається.

В. Г.: – То наближатися до однодумців означає застигати у миті, а рівнятися на глибу – розвиватися у вічності?

П. С.: – Чому я більше реалізуюся поза Львовом (хоча я у Львові є) – тому що виїжджати і реалізовуватися у чужому середовищі цікавіше. Я виїжджав у Краків, Варшаву, багато працюю в Києві.

В. Г.: – Ви згадали щойно львівських митців. А хто є у Львові не митцем, а, швидше, знавцем? Хто є аналітиком, критиком? Хто вводить Вас у немистецький обіг?

П. С.: – З критикою тут досить складно…

В. Г.: – Як?! Тут же ціла Академія мистецтв…

П. С.: – Але ж потрібно враховувати регіональний елемент. Галичани є дуже специфічними людьми: вони не завжди роблять те, що говорять, і не завжди говорять те, що думають.

В. Г.: – Ну, добре, а кого би Ви особисто бачили як такого, що каже про Вас? Хто здатен помістити Вас у контекст епохи?

П. С.: – Є чудовий фахівець Борис Буряк (він насправді вже декілька разів висловлювався про мене), є Любомир Медвідь, якого я страшенно поважаю. Буряк сам художник. Але це окремі жанри – говорити та малювати. Наприклад, є, точніше, був, Володимир Патик. Це класик мистецтва. Я мав з ним гарні стосунки. Ми трохи розійшлися у часі, але були знайомі. Я наразі опікувався його виставкою «Крим – це Україна» у Львові.

https://lviv-online.com/ua/events/arts/vystavka-volodymyra-patyka-krym-tse-ukrayina/

Так ось, до чого я це все говорю: він вмів дуже добре малювати, але не вмів про це говорити. Тяжко висловлював словами свою думку. Я маю від нього такий листочок, на якому він написав у 80 з чимось років рекомендацію мені щодо вступу до Спілки художників. До того ж, поставивши там номер свого членського квитка, який він отримав після війни: №59. П’ятдесят дев’ятий художник в Україні! Ми подорожували разом по Карпатах, Шацькими озерами, жили разом, я дуже багато чому у нього навчився. Дуже багато чому, бо я у нього у майстерні жив, серед робіт спав. Я потім з-під цього пресу – бо він страшенно на мене вплинув – вилазив десь с 2004-го по 2010-й роки.

В. Г.: – У Ваших останніх роботах помітне відлуння не так живопису, як графіки. Ви свідомо йдете до цього?

П. С.: – Абсолютно інтуїтивно. Я ж навчався графіці. А зараз це вже швидше аплікація, або колаж. Якщо Ви бачили мої роботи наживо, то могли помітити, що я накладаю шари фарби, які виготовляю окремо. Моя технічна освіта дозволяє вигадувати технологію, за якою я наношу фарбу, потім сушу, знімаю з дощок, вирізую та накладаю на полотно. Так мені вже цікавіше робити, ніж створювати роботу просто з плям. Хоча це здається простіше, але не є таким.

В. Г.: – Але для того, щоб створити такі речі, треба заздалегідь знати – що спрощуєш. Пропрацювати форму.

П. С.: – Треба робити постійний відбір. Взагалі, це притаманно мистецтву – робити відбір, що є зайве, а що ні.

В. Г.: – Але ж більше притаманно графіці, як жанру.

П. С.: – Але і живопису. Серій Гай прекрасно робить відбір. Якщо якась пляма зайва – він її замальовує. Проте: коли моя робота наближається до фіналу, то справа ускладнюється, і я можу годинами сидіти, дивитися, і нічого не робити. І це не медитація, а дуже глибокий аналіз того, що маю. Бо люблю забирати, а це складніше, ніж додавати. І поступово робота стає ніби гола, не має нічого зайвого, тільки суть… Ось так сиджу і забираю плями. Мені це страшенно подобається, але забирає багато часу. Я перфекціоніст.

В. Г.: – То можна сподіватися, що років через десять Ви досягнете суцільного мінімалізму, забравши вся плями і залишивши одну лінію?

П. С.: – Одне видання писало, що я надто мінімалістичний. Але для мене щось зайве – це як зайвий звук у музичній композиції.

В. Г.: – Але що таке взагалі – зайве?

П. С.: – Принцип формалізму каже, що форма є важливішою над її змістом. Якщо ти – буквально – чайник, то твій вигляд є більш важливим, ніж твоя функція. А у реалізмі відразу видно, що у чайник можна щось залити. Але і реалізм не всюди однаковий. Ось, наприклад, харківська школа: коли малюється інтер’єр, то малюється і стіл, і стільчик, і батарея, і плінтус, і квіточка.

В. Г.: – Так то вже натуралізм.

П. С.: – Тому я і вважаю, що у мистецтві треба виділяти речі головні, другорядні та взагалі неважливі. Київська школа мені у цьому сенсі є ближчою. Львівська школа ще більш вибіркова. Тут же викладав Роман Сельский. Тому відчувається вплив парижської школи, школи Фернана Лєже. Для львівян головною є композиція, а не те, що намальовано. Намальовано може бути будь що, але виконано так переконливо, що не виникає сумнівів – чому саме так. Наприклад, фігура жінки не сприймається як фігура, а як естетичний об’єкт без зайвих деталей.

В. Г.: – То Ви не проти реалізму – Ви проти зайвих деталей?

П. С.: – Власне, так.

В. Г.: – Але є кожен митець має свої аргументи щодо того, що є не зайвим на його полотні.

П. С.: – Так, бо дуже важливо зрозуміти: що людина хоче казати своїм мистецтвом? Чи не відволікає деталями від сенсу? Караваджо, напевно, теж хотів сказати своїми композиціями щось, тому промальовував фігури і на передньому плані, і на задньому. Або ж експериментував… У мене інше світосприйняття.

В. Г.: – І ваше світосприйняття диктує Вам забирати зайве аж допоки не зникає задумане?

П. С.: – Іноді виходить таке, уявіть собі, про що я попередньо і не думав! По-перше, я ніколи не ставлю собі за первинну мету щось сказати. Мені цікавий момент експерименту, коли з’являється висловлювання у процесі роботи. Стараюся не працювати аж надто аналітично. Бо виходить дуже сухо. І, врешті решт, як взірець раціо та емоціо, мені дуже близька грецька скульптура та римська.

В. Г.: – Бо вона людяна. А у людини немає нічого зайвого.

П. С.: – Але ж вони одягали фігури у шати, додавали якісь речі, та не виникало відчуття зайвого – все лаконічно та зрозуміло. Тому я у галереї Уффіци не дивився ані на Рембранда, ані на Веласкеса – я ходив дивитися на римську скульптуру. Здивувався одній скульптурі хлопчика років зо три, який був вбраний у шати з червоного мармуру, але все зрозумів, коли побачив підпис: «Нерон бамбино»

В. Г.: – Тобто, такий маленький – і вже Нерон. А ми дякуємо Вам, такий великий – і Петро Сметана!

Обкладинка – фрагмент натюрморту П. Сметани

Ілюстрація – фрагмент натюрморту П. Сметани