Посты автора Evgen

ТАЄМНИЧА “МЕЛУГГА“

«Oh, East is East and West is West, and never twain shall meet» – писав 1889 року Редьярд Кіплінг у «Баладі про Схід і Захід». Але в тому то й річ, що протягом світової історії поняття «Заходу» неодноразово набувало нового змісту, а Схід ніколи не був єдиним і монолітним. Якщо звернутися до таких віддалених часів, як 3-2 тисячоліття до нашої ери, то з точки зору сучасної історичної науки роль «Заходу» для нас відіграватимуть Давній Єгипет і Давнє Межиріччя. Територія сучасних Єгипту та Іраку – чогось більш європейського й уявити важко!
Впродовж 20 століття вчені переконалися в тому, що Єгипет і Межиріччя не були єдиними настільки потужними цивілізаціями свого часу. На території сучасного Пакистану та північно-західних штатів Республіки Індія (Раджастан й Гуджарат) у 3-2 тисячоліттях до нашої ери існувала багато в чому навіть розвиненіша за Близький Схід і Північну Африку «Протоіндійська цивілізація» (інші назви – «Культура Гарапи», «Культура Гарапи й Могенджо-Даро», «Цивілізація долини Інду»).

На жаль, наші знання про протоіндійську цивілізацію дуже неповні й однобічні. Розкопки археологів відкривають залишки чудово спланованих міст із системою зручностей, водопостачання й каналізації, майстерні з виготовлення різних предметів, навіть успіхи в галузі медицини, як-от стоматології чи трепанації черепа. Разом з тим про суспільний устрій, громадське життя, релігію, культуру, літературу й образотворче мистецтво ми знаємо вкрай мало або взагалі нічого. Ймовірно, тексти і зображення переважно виготовлялися за допомогою нетривких матеріалів, які не могли зберегтися за такий довгий час у безжальному тропічному кліматі.

Як припускають, протоіндійська цивілізація виникла не через військове суперництво і об’єднання земель. А завдяки розповсюдженню якоїсь ідеології, що передбачала запровадження певних технологій і стандартів. Скоріш за все тип влади тут був олігархічним, а не монархічним, свідченням чого є відсутність монументальних храмів, палаців, гробниць, статуй, тощо. Можливо, монархічна влада й виникала у пізній період у окремих містах. До думки про це підштовхує уламок славетної скульптури «Царя-жерця» й інші скульптурні портрети, знайдені на городищі Могенджо Даро (нині «Цар-жрець» – у зібранні Музею Пакистану у Карачі). Одною з загадок протоіндійців є те, що археологам так і не вдалося знайти серед залишків їхніх міст доказів про існування масштабних військових конфліктів. Якщо збройні зіткнення у них і були, то їхня інтенсивність значно поступалася тому, що ми знаємо про Єгипет і Межиріччя.
Згадувати протоіндійців не було би потреби, якби вони не підтримували торгових й культурних контактів з тогочасним «Заходом» – тобто долиною Тигру й Єфрату. Загалом протоіндійці влаштували блискучу торгову мережу, яка об’єднувала різні регіони Індостану, Іранського нагір’я й Давнє Межиріччя. Шляхи туди були не близькими, і йшли як землею, так і морем.

У месопотамських клинописних текстах Акадської династії (24 – 22 століття до нашої ери) й Третьої династії Уру (21 століття до нашої ери) часто згадується таємничий край «Мелугга», з якого привозять цінні породи деревини, коштовне (з точки зору месопотамців) каміння та екзотичних тварин і птахів. Більшість вчених ототожнюють «Мелугга» з Протоінідйською цивілізацією. На жаль, документальних свідчень про ці стосунки вкрай небагато. Була знайдена особиста печатка Su-i-li-su, перекладача з Мелугги. Також було знайдено судовий документ. Згідно з ним протоіндійський купець Lu Sunzida посварився з місцевим купцем Amar Luku, і під час бійки вибив останньому зуб. За це він мав виплатити штраф вартістю у десять шекелів срібла.
На думку вчених, ініціаторами торгових контактів з Межиріччям були саме протоіндійці. Ми точно не знаємо, що їх цікавило – як припускають, це могли бути якісні вовняні тканини і срібло високого ґатунку. Інтерес був не лише торговим, але й художнім. Фахівці поділяють нечисленні пам’ятки протоіндійської скульптури, що вціліли до нашого часу, на два типи. Один відрізняється майстерним відтворенням форм людського тіла й передачі враження руху. До нього належить металева скульптура дівчини-танцюристки і торс оголеної чоловічої постаті, у якої завдяки шарнірам можна було змінювати положення рук й ніг. Можна сказати, що це – провозвістя класичної індійської скульптури давнини й середньовіччя.

Інший тип протоіндійської пластики відрізняється застосуванням прийомів, про які майстри тих часів могли дізнатися з досвіду колег з Межиріччя та БМАК (Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс – давня цивілізація, що у 23-18 століттях нашої ери існувала на територіях сучасних Туркменістану, Таджикістану, Узбекістану й Афганістану). Саме до таких пам’яток і належить вже згадане погруддя «Царя-жерця» з городища Могенджо Даро.

КОЗАКИ – ЙОГИ, ЙОГИ – КОЗАКИ

Занепад і загибель Протоіндійської цивілізації – окреме загадкове питання. Як вважають фахівці, це було зумовлено не однією, а цілим спектром причин, серед яких не останню роль грали зміни природно-кліматичних умов. У популярних джерелах можна навіть зустріти твердження, ніби протоіндійці… були знайомі з ядерною зброєю. На самому початку вивчення цивілізації долини Інду панувала думка, ніби її знищила навала племен, яких вчені звуть «аріями», «індоаріями» або «індоєвропейцями». Вони й стануть темою нашої наступної оповіді. Гіпотеза про зіткнення аріїв з протоіндійцями на наш час давно «здана до архіву» світової науки, але така думка часом з’являється в українських виданнях, навіть у такого серйозного автора як археолог Володимир Залізняк.

На початку 19 століття англієць Томас Юнг (1773-1829) та німці Фрідріх Шлегель (1772-1829) й Франц Боп (1791-1867) зіткнулися з загадковим і вражаючим фактом. Класична давньоіндійська мова «санскрит» і мова давнього Ірану мають чимало спільного з більшістю мов народів Європий Близького Сходу. Як таке могло статися?

Відкриття було здійснене в часи активного колоніального просування Великої Британії Індостаном. Відповідно, його інтерпретували за потреб політичної пропаганди – британці є наступниками давніх аріїв, які колись принесли світло Культури у ці забуті Богом краї. Впродовж 19-20 століть де тільки не проголошували, що саме їхні землі були батьківщиною давніх аріїв і саме вони є їхніми нащадками. Найбільш сумнозвісний приклад такого типу – ідеологія нацистської Німеччини.

Нині у світовій науці панівною є думка не про загарбницькі походи, а про поступову міграцію індоєвропейських племен, яку вперше висунула у 1956 році археологиня литовського походження Марія Ґімбутас (1921-1994). Згідно з цією гіпотезою протягом 4-5 тисячоліть до нашої ери предки майбутніх індоєвропейців займалися скотарством і кочували між Придніпровськими степами… і Алтаєм. Але з якихось причин вони розділилися і стали поступово мігрувати як на Захід, так і на Схід. Існує думка, що одною з причин цього могли стати й ті глобальні зміни клімату, які зіграли свою роль у загибелі Протоіндійської цивілізації.
Як вже говорилося – хто тільки не проголошував себе нащадками давніх аріїв – і українці аж ніяк не «пасуть задніх» в цьому плані. Арійські корені запорізького козацтва, паралелі між йогою й практиками козацьких «характерників» – де лише про це не почуєш і не прочитаєш про це у вітчизняному інформаційному просторі? І найцікавішим є те, що майже «йоги-козаки», тобто подвижники, що були водночас вояками-найманцями, а часом – кілерами й рекетирами – дійсно існували в Індії. От тільки було це не в часи міграцій давніх аріїв, а значно пізніше – протягом 16-18 століть, тобто водночас з існуванням Запорізької Січі.

Професор порівняльного релігієзнавства й індолог Девід Гордон Вайт (David Gordon White) розповідає про це у своїй відомій книзі «Зловісні йоги» («Sinister Yogis», University of Chicago Press, 2010). У часи правління династії Великих Моголів в Індії склалася наступна ситуація. Мусульманське законодавство ставилося до індуїстів-подвижників значно поблажливіше, ніж до індуїстів-мирян. Тому частина селян й містян, які не були надто заможні, але й не хотіли змінювати конфесійну приналежність, приймали подвижництво – а простіше, «ставали йогами». А через те, що участь у найманих військах за доби Великих Моголів була достатньо вигідним заняттям, то такі подвижники й шли у найманці. Серед подібних «йогів-козаків» траплялися й професійні кілери, які під час виконання завдань підвищували свій бойовий темперамент психотропними речовинами. А іноді гурти таких подвижників займалися рекетом. Вони невідступно йшли за торговими караванами і, поки не дадуть викуп – і вдень, і вночі не давали купцям спокою, гучно співаючи молитви й гімни.

Нема нічого дивного, що сучасники сприймали «йогів-козаків» без особливого ентузіазму. То тут, то там лунали звинувачення: «Що ж це робиться?! Світ став догори дригом! Щоб це наші давні мудреці на шаблях билися й з гармат стріляли?!»

Британська колоніальна влада, що утвердилася на Індостані після падіння Великих Моголів, теж не виявила захоплення «йогами-козаками», і це явище було поступово викорінене.
Ми ж повернемося з епохи Великих Моголів і Запорізької Січі до часів греко-римської античності, аби далі стежити за тим, як Захід і Схід контактували й відображувалися одне в одному.

ЧОРНИЙ ПЕРЕЦЬ, ШОВК І ФЕНОМЕН ГРЕКО-БУДДИЗМУ

З появою на сцені світової історії давніх еллінів все нарешті починає набувати більш звичного для нас вигляду. «Захід» переміщується спершу на територію Східної, а потім – південної Європи (до Балканського та Апеннінського півостровів відповідно). А «Схід» для мешканців «Заходу» поділяється на дві частини. З одного боку – і у географічному, і у політичному плані «Близький Схід» (ми назвемо «Близька Азія»), стосунки з яким часто неоднозначні – суперницькі чи навіть ворожі. А з іншого боку – «Віддалена Азія» (Південний і Далекий Схід), яка є джерелом дорогоцінних екзотичних товарів. Місце, де європейці шукають таємну мудрість, і куди часом проектують власні мрії й бажання. Стосунки з Близькою Азією саме тому й такі неоднозначні, що з одного боку вона часто стає суперником, а з іншого боку – є посередником між «Заходом» і «Віддаленою Азією». За доби античності з’явився й осередок безпосередніх контактів Заходу з Віддаленим Сходом – втім, знаходився він зовсім не на європейській території. Втім, про все – у свою чергу.

Стосунки давніх греків й Агеменідського Ірану не варто сприймати так, як це зображено у голлівудському фільмі-коміксі Зака Снайдера «300 спартанців» (2007). Спершу Іран (або як тоді казали – «Персія») був для еллінів вигідним торговим партнером і роботодавцем. Мешканці бідного копалинами і природними ресурсами півдня Балкан зарекомендували себе як неперевершені майстри, ремісники, торгівці, фахівці й наймані військові. Їхніми послугами охоче користувалися й у Ірані/Персії. Але дружба тривала до першої чвари.

В ході торгової експансії греки заснували мережу міст-колоній вздовж узбережжя Малої Азії (нинішня територія Туреччини). А іранські Агеменіди приєднали Малу Азію до своїх володінь. Виникло дражливе питання – кому мають підпорядковуватися торгові міста на узбережжі? Проте і в часи ворожнечі видатні грецькі діячі в разі, якщо на батьківщині їм ставало незатишно через інтриги й заздрощі, неодноразово знаходили притулок у Персії, де гідно цінували їхні знання й досвід.

Суперечку «хто є хто?» остаточно вирішив у 4 століття до нашої ери Олександр Македонський. І він зробив те, що вражає уяву по наш день: зміг зі своїм військом підкорити величезні простори Центральної (або англійською – «Внутрішньої») Азії. Він об’єднав Балканський півострів, підкорив Єгипет і від східного узбережжя Середземного моря дійшов до північно-західних районів Індостану. Разом з військом мандрувала команда вчених й філософів, які вивчали й описували підкорені землі, побут, звичаї й вірування їхніх мешканців. Важко повірити – але Олександр встиг здійснити свої звершення до тридцять сьомого року життя. Передчасна смерть великого завойовника призвела до поділу щойно створеної мегаімперії між головними полководцями армії Олександра – так званими «послідовниками» або «діадохами».

Нас в даному випадку цікавитиме держава, заснована Селевком Першим Переможцем («Нікатором»). Він та його нащадки були найуспішнішими з «діадохів», бо заволоділи більшою частиною імперії Олесандра – землями від Малої Азії до Індії. Проте подібний успіх обернувся неспроможним тягарем. Велетенські території було складно контролювати – тож не дивно, що з часом окремі частини імперії стали здобувати незалежність. Зокрема, у другій половині 3 століття до нашої ери відокремився район, найближчий до Індії – так зване «Греко-бактрійське царство». У свою чергу від нього у кінці 2 століття до нашої ери відокремилося «Греко-індійське царство».

Безпосередня близькість до Індії сприяла знайомству як еллінської еліти, так і простих підданих з вченням буддизму, який поступово перетворювався з місцевого явища на найдавнішу із світових релігій. Вигідною відмінністю буддизму від тієї традиційної релігії індійців, яку ми знаємо як «ведичну», «брагманську» або «індуїзм» була відсутність етнічних й мовних упереджень. Грецькі володарі й можновладці зацікавилися «Благородним вченням», бо не без підстав вбачали в ньому паралелі до власної філософії. Зокрема, греко-індійський монарх Менандр Перший досі вшановується буддистами під іменем «Мілінди» як один з славетних царів – покровителів буддійської громади. Вважається, що з часом він став подвижником і досяг Просвітлення. Діалог «Питання Мілінди» (мовою палі «Міліндапаньга») увійшов до числа священних текстів всіх основних течій буддизму.

Одним з важливих результатів греко-буддійських контактів стала поява традиції зображення Будди в образотворчому мистецтві. Ще у ранній період розвитку вчення виникло уявлення, що внаслідок вдосконалювання себе впродовж безлічі перевтілень засновник буддизму в тому числі був наділений вищою красою лику й тіла. Подвижники зосереджувалися на ознаках бездоганної краси Будди, аби очистити власний організм від недоліків чи здобути підтримку в екстремальній ситуації. Але при цьому Будда не зображувався у мистецтві, замість його постаті вміщувалися різні благовіщі символи.

Було би наївним перебільшенням вважати (як це іноді робиться), що образ Будди в мистецтві виник на основі зображень грецьких богів. Але безперечним фактом є те, що для візуального втілення цього образу добре прислужився багатий досвід давньогрецького мистецтва.

Час минав. На Заході виникла Римська імперія, а Греко-індійське царство було поглинуте імперією кочовиків індо-іранського походження – «Великих Кушанів». Але греко-буддійський світ і греко-буддійське мистецтво продовжували своє існування – вони зіграли важливу роль у формуванні одної з головних течій буддизму – Магаяни, або ж «Великої Колісниці». Існуванню феномену греко-буддійської культури поклали край лише нашестя кочовиків «ефталітів» (їх також звуть «білими гунами») та арабське завоювання Центральної Азії, яке супроводжувалося насаджуванням ісламу. Але це відбудеться ще не скоро – ближче до кінця 1 тисячоліття нашої ери.

На відміну від колоністів у Центральній Азії мешканці Римської імперії мали досить приблизне уявлення про релігійно-філософські традиції Індії. Вони знали про священицьку верству брахманів, знали й про існування буддистів, яких називали «самана» (від санскритського «шрамана» – одна з назв подвижника). Але – не більше того.

Про те, якою могла поставати Індія в уяві давніх римлян, свідчить цікава літературна пам’ятка 2 століття нашої ери – «Життєпис Аполонія з Тіани» грецького письменника Флавія Філострата. В ті часи у Римській імперії не менше, ніж в наші дні, були популярними «маги, екстрасенси й народні цілителі». І от за дорученням Юлії Домни, дружини римського імператора Септімія Севера, Флавій зібрав і обробив документи про одного такого діяча – мандрівного філософа-піфагорейця Аполонія з Тіани. Письменник мав зобразити свого героя оновлювачем традиції, у чомусь навіть вищим за її засновника. Тож, коли Піфагор вчився у єгипетських жерців, чому б Аполонію не отримати посвячення від… індійських брахманів? Відповідно, у «Життєписі» зображено мандрівку героя до Індії. Там Аполоній зустрічає мудреців-брагманів, які владарюють силами природи і можуть харчуватися плодами майбутніх врожаїв. Вони користуються механізмами на кшталт сучасних роботів, а місцеві монархи бігають перед ними навшпиньках, неначе раби. Слід віддати належне багатій уяві Флавія і його обізнаності в плані відомої з часів Олександра літератури про Індію. Але він зобразив у «Життєписі Аполонія» не так реальну країну і реальних людей, скільки висловлену ще Платоном мрію про ідеальний лад, при якому на чолі суспільства стоять філософи.

На відміну від греків з Греко-індійського царства, європейські греки й римляни були значно краще знайомі з іншим східним народом і його релігією. Йдеться про євреїв. Греко-римські мислителі виявляли неабиякий інтерес до іудаїзму, і от чому. Існує слушне припущення, що в греків були свої культи й своя обрядовість, але не було релігії й побожності в нашому розумінні слова. Якоюсь мірою роль цих чинників відігравала філософія. Досить рано грецькі мислителі дійшли висновку, що шановані народом боги не є богами повною мірою – вони є небожителями, за якими стоїть всемогутній Абсолют. Вчення про це було викладене у діалогах Платона «Тімей» та «Бенкет», неймовірно популярних за доби античності. І от, в особі євреїв еліни й римляни зустріли народ, у якого шанування єдиного Абсолюту є основою релігійності. Проте широкому розповсюдженню іудаїзму заважали певні етнічні упередження – як це й було з традиційною «брагманською» релігією індійців. Цей бар’єр подолає християнство, що стане другою за часом виникнення світовою релігією.

Для повноти картини слід додати, що греків й римлян на Сході цікавили не лише питання духовності, але й більш прозаїчні речі – йдеться про предмети розкошів. Індія була джерелом спеції, яка в буквальному сенсі слова цінувалася не менше за золото й срібло, і часом виконувала функцію грошей. Це – зібрані у різній стадії достигання і висушені у той чи інший спосіб плоди-зернятка тропічної ліани «Piper nigrum», з яких виходить чорний, білий і червоний (але не стручковий) перець. В античному світі перець вважався панацеєю від усіх недугів, і в тому числі виконував функцію сучасної «віагри». Спеція широко використовувалася в кулінарії – в тому числі й у готуванні солодких страв.

З чорним перцем були знайомі ще давні єгиптяни – доказом цього є знахідки зерняток рослини у гробниці фараона Рамзеса Другого (поховання відбулося близько 1273 року до нашої ери). Греки дізналися про перець завдяки Олександрові Македонському, і з того часу його слава у античному світі тільки зміцнювалася. Перець не випадково цінувався настільки високо. Адже аби придбати його на батьківщині і привезти до Європи, слід було здійснити не близьку мандрівку до Малабарського узбережжя (територія штатів Карнатака й Керала сучасної Республіки Індія). Морською брамою до Південної Азії для античного світу був Єгипет. У відкритого 1869 року Суецького каналу був давній попередник, який у різні часи звали то «Каналом фараонів», то «Каналом чотирьох царів», то «Річкою Траяна». Впродовж давнини канал між Нілом й Червоним морем то припиняв, то відновлював свою роботу. Так тривало до 767 року, коли канал був засипаний за наказом Аль Мансура для перенесення торгівельних шляхів у центральні райони Халіфату.

Принаймні не менше за чорний перець-горошок у античному світі цінували китайські шовкові тканини, і тут з’являється нагода розповісти про спроби контактів між Римською імперією та імператорським Китаєм доби династії Хань (3 століття до нашої ери – 3 століття нашої ери). Впродовж перших століть нашої ери Рим і Китай були потужними гегемонами з обох боків Євразії. Але тогочасний рівень розвитку транспортних й інформаційних технологій не давав можливості встановлення безпосередніх зв’язків. Ініціатива трансконтинентальної торгівлі походила з Китаю – завдяки імператору У Ді й дипломатичній місії Чжан Цяня у 121 році до нашої ери із Китаю вирушив перший караван з вантажем шовкових тканин. Він помандрував до Ферганської долини (нині цю територію ділять між собою чотири країни: Узбекістан, Таджикістан, Туркменістан і Киргизстан).

З Центральної Азії шовк потрапив до греків і римлян. Античні назви шовку походять від китайських: греки звали його «сірікос», а римляни – «серікум». Лише окремі тогочасні вчені, як-от Пліній Старший, знали про справжню технологію виготовлення нитки з кокону, який плете довкола себе гусінь метелика тутового шовкопряда. Поширеними були байки про те, ніби коштовну нитку виготовляють з сушеної кори особливих дерев або з вичісують з деревного пуху.

Попит на екзотичну тканину у Китаї був таким, що сенат вводив різноманітні обмеження. Зокрема, одяг з шовкової тканини дозволялося носити лише жінкам. Але носіння такого вбрання могло сприйматися як вияв аморальності – мовляв, шовк надто легкий і тонкий. Він не приховує належним чином принади жіночого тіла.

Прямим контактам Риму й Китаю заважали не лише відстані й брак технологій, але й численні посередники, що зовсім не бажали позбавлятися вигідного статусу. Найголовнішими з них були держави, очолювані двома кочовими народами. Це – Парфія, яка зрештою стала запеклим ворогом римлян і вже згадувана імперія Великих Кушан, що стала союзником Риму.

Ворожнеча з парфянами сприяла зростанню значення морського шляху за шовком. Аби отримати коштовну тканину, європейським мореплавцям було потрібно огинати Індостан і плити на північ до території сучасного В’єтнаму. Доказом існування такого шляху є археологічні знахідки римських монет.

Посольства Риму й Китаю одне до одного були вкрай рідкісними і не приносили якихось результатів. Ми знаємо про китайське посольство до Октавіана Августа і про кілька римських посольств до Китаю часів династії Хань і періоду Троєцарства. На думку вчених, принаймні частина цих посольств була звичайнісінькими купецькими караванами. Видаючи себе за дипломатів, торгівці цілком обґрунтовано розраховували на захист і певні привілеї.

Греки й римляни знали про Китай лише те, що у цій країні виготовляють шовк, вона відгороджена від решти світу високим муром, а її територією протікає якась велика річка. Від назви екзотичного товару походить антична назва Піднебесної – «Сарес».

Натомість китайці – хоч і з других рук – знали про Римську імперію відносно більше. Вони називали її «Да Цінь» – «Велика Цінь». Відомості про високий рівень середземноморської цивілізації й її технологій схиляв мешканців Піднебесної до думки, що первісною батьківщиною римлян був… Китай. Але колись давно вони вирушили в мандри, і не змогли знайти дороги додому.

Падіння династії Хань у Китаї і криза Римської імперії у 3-4 століттях нашої ери зумовили зникнення навіть опосередкованих контактів між Далеким Сходом і Європою. Хоча китайці свято оберігали секрет виготовлення шовку, впродовж першого тисячоліття нашої ери він таки якимось чином потрапив спершу до Центральної Азії, а потім – й до Європи. Як саме це сталося – ми не знаємо. Лишилися самі легенди.

Коли у 6-7 століттях Китай знов об’єднується під владою династій Суй і Тан, відновлюються й сухопутні та морські зв’язки з Заходом. Мешканці Піднебесної дізналися про появу спадкоємиці Риму – Візантії, яку вони стали називати «Фулінь». Як ми вже знаємо, шовк поступово перестав бути китайською монополією. А з 7 століття нашої ери у Піднебесній починають виготовляти особливий тип керамічних виробів, який впродовж віків цінувався у світі ісламу й християнства не менше, ніж шовк. Але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія…

Редактор – Оксана Хромова

Обкладинка – Стеатипова печатка з Могенджо Даро

Ілюстрація – Могенджо Даро

Впродовж віків  самим досяжним і пізнаваним Сходом для європейців був Схід народів ісламу – даруйте за повторення – Близький Схід і частина Центральної Азії. От звідти й почнемо.

Культура Ісламу базується в першу чергу на синтезі традицій арабів та іранців. Але для цих народів властиві дві діаметрально протилежні позиції щодо святкування початку року. У арабів такого звичаю ніколи не було, а до європейського свята вони ставляться з осудом як до прояву язичництва. Втім, це не виключає можливості проведення в певних арабських країнах стриманих вечірок або святкового феєрверку.

Натомість у іранців і близьких до них народів з до ісламських часів існує свято Новруз, яке протягом 20 – початку 21 століть все частіше сприймають як аналог європейського Нового Року. Початок Новрузу-2021 припаде на 20те березня.

З вітчизняної точки зору це свято більш схоже не так на Новий Рік, як на православну Паску. Взяти хоча б звичай фарбувати до свята курячі яйця та  святкові ігри, коли фарбовані яйця б’ють одне по одному, перевіряючи, «в кого міцніше?».

Новруз триває 13 днів і включає в себе чимало розваг та обрядів, що походіть з до ісламської релігії іранців – зороастризму. До них без вагань можна віднести стрибки через багаття та витівки одягненого в чорне ряженого, що уособлює вуглик. Обов’язковою складовою свята є своєрідна інсталяція з «Хафт-Сін» – семи страв, приправ, рослин, істот, предметів, чиї назви починаються з іранської літери «Сін». Серед них – пара живих золотих рибок. Впродовж свята їх тримають у воді в спеціальній посудині. А у останній день свята, під час сімейного пікніка урочисто відпускають до річки чи озера.

Рухаючись далі на Схід, ми потрапляємо до тих народів Центральної Азії та Гімалаїв, що сповідують іншу світову релігію – а саме буддизм. У послідовників тибетського буддизму є цілих два свята, які можна порівняти з європейським Новим Роком. По-перше, це тибетське «Галдан  нгамчод ченмо», яке в монголів зветься «Зулин Гурал», а в калмиків – «Зул» або «Зула Гурал». Це – день пам’яті про відхід з цього світу славетного релігійного реформатора 15 століття – Цзонгави Лобсанг Драгпо (1357 – 1419). Монгольська й калмицька назви свята походять від слова, що означає світильник. Особливістю свята є звичай прикрашати ілюмінацією приміщення храмів, монастирів і приватних осель. У калмиків не існувало звичаю святкувати день народження людини, проте вважається, що впродовж Зулу всі представники народу стають старшими на один рік. Це відзначається сімейними вечірками. Зул-2020 припадає на 10 грудня. Хоча в наш час Зул все частіше звуть «калмицьким Новим Роком», це не зовсім точно – зміна часових циклів за традиційним календарем відбувається дещо пізніше.

Натомість тибетський «Лосар» можна порівнювати без жодних умовностей – назва свята й перекладається як «Вхід до Нового Року». Світову славу Тибету приніс театралізований релігійний обряд, що входить в цикл 15-денного свята. Зазвичай його звуть «цам» або «чам», хоча тибетською «цам» – то театральна вистава взагалі. Аби бути більш коректним, слід назвати ритуал «цам Ямараджи» – Ямараджею звуть індійського бога смерті, який на думку буддистів був навернений в їхню віру і став захисником вчення. Буддистські священики й ченці в яскравих вбраннях та страхітливих масках виконують войовничі танці й проводять різні маніпуляції із зробленою з тіста людською фігуркою «лінга» – саме до неї входить все минулорічне лихо, яке позбавляють його руйнівної сили.

Крім того звісно ж існують інші сімейні та громадські урочистості. Серед них згадаємо хоча б ряжених «маніпа», які чимось нагадують наших колядників. Початок Лосару у 2021му році припаде на 12 лютого.

Згадавши тибетських буддистів, слід  пом’янути й буддистів острова Шрі Ланка та країн Південно – Східної Азії. Тут початок року відзначають переважно 13 або 14 квітня. Гарним прикладом може бути кгмерський «Чаул Чам Тгмей» (Камбоджа). Як і тибетський «Лосар», ця назва означає «Вхід до Нового Року». До святкових звичаїв належать – омовіння свяченою водою, прояви благодійності, відвідування буддистських храмів та монастирів, зведення з піску моделів культових споруд, схожих на вигляд до вітчизняних давніх курганів. Скульптури Будди омивають ароматизованою водою – це має забезпечити наступного року належну кількість дощів та плодючість землі. Також для «Чаул Чам Тгмей» (та інших схожих свят у сусідніх народів)  властивий жартівливий звичай обмащувати одне одного фарбами, глиною, обливати водою.

Коли ж звернутися до давньої історичної батьківщини буддизму – нині держава зветься «Республікою Індія» – тут без перебільшень складно обрати, з чого починати і чому приділити більшу увагу. На теренах Індостану мешкає 200 народів, серед яких 20 – найбільш чисельні. Тут існує шість найбільших конфесійних спільнот. Тож не дивно, що в країні відзначають щонайменше чотири чи п’ять початків нового року протягом березня – квітня. До цього додамо ще й громаду римокатоликів з Гоа, які з задоволенням святкують Новий Рік за григоріанським літочисленням.

Та, попри таке розмаїття, існують два давніх індійських свята, що розглядаються як початок року самими носіями традицій, а крім того – часто порівнюються з європейським Новим Роком.

Перше з них – це Дівалі, що 2020го припадало на 14 листопада. Одною з подій, що поминаються під час свята, є поява в світі богині добробуту Лакшмі. Вірять, що під час Дівалі богиня може приходити в домівки і благословляти їх мешканців. Лакшмі приваблює світло і відлякує темрява. Тож схоже до буддистського «Зулу» під час Дівалі оселі, споруди, заклади освітлюють безліччю світильників або ламп, влаштовують процесії зі свічниками, тощо.

Друге з свят – Холі, яке 2021го року припаде на 28-29 березня. Ключовою подією свята є карнавальне гуляння, учасники якого осипають, обливають чи обмащують одне одного фарбами. В такий спосіб бажають яскравого, насиченого, щасливого життя протягом наступного року.

Здавалося б, у Республіці Індонезія ситуація має бути не менш складною, ніж в Індії – адже територію республіки утворюють 13 677 островів, населення складається з 150ти народів, представники яких є прихильниками котроїсь з чотирьох основних конфесій на чолі з ісламом.

Але тут значно легше зробити вибір – чи не найяскравішим традиційним святом є «Ньєпі» або «Очищення» – зустріч Нового року індуїстами острова Балі. Власне це не одне, а кілька поєднаних між собою свят, що займають близько п’яти днів. 2021го року цей цикл триватиме з 11 по 15 березня.

Розпочинає його «Меласті» – кожна громада обирає день обряду на свій розсуд. Це – колективні омовіння, кроплення людей та предметів свяченою водою, що завершується святковим частуванням.

13 березня відбудеться «Бгута яджна» – обряди заспокоювання і задобрювання злих духів. Наймальовничішим з них є «Нгерупук» – своєрідний парад, на якому носять «ого-ого» – зроблені з легкозаймистих матеріалів яскраві й натуралістичні фігури демонічних створінь, образами яких багаті і індуїстська міфологія, і місцеві вірування. По завершенні параду «ого-ого» теоретично мали б спалювати. Але через високу вартість фігур їх лишають на наступний рік. Вогнем знищують лише окремі деталі, які символізують силу й лють, виготовлені дітьми фігурки демонів та всілякий мотлох.

Власне день приходу Нового Року «Ньєпі» прийдеться на 14 березня. За місцевими віруваннями початок нового календарного циклу має відбуватися у повному спокої, чому обрядовість Ньєпі до певної міри нагадує іудейський Шабат з обмеженнями щодо пересування, запалювання світла та розведення вогню і будь-якої діяльності крім релігійних обрядів та духовних практик. Винахідливі балійці в цей день харчуються приготованими заздалегідь стравами і ходять одне до одного в гості – та не по вулицям, а по влаштованим між традиційними будинками переходам.

Завершується цикл «Нгембак Гені» – «Днем Запалювання Вогню». Під час нього відбуваються обряди примирення й вибачення між членами громад та Свято Цілунків «Омед-Омедан» – виступи, ігри, розваги ще не одруженої молоді.

Повернемося знов на материк, та вже не до Індії, а до іншого потужного центру азійської цивілізації – Китаю. Вітчизняна широка публіка хоч і дуже побіжно, та все ж таки знайома з новорічним святом Піднебесної. Чому? Бо на кануні кожного Нового Року ЗМІ починають масово розповсюджувати інформацію про те, що за «східним календарем» це буде рік такої-то тварини такого-то кольору такого-то першоелементу (2021 – рік білого металевого бика).

Насправді «східний календар» є китайським, а самі китайці відзначатимуть «Свято Весни» -«Чуньце» (як воно зветься з 1911 року) більш ніж місяць згодом після 1 січня. Для 2021го року це буде  12 лютого. Але свято – одне з найдовших в китайській традиції – триватиме з 11 по 17 лютого.

Як у європейській, так і у китайській традиції величезне значення надається зустрічі Нового Року. Цього вечора всі члени родини (включно з тими, які живуть і працюють за кордоном) мають зібратися в батьківському домі за святковим столом. Адже хто знає – чи можуть вони зробити теж саме рік згодом? Недаремно святкова вечеря «наньєфань» – «новорічна вечеря» – в деяких районах Китаю зветься «туньюаньфань» – «вечеря возз’єднання сім’ї».

Аби забезпечити наступного року надлишок, ця вечеря має бути якомога більш щедрою і включати до себе продукти й страви, китайські назви яких співзвучні китайським словам «щастя» й «достаток» (наприклад, курятина, риба й соєвий м’який сир). Страви призначаються не лише для живих членів родини. Їх підносять духам предків (чию присутність забезпечують таблички з іменами) та духам оселі – вважається, що саме цього вечора вони літають до Небесного Двору звітувати про життя сім’ї впродовж року, який минув.

Не менш знайомим у китайському святі може й видатися сам звичай зустрічати сам Новий рік спалахами феєрверків та безлічі петард – це має відганяти злі сили й приваблювати щастя. «Свято весни» можна без перебільшення назвати святом піротехніки й ілюмінації. Починають його феєрверками, а завершують «юаньсяоцзе» – «святом ліхтарів», коли будівлі пишно прикрашають паперовими ліхтариками.

Те ж значення, що й світло та вогонь, має червоний колір – червоне забарвлення мають і конверти, в яких роблять традиційні подарунки – гроші.

Серед безлічі обрядів і веселощів (а в кожному регіоні Китаю є свої власні) неможливо не згадати два святкових танці – лева й дракона. Леви у Китаї ніколи не водилися, їхній образ був занесений до Піднебесної з Індії разом з розповсюдженням буддизму. У Китаї леви стали сприйматися як чарівні благовіщі істоти «дзісі». Під час танцю пари акторів виступають в костюмах-ляльках – танцюристи грають роль передніх і задніх кінцівок звіря.

«Танець дракона» передбачає злагоджені рухи команди танцюристів, яка може сягати кількості п’ятдесяти осіб. Вони підтримують на палях величезну ляльку дракона і мають вправно створювати враження, ніби міфічна істота летить в повітрі. На відміну від європейського родича китайський дракон (власне «лун» або «лун ван») сприймається не як руйнівне, а як поважне життєдайне створіння – першопредок всіх звірів і повелитель водної стихії. В тому числі – дощів.

Нарешті, завершити нашу уявну подорож новорічними звичаями народів Азії буде доречно в Країні Сонця, Що Сходить. Японський «О-сьогацу» чудово відображує властивий для тамтешньої культури синтез традицій місцевої давньої релігії «сінто», засад буддизму, впливів китайської та європейської цивілізацій. Розглянемо все по черзі – але у зворотному порядку.

За доби середньовіччя дату для «О-сьогацу» визначали за тим же принципом, що і дату китайського «Свята Весни». Та п’ять років згодом після буржуазної революції Мейдзі 1868го року, у 1873му Японія перейшла на григоріанський календар, чому й дату Нового Року перенесли на звичні для нас 31грудня/1 січня. Єдине, що японці починають святкувати раніше – з 29 грудня.

Як і в багатьох інших культурах звичаї свята передбачають перші в Новому Році повторення регулярних дій і справ. Розпочинають їх «ходомацу» – останні за минаючий рік і перші в новому відвідини храму. Даруйте за повторення – під час тих відвідин Новий Рік і зустрічають. У буддистських храмах в цей момент мають пролунати 108 ударів дзвону. Вважається, що ці удари мають послаблювати і розвіювати 108 затьмарень свідомості, які зумовлюють страждання звичайної людини та гальмують її наближення до Просвітлення. Нагадаємо, що на відміну від європейських родичів,у далекосхідних дзвонів нема підвішеного зсередини «язика». Аби інструмент заграв, по ньому б’ють підвішеним ззовні «билом».

І, власне, з сінто пов’язані традиційні прикраси осель і споруд. Перша з них – «кадомацу» або ж «сосна при вході» може нагадати європейцеві уславлену ікебану. Це – інсталяція, в яку обов’язково мають входити гілки сосни та стебла бамбуку. Їх на свій розсуд можна доповнювати квітами, листям, стеблами інших рослин. Вважається, що традиція створення «кадомацу» походить від звичаю прикрашати живі дерева. Така інсталяція відіграє водночас роль оберегу оселі від злих сил і роль оселі для божества року, який приходить.

А в інтер’єрі оселі – звичайно неподалік родинного олтаря – встановлюється «кагамімочі» або «кагамімоті». На двох млинцях з клейкого рису («моті») встановлюється плід гіркого апельсину або ж «померанцю» – цей плід уособлює процвітання родини.

Побажанням процвітання родини ми й завершимо нашу уявну подорож – але ж яку можливість для реальних подорожей можуть дати традиційні східні новорічні свята?!

Звісно, Новий Рік не можна за словами Ернеста Хемінгвея назвати «святом, яке завжди з тобою» – але дякуючи азійським звичаям воно може лишатися з нами принаймні ще чверть року, який настав.